home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





Х


Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що вже наступають на Чигиринщину Юрiєвi прихильники. Полковник Золотаренко напав на Смiлу, маєтнiсть Данила Виговського та Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi виїхав з гетьманом на раду пiд Германiвку i пробував в обозi польського коронного обозного Андрiя Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була окопана земляним валом, щiльно обгородженим частоколом. Золотаренко, менший брат Катерининої мачухи Ганни, третьої жiнки гетьмана Богдана, зруйнував вали i частокiл i спалив оселю пасербицi своєї рiдної сестри Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив її на волю, спаливши всю її оселю i пограбувавши її маєтнiсть. Катерина втекла в Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що Юрiй з Сiрком наступають на Чигирин. Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама стала обороняти Чигирин. В Чигиринi було доволi усякого запасу для оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону з православної шляхти та нiмцiв i кiлька сотень козакiв, вiрних гетьмановi. Над артилерiєю та нiмецькою пiхотою командував нiмець Данило Олiвемберг, вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що до Чигирина прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав заїхати в Чигирин до гетьманшi на од'їздi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка її була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не приїздили. Одного дня пiсля Першої Пречистої Маринка вибiгла на гору за садок, виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами старої вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я, а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю i промовила до Демка: - Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим! - Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь. Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi густий дим. - Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде своє вiйсько! А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все наближалась до Чигирина. Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець. Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки. Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узброївся сам, подавав рушницi та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами i покатали в мiсто збирати своїх однодумцiв та товаришiв. Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки йдуть на Чигирин. - Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба вдарити на тривогу! - сказала Катерина з злiстю. - А гетьмана нема в Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти? Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, її тихi очi блиснули од злостi й ненависностi. - Не злякалась я їх! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога швидше! Треба поїхати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша. Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула їх за пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи двоє коней. Олеся скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi, вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi. Козаки й нiмцi в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготовi до битви. Гетьманша звелiла їм вхопити сокири i поперед усього порубати мiст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота й мокрачi, знала, що Юрiєвим козакам трудно буде перейти через болотяну рiчку, як звалять в воду мiст. Вчинивши приказ, гетьманша сама об'їхала окопи, оглядiла високi дубовi частоколи, поставила козакiв коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала прикази нiмцям i козакам. Олiвемберг повiв козакiв та своїх нiмцiв до мосту. Не пiдтюпцем пiшло вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi. Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина i неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку та високi очерети. На валу стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в валу були широкi ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широкої башти. Ворота були замкнутi, але чигиринськi козаки не встигли пiдняти вгору моста над ровом. Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток, полiзли на вал, розкидали частокiл i побiгли просто до мосту на Тясминi. Олiвемберг опiзнився. Запорожцi вже вступили на мiст. Високо над головами хорунжий пiдняв запорозьке червоне знамено i махав ним, показуючи, щоб заднi швидше поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з своїми козаками з другого боку мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись разом на мiст з двох бокiв i зiйшлися посеред мосту. З твердинi випалили з гармати, гармата гуркнула, i покотився гуркiт розгонами понад лугами, понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi списи, неначе бiлi блискавки миготiли понад червоними шапками та кармазинами. Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна об другу. На мосту пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими голосами, тюкали, неначе цькували. - Бий їх, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам запорозького гостинця! - кричали запорожцi i як звiрi кинулись на виговцiв. Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись не можна було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсної баби. Часом тiльки стовпище, неначе жива хвиля, то посовувалось на один бiк мосту, то на другий. Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями, скiльки силою людських тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися назад, знов оступились за середину мосту. Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг крики козакiв i дзвякiт шабель. - Пали! - крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли на березi Тясмина. - Чого стоїте дурнички? Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що стояли на другому березi Тясмина. Першi ряди нiмцiв впали, неначе трава пiд косою. Густий дим пiднявся над мостом. Нiмцi гуркнули з рушниць на запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули, задзижчали i застукали об стовбури вiльшини, що росла на лузi понад берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й видко було, як в диму лиснiли й блискавкою бiгали, неначе в хмарах, козацькi шаблi та списи. Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим коромислом повився вниз понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi все блискали та дзенькотiли. Мiст став повний людей. Стовпище густiшало та густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст. Натовп ставав на їх трупи, топтав ногами, спинався, щоб дiстати списами до своїх ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих людей. Сiрко з Юрiєм на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою. - Ну та й довго ж войдуються мої сiчовики з тими недоляшками та нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну! Ну та й довго паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш я та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки засвербiли! - сказав Сiрко i скочив з коня, кинув поводи в руки одному козаковi. Високий та плечистий отаман Сiрко кинувся в натовп, як тигр, протовпився до середини мосту i крикнув: - Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв, недовiркiв та недоляшкiв! Бийте от-так-о-о! - крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч важку шаблю, почав косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний вид славного Сiрка нагнав на їх такого страху, що вся їх мужнiсть зникла, неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з Сiркової голови. Довга чуприна розсипалась по головi. Здоровi чорнi очi горiли огнем. Сiрко став страшний, лютий. Виговцi вирячили на його очi, як переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по обидвi обочини мосту. Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з стiжка. Кругом Сiрка стало порожнє мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж ними вмiшався молодий Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку. Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся в битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька запорожцiв од його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач зирнув поперед себе i замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько. - Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? - крикнув Носач. - Ти, син моєї сестри, йдеш проти нас? - Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщi! - крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька та й замахнувся на його шаблею. - Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном, то твоя морда стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не дiждеш! - крикнув Носач. - Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов на брата! Зiнько замiрився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала. Зiньковi шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках. Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi боки, але Носачева шабля плиском впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову. Саме тодi запорожцi так страшно стовпились, одпихаючи виговцiв, що поручата не видержали, хруснули, як скiпочки, i впали в воду. Зiнько, запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка. "Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! - подумав Носач. - Шкода й його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навiщо понесло його, ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?" Тим часом Демко засiв в садках за частоколом. До його назбиралось чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усякої сiроми. Як вже зiбралось їх чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокiл плечима. Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за ним разом вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту з потилицi, а потiм крикнули, гукнули i кинулись з шаблями на саму середину пiхоти. Наймити з броварiв та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити їх по спинах та по головах. Заглушенi нiмцi озирнулись i подалися назад до мосту, їх полк неначе розпався надвоє, i Демко з голотою ввiгнався всередину, неначе загнав клин в людську гущавину. Запорожцi вскочили з мосту в ту продухвину. Носач подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з своїм шурином Демком. - I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося на старостi кислиць? - крикнув Носач. - Заманулося, вороже України! - крикнув Демко i замiрився шаблею на Носача. - Ей, старий! Не грайся, бо, їй-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю свою сестру удовою! - крикнув Носач, але не встиг вiн доказати своєї промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди. Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров цiвкою бурянула з його грудей. Сонце заграло, заблискало в цiвцi кровi, як в червоному кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну землю цiвкою гарячої козацької кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу душу. Виговцi розсипались i оступились пiд сади та частоколи. Запорожцi рiчкою лилися через мiст i наступали на їх. А каламутна вода вхопила Зiнька i понесла недалечке од берега. В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як в весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але бистра течiя вхопила його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти на берег. Вже вода однесла Зiнька далеченько од мосту, як на берег прибiгла Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i її серце говорило, що Зiнько там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на березi, та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась до мосту. Кулi свистiли кругом неї, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту та все бiгла до берега. - Чи не бачили мого Зiнька? - питала вона в мiщан, що стояли оддалеки над берегом. - Вже поплив твiй Зiнько водою, понесло його затопленим лугом, - говорили їй мiщани. Маринку здушило коло серця; вона побiгла понад берегом так прудко, неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила її ногам. "Ой Боже мiй. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! - майнула в неї думка. - Вже ж мені його не бачити до вiку, до суду!" Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще козака на затопленому лузi, кинулись в воду i витягли Зiнька. Маринка прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не своїм голосом i впала йому на груди. Зiнько лежав блiдий, з заплющеними очима, але ще дихав. На головi серед тiм'я було знать виразку, з котрої просисалася кров i стiкала на прилипле до голови волосся. - Милий мiй! щастя моє! золото моє! Ой, не кидай же мене, молодої, бо я вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! - голосила Маринка, припадаючи головою до Зiнькових грудей. Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд скинув з себе жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована шаблями. Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку. Бiле тiло, широкi плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi синiли смуги та попруги од Носачевої шаблi. На обох плечах червонiли подовжастi рани од шабель, неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан. - Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз шаблею по головi. Це швидко загоїться, - сказав дiд. Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха хлипала. Перси її високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн ще не опам'ятався гаразд. Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби вiн десь на мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi на днi рiчки на зеленiй травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця, то зелений свiт води та зелений одлиск трави на днi рiчки. Йому все здавалось, що вiн потопає все глибше та глибше, що якась зелена безодня тягне його на глибочiнь з усiєї сили, i вiн не може володати руками i ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все потопає глибше та глибше. Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав i заплющив очi. Знов усе почорнiло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою найтемнiшої ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним тiлом на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки, обняла Зiнька за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця. - Та не плач, Маринко! Надаремно ти побиваєшся! Вiн живий, тiльки зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась, - втiшав дiд Маринку. - Не од таких ран виходжувався я, як був козаком. В Зiнька не рани, а дряпки та виразки на тiлi. Мiщани запрягли конi в вiз, наклали на вiз сiна; обережно поклали Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як за домовиною, i тихо голосила та хлипала. Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити на всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув очима набiк i вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая. - I здоров був, Демку, i прощай навiки, вiрний товаришу! - крикнув Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. - Так он де довелося тобi полягти головою! Не впав ти од ляської кулi, не йняла тебе куля татарська, пройняла твої козацькi груди шабля недовiрка козака-зрадника. Прощай, Демку, навiки! Старi козаки й наймити дiстали в однiй хатi драбину, встелили її впоперек плискованими частоколинами i поклали Демка на тi носилки. Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою понесли Демка на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах, ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть живого чоловiка, але облитий кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi, що поливали стежку, все це показувало, що вже настав вiчний спокiй для невтомного оборонця України. Запорожцi та Юрiєвi козаки перейшли через мiст i кинулись слiдком за виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький позад усiх з'їхав на мiст на степовому конi. Усей мiст був залитий кров'ю. З поваленими подекуди поренчатами мiст здавався шутим, пощербленим, покалiченим, як повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi кров'ю. Усей мiст червонiв, неначе пiдплив людською кров'ю. Подекуди чорнiли кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась. На мосту валялись трупи суспiль, як зрубане колоддя в лiсi, валялись одтятi по плече руки, валялись стятi голови, як гарбузи на баштанi, валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса, неначе трiски на дровiтнi. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе заглядала в рiчку, а з шиї дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi. Юрiй з'їхав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тiєї страшної картини людської звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога, ненависного гетьмана. З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойдає дуба. Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi. Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високої осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над рiчкою, зачувши дух кровi. Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом, над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли вiн кидається на здобуток. Дух людської, ще теплої кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людської кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в своїй чупринi, як в куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайної краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув трупа, ніби живого чоловiка. Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй поскакав доганяти своє вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати. Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi поцiлились на запорожцiв i смальнули з однiєї гармати, потiм з другої. Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не був взятий. - Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! - обiзвався Сiрко до Юрiя. - Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагодує смачним обiдом за цю криваву справу. - Що не нагодує, то не нагодує! Вона рада б теперечки нагодувати нас залiзним бобом, - обiзвався Юрiй. - Тепер вона й Катерина сидять в батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають свої пальцi. Зате ж почастує нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманшi десь у сусiди готує нам пишний обiд. Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'їхали в гетьманський двiр. В одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i приступили до Ганни, поздiймавши шапки. - Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана України! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до кiнця своєї жизностi! - Спасибi, мамо, спасибi! - сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку, хотiв взяти хлiб. - Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обіцянку, що не вчиниш нiякого лиха твоїй сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i її дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш їх на волю, не вчинивши їм нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив її оселю в Смiлi. Вона тепер не має нi житла, нi пристановища. - Добре, мамо! даю своє гетьманське слово i додержу його. Катерина нехай живе в Суботовi тим часом, - сказав Юрiй. - А чи нема, Ганно, в тебе чого попоїсти? Ми голоднi, як вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б лящало! - промовив Сiрко. - Є обiд! є, та ще й добрий! Я вгадувала, чиє буде зверху, а чиє насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговської звелiла i понаварювати, i понапiкати. Юрiй вступив в покої i пiшов шукати своєї сестри Катерини та гетьманшi. Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому покоїковi. Маленький син гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням. - Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! - сказав Юрiй. Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони оби'двi понадувались й одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя. - Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мої полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i батькiвських скарбiв, - говорив Юрiй. Запекла та завзята, як i її батько Богдан, Катерина встала i, гордо пiдвiвши голову, вийшла до другої кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не глянула на Юрiя. - Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! - говорив Остапчик i втiк у куток та й сховав котика за скриню. Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не обiзвались, i не глянули на його. - Не до обiду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, - сказала Ганна i звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони сидiли за столом i ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжi. Гетьманша нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за їх обох. - Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палацi i будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, - сказав Юрiй. По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити коло їх сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою генерального писаря Грушi, розважали її в самотинi та в горi. Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як углядiла стару Демчиху, i кинулась їй на плечi, неначе жалiлась на свою лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись, де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подiї, швидко мiняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли її точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопає в водi i бачить пiд собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його... Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною. Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили роз'ятренi рани на плечах та сині попруги. I нi один стогiн не вирвався з мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду жити..." - А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? - спитала Демчиха. Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн. Демчиха вибiгла на ганок. - Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в останнiй раз! - гукав старий козак з-за ворiт. Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не встане з тiєї козацької домовини по вiки вiчнi. - Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! - сказав старий козак. - Винеси, осавулихо, води в садок; ми обмиємо на йому кров отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи. Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi виплакати горе, вилити сльози. Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький жупан, обули в червонi сапянці, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля важкої працi на мосту, облягли твердиню, огорнули її з двох бокiв, окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий. Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котрої наточили козаки з своїх таки братiв козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на проливання братньої кровi, на велику руїну України. Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився, поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одної руки за пальцi другої, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий, такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову, пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху. - Я думала, що Демко вже вмре своєю смертю, доживши свiй вiк, - тихо заговорила Демчиха. - Не козакам помирати в своїй хатi. Наша смерть на чистому полi, наше тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, - сказав Сiрко i похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.



предыдущая глава | Гетьман Іван Виговський | ЕПІЛОГ