home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



4

Осінь висіла в синьому просторі, як легка батистова хустка. Час від часу вітерець здіймав її, і на мить у барвистій природі відкривалася інша картина: вона була блідіша за попередню, із сивою памороззю, що поволі насувалася на гори. Скільки йшла, як опинилася біля маленького, розкиданого колодою карт села, — не знаю. З пагорба побачила хати, деякі — порожні, як зіниці сліпця, магазин із вивіскою «Сільпо», криниця посеред дороги…

Хати стояли на великій відстані одна від одної й не були огороджені парканами. Я підійшла досить близько до останньої, що розміщувалася вище за інших, притулилася спиною до якоїсь будівлі (мабуть, то був хлів або курятник) й сповзла донизу. Спиною відчувала тепло дерева, сонце омивало моє обличчя, ніби я занурила його в теплу воду. Ніг я не відчувала. Всередині все вібрувало, ніби я увесь час напружено йшла по канату.

Це було дивне відчуття, не зовсім людське, але воно приносило полегшення. Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от — дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий рокіт лісу та гір — був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити. Біля теплої стіни я задрімала, але чуттєво, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й уловлювало найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь вдалині дзижчить бджола…

Почула, як всередині хати рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев'яній підлозі. За кілька хвилин наді мною схилилася бабця, одягнута в довгу темно-синю спідницю із дрібними червоними квіточками, з-під її грубої коричневої хустини виглядала інша — біла й тонка, зворушливо підгорнута біля скронь. Бабуся стояла, схрестивши руки на животі, та із подивом дивилася на мене.

— Хто ти є? — нарешті спитала вона. — Не розберу, хлопець ти чи дівка?

Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.

— Де ж ти ходило? — знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. — їсти хочеш?

Вона витягла з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала рідину зі шкаралущі. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…

— Йой, Божечки! — сплеснула руками старенька і втупилася в мене співчутливим поглядом. — Куди ж ти йдеш? Дім у тебе є? Що ж ти так дивишся? Немає? Ти сирота? Що ж з тобою робити?… Он одяг у тебе геть порваний… Листя в голові… Що ж із тобою робити?

Я дивилася на неї. Після яйця, смак якого я навіть не відчула, мені по-справжньому закортіло їсти. На їжу треба заробити. Я помітила на подвір'ї порожнє відро. У відрах носять воду, це я пам'ятала. Криниця була за кілька метрів від хати. Я встала, взяла відро й показала пальцем на криницю, а потім — знову на відро, аби бабця не подумала, що я хочу його вкрасти.

Я ніколи не діставала воду з криниці, але все зробила правильно: причепила відро до гака, спустила його вниз, а потім довго — цілу вічність — крутила ручку, поки відро опинилося нагорі. Не втримавшись, припала до води й випила так багато, що довелося знову опускати відро вниз.

Я ледь дотягла відро до хати й поставила біля порога. Старенька сіла біля нього й проворно почала лущити кукурудзу. Поруч стояв великий казан із буряками. З одного, ніби з мертвого тіла, стирчав ніж.

— Дякую, дитино, — сказала вона й кивнула на казан, — ось ще треба буряка нарізати для свиней. Сама нічого не встигаю… Та чи можна тобі ніж давати в руки? Хто тебе зна…

Я витягла встромленого ножа, сіла поруч й почала нарізати буряк.


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава