XVII

Чи добулись ми до суті речей, чи далі ця дорога вже не провадить? Ми — біля кінця наших слів, які вже тут стають маячливі, нісенітні і нестямні. А однак, допіру за їх рубежем починається те, що в тій весні неогорнуте і невиговорене. Містерія присмерку! Допіру поза нашими словами, куди сила нашої магії вже не сягає, шумить та темна, неохопна стихія. Слово розкладається тут на елементи і розв'язується, вертається у свою етимологію, входить назад у глиб, у темний свій корінь. Як то у глиб? Розуміємо це дослівно. Ось темніє, слова наші губляться серед неясних пов'язань: ^{Ахеронт}, ^Оркус, Підземелля… Чи відчуваєте, як меркне від цих слів, як сиплеться кротовищем, як повіяло глибом, пивницею, гробом? Що то є весняний присмерк? Ще раз ставимо це питання, цей жагучий рефрен наших ясувань, на який немає відповіді.

Коли коріння дерев хоче говорити, коли під дерном назбирається дуже багато минувшини, давніх повістей, прастарих історій, коли нагромадиться під корінням надто багато задиханого шепоту, неартикульованої м'язги і того темного без диху, що є перед усяким словом, — тоді кора дерев чорніє і хропаво розпадається на грубі луски, на глибокі скиби, і відкривається осердя темними порами, як ведмеже хутро. Зануритись обличчям у тому пухнастому хутрі присмерку, тоді стає впродовж хвилини зовсім темно, глухо і без диху, як під віком. Треба тоді приставити очі, як п'явки, до найчорнішої темноти, завдати їм легкого ґвалту, протиснути їх крізь непроникне, пропхнути наскрізь через глухий гумус — і от раптом ми біля мети, по той бік речей, ми в глибині, у Підземеллі. І бачимо…

Тут зовсім не так темно, як можна було б припускати. Навпаки — нутро пульсує ціле від світла. То річ очевидна, внутрішнє світло коріння, блудна фосфоресценція, никлі жилки посвіти, якими мармуркована темрява, мандрівне світлисте маячіння субстанції. Так само, прецінь, коли спимо, відтяті від світу, далеко заблукані в глибокій інтроверсії, в поворотній мандрівці до себе, — ми також бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, адже тоді думки запалюються в нас внутрішнім лучивом і маячливе тліють уздовж довгих ґнотів, займаючись од вузла до вузла. Так здійснюється в нас регресія по всій лінії, відступання у глиб, поворотна дорога до коренів. Так розгалужуємось ми в глибині анамнезою, здригаючися від підземних дрожів, які нами пробігають, підшкірне роїмо на цілій маячачій поверхні. Бо тільки угорі, у світлі — треба то раз ісказати — є ми тремтячою артикульованою в'язанкою мелодій, світлистим жайворевим вершечком, — у глибині розсипуємось ми назад у чорне бурмотіння, в гугнявлення, в безлік нескінченних історій.

Допіру тепер ми бачимо, на чому та весна росте, чому вона така невимовне смутна і тяжка від знання. Ах, ми б не вірили, якби не бачили на власні очі! Ось лябіринти нутра, магазини і шпихліри речей, ось іще теплі гроби, порохно і мерва. Прастарі історії. Сім верств, як у стародавній Трої, коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, маска при масці, сплющені усміхи, вижерті обличчя, мумії, пусті ^{почварки}… Тут ті колюмбарії, ті шухляди на померлих, у яких вони лежать засохлі, чорні, як корінні прянощі, і чекають на свій час. Тут ті великі ^{дроґерії}, де вони стоять на продаж у слізниках, тиглях, слоїках. Стоять роками у своїх ^{реґалах}, у довгих урочистих порядках, хоч ніхто їх не купує. Може вони вже ожили у перегородках своїх гнізд, уже цілком уздоровлені, чисті, як кадило, і духмяні — цвікочучі специфіки, пробуджені нетерпеливі ліки, бальзами і ранкові мазі, що важать свій ранній смак на кінці язика. Ті замуровані голубники повні дзьобиків, що ледь прокльовуються, і найпершого, пробного, світлистого цвірінькання. Як ранково і перед усяким часом робиться раптом у тих пустих і довгих лавах, де померлі будяться рядочком, глибоко спочилі — до зовсім нового світанку!..