home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



8

Хата, що стала для мене прихистком, розміщувалася вище за інші. У селищі жили старі люди, й піднятися вгору для них було справою нелегкою. Тому першу людину я побачила не скоро. Раз на місяць бабцю відвідувала її подруга — така ж сухорлява, згорблена та проворна. Це була лазебниця Яківна.

Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:

— Господи! Це що за негра? Звідки?

— Бог її зна, — відповіла моя господарка, — прибилася з лісу…

— А Петровичу ти сказала?

— Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…

Під час цієї розмови я сиділа посеред кімнати на стільці й крутила головою, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять і чим мені загрожує цей візит. Серце моє тріпотіло, як прапорець на вітрі.

— Мабуть, ми її злякали, — констатувала Яківна, — диви, як дихає…

— Йди-но до нас, — покликала мене до столу бабця, — попий з нами чаю…

— Помити б її треба… — зауважила лазебниця, — а на голові в неї що робиться! Зачіска, як у Ігнасіо з «Тропіканки»!

— Не в Ігнасіо, а в Хуана Карлоса!

— Ти все плутаєш. Карлос — то син мільйонера, в нього не може бути такої зачіски! — впевнено сказала Яківна. — А Ігнасіо — той злидень, в якого закохана Марія!

Старенькі голосно засперечалися. Образившись, Яківна почала збиратися додому. Я схвильовано дивилася на обох.

— Куди ж ти, Яківно, — миролюбно сказала моя господиня, — а чай?

Яківна насупилася, та все ж таки всілася на своє місце й знову почала розглядати мене.

— На ось, — сказала нарешті і простягнула мені печиво.

Обидві подруги, спершись ліктями на стіл, споглядали, як я їм.

— От що, — нарешті вимовила Яківна, — вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Ближче до ночі. Я воду нагрію — скупаємо її. Може, й до Петровича потім заведемо — він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…

Я лишила жувати печиво й відчайдушно закрутила головою…

— Ні! — рішуче сказала моя господиня. — Бог дав — Бог і вирішить, що далі робити! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Сповістили про нього — і що? Кому він заважав тут? А був він — посланець. Істинно кажу — святий… Може, ця приблуда — замість нього?…

— Еге ж, Ієланума шкода… — зітхнула Яківна й обернулася до мене. — Ти знаєш Ієланума?

Це ім'я мене схвилювало. Від сполучення цих звуків у мене запекло в очах. Ім'я звучало сумно і тривожно, як закодована фраза, як назва прірви, як виття самотнього звіра. У ньому не було нічого людського.

— Вона його не знає! Не чіпай дівку. Бачиш, вона не в собі… — сказала моя старенька.

І вони заговорили про таємничого Ієланума. Я прислухалася, намагаючись зрозуміти їхні слова…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава