home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



5


Першим, хто написав російську історію, став Андрій Іванович Лизлов зі своєю «Скіфською історією». Оскільки ми багато говорили про цю книгу, немає сенсу повторюватися. Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до другої книги «Країна Моксель» (частина друга, розділ перший).

Пригадаю читачам: навіть сама побудова «Скіфської історії» свідчить про кровну державну спорідненість Московії з Казанським, Астраханським та Кримським царствами. Адже у книзі йдеться саме про ці царства, їхню взаємозалежність та їхні династії. А підсумковою частиною книги став розділ «Двір Цесаря турецького».

Весь контекст історії Московії зосереджений на з’ясуванні взаємовідносин між династіями тюркського етносу.

Звичайно, ще з часів Івана Грозного було поставлено завдання породичати московську царську династію з давніми — візантійськими та римськими. Було висунуто міфічне завдання побудови «третього Риму». А згідно з державною ідеологією Візантійської імперії влада кесаря і влада церкви повинні перебувати у «симфонії», спиратися одна на одну. Ось чому фальшування російської історії відбувалося одночасно і по церковній, і по державній лініях. Церква й держава і в наш час при відстоюванні інтересів московського шовінізму виступають заодно.

І друге, на що хочу звернути увагу читачів, — цілковита відсутність у А. І. Лизлова відомостей про так звані «загальноросійські літописні зводи». Переривши сотні церковних сховищ і навіть саму патріаршу Ризницю, він ніде не знайшов жодного літописного зводу. Він уявлення не мав про їх існування.

До речі, в XVII столітті про існування так званих «загальноросійських літописних зводів» і навіть «Повісті минулих літ» Нестора нічого не знав і Київський митрополит Петро Могила — найбільший знавець, поціновувач старовинної літератури. Послухаймо слова В. М. Татіщева, передані професором Нілом Поповим:

«Петру Могилі, митрополитові київському, яко великому шанувальнику збирання старожитностей… Несторів літопис незнаний був…» [14, с. 455].

Отже, «Повість минулих літ» у такій редакції, яку згодом опублікували в часи Петра І, Київський митрополит Петро Могила не знав. А жив Петро Могила в 1597–1647 роках.

Ось чому академік О. О. Шахматов зробив свій знаменитий висновок.

Брехала Москва по–крупному.

Російська державна влада та її вчена спільнота досі не вважають А. І. Лизлова першим російським істориком. І це недарма. їм не вдалося переписати «Скіфську історію». Хоч і дещо підпсована, вона дійшла до нас у своєму природному вигляді.

Тому першим російським істориком вважається Василь Микитович Татіщев (1686–1750). Послухаймо:

«Заняття російською історією зайняли в нього ціле життя; і зрозуміло чому: Татіщев був першим російським ученим, який звертав свою увагу на неї» [14, с. 444].

Праця В. М. Татіщева була цілком підконтрольною російській владі, надрукована після найжорсткішої цензури уже в часи Катерини II. Ось чому московити вважають В. М. Татіщева своїм першим істориком: влада зводила дати на це дозвіл.

«Історія Російська від найдавніших часів» В. М. Татіщева має довгий, досить туманний шлях. Її не сприймала у XVIII столітті ні російська влада, ні російська шовіністична громадськість. І це не мої довільні вигадки. Послухаймо професора П. Г. Буткова (1775–1857). Він зазначав, що не слід особливо зважати на суперечності, які часто трапляються між текстом та примітками Татіщева, адже той «виданий не з втраченого оригіналу, а з досить недоладного і навіть поганого списку, одного з тих, що ходили по руках майже 30 років» [14, с. 458].

До того часу, коли В. М. Татіщев почав працювати над своєю «Історією», у російській науці вже панував так званий Кенігсберзький літописний звід Петра І. Звичайно, що вся державна машина Московії жорстоко обрубувала будь–яку історичну думку, яка суперечила «Петровому першоджерелу». І так тривало довгих 50 років, доки Катерина II не встановила правил подання історичного матеріалу подальшого часу (1200–1700 роки).

В. М. Татіщев помер 26 липня 1750 року (за старим стилем).

«Останні роки свого життя Татіщев провів у підмосковному сільці Болдино Клинського повіту, серед звичайних занять російською історією та географією. Він був під судом; при ньому для сторожі були солдати сенатської роти…» [14, с. 527].

Останні роки життя В. М. Татіщев перебував під домашнім арештом. Очевидно, що жоден написаний ним папірець не побачив світу без царської цензури. До речі, після смерті В. М. Татіщева всі його архіви було вилучено й за описом відправлено до імператорської канцелярії. Послухаймо свідчення:

«Разом із каталогом Татіщевської бібліотеки збереглася і така розписка: “Реєстр книг російського літописця, складений покійним таємним радником паном Татіщевим. 1. Частина перша про писемні старожитності слов’ян. 2. Частина друга про початок руської землі і про перше володарювання. 3. Примітки до другої частини. 4. Частина четверта стародавнього літопису руського. 5. Книга новий літопис. — В кімнату його превосходительства Івана Івановича Шувалова вищезазначене число книг отримав лейб–гвардії ізмайловського полку сержант Олександр Гур’єв”» [15, с. 92].

Згідно з дослідженням О. О. Шахматова, після смерті В. М. Татіщева його син передав усі батькові папери баронові Черкасову, який завідував імператорським кабінетом, та І. І. Шувалову, камер–юнкеру імператорського двору.

«Історія» В. М. Татіщева постійно перебувала під пильним наглядом російської влади, спочатку Єлизавети Петрівни, а згодом — Катерини II. Хто вважає, що «Історія», написана В. М. Татіщевим, і книги, які дійшли до нашого часу, — один і той самий матеріал, той глибоко помиляється.

Отримавши у свої руки твори Татіщева, Єлизавета Петрівна та її радники, очевидно, розуміли необхідність якимсь чином узаконити виклад історії Московської держави, особливо тієї частини, якої не торкнулася рука Петра І. І тут праця В. М. Татіщева перетнулася з працею М. В. Ломоносова.

Існують чіткі свідчення того, що імператриця Єлизавета Петрівна зверталася до М. В. Ломоносова з пропозицією написати «Історію держави Російської». Саме до М. В. Ломоносова, а не до Г. Ф. Міллера. Адже під час правління доньки Петра І в моду замість німців увійшли «великороси». Послухаймо самого Михайла Васильовича.

У поданні до канцелярії Академії наук 12 березня 1757 року він підкреслював, що в березні 1753 року «чув наймилостивіше повеління (імператриці. — В. Б.),… щоб я доклав старання свого до написання Російської історії» [19, с. 574].

«Російською історією» М. В. Ломоносов почав займатися з літа 1750 року, відразу ж після смерті В. М. Татіщева.

Про це він засвідчив у своєму звіті Російській академії наук за 1751 рік. Не будемо повторно наводити витяг із його доповіді, який цитували у попередньому розділі (див. джерело 19, с. 573).

Без сумніву, М. В. Ломоносов почав підготовку до написання «Російської історії» за завданням канцелярії імператриці. Без цього повеління він не зміг би користуватися «великим літописом Татіщева», що цілком очевидно.

Підготовча робота тривала близько чотирьох років.

«У 1754 р. Ломоносов уже уклав частину тексту» [19, с. 574].

«У.1758 р. Перший том «Історії» був готовий» [19, с. 575].

А далі починаються нові пригоди з «Російською історією», тепер уже М. В. Ломоносова. Цілком зрозуміло, що імператриця і верхівка держави очікували від М. В. Ломоносова не тільки викладу тієї частини історії, яку в 1716 році апробував Петро І, але, головним чином, її продовження. А він до середини 1758 року написав лише першу частину книги, яка закінчувалася 1054 роком.

І хоча книга М. В. Ломоносова під назвою «Стародавня Російська історія від початку Російського народу до смерті великого Князя Ярослава Першого, або до 1054 року» З листопада 1758 року вже перебувала в друці, процес зупинили, і автор продовжив працю над книгою, вирішивши довести її до часів «великого князя московського Івана Васильовича». Слід зазначити, що М. В. Ломоносов виконав поставлене завдання, «однак… зміг знову подати рукопис до набору лише 28 лютого 1763 р.» [19, с. 576].

Таким чином, над першою частиною своєї «Історії» М. В. Ломоносов працював з 1754 до середини 1758 року, а над другою частиною—з березня 1759 до лютого 1763 року; по чотири роки над кожною частиною книги. А оскільки ще «30 жовтня (1758 року. — В. Б.) Канцелярія дала друкарні ордер на друкування» [19, с. 575], то цілком природно, друкарня за новим рукописом продовжила друкувати «Історію» М. В. Ломоносова.

Однак не все було так просто: у 1763 році на престолі вже сиділа Катерина II. І цілком зрозуміло, що нова мітла мела по–новому.

Послухаймо самого Михайла Васильовича. У супровідній записці до Академії наук 28 лютого 1763 року він писав:

«У Канцелярію Академії Наук додається при цьому для друкування перший том Російської історії, що складається з двох частин і містить у собі російські діяння від самої давнини аж до смерті великого князя Ярослава Першого, тобто до першого головного розділу самодержавства російського; (далі) йдуть ще дві частини цього ж тому (!!! — В. Б.), перша — до Батиєвого нашестя, тобто до російського поневолення татарами, друга — до великого князя московського Івана Васильовича, коли Росія зовсім звільнилася від татарського насилля. Цю книгу я не маю наміру друкувати, як вона розпочата, з примітками і скороченнями на полі, а тільки з самими цитаціями авторів; а примітки я долучу в кінці…» [19, с. 576].

Новий текст «Історії» М. В. Ломоносов здав до друкарні і «було почато новий набір, який склав 17,5 аркушів» [19, с. 576].

Тобто праця М. В. Ломоносова мала в набірному варіанті понад 310 сторінок. Зверніть на це особливу увагу, адже факт набору 17,5 друкованих аркушів засвідчив керівник друкарні А. Ликов.

Однак на початку 1765 року М. В. Ломоносов помер, і друкування його «Історії» було зупинене.

«25 серпня 1766 р. фактор друкарні А. Ликов знову доносив Канцелярії: «Нині ж ця історія, за відсутності в топографії продовження оригіналу, не друкується» [19, с. 576].

«Канцелярія послала… (Академії наук. — В. Б.) примірник… тексту, вимагаючи «яко про вчену справу, у панів академіків думки…» [19, с. 576].

