home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



7

Гранд-готель «Санта-Ріо» містився на набережній. Море виблискувало зовсім поруч, нині воно було щільно натиркане плавцями — галасливими, безтурботними, — в повітрі стояв суцільний шум та ревіння моторів водних мотоциклів. Повільний шурхіт хвиль було поховано під шаром цієї людської какофонії. Я увійшов до холу й опинився в прохолодній тиші, в якій мелодійно дзюркотів струмок фонтана, вмонтованого всередині. Я підійшов до адміністратора. Колоритного вигляду пан, із закрученими в кілька кружалець вусами, приязно поглянув на мій бейдж. Я вийняв світлину.

— Чи не могли б ви мені допомогти? Я шукаю ось цю жінку. Вона була тут рік чи й більше тому… — без передмови сказав я.

На обличчі адміністратора намалювався здивований вираз. Я підсунув фото йому під ніс. Він увічливо взяв його в руки, але спочатку прискіпливо подивився на мене:

— За один сезон у нас буває кілька тисяч гостей…

— Я сподіваюся на вашу професійну пам'ять, — вирішив полестити я, і не помилився. Адміністратор серйозно почав роздивлятися знімок, його вуса кумедно посмикувались.

— Можливо… — пробурмотів він, — можливо…

Я чекав. Я не міг квапити його. Серце працювало, як відбійний молоток.

— Авжеж! — засяяло нарешті обличчя службовця. — Господи, це ж наша улюблениця — Енжі Маклейн! Минулого року вона відпочивала тут із чоловіком і всіх зачарувала!

Чуже іноземне ім'я витверезило мене. Я стояв, мов бовван, відчуваючи, що зробив дурницю, і сам перетворився на повного кретина, який остаточно втратив над собою контроль.

— Он як… Виявляється, я помилився… Вибачте.

— Місіс Енжі — художниця, — продовжував із захопленням адміністратор. — Тож погляньте, яку картину вона подарувала готелю! — Він махнув рукою кудись усередину зали.

Я обернувся. І серце зробило такий потужний поштовх, що я ледь утримався на ногах. Не може бути! Знайома й така улюблена манера письма, прозорість і чіткість усіх ліній, чисті кольори… Я ледве зміг прийти до тями.

— Ви щось знаєте про неї?

— Якщо ви цікавитесь цією художницею, вам краще поговорити зі Зденкою. Це — покоївка. Вона тоді працювала на третьому поверсі… А від себе можу додати, що пані Маклейн — справжній янгол. Такі рідко трапляються. Завжди — усміхнена, розпитає, зарадить… За якісь пару днів вивчила нашу мову. її тут багато хто запам'ятав.

— Отже, вона — американка?

— Чоловік її точно — звідтіля. А от вона… Не певен. Я американок бачив, вони інші. Та ви зі Зденкою поговоріть, вона зараз також чергує на третьому…

— Ще одне запитання: ви ж, мабуть, реєструєте своїх гостей, записуєте адреси?

— Звичайно. Якщо вас цікавить її адреса — я навіть можу пошукати візитівку. Здається, вона її залишала. — И адміністратор почав повільно порпатися в ящику. Я дивився на нього, як на факіра в цирку. Здавалося, ще мить — і він витягне звідти щось дуже знайоме — стрічку, заколку, записку… Але він простягнув мені маленьку картку, на якій англійськими літерами було надруковане незнайоме ім'я та електронна адреса.

Я подякував і попрямував на третій поверх, розшукав кімнату покоївок. Там справді сиділа повновида брюнетка в мереживному фартусі. Ледь я встиг пояснити, чого хочу від неї, як Зденка, розширивши очі, розсипалася в дифірамбах цій самій Енжі Маклейн і, звичайно ж, одразу впізнала її на світлині.

— У мене є така сама! — з гордістю сказала вона. — Енжі мені сама подарувала. Я попросила — і вона подарувала. А взагалі, нам забороняється спілкуватися із клієнтами, але Енжі, вона така… Ви не уявляєте!! Мій син Цека — той ще шибеник, скажу я вам! — тоді записався до музичного класу. Він просто поведений на музиці, а скрипки в нас не було. Коштує вона дорого — мені не по кишені. Я випадково (не подумайте, пане, я не просила!) обмовилася про це, так пані Маклейн повела його до магазину й вибрала найкращу скрипочку! Я так плакала тоді… Адже я Цеку, негідника, сама виховую, вже з ніг збилася! Думала, пропаща душа! А вона йому — скрипочку! І знаєте що, пане? — він тепер найкращий учень у класі! Нещодавно концерт давали в самій Подгоріце! — Очі Зденки наповнилися сльозами, вона дістала носовичок, витерла їх і заговорила знову: — Я тепер, як почую, що він грає, — так мені одразу голосок пані Маклейн вчувається. Не дарма ж у неї й ім'я таке — Енжі, ангел тобто…

Я закашлявся. Зденка постукала мене по спині.

— Що ще пан хотів почути? Пан знає Енжі? Якщо знає, перекажіть, що Зденка за неї Бога молить…

— Ні, — сказав я захриплим голосом, — я не знаю Енжі…

Я попрощався. У холі кивнув приязному адміністраторові, кинув останній погляд на картину… І швидко пішов до шосе.

Вранці у мене літак. Треба повернутися у свій готель, зібрати валізу. Дорогою я тримав візитівку в руці, час від часу підносив її до очей, читав чуже ім'я, чужу адресу, що були написані чужою мовою. Енжі Маклейн. Абсурд якийсь! Енжі — «ангел». А можливо, усе ж таки — Анжеліка?

Але ж вона так не любила цього імені…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава