home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XV


Кажуть, що роз’ятрена фантазія мистця може химерністю і надзвичайністю своєю випередити найдивовижніший витвір Натури, наймонструозніший факт Реальної Дійсности.

Але я признаюся, що вкупі з громадянами реалістами ніколи не йняв цьому віри. І той, кому ще треба доказів, мав би подивитися на човен, що їхав на колесах у цілком реальному лугові, серед живих і соковитих осик та ясенів, живий студент з химерним прізвищем Перебийніс (яке дійсно вирізане на кручі межи Задонецькими і Короповими хуторами, в чому кожен може сам переконатись) котив цього човна за весло, як за штельвагу, а в човні сиділа прекрасна жіноча фігурка - жива італійка Альчеста в літі тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. Я думаю, що цей абсурдний факт, це гротескне сполучення несподіваних чужорідних елементів у прозаїчному лісі навпроти Тюндика самі по собі могли б переконати найбільш завзятого скептика.

Отже, човен котився лісовою дорогою. Як деякий запорожець, могутній Перебийніс тягнув чорноморську чайку на перетяжці, на носі спочивала берданка - бойова гаківниця, прекрасна генуезька бранка, задумлива й сумна, сиділа в кораблі, і корабель ваги-переваги никав п о хвилястій лісовій дорозі.

Немов чайка, що шукає в лузі при битій дорозі свої любі діти, шугав човен у коломиї і знову підіймав голову, вибираючись на спадисті сугорби. Дитячі дерев’яні колеса незграбно пурхали в колії, і вісь, як кустарна дирчітка, наївно торохтіла під човном. Немов колосальна лялька сама їхала на колесах у дарунок лісовому велетенкові Вернидубові, що солодко спав, витягнувши босі ноги в очеретах, десь за Довгим озером. Так солодко спав велетенко, що й не поворухнувся, коли лялька підкотилася до самого берега Довгого озера і Перебийніс почав витягати з-під човна колеса.

Уже він улаштував вісь, уже поставив весла і лагодився зіпхати човна в воду, коли Альчеста побачила крізь кугу чиїсь босі ноги.

«Оресте! Дивіться!» - скрикнула вона. Перебийніс швиденько розсунув зілля і витяг звідти за ноги невеличкого хлопця, чорного і обідраного. Хлопець протер очі й сказав: «Пустіть, дядю, а то вкусю!»

«Для чого ж ти будеш кусати мене, вічний мандрівче? - сказав Перебийніс. - Яка тобі з того буде вигода! Краще ти розкажи прекрасній дамі про свою останню мандрівку, а я тобі за це дам, скажімо, три кубічні дециметри сала, бо хліб у тебе, очевидно, є. Починай, о завзятий, невтомний мандрівче. Починай, о соле землі, о їдючий ферменте, що примушуєш мусувати міщанський побут! Починай, хлопче!»

«Попереду ви мені покажіть сало», - ввічливо, але твердо одказав безпритульний.

Перебийніс одрізав скибку сала і дав її безпритульному.

«Я син доброго древонасадця, - сказав хлопець, - він вигонив колись мене з братом і матір’ю з хати. Довго блукали ми, шукаючи притулку, та нарешті я не ви тримав такого неспокійного життя і втік до безпритульних.

Сьогодні я був близько хати доброго древонасадця, мого батька, я хотів украсти дошку або дві, бо мені треба було зробити запас цигарок. Але добрий древонасадець вистрелив у мене з рушниці, і я втік. Я спав тут коло озера, і мені приснилося, ніби десь лісовою дорогою торохкотить деревляний візок і в ньому сидить марципанова лялька. Цей візок був дуже маленький, і його тягнув веселий сірий ослик…»

З човна задзвенів срібний сміх, то сміялася Альчеста. Перебийніс ласкаво глянув на безпритульного.

«По тому я прокинувся, і мені здалося, що ви, дядю, витяглимене за ноги і дали мені скибку сала. Оце така була моя остання мандрівка».

«Все ж таки, мандрівче, я думав, що ти зможеш більше розповісти», - мовив Перебийніс.

«Ах, дядю! - сумно зідхнув хлопець. - Ви не можете собі уявити, як набридає за цілісінький день розповідати. Цe ж мій хліб - оті казки, що я їх мушу експромтом творити для кожного, хто може дати мені копійку. До того ж ця публіка страшенно полюбляє антихудожні оповідання про злочинства, грабунок, полові ненормальності та венеричні хвороби. Чи повірите, цей сифіліс просто сидить мені в печінках. Отож я розповів вам щиру правду і тільки трішки прикрасив свій сон. Будьте готові».