«Уже наприкінці жовтня 1766 року «за надісланим з Канцелярії Академії наук оригіналом до пам’ятної Історії — титулу, передмови та змісту, надруковано 2425 примірників…» [19, с. 577].

«Частина екземплярів заводу (друку. — В. Б.) 1766 року закінчується словом «Кінець»; інші екземпляри закінчуються словами «Кінець другої частини» і в них у нижньому правому кутку останньої сторінки надруковане слово «Частина», яке є переносом до третьої частини, що не збереглася» [19, с. 577].

Цей довгий перелік невигаданих пригод, які відбувалися з «Історією» М. В. Ломоносова, я наводжу неспроста. Читачі мусять переконатися, що навіть праці такого російського патріота–історика, як М. В. Ломоносов, перебували під постійним жорстким контролем. Починаючи з часів Петра І, жодного вільнодумства в російській історіографії не допускалося. Видана «Історія» М. В. Ломоносова закінчується 1054 роком і налічує 140 сторінок. Решта матеріалу «до часів великого князя московського Івана Васильовича… не збереглася».

Мені особисто довелося працювати з книгою М. В. Ломоносова видання 1766 року, і можу засвідчити: книга просто обірвана в тексті і надрукована в першому варіанті, бо «примітки долучені (не) наприкінці», а на полях книги.

Отже, Катерина II ще 1766 року, перебуваючи на престолі тільки чотири роки, взяла під особистий контроль видання праць В. М. Татіщева та М. В. Ломоносова.

«Історію» М. В. Ломоносова імператриця, щоби не спокушати долю, вирішила видати в Петровому апробованому варіанті. Напевне, продовжити її текст до 1206 року не дало змоги чи то трактування матеріалу, чи то небажання попрацювати з ним. Катерина II в 1766 році ще не була фахівцем «з історії російської». У ті роки вона лише ступила на «стежку російської історії». Ставши на «шлях творення», вона спершу довірилася своєму землякові— німцю Г. Ф. Міллеру.

Якщо з «Історією» М. В. Ломоносова вчинили, як звичайно, грубо, то працю В. М. Татіщева Г. Ф. Міллеру було велено вивчити і довести «до прийнятної кондиції». Не варто забувати, що «Історія» В. М. Татіщева служила першоджерелом навіть для М. В. Ломоносова. Удосконалити належало саме першоджерело. І книгу В. М. Татіщева в інтерпретації Г. Ф. Міллера під жорстким контролем і наглядом Катерини II почали друкувати. У 1768 році вийшла перша книга «Історії» В. М. Татіщева, в 1773 році — друга, в 1777 — третя.

Але звертаю увагу читачів на той факт, що весь матеріал трьох виданих книг охоплював час до 1238 року, тобто отримав дозвіл на видання тільки матеріал, апробований Петром І.

Уже за часів Катерини II існувало кілька редакцій «Історії» В. М. Татіщева. Абсолютно різних. Без сумніву, сам Татіщев писати і поширювати взаємовиключні тексти «Історії» не міг — хоч як би намагалися нав’язати нам цю думку російські історики.

В. М. Татіщев за своїм характером та вихованням був вольовою, рішучою людиною. Він ніколи не уподібнювався до флюгера, який постійно змінює свій напрям.

У своїй праці «До питання про критичне видання Історії Російської В. М. Татіщева» О. О. Шахматов аналізує чотирнадцять (!) варіантів «Історії», звівши ці списки до двох блоків. Послухаймо професора:

«Усі списки Історії В. М. Татіщева можна розподілити за двома редакціями, які дуже різняться між собою і складені в різний час» [15, с. 80].

Бачачи цей розгардіяш з «Історією» В. М. Татіщева, Катерина II на початку 1783 року прийняла рішення про сконцентрування у своїх руках усієї праці з «історії держави російської», у тому числі й з продовженням видання «Історії» В. М. Татіщева.

23 лютого 1783 року секретар Катерини II A. B. Олсуф’єв «зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що йому належить, якнайскоріше» [15, с. 91].

У листі А. В. Олсуф’єв пояснює Г. Ф. Міллеру причину такої вимоги:

«Її Імператорській Величності потрібно, щоби IV частина Російської Історії покійного статського радника п. Татіщева була якнайшвидше, надрукована тут за рахунок кабінету, а подбати про друк уповноважено мене» [14, с. 799].

Лист А. В. Олсуф’єва написаний у спокійному, доброзичливому тоні. Однак у відповіді Г. Ф. Міллера невідомо звідки з’являються такі слова:

«Тепер немає більше жодного сумніву в тому, що Ваше Превосходительство власноручним листом звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії бути переданий будь–кому сторонньому (згаданий манускрипт після вилучення з моєї бібліотеки в архів належить вже власне йому)» [14, с. 801].

Цими словами хочу нагадати читачам про існування не тільки опублікованого листування A. B. Олсуф’єва з Г. Ф. Міллером. Існувало й інше листування. Неопубліковане. Таємне. Саме в тому, таємному листуванні Г. Ф. Міллеру погрожували покаранням «за розголошення хоча б одного аркуша без відома колегії». Московська історіографія завжди любила гратися «в хованки».

