home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



УРОК


Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:

— Бери сапку та йди полоти.

— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.

— Іди, іди, не вигадуй... Там за пирієм сапки не потягнеш.

І я хоч-не-хоч, а мусив іти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці...»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.

Цього разу мама загадала полоти помідори.

— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».

— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала» мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок.

— Який урок?

— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.

— Та гаразд,— сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти...»

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур'ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.

Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

— Пішли!

— Куди? — похмуро запитав я.

— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися... То ти не йдеш?

— А ти не бачиш! — мало не плакав я.

— То я вже пішов.

— Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.

«Бач, йому весело, всім їм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!» В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур'ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев'яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:

— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.

Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.

— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

«Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!»

Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я «воював». Я похолов.

На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину...

Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив'яли.

«Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться». Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.

— Ти куди це? — здивовано запитала мама.

— Та... поливати.

— Що поливати?

— Та... помідори.

— Ти ж учора поливав.

— Я ще й сьогодні...

Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.

Набравши, води, я поніс цеберку на город. Помідори прив'яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.

«Може, саме приймаються», — утішав я себе і шпарко взявся до роботи.

Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.

— А чого це ти зсередини почав? — поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. — І навіщо стільки води? Вони позамокають...

Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.

Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!



ПУЧОК ЧАСНИКУ | На коні й під конем | ДВА ЛІТРИ