home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



СЛОВО І ДІЛО


Мама часто мене повчала:

— Ніколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунів ніхто не поважає й не любить.

Я щиро погоджувався з нею, поки її слухав. А вибігав з хати, і добре мамине слово вилітало з голови. Так було й зараз.

Ми стоїмо один перед одним і немилосердно хвастаємося. Ми щойно познайомилися, а тепер, як і водиться, набиваємо собі ціну.

Мій новий знайомий — син лісника. Мати його — давня мамина подруга, і ми приїхали до неї погостювати.

— А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста і кручу, доки в них голова не закрутиться...

— Пхі! — спльовую я на знак власної зверхності. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!

— І не ковтаєш?

— А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба і натужно сопе.

— А мене баран минулого року побив, — врешті говорить він. — Як звалив у борозну, то мало всі ребра не потовк...

— Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селі бугай, як ваша хата, то він мене цілий день на своїх рогах носив!

— І не заколов?

— Ні... я потім зірвався...

Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав мені жару, і я пускаюся на ще більші хвастощі:

— Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селі всі хлопці бояться!

— Ну-у?

— Не віриш? От як не віриш, то поїдь з нами в наше село і запитай там хлопців.

— І ти усіх подужаєш?

— Усіх! — і оком не зморгнувши, стверджую я. Мені й самому зараз здається, що це — свята правда.

— От добре! — радіє раптом Василь. Для чогось відводить мене у кущі і, оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?

— Яких хлопців?

— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б'ють.

— А їх багато?

— Чотири... Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б'єш, то цих і поготів!

— Авжеж поб'ю! — бадьорюся я.

— То підемо бити?

— Добре,— погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б'ють частіше, ніж я їх! — Добре, — кажу я, — тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.

— А то чому?

— Вранці я найсильніший.

Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.

В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.

Вранці мене розбудив Василь. — Пішли!

— Куди?

— Та хлопців же бити!

Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.

— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.

Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.

— А то навіщо?

— Як навіщо? Таж хлопців бити!

Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.

Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці. Забачивши нас, вони рушили назустріч.

— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь. — Він найсильніший.

Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.

Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.

— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.

— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину. — Ідіть собі геть, а то він вам дасть!

— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як він нам дасть?

— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!

І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.

Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.

Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.

Зупинилися аж на галявині.

— Ти!.. — схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..

Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.

— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.

— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..



В ПОТІ ЧОЛА | На коні й під конем | ПУГАЧ