home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



МОРГУН


Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.

Гм, переморгувалися... Відклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.

Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим, а тоді вже й обома.

Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих парубків та дівчат.

Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений собою.

Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потім запитала:

— Ти очі піском засипав?

— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!

— Моргаєш?

Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..»

Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвір'ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:


Дівка в сінях стояла,

На козака моргала...


Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків, як з нашого двору виглянула мама.

— Толю, а йди-но сюди!

— Чого? — неохоче повернувся я.

— На тобі гроші, збігай до крамниці по сіль. Тільки швиденько: одна нога там, друга — тут.

У крамницю саме привезли цукор, і набилося повно жінок. Я пристроївся у хвості і став терпляче чекати на свою чергу.

«А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цікаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..»

Я моргнув у спину тітці, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге.

Ні, не розучився.

Тітчина спина раптом зникла, натомість виріс прилавок, а за прилавком — тітка Настя, висока, дебела молодиця, жінка крамаря.

— Що тобі треба, малий?

Отут і сталося несподіване. Замість відповісти я заморгав їй прямо в обличчя. Все в мені похололо, а тітка Настя закам'яніла, витріщивши на мене очі.

Червоний як рак, я не знав, куди подітись від сорому, а клятуще око взяло та й ще раз підморгнуло.

Тут тітка Настя охнула, вхопилася обома руками за живіт і, задихаючись від сміху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетів з крамниці.

— А чого ти такий червоний? — поцікавилась мама. — Приніс сіль?

— Немає солі, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамниці.

Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.

Та на цьому не скінчилися мої муки.

Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.

— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.

— Я не моргав.

— Брешеш, моргав!

— Сам ти брешеш!

Слово по слову, і ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплі і сльози, побіг додому, а я сумовито побрів слідом.

А вранці, щойно вчителька зайшла до класу, Василь підняв руку:

— Варваро Петрівно, а учительчин Толька до моєї мамки моргав!

Довго ж не міг навіть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тім світі гикнеться!



ОДВІЙКИ | На коні й під конем | ОБРАЗА