home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



РІДКИЙ КИСЕНЬ

Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.

«Гері!»— хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…

— Ти, Гібарян?— спокійно запитав я.

— Так, це я. Не вмикай світла.

— Не вмикати?

— Не треба. Так буде краще для нас обох.

— Але ж ти помер!

— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?

— Так. Навіщо ти це зробив?

— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.

— Ти справді тут?

— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?

— Де вона?

— Звідки ти взяв, що я це знаю?

— Здогадався.

— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.

— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.

— Це неможливо.

— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?

— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.

— Ти підеш?

— Так.

— І тоді вона повернеться?

— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?

— Це вже моя справа,

— Ти ж її боїшся.

— Ні.

— І гидуєш…

— Чого ти від мене хочеш?..

— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!

Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.

— Чого ти від мене хочеш?— запитав я тихо.

Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.

— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.

— Де вона?— запитав я.

— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!

— Де вона?

— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.

— Я можу покластися на Гері,— сказав я.

Гібарян тихо захихикав.

— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.

— Ти не Гібарян.

— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?

— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.

— А ти знаєш, хто ти сам?

Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили… і прокинувсь. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег рибина. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз… «дилема, яку ми не вміємо розв’язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».

Я дослухавсь у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав відразу ж: говорив Гібарян. Я простяг руки. Ліжко було порожнє.

«Прокинувся, щоб знову заснути»,— подумав я і покликав:

— Гібарян?..

Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.

— Ну що це ти, Гібарян,— пробуркотів я, позіхаючи.— Так переслідувати із сну в сон — це вже, знаєш…

Біля мене щось зашелестіло.

— Гібарян!— повторив я вже трохи гучніше.

Пружини ліжка гойднулися.

— Крісе… це я…— почувся шепіт поряд мене.

— Це ти, Гері… а Гібарян?

— Крісе… Крісе… його ж не… ти сам казав, що він помер…

— Уві сні все можливе,— сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон.— Він був тут. Щось говорив,— додав я.

Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю»,— майнула нісенітна думка. Я торкнувся губами холодного плеча Гері і влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.

Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Гібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтись, однак добре не пам’ятав, що саме він говорив.

Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію…

Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.

— Гері!— покликав я.

Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.

— Ти часом не бачила під ліжком магнітофона? Маленького, кишенькового…

— Там лежало багато різних речей. Я все склала туди.— Вона кивнула на поличку біля аптечки й зникла в душовій.

Я підхопився з ліжка, але мої пошуки не дали ніяких наслідків.

— Ти не могла його не помітити,— сказав я, коли Гері повернулася до кімнати.

Гері нічого не відповіла й почала розчісуватися перед дзеркалом. Тільки тепер я помітив, яка вона бліда, в її очах, коли вони зустрілися в дзеркалі з моїми, була якась настороженість.

— Гері,— знову почав я вперто, як осел,— магнітофона на полиці немає.

— Ти що, не можеш знайти іншої теми для розмови зі мною?..

— Даруй,— промимрив я.— Твоя правда, я бовкнув дурницю.

Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!

Потім ми пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралась і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А один раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.

— Що з тобою?— пошепки запитав я.— Ти плачеш?

— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози,— схлипнула вона.

Можливо, я не повинен був задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі так не боявся, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, я не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перерив усі ящики, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому я тільки прохилив двері і обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.

Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще більше зіпсувався. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі,— але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити мене. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перевернув усе в ній догори дном. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з’їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.

— Ну, чого тобі?— неохоче буркнув я.

Мені здалося, що по трубах долинає ледь чутний стукіт,— мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Мені хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, вона може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.

— Крісе,— прошепотіла Гері,— а як у нас із тобою?..

Я мимохіть зітхнув. Ні, сьогоднішній день я аж ніяк не міг назвати щасливим.

— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?

— Я хотіла б поговорити з тобою.

— Будь ласка. Я слухаю.

— Тільки не так.

— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав’язку…

— Головне, аби було бажання, Крісе…

Я силувано всміхнувся. Мабуть, моя усмішка була жалюгідна.

— Маєш рацію, люба. Говори.

— А ти скажеш мені правду?

Я звів брови. Такий початок розмови мені зовсім не подобався.

— Навіщо ж мені тебе обманювати?

— У тебе можуть бути на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб… ну, одне слово… то не обманюй мене.

Я промовчав.

— Я тобі щось скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.

Я не дивився їй у вічі, і хоч вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.

— Я тобі вже казала, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й ти теж цього не знаєш. А якщо знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом, колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.

Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.

— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс?— промимрив я.

— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.

Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило подих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.

— Я ж тобі вже пояснила — не обов’язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш…

— Я нічого від тебе не приховую…— відповів я хрипким голосом.

— От і добре,— відповіла вона й підвелася.

Я хотів щось сказати. Відчував, що не можу так облишити цю розмову, але слова застрягали мені в горлі.

— Гері…

Вона стояла біля ілюмінатора, одвернувшись від мене. Темно-синій, порожній Океан розпростерся під голим небом.

— Гері, якщо ти думаєш… Гері, адже ти знаєш — я люблю тебе.

— Мене?

Я підійшов до неї. Хотів її обняти. Вона випручалась, відштовхнувши мою руку.

— Ти такий добрий… Любиш мене? А я воліла б, щоб ти мене бив!

— Ну що ти, Гері, люба!

— Ні! Ні! Замовкни, будь ласка.

Гері підійшла до столу й почала збирати тарілки. Я дивився в темно-синю порожнечу. Сонце сідало, й величезна тінь станції розмірено погойдувалася на хвилях. Тарілка вислизнула з рук Гері і впала на підлогу. В раковині булькала вода. Рудий колір переходив по краях небосхилу у брудно-червоне-золото. Якби я знав, що робити! Якби я тільки знав! Запала раптова тиша. Гері стояла поруч, у мене за спиною.

— Ні. Не обертайся,— сказала вона, знизивши голос до шепоту.— Ти ні в чому не винен, Крісе. Я знаю. І не картай себе.

Я простиг до неї руки. Гері відскочила й, піднявши цілий стіс тарілок, промовила:

— Шкода. Якби вони могли розбитись, я розтрощила б їх на друзки, всі до одної!!!

Якусь мить мені здавалося, що Гері й справді жбурне їх на підлогу, але вона мигцем глянула на мене й усміхнулась:

— Не бійся — я не влаштовуватиму тобі сцен.

Я прокинувся серед ночі й відразу ж насторожено сів на ліжку. В кімнаті було темно, тільки з коридора крізь прочинені двері падала тонка смужка світла. Звідкись долинали пронизливе, дедалі гучніше сичання і приглушені, тупі удари, наче щось велике відчайдушно билося за стіною. «Метеор! — майнуло мені в голові.— Пошкодив обшивку. Там хтось є!»

Протяжне хрипіння.

Я остаточно прочумався від сну. Я ж на станції, не в ракеті, а цей жахливий звук…

Я вискочив у коридор. Двері маленької лабораторії були відчинені навстіж, там горіло світло. Я вбіг досередини.

Мене обдало хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не відчуваючи холоду, тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.

Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її заледеніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках розтулених уст, укрила їх чорною смагою, на язиці блищали кристалики льоду…

Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, ніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу, дихання завмирало. Очі заплющились. Агонія.

Я глянув на великі засклені шафи з інструментами й ліками. Трахеотомія? Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.

Грілки…

Я кинувся шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?… У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.

Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей Гері, ще подужчало. Я підскочив до неї. Очі її були розплющені.

— Гері!

Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути з себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в Гері ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.

— Гері!

Я більше нічого не міг видушити з себе. Стояв стовпом, звісивши неслухняні, задерев’яніли руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці Гері, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.

Я взяв її за зап’ястя — пульсу не було; тоді я відкинув поли халата й проклав вухо до страхітлово холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, я почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; і раптом щось торкнулося моєї голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.

— Крісе,— прохрипіла вона.

Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який трохи не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її вдержати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, я спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.

— Крісе…— прохрипіла Гері,— чи… довго, Крісе?

Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.

— Ні, ні, ні,— виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.

Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло било. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.

«Гері»,— хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.

Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.

— Що?— запитала.— Що? Не… вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?..— І раптом страшно закричала:— Чому ти так дивишся?!!

Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.

— Це я?..

— Гері,— вимовив я беззвучно, самими лише губами.

Вона підвела толову.

— Гері?..— повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але тут же відновила рівновагу й пройшлася кілька кроків. Усе це вона робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.

— Гері?— спроквола мовила вона ще раз.— Але ж.. я… не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!

Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила її обличчя.

— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!

Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.

Руки в Гері опали.

— Ні,— сказала вона.— Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер… я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я,— вона притиснула до грудей побілілі руки,— нічого не знаю, крім… крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюсь? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюсь.

Останні її слова пролунали як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Її крик немовби в мені щось розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:

— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я…

— Замовкни!— кричав я, термосячи її.

Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.

— Крісе…— насилу видушила з себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече.— Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе…

— Перестань!— гримнув я на неї.

Вона підвела голову й пильно подивилася на мене.

— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?

— Гері… зглянься…

— Я хотіла… ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався! Тобі гидко.

— Неправда!

— Правда. Тобі гидко. Мені… мені самій… теж. Якби я могла… Якби я тільки могла…

— Ти наклала б на себе руки?

— Так.

— А я не хочу, розумієш? Не хочу, щоб ти себе вбила. Я хочу, щоб ти була тут, зі мною, і більше нічого мені не треба!

Величезні сірі очі Гері вп’ялися в мене.

— Як гарно ти брешеш… — зовсім тихо сказала вона.

Я відпустив її й підвівся з колін. Гері сіла на підлозі.

— Скажи, що я повинен зробити, аби ти мені повірила? Я кажу те, що думаю! Це правда. Іншої правди нема.

— Ти не можеш сказати правду. Я не Гері.

— А хто ж ти?

Вона довго мовчала. У неї затремтіло підборіддя, і, опустивши голову, вона прошепотіла?

— Гері… але я знаю, що це неправда. Ти не мене… любив там, колись давно…

— Так,— сказав я.— Те, що було, вже минуло. Воно померло. Але тут я люблю тебе. Розумієш?

Вона похитала головою.

— Ти добрий. Не думай, що я не можу оцінити все те, що ти робив. Ти намагався робити якнайкраще. Але марно. Коли три дні тому я вранці сиділа біля тебе й чекала, поки ти проснешся, я ще нічого не знала. У мене таке відчуття, ніби то було давно, дуже давно. Я поводилась, мов божевільна. В голові все ніби повив якийсь туман. Я не пам’ятала, що було раніше, а що пізніше, і нічому не дивувалася, наче після наркозу чи тяжкої недуги. І я навіть думала, що, може, я хворіла, але ти не хочеш мені цього сказати. Та потім деякі факти примусили мене замислитися. Ти знаєш, які саме. Дещо прояснилося у мене в голові вже після твоєї розмови там, у бібліотеці, з тим, як його, зі Снаутом. Але ти не хотів мені нічого сказати, тож я встала вночі і ввімкнула магнітофон. Я збрехала тобі тільки раз, один-однісінький раз, Крісе, бо справді потім сховала його. Той, хто говорив… як його звали?

— Гібарян.

— Так, Гібарян. Тоді я довідалася про все, хоча, щиро кажучи, й досі нічого не можу збагнути. Я не знала одного: що я не можу… що я не є… що це так скінчиться… що цьому не буде краю. Про це він нічого не казав. А втім, може, й казав, та ти раптом прокинувсь, і я вимкнула магнітофон. Одначе я й так почула достатньо, щоб зрозуміти: я не людина, а тільки знаряддя.

— Що ти кажеш, Гері?!

— Так, знаряддя для вивчення твоїх реакцій чи щось подібне. У кожного з вас є такий… така, як я. Все ґрунтується на підсвідомих споминах чи уяві… А втім, ти знаєш це краще, ніж я. Він говорив про страшні, неймовірні речі, і якби все це так не збігалося, я б, мабуть, не повірила!

— Що збігалося?

— Ну, що мені непотрібний сон і що я весь час повинна бути коло тебе. Ще вчора вранці я думала, що ти мене ненавидиш, і через те була нещасна. Боже, яка я була дурна! Але скажи, сам скажи, хіба я могла собі уявити?! Хіба ж Гібарян ненавидів ту свою… А як він про неї говорив! Тільки тоді я зрозуміла: хоч би я що робила, це нічого не змінює, бо, хочу того чи ні, для тебе це однаково буде тортурою. Ба ні, ще гірше, бо знаряддя тортур мертві і ні в чому не винні, як камінь, що може впасти і вбити. А щоб знаряддя здатне було бажати добра й любити, цього я не могла собі уявити. Мені б хотілося розповісти тобі принаймні те, що коїлося зі мною тоді, коли я все зрозуміла, коли слухала магнітофонну стрічку. Може, це стане тобі в пригоді. Я навіть пробувала записати…

— Через те ти й увімкнула світло?— запитав я здушеним голосом.

— Так. Але з цього нічого не вийшло. Бо я шукала в собі, знаєш… їх — те щось зовсім інше, я наче збожеволіла, повір мені! Якийсь час мені здавалося, що під моєю шкірою зовсім немає тіла, що всередині у мене щось інше, що я тільки… тільки оболонка. Щоб ошукати тебе. Розумієш?

— Розумію.

— Коли лежиш уночі отак годинами без сну, то думкою можна залинути дуже далеко, та ти й сам це добре знаєш…

— Знаю…

— Але я відчувала своє серце і, зрештою, пам’ятала, що ти брав на аналіз мою кров. Яка в мене кров? Скажи, скажи правду. Адже тепер уже можна.

— Така сама, як і в мене.

— Справді?

— Присягаюсь тобі.

— Що це означає? Знаєш, я потім думала, що, може, це заховане десь у мені, що воно… може, дуже маленьке. Однак я не знала, де саме. Тепер я думаю, що просто викручувалась, бо дуже боялася того, що хотіла зробити, й шукала якогось іншого виходу. Але, Крісе, якщо в мене така ж сама кров… якщо все так, як ти кажеш, то… Ні, це неможливо. Адже тоді я б умерла, правда? Виходить, щось усе-таки є, тільки де? Може, в голові? Але ж я думаю цілком нормально… і нічого не знаю… Якби я думала цим, то повинна була б одразу все знати й не любити тебе, а тільки вдавати і розуміти вдало… Крісе, благаю тебе, скажи мені все, що ти знаєш, може, вдасться щось зробити?

— Що саме?

Вона мовчала.

— Ти хочеш умерти?

— Мабуть.

Знову запала тиша. Я стояв над зніченою Гері, дивлячись на порожній зал, на біле емальоване обладнання, на блискучі розсипані інструменти, немовби шукав щось конче мені потрібне, проте ніяк не міг знайти.

— Гері, можна й мені щось сказати?

Вона очікувала.

— Так, це правда, що ти не зовсім така, як я. Та це зовсім не означає, що ти гірша за мене. Навпаки. Зрештою, можеш думати, що хочеш, але завдяки цьому… ти не вмерла.

Якась дитяча, жалісна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Невже це означає, що я… безсмертна?

— Не знаю. В усякому разі, ти не така смертна, як я.

— Це страшно,— прошепотіла Гері.

— Може, не так страшно, як тобі здається.

— Але ж ти мені не заздриш…

— Гері, це скоріше питання твого… призначення — я б так назвав це. Знаєш, тут, на станції, твоє призначення, по суті, таке ж невиразне, як і моє, як і кожного з нас. Ті двоє продовжуватимуть експеримент Гібаряна, і може статися все, що завгодно…

— Або й нічого.

— Або й нічого. І скажу тобі, я волів би, щоб таки справді нічого не сталося, навіть не тому, що боюся (хоча страх теж, мабуть, відіграє тут якусь роль), а тому, що все те нічого не дасть. Це єдине, в чому я абсолютно певен.

— Нічого не дасть? А чому? Через цей… Океан? Гері здригнулася.

— Так. Через контакт. Я думаю, що все тут, по суті, дуже просто. Контакт означає обмін досвідом, поняттями, зрештою результатами, якимись рівнями… А якщо нічим обмінятися? Якщо слон — не велетенська бактерія, то Океан не може бути велетенським мозком. Кожна з обох сторін може, звичайно, вдаватися до якихось дій. Внаслідок однієї з них я зараз дивлюся на тебе й намагаюсь утовкмачити тобі, що ти мені дорожча, ніж ті дванадцять років життя, які я присвятив планеті Соляріс, і що я хочу бути з тобою завжди. Може, твоя поява мала стати для мене карою, може, ласкою, а може, тільки мікроскопічним дослідженням. Свідченням дружби, підступним ударом чи знущанням? Може, всім водночас або,— що мені здається найімовірнішим,— чимось зовсім іншим. Та, врешті-решт, хіба нас повинні цікавити задуми наших батьків, хоч би як вони різнилися між собою? Ти можеш сказати, що від цих задумів залежить наше майбутнє, і я з цим погоджуюсь. Я не можу передбачити того, що буде. Так само, як і ти. Не можу навіть обіцяти, що кохатиму тебе довіку. Після того, що сталося, можна сподіватись чого завгодно. Може, завтра я обернусь на зелену медузу? Це від нас не залежить. Але в тому, що залежить від нас, ми будемо разом. Хіба цього мало?

— Знаєш,— сказала Гері,— я хочу запитати тебе ще… Я… дуже на неї… схожа?

— Була дуже схожа,— відповів я,— а тепер уже не знаю.

— Тобто як?..

Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.

— Ти її вже заступила,

— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..

— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.

— Чому?

— Бо я скоїв щось жахливе.

— Щодо неї?

— Так. Коли ми були…

— Не треба.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.


ПОТВОРИ | Соляріс | РОЗМОВА