РОЗДІЛ 7
Вулкан несамовитів і димів, випльовуючи згустки полум’я і жбурляючи в чорне небо сліпучі вогняні кулі, вибухав мільйонами розжарених уламків, а кожен уламок розсипався знов і знов, аж поки небо осяяла заграва, а три маленькі сонечка поблідли.
— Ого! — вирвалось у Кармоді. Це скидалося на мексіканський фейєрверк у парку Чапультепек на Великдень, і Кармоді був вражений до глибини душі.
Сліпучі брили впали на землю, і їх погасив океан, що для того й з’явився. Барвисті пасма диму скручувались і спліталися між собою, а глибокі води засичали і стали парою,
що знялася вгору дивовижними хмарами, зринувши потім дощем.
— Ух! — не стримався Кармоді.
Дощ падав навскісне, та раптом знявся вітер, що підхопив води і сплів їх у велетенський смерч. Чорний із сріблястими відблисками смерч рушив своїм грубезним стовбуром до Кармоді під ритмічний супровід оглушливих ударів грому.
— Годі! — залементував Кармоді.
Наблизившись майже впритул, смерч розсипався, вітер і дощ шугонули в небо, грім угамувався до зловісного гуркоту. Потім немов заграли сурми, заспівали псалмів, завили волинки й ніжно стогнали арфи. Інструменти звучали все тонше й тонше, мелодія торжества й тріумфу нагадувала бундючний супровід до титрів історичної кіноепопеї виробництва студії Метро Голдвін Майєр у Сінематоскопі на Тодд-АО, хоча була набагато зграйніша. Нарешті відлунав останній вибух звуків, світла, барв, руху та всілякого іншого. Запала тиша. Під фінальні акорди Кармоді заплющив очі, та розплющив їх саме вчасно. Звуки, світло, барви, рух та всіляке інше перетворилися на античну оголену постать.
— Вітаю! — промовила постать. — Я Меліхрон. Як вам сподобався мій вихід?
— Я приголомшений, — признався Кармоді від щирого серця.
— Справді? — перепитав Меліхрон. — Я питаю: ви справді приголомшені? Не просто вражені? Кажіть правду і не шкодуйте мого самолюбства.
— Присягаюсь! — потвердив Кармоді. — Я справді приголомшений.
— Гаразд, це чудово, — сказав Меліхрон. — Ви бачили невеличку прелюдію до мене. Я сотворив її зовсім недавно. Гадаю, — я справді так гадаю, — що вона щось говорить про Мене, правда?
— Щира правда! — сказав Кармоді. Він намагався пригадати, кого нагадував Меліхрон, та чорна агатова постать героя мала ідеальні пропорції і не мала індивідуальних рис. Вирізнявся тільки голос — чистий, занепокоєний трохи і трохи плаксивий.
— Все це, звичайно, недоречне, — вів далі Меліхрон. — Я маю на увазі грандіозний вступ до себе самого і таке інше. Та все-таки я на своїй планеті. А коли не похизуватися на своїй власній планеті, то де ж тоді хизуватися?
— Безперечно, — погодився Кармоді.
— Ви справді так вважаєте? — поцікавився Меліхрон.
— Цілком відверто і щиро, — запевнив Кармоді.
Меліхрон на якусь мить замислився, а відтак уривчасто промовив:
— Дякую вам. Ви мені подобаєтесь. Ви розумна, чуйна людина і не боїтеся виказувати свої думки вголос.
— Дякую вам.
— Ні, я й справді так думаю.
— Гаразд, а я справді вам удячний, — потвердив Кармоді, намагаючись приглушити у своєму голосі ледь помітну нотку роздратування.
— Радий, що ви прибули, — сказав Меліхрон. — Знаєте, моя розвинута інтуїція (я пишаюся нею) підказує, що ви зможете мені допомогти.
На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому — знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.
— Моя проблема постає з мого становища, — вів далі Меліхрон. — А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я — єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?
— Дивно, — сказав Кармоді.
— Так, влучно сказано! — похвалив Меліхрон. — Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.
— Уявляю собі.
— Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.
— Це, мабуть, було чудесно, — зауважив Кармоді.
— Особисто мені подобалося, — повагом вів далі Меліхрон. — Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експериментував з життєвими формами, які там бачив. Довгий час жив у подобі вищих форм — гуманоїдів, хтерізоїдів, оліхордів та інших. Усвідомив свою неповторність і це призвело мене до самотності, з якою я не міг примиритися. Тому я повстав!… Я увійшов у людський період розвитку, що тривав кілька мільйонів років. Я втілив себе в цілі народи і дозволив їм — ні, спонукав їх — іти війною один на одного. Майже тоді ж я спізнав секс і мистецтво, і те, й друге я прищепив своїм народам і деякий час розкошував. Я розділився на чоловіків і жінок, причому кожне існувало само по собі, водночас перебуваючи частиною мене самого. Я розмножувався, впадав у збочення, спалював себе біля ганебного стовпа, розстрілював себе, укладав із собою мирні угоди, одружував і розлучав себе, проходив через незліченні мініатюрні самогубства і самонародження. Частинки мого єства культивували мистецтво, — деколи дуже мило, — і релігію. Вони молилися — мені, звісно, і це було справедливо, бо я — першопричина всього. Я навіть дозволяв їм визнавати і славити верховні істоти, якими був не я. Бо тоді я був надзвичайно ліберальний.
— Дуже мудро з вашого боку! — визнав Кармоді.
— Так, я намагаюся виявляти мудрість, — зауважив Меліхрон. Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети — тут не треба соромитись — я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв’язок і Розв’язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.
— Це таки неабищо, — підтримав розмову Кармоді.
— Так, так, — потвердив Меліхрон, сором’язливо посміхаючись, — Я був Ведучим Колесом Великого Небесного Велосипеда, як висловився один з моїх поетів. Це було прекрасно. Мої піддані творили полотна — а це ж я влаштовував призахідні заграви. Мій народ оспівував кохання — а це ж я винайшов любов. О дні чудовні — де ви!
— А чому б вам їх не повернути? — запитав Кармоді.
— Тому що я виріс, — сумовито відповів Меліхрон. — Незліченні еони часу пішли у мене на творчий труд, відтак я почав запитувати свої творіння і себе. Мої священики, розумієте, увесь час зверталися думкою до мене і сперечались між собою про мою природу і досконалість. Як дурень, дослухавсь я до них. Приємно було слухати, як твій священик розводиться про тебе, та це мало в собі небезпеку. Я сам почав дивуватися своїй природі і досконалості. Я розмірковував, аналізував. Що більше я сушив собі мозок, то незбагненнішим усе мені здавалося.
— І навіщо вам цей самоаналіз? Адже ви все-таки Бог!…
— В цьому якраз уся заковика, — зітхнув Меліхрон. — З погляду моїх творінь проблем не існувало. Я був Бог, мої шляхи були несповідимі, та до моїх обов’язків належало карати і милувати народ, який хотів мати волю, бо ж і далі був невіддільною часткою мого єства. Щодо самого народу я чинив усе дуже правильно, оскільки чинив я. Мої вчинки, навіть найпростіші й найочевидніші, після остаточного аналізу виявлялися несповідимі, бо сам я був несповідимий. Або ж, іншими словами, мої дії виявлялись загадковим тлумаченням усієї дійсності, яку тільки я своїм Господнім єством міг запримітити. Отак формулювали це деякі з моїх видатних мислителів. Вони ще додавали, що повніше розуміння буде їм дароване на небесах.
— То ви сотворили й небеса?
— Звичайно, і пекло також, — посміхнувся Меліхрон. — Ви б тільки бачили їхні обличчя, коли я воскрешав їх там або там! Навіть найвідданіші ніколи не вірили насправді в потойбічне життя!
— Мабуть, вас це тішило, — проказав Кармоді.
— Деякий час так, — погодився Меліхрон. — Та згодом наскучило. Безперечно, я марнославний, як і будь-який інший Бог, але ті нескінченні молебні хоч кого виведуть з себе. Чому це, Бога ради, мають хвалити Бога лише за виконання ним своїх Божих обов’язків? З таким же успіхом можна співати осанну мурашці за її буденну мурашину працю. Такий стан речей мене не задовільняв. До того ж я хотів пізнати себе сам, а не через поштиві очі моїх сотворінь.
— І що ж вам спало на думку?
— Я скасував усіх. Покінчив з життям на моїй планеті, живим чи будь-яким іншим, а заразом я скасував потойбічне життя. Чесно кажучи, мені хотілося поміркувати на самоті.
— Ого! — не стримався вражений Кармоді.
— Зрештою, я нікого і ніщо не знищував, — поспішно запевнив Меліхрон. — Я просто знову з’єднав у собі частки самого себе. — Меліхрон несподівано усміхнувся. — У мене було багато людців з безумними очима, які завжди торочили про злиття зі мною. Ну от вони і злилися, це вже безперечно.
— Може, їм сподобалося, — висловив припущення Кармоді.
— А як їм про це дізнатися? Єдність зі мною — це Я, і вона неодмінно веде до втрати свідомості, яка реєструє цю єдність. Злиття — те саме, що й смерть, хоч і звучить набагато краще.
— Надзвичайно цікаво, — видихнув вражений Кармоді. — Та ви, здається, хотіли обговорити зі мною якусь проблему?
— Достеменно так! Якраз я наближався до неї. Бачите, я, немов дитина, що занедбує ляльки, вже не бавився своїми народами, і потім я засів — метафорично, звичайно, — за роздуми. Єдиною темою моїх роздумів, звісно, був я сам. А справжньою проблемою було те, що ж мені далі робити? Невже я можу бути тільки Богом? Божий промисел я випробував — ніякого просвітку на майбутнє. Робота для вузьколобого маніяка. Мені потрібно щось інше, вагоміше, щоб краще передавало моє справжнє я. Тут я переконаний! І ось проблема, яку я ставлю перед вами: що мені робити з самим собою?
— Та-ак, — протяг Кармоді. — Так, так. Ось у чому річ! — Він відкашлявся і глибокодумно почесав носа. — Над такою проблемою слід добряче поміркувати.
— Для мене час не має значення, — заспокоїв його Меліхрон. — В запасі у мене вічність. От у вас її, на жаль, — немає.
— Немає? Скільки у мене часу?
— Хвилин десять по-вашому. А потім з вами може статися щось не дуже для вас приємне.
— Що саме? І що мені робити?
— Гаразд, відвертість за відвертість, — уник прямої відповіді Меліхрон. — Спочатку ви відповідаєте на моє запитання, а потім я на ваше.
— Але ж у мене тільки десять хвилин…
— Брак часу допоможе вам зосередитись, — сказав Меліхрон. — До того ж планета моя, і ми дотримуватимемось моїх законів. Запевняю, що на вашій планеті я шанував би ваші закони. Розумно, ні?
— Мабуть, так, — знічено погодився Кармоді.
— Дев’ять хвилин, — нагадав Меліхрон.
Як пояснити Богові, що йому робити? До того ж коли ви, як і Кармоді, атеїст? Як відшукати протягом дев’яти хвилин вагомі аргументи, коли ви знаєте, що богослови й філософи бились над цим століттями?
— Вісім хвилин, — повідомив Меліхрон.
Кармоді розкрив рота і почав говорити.