Безпритульний зробив бадьорий жест рукою і, одійшовши на ступнів десять, ліг у траву.

Лісовою дорогою з-поміж дерев вийшов добрий древонасадець.

«Доброго здоровля, - сказав він і сперся нарушницю. - У вас теж берданка; це виходить усе одно як австрійський фронт. Коли я був на фронті, ми сиділи отак на горі взимку, а австрійці під нас підкопувались. І зовсім близько сновигають нехристі, отак за гін від нас. Нам патронів дають удосталь, кажуть: «Дєлайтє перестрєлку». Ну, ми робимо ту перестрєлку так - аби стріляти, тільки коло мене один хлопець і каже: «Дядю, я його встрелю, близько дуже, собака, бігає».

«Не стріляй, - кажу, - на кий тобі чорт? Роби перестрєлку».

А він знову: «Дядю, - каже, - я його поцілю, гада!»

«Та на кий тобі, - кажу, - біс він здався? Яка тобі вигода, скажи, дурна голово?»

А він одно: «Поцілю та поцілю».

І поцілив-таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв - а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев’язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.

«Дядю, - каже, - я й санітара поцілю!»

«І не кажи до мене, - кажу. - Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину».

Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійському фронті».

Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безпритульного в траві.

«Диви, Ілько! - сказав він. - Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив».

Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.

Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого вірного коня Володьку.

«Чи не треба когось одвезти на станцію? - сказав селянин Черепаха. - Я саме їхав по горілку, та коли ото проїжджав повз отой бовдур, що з нього балакає на майдані, то й прочув, що не треба пити горілку, бо здорово шкодить на печінки. То я й завернув сюди - лучче, думаю, замість пити, одвезу когось на станцію».

Селянин Черепаха спинив воза, випріг вірного коня Володьку і пустив його пастись. Сам він сів на траву і попрохав у древонасадця махорки.

«Нехай попасеться Володька, - сказав він гуманно, - а тоді вже й поїдемо. Ще й не пора їхати».

«Альчесто! - раптом сказав Перебийніс. - Ви не повірили мені, коли я казав про гармонійність і пляновість всього вашого життя і вашої подорожі в Слобожанську Швайцарію. Подивіться ж навколо себе: от тутна траві зібралися всі, кого привелося вам зустрічати під час вашої подорожі: от безпритульний велетенко, от добрий древонасадець, от селянин Черепаха, от його вірний кінь Володька і от перед вами я, студент Орест Перебийніс, якого ви ще так недавно називали своїм спасителем».

Перебийніс замовк, і шелест промайнув по кущах, наче десь за ними причаїлася леґендарна баба, химерний витвір нашої уяви, потенціяльна перша жінка доброго древонасадця. На мить здалося, ніби в повітрі запахло печеним буряком і конопляною олією, а на тихій воді озера, мов горошок на бабиній спідниці, лежало кругле латаття. Уже древонасадець схопився на ноги й кинувся по берданку, як шелест знову вщух, і вітер розвіяв аромат печеного буряку. Альчеста підвелася в човні, горда й розгнівана, мов ерехтейська богиня.

«Яка ціна вашій мізерній філософії? - проказала вона розміреним тоном смертельної зневаги. - Ви кажете, що зібралися тут на цій траві всі, кого я зустрічала в своїй останній, в своїй нещасливій подорожі. Коротка ваша пам’ять, синьоре студенте Перебийносе, і боюся я, що не подолаєте ви інтегралів і не зможете будувати нове, щасливе життя.

Де ж доктор Леонардо? Ви забули про нього!

Ах, я готова навіть простити йому, що він не доктор Леонардо Пацці, а якийсь невідомий еспанець Дон Хозе Перейра. Любов не знає націй і для любови немає ні італійців, ні еспанців.

Леонардо, де ти? Леонардо, я люблю тебе й тільки тебе! Леонардо, мій коханий, де ти?»

Альчеста тихо схилилася над човном і заплакала. Ніхто не сказав ні слова, всі сиділи тихо й нерушимо. Навіть кінь Володька перестав рвати траву, підняв голову і, здавалося, прислухався.

«Селянине Черепахо, - промовила Альчеста, стримуючи ридання, - запряжіть свого вірного коня Володьку і одвезіть мене на станцію».

Черепаха тихо підвівся і підійшов до коня. Знову шелест шугнув кущами, кінь злякано заіржав і кинувся вбік, кущі розсунулися, і з кущів вийшов доктор Леонардо.



предыдущая глава | Подорож ученого доктора Леонардо | cледующая глава