Своїм листом Герард Міллер також засвідчив факт вилучення його бібліотеки в державний архів. Примусового вилучення!

Однак пригоди професора цим не закінчилися. З березня до серпня 1783 року в Г. Ф. Міллера вилучають усе, що цікавить імператрицю. А листом від 2 жовтня 1783 року йому наказують відправити в розпорядження імператриці не тільки решту матеріалу, а й його власні копії. Вилучають геть чисто все. Послухаймо:

«Зараз Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоби я з нинішньою ж поштою до Вашого Превосходительства писав, щоби вам нижчеописані книги, у Вашій бібліотеці наявні,… до Височайшого Її Імператорської Величності вжитку якнайшвидше до мене прислати…» [14, с. 802].

Повеління імператриці професорові Міллеру доставив офіцер спецзв’язку і дочекався відповіді. О. О. Шахматов так виклав цей епізод: «…що Міллер і виконав з листом від 10 жовтня 1783 року (a ll жовтня він помер)» [15, с. 91].

Найімовірніше, крім опублікованого листа A. B. Олсуф’єва, існував ще й інший лист. Таємний. Адже недарма відданий владі професор був так вражений тим, що сталося, що тут же й помер. Раптово.

Смерть Г. Ф. Міллера розв’язала руки Катерині II. Професор був посвячений у її численні таємні плани, що стосувалися фальсифікації московської історії. І хоч Г. Ф. Міллер, заступаючи на службу в імперію, дав присягу про нерозголошення таємниць, для імператриці він був особливо небезпечний. По–перше, він був її одноплемінником і мислив з Катериною II одними (німецькими) категоріями. А, по–друге, в 1733–1743 роках він об’їздив Поволжя, Урал і Сибір, вилучаючи старовинні раритети, і, зрозуміло, знав усе підґрунтя російської історії, особливо її золотоординського періоду. А саме трактування цього періоду мала зробити Катерина II.

До речі, зауважте: в тридцяті–шістдесяті роки XVIII століття, у так званий «період історичного міжсезоння» (між Петром І і Катериною II), з’явилася маса вільнодумства, яке ледь не згубило московську історичну брехню. Це праці В. М. Татіщева, М. В. Ломоносова, А. Л. Шлецера, Г. Ф. Міллера, П. Н. Крекшина та ін.

А знаменитий князь М. М. Щербатов дозволив собі припустити «про те: а чи не були Літописи з малюнками підготовлені для навчальних занять з Петром Великим?»

Тобто історик князь М. М. Щербатов відкритим текстом заявив, що Кенігсберзький літописний звід — це звичайна халтура, «підготовлена для навчальних занять». Гадаю, російський князь знав, про що говорив.

Ось чому 4 грудня 1783 року з’явився указ Катерини II про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова». А згодом з’являються декілька указів про запровадження жорсткої цензури і закриття «вільних друкарень».

Все ставилося на своє місце. Інакодумства в імперії бути не могло.

Вже під час «однодумства» і жорсткої цензури в 1792 році видали «третю частину Історії (В. М. Татіщева. — В. Б.), яка відповідає 4–й книзі друкованого видання» [15, с. 90].

Четверта книга (третя частина) «Історії» В. М. Татіщева охоплює період з 1238 до 1462 року. Саме викладом матеріалу, який охоплював татаро–монгольський період (з 1238 до 1462 року), Катерина II встановила правила подачі історії Московії того періоду. Це трактування й оцінка історичних подій 1238–1462 років у Московії панує і в наш час.

Показово: якщо текст «Історії» В. М. Татіщева має багато різних варіантів, то третя частина цієї «Історії» існує в єдиному варіанті. Цим усе сказано!

Перші осмислені сторінки історії Московії, написані В. М. Татіщевим та М. В. Ломоносовим, або зовсім не побачили світ, або дійшли до нас спотвореними.

А далі лавиною пішли катерининські «загальноросійські літописні зводи».

6


Працюючи у 2003–2004 роках над підготовкою до видання моєї книги «Відкриття Великоросії», редакція «Діокора» запросила консультанта—історика Бориса Івановича Яценка, одного з кращих фахівців із вивчення Давньої Русі. Професор уважно прочитав перше, повне видання книги «Країна Моксель» і підготовлений до друку скорочений варіант цієї книги під назвою «Відкриття Великоросії». У присутності редакторів видання ми мали з Борисом Івановичем дві тривалі розмови на тему книги.

Професор Яценко справив на мене враження як геніальний фахівець з тематики «Слова о полку Ігоревім». Я насолоджувався його викладом тексту, поясненням подій давнього часу, ходом думки вченого. Згодом, після видання книги, ми вже із власної ініціативи мали декілька добрих зустрічей. Він подарував мені свою книгу «Слово

о полку Ігоревім» та його доба», яку я перечитую постійно, насолоджуючись логікою мислення автора та геніальним текстом.

