home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

Тут варто сказати про одну свою особливість, яка була притаманна мені завжди і яку я вважала природною. А тепер це виявилося просто спасінням: усе, що я не могла або не хотіла сприймати, заступалося картинами, які складалися в моїй уяві. Вони завжди були різні. Зараз, відчуваючи чужу руку на своїх тремтячих колінах, я бачила довкола себе щось зовсім інше. Старовинну кімнату в вікторіанському стилі з каміном. Посеред неї в сутінках вимальовувалося крісло. В ньому, спиною до глядача, сиділа руда дівчина в зеленому шалику та червоній спідниці з лискучого атласу. Яскраво-жовті тіні пульсували в її косах. Мені закортіло пройти далі, щоб побачити обличчя. Але потім я зрозуміла, що не варто: все треба малювати з цього ракурсу, з порога… Та накладати лише чисті кольори. Обличчя, що туманіло навпроти, розпливлося, майже розчинилося у цих кольорах. Його не було. Я думала, хто вона така — ця дівчина біля каміна, чому вона сама? Чому в кутку не сидить за вишиванням компаньйонка, немає клітки з папугою чи білого пуделя?

Картина зникла лише тоді, коли я відчула його вуста на своїй шиї. У цей момент до кухні влетіла Віра. Вигляд у неї був войовничий.

— Усе зрозуміло! — закричала вона і скинула зі столу склянки та фужери. Вони розлетілися на скалки. Зачувши шум, вбігла Люсі. Обидві зарепетували…

Мені було байдуже. Я не могла занурюватися в ще одну прірву людських пристрастей. Підвелася й пішла до себе. Ніби уві сні, піднялася сходами на «антресолі» й лягла в ліжко. Дуже боліла голова…

Кохання — це боляче. Коли воно минає — залишається пам'ять тіла й вона унеможливлює інші, нові стосунки. Ось чому тепер я думаю, що людина має жити сама. Нав'язувати комусь іншому свою волю, звички, смаки, комплекси, незадоволеність, настрої, спосіб життя — неприродної Жадати від іншого покори, підпорядкування та максимальної відвертості — підступно. Якби я розуміла це раніше…

Колись давно я читала нудний роман Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта». Спочатку він здався мені затягнутим, надто штучним і солодкавим. Головна героїня була притягнута в нього за вуха з іншого часу: молода жінка, котра жадає свободи та йде до неї крізь обман і страждання. Звідки такій взятися у вікторіанську епоху?! Потім я зрозуміла, що майстерно відображені час, природа, історія — лише окантовка, якою геніальний романіст окреслив одну ідеєю. Вона вкладається в маленький лозунг: «Люди, ви вільні!» Але страх, ілюзії, які навіяні вихованням, звичками, всім тим, що притаманне роду людському, женуть нас один до одного, як хвилі океану. І нема на те ради…

Я відволікаюсь, вибач. Але тоді, йдучи за клубком, що розмотувався у мене під ногами, я багато чого передумала й зрозуміла. Думки та картини, що поставали в моїй голові, не давали впасти у відчай.

Тим більше, що за кілька годин після інциденту на кухні я йшла передранковим містом — цілком вільна, в тих самих джинсах та кожушку. Побита і… щаслива. Починався новий день. А ядучий запах вмерлого кохання більше не торкався мого загостреного нюху.

Місто між третьою та четвертою годинами ранку — дивовижне видовище! Воно лежить, як темний звір із рудуватими підпалинами на боках, і ледь чутно зітхає уві сні. Його шкіру не терзають тисячі підборів. Воно належить тільки собі та своїм снам. Мені навіть хотілося сміятися. Дивне й солодке відчуття. Я зайшла у сквер, заглибилася в найдальший кут і сіла на лаву. Звідусіль мене обступили дерева із маленьким зеленим листячком, що вже рвалося на волю, а з-під коричневого шару землі із шурхотом пробивалася трава. Я задрімала, а коли розплющила очі, був уже ранок, а навколо лави земля і справді була прошита тоненькими зеленими ниточками.

Вмилася, як звичайно, в туалеті вокзалу. Полізла за носовиком до кишені старих джинсів й витягла звідти усе, що там було. Виявляється, ще мала трохи грошей та якусь пластикову картку із іменем «Джошуа Маклейн»…

Місто ще недостатньо очистилося від сірого кольору, й мені раптом дико захотілося інших фарб. Я віддала кожушок якомусь привокзальному старцеві та взяла квиток у загальний вагон до Криму…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава