home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





III


Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив свої купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ї гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв. Олеся Стеткевичiвна приїхала з Києва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова. "Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав її, а мене забув? - думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. - На свiтi всього трапляється. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моїх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я їм тодi дам себе знати!" - марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука. Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою. Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надiї вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приїде до неї, несподiвано закохається в неї, i вона пiде за його замiж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала їх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неї охота оповiдати тi рицарськi iсторiї Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих. Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приємнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутої на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок. - От i лiто минає, а Виговський не приїздить до нас! - тихо почала говорити панна Павлина. - Не дай, Господи, як вiн не приїде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю! - Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускає, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, - обiзвалась Олеся. - Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово своє дала, а вiн як поїхав, як заїхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, - говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця. -Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова. - Вiр, вiр їм, моє серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, їй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! - i вiн, як поїхав, то вже й не вернувся! - бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. - Ой, не йму я їм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли їм вiри. - Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецької. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадає. - Може, ти й правду кажеш, - сказала тiтка. - Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуєте, неначе по книжцi читаєте, - просила Олеся. - Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого. Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила її думки на iншу стежку: їй заманулось говорити або слухати про любощi. - Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаєте тих iсторiй. - Потривай! Нехай пригадаю, - сказала тiтка. - Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували? - То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiєї iсторiї про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським. - Схожа! - аж крикнула Олеся i перестала вишивати. - Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою. - Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неї були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько її був багатий рицар i мав своє чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наїздило в палац, багато їх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неї, силували її вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби. - Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? - спитала в тiтки Олеся. - Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяїн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неї, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати їй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував її своїми очима. А батько й мати Розалiї про це нiчого не знали й не вiдали. Ото Розалiя все одвертається од женихiв та одсилає їх з батькового палацу нi з чим. Батько її й каже до своєї жiнки: "Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'є усiх значних борцiв-рицарiв". Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своєму царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своєму дворi великий турнiр, i щоб до його з'їжджались усякi рицарi, хто має охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобається Розалiї, то князь видасть її за його замiж. Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'їжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i їх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякої птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей. Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'їжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виїжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виїхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виїжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своєї ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору. Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця. - Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! - промовив господар до гостя. Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою. - Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку! - Я - син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоїй пишнiй дочцi Розалiї, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смертi. По твоїй умовi ти повинен видати за мене свою дочку. - Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! - обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям. - Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своїх ворогiв не буду видавати своїх дочок! - грiзно промовив батько. Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам. - Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! - додав далi князь Адольф. - Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв. Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака. - Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, - промовив Христофор тоном суворого батька й педагога. - Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про... про Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась. - Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за... Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами. - Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки. - Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла ті пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс. Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя. Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити своєї коханої Розалiї. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руїн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руїн з маленької кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неї i злякався, глянувши на її страшне чорне обличчя, на її дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця. - Молодий рицарю! - промовила до нього циганка. - Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твоє горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоєму горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давнє, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнає тебе i вiддасть за тебе свою дочку. - Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своїми чарами? - спитав в циганки Герман. - Нi, не можу, не маю такої сили. Але їдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неї, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо її кожний знає. Сандала - велика чарiвниця. Вона одна знає такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i їдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'є те вино або зїсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу. Герман подякував циганцi, сiв на коня i поїхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. Їхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приїхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйської мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привiтався до неї, передав їй поклiн од сестри, оповiдав про своє горе i просив її допомогти йому в тiй бiдi. - Добре! - обiзвалась циганка. - Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу. - Але ж я не вашої вiри, я - християнин, - обiзвався Герман. - Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мої лiки бiльше тобi допоможуть, - сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приємний, то противний. Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов. Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана. - Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуєте! Їй-богу, я не буду спати цiєї ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, - сказала Олеся. Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi своє оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тiкає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати такої печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi: - Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже: "Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати. "Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала. "Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" - обiзвався Герман. Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi є люди не нашої вiри. Шукайте їх! Це через їх сталася така бiда!" "Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!" - Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, - говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу. В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею. - Ой Боже мiй! Хто ж це стукає в ворота такої пiзньої доби? - промовила Олеся, прислухаючись. - Менi страшно! - То, може, управитель десь запiзнився та вертається додому, - втiшала тiтка, але i в неї самої очi стали переляканi. Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку. - Нiчого не чуть. - То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, - обiзвалась тiтка. - Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, - просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанної Розалiї, а Виговського - на мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи її долю до своєї, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання. - Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього: "Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки". Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто не цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми, нi чуднi жильцi того мiста, смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та усякi пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над пальмовi лiси i неначе заплуталося червоним промiнням в гостролистих пальмових верхiв'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гiллi. Герман пiшов до Сандали i застав її дома. Вона сидiла над купою зiлля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала її молоком з ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога. "Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш чарiв. Для чарiвництва треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од мене чари, то переднiше мусиш видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй палац. Я в цiй хатинi приймаю тiльки простих людей, а ти походиш од колiна великих панiв", - сказала Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг та апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела та усяких квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова. Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру та рож виплазували чотири товстi та довгi гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала. Сандала оступилась назад i стала позад Германа. Гадюки лiзли просто пiд ноги Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер. Тодi Сандала позабирала в руки гадюки, погладила їх, почепила собi на плечi, однiєю, найменшою гадюкою, оповила собi шию i повела його далi через сад. Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були застеленi бiлими циновками, а через одчиненi дверi був простелений квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через порiг, з кiмнат вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони вищирили гострi зуби i кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тодi Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за нею слiдком в кiмнати. Сандала повела Германа через ряд пишних покоїв, устелених iндiйськими килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля, наклала в казанок, розпалила огонь i приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла. "От тобi й чари готовi!" - в кiнець усього промовила Сандала. Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. Їх серце наллється любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в їх душi, а в серцi запанує ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажає твоя душа i Розалiя буде твоя". Герман подякував Сандалi, заплатив їй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря. - I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? - не втерпiла Олеся i спитала в тiтки. - Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виїжджає висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа. Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й її мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоєм. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихої стала добра, а черстве серце її пом'якiшало, як теплий вiск. Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк. Олеся зiтхнула, неначе їй стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчної тишi було виразно чути кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали. - Ой Боже наш! Хтось нападає на наш палац! - крикнула тiтка Павлина. - Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? - обiзвалась Олеся. - Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! - закричала тiтка. - Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди їм не слiд, - сказала Олеся. Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набоєм, поклавши шаблю на стiл. - Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! - обiзвалась смiлива Олеся. - Ой серденько моє! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не крути-бо тiєю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, - говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима. - Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? - говорила тiтка Павлина через пасма основи. - Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, - сказала Олеся. - Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од напастiї - молилась тiтка, неначе за тином з ниток. Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув свої кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора. - Хто там стукає? - гукнув економ, притулившись лицем до мiцної дубової брами. - Чи свої, чи вороги? - Свої й не вороги. Я - писар вiйська Запорозького - Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, - сказав Виговський. - Не бiйтесь нiчого. - Добре! - сказав економ. - - Але чи ти напевно писар? - питав економ. - Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впiзнає навiть мiй голос, - сказав Виговський. Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'їхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радостi. - Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий! - А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй. - Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, - обiзвалась Олеся. Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi. - Нiчого те, нiчого! - говорив старий Стеткевич. - Коли ви заблукались в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до покоїв. Будьте моїм шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловської та од iнших моїх родичiв. Прошу до свiтлицi! Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючої живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив палац на фонi чорної ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу. Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий. - Прошу до нашої господи! - просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi. Молодий хлопчак стрiв їх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiєї сили, так що на їх виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження. Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багатої рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичаїв i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах. Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Вигов-ському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиї бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котрої висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей. "Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?" - подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками. - Ви придивляєтесь до мене i, мабуть, чудуєтесь з мого убрання? - спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий ї допитливий гострий погляд. - Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання моїх заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буває у католикiв полякiв або в козакiв. I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап'янцях та по синiх широких штанях. - Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! - промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом. - То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? - спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила її в куток. - Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, - обiзвалась, осмiхаючись, Олеся. - То, бачите, пане Виговський, моєму покiйному братовi, а її батьковi Богдановi прийшла думка вивчити її їздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, - говорив Стеткевич. - В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своїх ворогiв, якби трапився наїзд на оселю, бо в Польщi i на Українi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наїде якась лиха сатана, що ворогує з тобою, зруйнує палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'є челядь, а землю та лiси забере собi та й обладує ними. Ви самi добре знаєте, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаї! Не всi порядки i в Польщi гарнi! Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись. "I там в Києвi гадюки, i тут гадюки... Поганий для мене знак з цими гадюками", - подумав Виговський. - Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гостi, - промовив Виговський. - Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживає? Як його господарськi справи в маєтностях? - спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяє вiн тобi? Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю. Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки. Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадується, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, - все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста. Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив: - А що, небого! Гiсть i подорожнiй - Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря? - Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарiлками, - обiзвалася Олеся i вийшла з зали. - Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх - це правила гуманiстичного вiку. - Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобається в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан. - Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде їх з вечерею. - Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! - просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем. Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що їй треба сiдати за вечерю, її дуже вразив новий гiсть. - Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, - обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од її слiв. Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського. - Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, - говорив Стеткевич. Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський їв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Українi, про московських воєвод та стрiльцiв, котрi наїхали в бiльшi мiсця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповiдати. - Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в їх маєтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Україну од Польщi, - говорив Стеткевич спокiйним голосом, - гюгано, погано! - Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а українського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для України, для народу i для козакiв; цi обляшки нашої кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за їх, - сказав Виговський, висловлюючи не свої, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана. - Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Українi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати. - Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, - обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського. - Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля... Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi. Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею. - Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! - аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. - Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано! "I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. - I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. - Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!" Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського - все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу. - Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? - не втерпiла Олеся i спитала Виговського. - Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили. - То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? - спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми. - Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, - обiзвався Виговський. - I це погано! Погано! "Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", - подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась. - Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, - сказав Виговський. - Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiє один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своєю кров'ю та смертю на хрестi, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiє споконвiчне Боже призначення для кожної людини: "I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", - думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодiї. - Погано, пане добродiю, погано! - говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення. "Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! - подумав Виговський. - Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдається, чого я прибув до його господи?" Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла. - Ну, тепер час хоч би й спати! - промовив Стеткевич. - Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий. - То ви розважаєте себе вечорами оповiданнями про святих? - радiсно спитав Виговський в Олесi. - То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову. -- Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, - промовив Виговський. - Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi їздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва. Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку. - На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi - чоловiк Божий, - промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своєї опочивальнi. "Чує моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, - подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. - Хоч вiн кальвiнiст i проповiдує любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiє на Українi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить своє "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Києвi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!" I Виговський впав на лiжко i пiсля труської полiської дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном. Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкої та далекої дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту. "Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдає на коня та й їде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", - подумав Виговський i заспокоївся на цiй думцi. Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори. - Чи за грошi молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам пiд посiви? - спитав Виговський в чоловiкiв. - Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, - обiзвались молотники. "Цебто панщину роблять Стеткевичевi, - подумав Виговський. - От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло". Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному. - Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, - промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича. - Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабiнету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням. Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло косим промiнням в двоє вузеньких вiконець i звеселило тiсний, з простою, навiть убогою обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однiєї стiни стояло просте лiжко. Двi стiни були обставленi полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату. - Оце моє кальвiнське добро! Поки усi спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцiєї книги, - промовив Стеткевич. - Ми й соцiнiани любимо книги, але бiльш за все любимо нашi кальвiнськi книги, бо в їх думки свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцiї, як вашi й католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiдає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано! В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та бiлого лелiйного лиця. На шиї в неї лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до її лелiйного бiлого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з її делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть. - Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору, а ми з тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний? - Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, - обiзвався Виговський, i вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала їх з снiданком. Пiсля снiдання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу i приступив просто до дiла, оповiстивши, що вiн сватає його небогу i що небога вже дала йому своє слово ще в Києвi. - Я вже перечув про твоє сватання i через Павловську, i через князiв Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж. - Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю панну Стеткевичiвну, i вона мене любить... - То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi не пара. Шукай собi, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас простi звичаї, в вас простацька обстава, в вас вiйськове мiсто, неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в час вiйни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона iншого роду, звикла до iншої обстави, до iншого товариства. Погано, погано буде їй в вас. - Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi доходи. Посланцi з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби. - Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Iншi люди, iнше суспiльство, iншi звичаї, iнше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигиринi. Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий прийшов до його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько. - Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годi. Знаєте що, Олесю! Як тiльки я виїду конем з двору, ви звелiть осiдлати собi коня та й виїжджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побiжимо на конях до Києва та й повiнчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрiй скiнчить науку в Київськiй колегiї, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею! - Я згодна! - промовила Олеся. - Сяду на коня, як тiльки дядько засяде за свої соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас. Приїдемо до тiтки Павловської та й повiнчаємось, - сказала Олеся, подаючи руку Виговському. - Нема чого вважати на мою рiдню, бо через неї я нiколи не пiду замiж. Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на її виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька. - Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи не згодиться на його. Я виїду слiдком за вами, нiби на прогуляння. Нiхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, - сказала Олеся. Виговський звелiв осiдлати свого коня i почав прощатись з старим кальвiнiстом. - Вибачай менi, шановний добродiю, що я не згоджуюсь оддати тобi в козацькi руки Олесю. Попрощаємось i розiйдемось з миром i ласкою, - промовив старий Стеткевич на прощаннi. Вийшла й Олеся, i її тiтка Павлина i розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла. - Будете їхати нашими пущами день i не вглядите нi одного села, нiгде не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене згадуйте, - сказала Павлина, втираючи сльози. Олеся вже сказала тiтцi, що вона виїде з дому i наздожене Виговського, а потiм повiнчається з ним в Києвi. - Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй жених викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, - сказала Павлина. - Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi! Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми. Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила: - Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тiтки Павловської. Прощайте! Прощайте! Олеся помаленьку виїхала з двору, поволi об'їхала тiк, а як тiльки вона в'їхала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами. Гарячий кiнь полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами, вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчiнням; їй було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимнi- ми вечорами оповiданнями то про святих, то про нiмецьких рицарiв. Олеся згадала, що тiтка зосталась нiби сиротою, i важко зiтхнула. "Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться менi ще побувати в тобi? А може, я не переступлю через твої пороги й довiку? Тепер на Українi життя крутиться i клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор i закрутить мене й мою долю", - думала Олеся, летячи на комi томiж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях i вернеться в старий палац. Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв кунтуш, заблищали на сонцi золотi позументи. З-за кущiв виглядала кiнська голова з гострими настороченими вухами; мiж зеленим листом зачервонiв вершок козацької шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини. - Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! - промовив Виговський i поскакав конем поруч з Олесею. - Але знаєш що, коханий пане Йване? Мiй дядько не такий тихий та спокiйний, як тобi здається. В йому часами пробуркується давня вiдвага й завзятiсть українського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопає, де я дiлась, вiн посадить на коней з десять хлопiв i випустить оцю вовчу зграю навздогiнцi за нами. Нам треба збочити з простого шляху i братись манiвцями та об'їздками, - промовила Олеся. - Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усi шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою. Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печi, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летiв слiдком за нею. Довго вони їхали цим лiсовим шляшком, неначе тунелем, i незабаром виїхали на чималу в'їжджену дорогу. Довго вони їхали цiєю дорогою, i вже сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед лiсу. В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта. - А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi буде вандрувати на конi в далеку дорогу? - Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, - обiзвалась з сiдла Олеся. - Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо свої конi i так доїдемо до Києва, - сказав Виговський i побiг конем до хутора. Олеся скочила з коня i лягла на травi пiд дубом, держачи коня за поводи. Кiнь щипав низьку траву i прихкав, обертаючи голову до Олесi. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов лягла пiд дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на конi. Вона простяглася на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i лежала нерушно, дивлячись вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокiй. Ще нiколи на своєму вiку вона не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi перетичини, усi намагання значної рiднi далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до неї з своєю порадою, вже нiхто не насмiлиться розлучити її з милим. Вона пiдвела очi вгору i задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього, як бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, i зелений луг неначе засмiявся до неї. Її тiшила i сиза далечiнь густого бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь на зелених луках i, неначе калiки, повипинали покрученi на всi боки товстi червонуватi гiлки. "Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi. Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала їй зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до неї, вона задивилась на його яснi блискучi очi. "Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Українi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!" I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для неї нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках її мрiло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до її милого. - От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. - А вже б час нам i попоїсти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами. I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька. Попоївши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв їх зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Києва. Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою маєтнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i їй стало важко на душi. Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловiки i спинили конi, вхопивши за гнуздечки. - А чого вам од нас треба, люди добрi? - спитав Виговський. - А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! - обiзвався понуро один чоловiк. Селяни, вглядiвши вiз, на котрому їхали пани, почали сходитись i поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, i в неї в душi похололо. - Отже ж, це яхнянський дiдич! Їй-богу вiн! Це вiн вертається з Польщi в своє село, - обiзвався один чоловiк. - Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацької старшини! - крикнув сердито Виговський. - Поганяй далi, вiзниче! - Ба, не поганяй-бо! Далi, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, твої давнi панщаннi, - промовив один чоловiк. - Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн, то його брат, бо дуже скинувся на його, - промовив один дiд. - Не пускаймо його в Яхни! Їдь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода своєї голови. - Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на менi козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися? - А чи то ж велика труднацiя надягти на себе козацький убiр та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв в маєтностi i запрягати людей до панщини, - гомонiв старий дiд. - Та тепер вже не польський король панує на Українi, а московський цар, бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Українi, - обiзвався Виговський. - А Бог його святий знаєi Ми про це нiчого не чули, нiчого не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi пани повертаються з Польщi i неволять людей, силують робити панщину, - промовив дiд. - Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрi, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полi з рушницею та неслухняних пiдстрелює кулями, їй же богу, вiн! Дрючками його! дрючками! Не ймiть йому вiри! - гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панiв. - Повертай назад, вражий сину, з своєю панiєю, бо тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скiльки начiпляв на себе зодота! I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла нi жива нi мертза. Вона стала жовта, як вiск, - Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман, а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, - сказав Виговський. - То й повезiм! - обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не лихий чоловiк. Шляхтич погнав конi до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто вiн такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати i стрiв Виговського як значну особу, на порозi хати. Громада поздiймала шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку. - Еге, високоповажний генеральний писарю, нашi хлопи, нетямущi полiщуки, вважали тебе за католика дiдича i стрiли тебе як ворога? - промовив батюшка. - Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києвi, бо й ви менi щось на примiтi, - сказав Виговський. - Прошу ж до моєї хати! - прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од наглої смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору. Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею доїхали потiм без пригод до Києва i заїхали до двору тiтки Якилини Павловської. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю. - Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? - питала Якилина Павловська, осмiхаючись. - Та еге ж! - обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. - Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали. - Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, - говорила Якилина. Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю. Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв. Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи. Для Олесi цей раннiй вiзит був такий неприємний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; їй так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана. - О! А ти, Олесю, в Києвi? - крикнула Любецька. - О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? - гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська. - Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, - обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи. - А то чого так? - спитала Любецька. - А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й годi! - гукала Суходольська. - I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров'ї, - тихо говорила Олеся. - Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, - говорила Любецька. - Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, - говорила Олеся. - Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? - спитала Любецька. - Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! - промовила Олеся. - Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? - спитала панi Суходольська. - Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києвi, чи й нi, - говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання. - О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! - гукнула стара й криклива Суходольська. - Чого б тобi й їхати з Виговським вдвох в таку далечiнь? - Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн... Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, - репетувала стара шляхтянка. - Вiн, тiтко, займає високий уряд при гетьмановi, має великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, - тихо говорила Олеся. - То шо з того! - репетувала княгиня Любецька. - Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке! - Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся. - Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, - говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз. - Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, - тихо й спокiйно говорила Олеся. - Ну то й давай собi ради сама! - крикнула Любецька вже спересердя. - То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! - репетувала вже сердито Суходольська. - Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому! - Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче. "Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!" -думала Олеся мовчки. - Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, - сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею. - Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! - крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею. "Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", - подумала Олеся. Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда. - Пiшли? - спитала Якилина. - Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, - сказала Олеся. - Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною. Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не мiг навiть вгамувати своєю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усiєї рiднi - все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю. Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києвi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина. Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася їхати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з виїздом. - Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо її по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб їй наш Чигирин здався кращим, - говорив Виговський до тiтки. - То й нехай так буде. Вона в мене, як у рiдної матерi. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею? - говорила тiтка Якилина. Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесi. Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя. - Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смiється, що я ховаю десь в Києвi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати її козакам в Чигиринi, щоб вона не одбила її од мене, - говорив Виговський тiтцi Якилинi.



предыдущая глава | Гетьман Іван Виговський | cледующая глава