Під час однієї з наших зустрічей я звернув увагу Бориса Івановича Яценка на парадоксальний момент, що стосується написання «Слова». Автором геніального твору є великий патріот Русі, який пережив погром Києва та осквернення його святинь Андрієм Боголюбським 1169 року. Саме через це, на мою думку, слов’янський літописець–патріот не міг воздавати хвалу ростово–суздальському князеві фінської землі. Людина, яка написала «Слово о полку Ігоревім», безсумнівно, належала до слов’янського етносу. Це був патріот свого народу і він достеменно знав, що «Залешанська земля» в 1185 році була заселена фінськими племенами. Люди «Залешанської землі» та їхні князі були чужими для слов’янського етносу київської землі. Вони були неприхованими ворогами. Навіть стародавні літописи свідчать про те. В жодному старовинному літописі ростово–суздальська земля в X, XI, XII, XIII, XIV, XV століттях не називалася Руссю.

У своєму знаменитому листуванні з російським професором Михайлом Петровичем Погодіним наш великий земляк, перший ректор Київського університету, професор Михайло Олександрович Максимович ще в 1837 році довів до відома московських ура–патріотів незаперечну істину. Послухаймо і запам’ятаймо:

«Ще Карамзін зауважив за нашими літописами, що Руссю, або Руською землею вг старовину у нас називається… Київська, або Південна Русь. Думку про перехід і поширення на північні області Руського імені з нашого Київського півдня започаткував Чеботарьов; але систематично її розвинув у своїй школі Каченовський» [1, с. 57].

Отже, Петро І в 1721 році, викравши в Києва назву «Русь», присвоїв це ім’я Московській державі і населенню, а підручний Катерини II професор Харитон Андрійович Чеботарьов узаконив цю крадіжку стосовно писемних джерел і минувшини Х–ХV ст. Так би мовити, своя рука владика: що хотіла, те й зробила.

Ми пам’ятаємо: саме Х. А. Чеботарьов був одним із головних персонажів знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії».

У 1185 році, коли відбувся Ігорів похід на половців, «Залешанська земля» не мала жодного стосунку до Русі. Можна сміло вважати, що текст зі «Слова»:

«Великий княже Всеволоде!

Не мислію тобі прилетіти здалеку отчого золотого престолу поберегти.

Ти–бо можеш

Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти.

Якби ти був, то була б чага по ногаті, а кощій по різані.

Ти–бо можеш по суходолу живими шереширами стріляти — завзятими синами Глібовими» [5, с. 96]— велетенський «доважок брехні» катерининської «Комісії». Тим більше, що ростово–суздальська земля в ті часи перебувала в дикому запустінні. І ні князі тієї землі, ні її народ не були гідні такої хвали. Подібні слова — звичайна історична вигадка, щоб не сказати гірше: цілковита маячня!

Згадаймо: 25 лютого 1169 року війська Ростово–Суздальського князівства були повністю розгромлені під Новгородом. Я не наводитиму виписку з літопису, бо нижче щось подібне наведу стосовно Ліпицької битви 1216 року. Скажу тільки одне: новгородський літописець засвідчив, що після тієї битви«…купляху суждальць по 2 ногате» [3, с. 33], тобто удвічі дешевше, ніж овець! Отака велич!

Згідно з літописом, Андрій Боголюбський втратив близько 12 тисяч людей загиблими і полоненими. Нагадаю читачам: у ті часи вся «Залешанська земля» мобілізувати більшої військової сили просто не могла. Однак, за іншими літописами, вже на початку березня того ж таки 1169 року Андрій Боголюбський взяв штурмом Київ, осквернив його святині і спалив храми.

Здавалося б — історичний нонсенс. Як можна перекинути розгромлені та знищені війська за 5 днів з півночі на південь? Але, як бачимо, за московськими літописними зводами все можливо. Не станемо вести мову про абсолютні неузгодженості в літописах. Приймемо подані факти за історично достовірні. І додамо до них ще декілька.

У 1172 році ростово–суздальські війська були розгромлені в Булгарії, а в 1174 — знову розбиті під Вишгородом. В

1184 році у великому військовому поході в Булгарію був розгромлений молодший брат Андрія Боголюбського — так званий Всеволод Велике Гніздо, який вступив на княжіння. До речі, додамо, що й наступні його походи (1186 і 1205 років) закінчилися повним крахом.

Але найбільш наочним прикладом страшенного дикунства й відсталості ростово–суздальської землі XII- XIII ст. слугує так звана битва на ріці Ліпиці (між Ростовом і Суздалем), що відбулася в 1216 році. Зверніть увагу на рік цієї битви. Адже протягом усього існування ростово–суздальської землі, починаючи від 1137 року аж до військової навали хана Батия, нічого позитивного, що кардинально змінило б стан дикунства і відсталості народу, не відбувалося. Першу церкву на тій землі споруджено (у другому томі ми наводили ці дані) тільки в 1090 році. І, зрозуміло, Церква за сто років свого становлення у лісистій, дикій місцевості, зазнаючи постійних гонінь, не мала великих можливостей долати опір фінської общини.

Отже, повертаємося до Ліпицької битви 1216 року. Нагадаю читачам: на одному боці в тій битві виступили новгородські, псковські та смоленські дружини, які прийшли на допомогу ростовському князеві Костянтину. Очолював об’єднану дружину князь Мстислав Удатний — великий патріот київської землі. Загальна військова сила дружини була не більшою за 3–4 тисячі воїнів. їх супротивниками в битві стали володимиро–суздальські князі Юрій та Ярослав Всеволодовичі. Це ті князі, які нібито в 1238 році «хоробро воювали проти татаро–монголів на ріці Сіті». Хоча великий мандрівник Вільгельм де Рубрук у 1253 році засвідчив, що один із них у 1241 році загинув у Німеччині, а другого, за свідченням Плано Карпіні, в 1246 році отруїла в Каракорумі мати хана Гуюка — Туракіна.

Відповідно до законів Яси Чингісхана, жоден із князів не міг піднімати меч проти хана. Все решта — звичайна брехня «загальноросійських літописних зводів». Точнісінько такий самий «героїзм» проявили Юрій та Ярослав у Ліпицькій битві 1216 року. Хоч загальна кількість військ володимиро–суздальської землі у цій битві становила близько 15 тисяч осіб.

«У них були сильні полки, вся сила суздальської землі, тому що всіх погнали» [4, с. 143].

Літописець наводить слова одного з боярів, який раболіпно заявив перед князями: «…а оці–то полки, їй–богу, закидаємо їх сідлами» [4, с. 144].

Ось вони, майбутні «шапкозакидачі», хоча в 1216 році ще закидали сідлами.

Результат Ліпицької битви страшний і приголомшливий. Він цілком відповідає рівню розвитку «Залешанської землі», характеризує розумовий та фізичний стан фінських племен XIII століття. Послухаймо російського професора: «…на тому побоїщі загинуло тільки 5 осіб новгородців та один смольнянин, а всі збережені були силою чесного хреста і правдою. Людей же Юрієвих і Ярославових було побито безліч, взято в полон було тільки 60 осіб… Убитих всіх нарахували 9233 людини… Багато потопилося в річці під час втечі, інші, поранені, забрівши невідомо куди, померли…» [4, с. 146].

Співвідношення загиблих у битві (6 до 9233) дає повну картину величезної відсталості «Залешанської землі»

ХІІ–ХІІІ століть. Не варто забувати, що подібні розгроми відбулися в 1169 році під Новгородом, у 1172 році—у Волзькій Булгарії, в 1174 році — під Вишгородом тощо.

Скажіть, про який «Дін шоломами вилляти» може йти мова? Повнісінький абсурд! До речі, подібної думки дотримувалися російські професори С. М. Соловйов та В. О. Ключевський, аналізуючи ті роки ростово–суздальської землі. Не буду їх цитувати.

Коли я навів ці факти професорові Яценку, він замислився. Адже, без сумніву, геніальний український епос «Слово о полку Ігоревім» існував з XII століття і написав його наш великий земляк. Це була людина величезної ерудиції, розумуй інтелекту! Людина високоосвічена для свого часу, до того ж, патріот київської землі русичів. Як же він міг не знати про звичайну відсталість та дикість ростово–суздальської, фінської землі того періоду? Нонсенс! Подібна «вставка» про Всеволода у «Слові» принижує автора величного епосу. А те, що всі слова про Всеволода і його князівств — звичайний «доважок брехні», підтверджує той факт, що «Слово о полку Ігоревім» було «знайдено» в 1792 році — після закінчення роботи «Комісії» Катерини II. До речі, цей факт установлений особисто професором Б. І. Яценком. Послухаймо:

«Нам вдалося ідентифікувати в каталогах водяних знаків філіграні усіх трьох видів паперу катерининських документів і датувати їх. Це голландський папір «Pro Patria», що вироблявся у XVIII-XIX століттях під різними контрамарками, але майже з одним і тим же зображенням лева з короною у крузі. Перший аркуш у фоліанті з контрамаркою «І. К. Schut» з написом «Собственноручныя Записки Императрицы Екатерины II — касательно Российской империи (ниже). Часть 7–я». Він порівняно пізній, датується 1863 роком, тобто належить до часу впорядкування цих документів, коли була знайдена і копія «Слова» (1864 р.) (так звана катерининська копія «Слова». — В. Б.). Отож, цей папір інтересу не викликає.

Текст «Слова» розміщений на аркушах 27–35 в загальній нумерації фоліанта. Папір того ж типу «Pro Patria», що й перший аркуш, але з контрамаркою «І. Кооl», що зустрічається на папері випуску 1792 та 1800 років. Оскільки цей текст знайдено в канцелярії Катерини II (померла 1796 p.), то є всі підстави датувати цей папір 1792 р. На такому ж папері написана і більша частина перекладу «Слова» з коментарями (арк. 36–50). Лише останні два аркуші, 51 та 52, як і «Содержание» (арк. 149–150), написані на папері з контрамаркою «D&C Blaum», що датується 1795 р.

Таким чином, основна робота над осмисленням «Слова» була виконана в 1792–1795 роках» [5, с. 143–144].

Після цієї розмови, що відбулася на початку 2005 року, Борис Іванович пообіцяв вивчити питання наявності «катерининських вставок» у геніальному українському епосі. Він вперше заявив, що припускає можливість таких вставок.

Я щиро шкодую, що Борисові Івановичу Яценку не вдалося здійснити цю працю. Він трагічно загинув того ж 2005 року…

Знаючи прихований зміст моїх контактів з ученим, пропоную читачам разом звернутися до його твору «Слово о полку Ігоревім» та його доба». Звертаю вашу увагу на той факт, що історик Яценко відірвався від звичного «статичного» вивчення епосу і піддав його аналізу в «динамічному» контексті, тобто пов’язав описувані в «Слові» події як із минулими, так і з майбутніми діяннями наших великих предків. Внаслідок такого аналізу повністю розкрилися мотивація і зміст учинків князів Руської (української) землі. Саме нашої землі!

Послухаймо Бориса Івановича Яценка:

«Сковані традиційною історичною схемою, деякі дослідники ще в XIX ст. висловлювали своє крайнє здивування тим, що у «Слові» Київ і великий князь київський показані у величі і могутності. Це суперечило їхнім уявленням про місце Києва в історичному розвитку XII ст.» [5, с. 16].

Великі слова, які різнобічно характеризують «Слово»!

Перше. Епос «Слово о полку Ігоревім» — український твір, написаний русичем Київської землі. Не міг патріот фінської вітчизни прославляти своїх відвертих ворогів та співчувати їм.

Друге. «Слово» — справді шедевр XII століття. Зі змісту тексту випливає, що його не могли написати в XVIII столітті московити. Представники Московської держави ніколи не були зацікавлені у правдивому висвітленні історії Києва XII-XIII століть, та й подальшого часу. Адже, згідно з їхньою версією, з утворенням Ростово–Суздальського князівства Київ фактично занепав.

Московити катерининських і петровських часів могли хіба що фальшувати старовинні шедеври різними вставками, оскільки були в цьому зацікавлені (про це ми вже говорили). Але вихваляти Київ XII століття — Боже борони!

Найсерйознішим відкриттям історика Б. І. Яценка при вивченні «Слова» стало його прочитання тексту стосовно «Хинови». Він переконливо довів, що у «Слові о полку Ігоревім» йшлося про фінське населення ростово–суздальської землі. Не викликає сумніву, що російська професура, як і українська, вивчаючи геніальне українське «Слово», знала, про кого йдеться в епосі. Проте мовчки обходила це питання або ж вправлялася у вигадках — продовжувала грати в російські імперські ігри. Велику честь і хвалу слід віддати історикові Б. І. Яценку не тільки за розшифрування поняття «Хинова», а й за чітке трактування питання.

Автор «Слова» ще в 1185 році недвозначно засвідчив, що у ростово–суздальській землі мешкали тільки фінські племена, й були вони ворожі русичам. Між фінськими і слов’янськими етносами існувала взаємна ворожість та неприйняття. Послухаймо історика:

«У переліку народів, переможених Романом Волинським, названа в Золотому Слові Святослава Київського загадкова Хинова. О. В. Соловйов вважав, що йшлося про гунів, яких він ототожнював із сучасними угорцями. Але Роман зіткнувся з уграми в 1188 р. і не мав успіху, а у «Слові» йдеться про його перемогу над Хиновою. У 1914 р. була опублікована стаття вже покійного на той час В. Ф. Міллера про Хинову, де було дане таке визначення: «Хинова є старовинне руське ім’я фіннів у формі збірній, як мордва, меря, весь, литва та ін. Початковий «Ф» перейшов у руській вимові на «X» — явище добре відоме у фонетиці руських наріччів і говірок». Дослідник (А. В. Соловйов. — В. Б.) намагався пояснити вживання цього слова у творі, і заслуговує на увагу його припущення, що поразка Хинови відноситься до того часу, коли Роман Мстиславич був князем у Новгороді Великому.

Цей факт і може бути ключем до розшифрування назви народу. У Новгороді князь Роман прославився тим, що 1169 р. розгромив суздальські війська Андрія Боголюбського…, «и купляху СуждалЪць по две ногатЪ». Продаж полонених суздальців (дешевше за овець. — В. Б.) переконує в тому, що їх не вважали ні одноплеменниками, ні одновірцями. Такий висновок повністю збігається з даними сучасної палеоантропології. Т. Алексєєва писала: «Стосовно Волго–Окського басейну справа вирішується порівняно просто. Основу в'ятичів і поволзьких кривичів складали фінно–угорські племена,… різкої зміни населення тут не було». Отже, в XII ст. верхня Волга і басейн Оки (вотчина Андрія та Всеволода Юрійовичів) були населені переважно фінськими племенами (у «Слові» — Хинова)» [5, с. 57].

Хай пробачать мені читачі таке розлоге цитування. Каюся, обірвати в середині не міг. Отже, геніальний наш предок, автор легендарного «Слова о полку Ігоревім» у 1185 році знав, що етнос ростово–суздальської землі не слов’янського, а суто фінського походження — Хинова.

Тому й не дивно, що великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши 1253 року в ставці хана Сартака, недвозначно розділив поняття Русі (України) і країни Моксель (Московії): у давнину, з XII до XV століття, ця істина була добре відомою.

Викликають повагу і ті російські вчені, які, хоч і не прямо, а дещо опосередковано й алегорично, вносять свою частку в розкриття фальсифікації: В. Ф. Міллер («Хинова» «Слова о полку Ігоревім»), A. B. Соловйов («Вісім зауваг до «Слова о полку Ігоревім»), Т. І. Алексєєва («Етногенез східних слов’ян за даними антропології»).

І хоч кожен російський учений завжди додавав свою частку «доважку брехні» до спільної скарбниці фальсифікації, тобто до московського офіціозу щодо його слов’янських коренів, однак незаперечні факти вагоміші за словесне лушпиння.

Другим важливим свідченням «Слова о полку Ігоревім» є правда про діяння двох великих князів: Святослава Олеговича (київського) і Ярослава Олеговича (чернігівського), які, згідно з версією російських учених, не прийшли на допомогу новгород–сіверському князю Ігореві. Однак, як встановив Б. І. Яценко, ця думка хибна. Адже в 1185 році готувався об’єднаний удар по Русі з боку хинови та половців. І тільки спільні зусилля князів Русі (України) зірвали ворожі наміри. Послухаймо:

«У подіях 1185 р. Олеговичі виступили як єдина сила: Святослав Київський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем (в Корачеві), а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував з боку Переяслава. І хоч Ігор зазнав поразки, йому вдалося розладнати антируську коаліцію — об’єднаний похід… на Русь було зірвано, Переяслав і Сіверщина включились у систему оборони Руської землі. До оборони Переяслава Святослав залучив Рюрика Ростиславовича, а на Посейм’я послав своїх синів. Це була велика військова, політична і дипломатична перемога Святослава Київського» [5, с. 26].

І щоби в нас не залишалося жодного сумніву стосовно ворожості до Русі ростово–суздальської Хинови, пропоную ще раз послухати нашого історика й автора «Слова»:

«Автор «Слова» чудово розумів, що половці стали слухняним знаряддям у руках хинови — фінського народу Волго–Окського межиріччя — і її володаря, суздальського князя. У плачі Ярославни дана пряма вказівка на те, звідки одержали половці те озброєння: «Чему мычеши хиновьскыя стрЪлкы… на моея лады вой?» [5, с. 25].

При нагоді нагадаю читачам, що, підтримуючи новгород–сіверського князя, Святослав Олегович у 1180 році пройшовся вогнем і мечем по ростово–суздальській землі, відівчаючи північних дикунів та звідників від зазіхання на споконвічну землю Русі.

Борис Іванович Яценко підкреслив величезну підлість «залешанських князів» відносно Русі. Він підрахував, що один тільки Юрій Довгорукий приводив половців на Русь дванадцять разів. Така злоба й ненависть переповнювали нутро московських предків до споконвічної Русі й матері міст руських — Києва. Про це не варто забувати.

Несприйняття Хиновою Русі існує від початку XII століття, коли вони вперше зіткнулися.

І останнє, на що хочу звернути увагу читачів, аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», — на територію та кордони Русі. Зауважте, ще Ярослав Мудрий розділив між своїми синами тільки ті землі, які входили до споконвічних земель Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Смоленськ. І згодом, у Любецькому з’їзді князів (1097 р.) брали участь Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Перемишль, Теребовля. «Вони й складали територію Руської землі наприкінці XI ст.» [5, с. 58].

Жодного стосунку до Русі ростово–суздальська земля в XI столітті, як бачимо, не мала. У XII, XIII століттях князів тієї землі ніколи не запрошували в Русь для вирішення внутрішньодержавних справ.

«…В епоху «Слова» Руська земля обіймала Середню Наддніпрянщину «із додатком Посейм’я», тобто Сіверської землі. Із входженням Сіверщини до складу Руси… визначилися її північно–східні кордони. Тому похід Ігоря мав епохальне значення в історії України–Руси. Києво–руський народ змушений був захищатися від агресивних сусідів — Хинови, Литви, Половеччини, Угорщини, згодом Польщі. З цих позицій треба оцінювати роль і Києва, і великого київського князя у «Слові» [5, с. 59–60].

Отже, земля Русі та її захист від ворогів — основні мотиви легендарного «Слова». Захист — від усіх навколишніх неприятелів, у тому числі і від північної Хинови. Ця ідея поширюється не тільки на XI і XII століття, а й на пізніші часи. Адже, як установив професор Б. І. Яценко, «Руська земля XII ст. — пряма спадкоємиця Руської землі (Метрополії) ІХ–ХІ ст. Такий погляд зберігався і у XIII ст., відобразився у «Слові о погибелі Руської землі» (1235–1236 роки), де віддана перевага київським, руським князям, тобто і у XIII ст. Київ зберігав роль об’єднавчого політичного центру. Вигадка про перенесення столиці Руси до Владимира–Суздальського виникла значно пізніше, щоб обґрунтувати претензії Московського царства на зверхність у слов’янському світі» [5, с. 62].

«Слово о полку Ігоревім» — велике свідчення XII ст., де поіменно названі вороги Київської держави. Автор геніального епосу подав величні образи князів—захисників Русі «…від старого Володимира до нинішнього Ігоря» [2, с. 116].

Не будемо повторювати всі великі імена предків, хоча вони гідні нашої пам’яті, як і не станемо повторно аналізувати героїку «Слова». Із цим завданням блискуче впорався історик Б. І. Яценко. Перед нами стоїть інше завдання — розкрити методи і конкретні факти московської фальсифікації історії, тобто звільнити найдавніші українські шедеври, зокрема «Повість минулих літ» і «Слово о полку Ігоревім», від брудного зазіхання на них Москви і московитів.

Це — мета нашої роботи.



«Повість минулих літ» і Радзивилівський літописний звід | Країна Моксель, або Московія. Книга третя | cледующая глава