Комсомольський функціонер — зразок для наслідування
Мої особисті контакти з душею нашого суспільства — «общєственно–політічєскімі дєятєлямі» — почалися як у всіх нас, дуже рано.
Пам’ятаю, з прийняттям до піонерів я був дещо розчарований, можливо — уперше в житті. Перед цим нам стільки набалакали про піонерів… Думалося, що це таке вже цікаве, таке цікаве, щось на кшталт скаутів, про яких я вже десь читав. Потім, по прийнятті, в якому теж нічого особливого не було, коли нас об’єднали в «отряд», пикаста комсомолка «вожатая» у гімнастерці з червоною краваткою, три кінці якої щось там собі таке символізують, — розсадила нас на свій розум на стільці й наказала голосом, що не терпів заперечень: «а тєпєрь — давайтє дружіть!» Ми не знали, як це «дружат», а вірніше уявляли це собі якось інакше, а тут на тобі — команда: «Др–р-ужіт–ть!»
Бредучи з цього збору додому, я вже розумів, що справи швах, та з цією казармою потрібно щось робити, якось пристосовуватися. Але, як — от у чому все питання…
Пізніше, вже у Дніпропетровську — ми тільки–но переїхали, але у мене в школі уже завівся приятель — Юрій Ксендзів, мені поталанило більш–менш близько пізнати справжнього «общєствєнніка». То був комсомольський активіст з іншої школи, старший нас на років пару, та відомий мало не усьому місту. Такий собі на прізвище Герман, Вальтер Герман, але всі звали його «Гєрманєц». Та це почасти відповідало істині, тому що він був родом із вельми відомої в місті німецької родини, заможної та правдоподібно навіть партійної.
Він розгулював у гімнастерці з доброю портупеєю, поясом зі справжньої шкіри та в добре пошитих галіфе, а тому носив влітку і взимку добрі хромові чоботи. То був тоді звичний однострой партійного чи молодіжного активіста та функціонера. Германець був блакитноокий, як і чимало німців, та як на свій вік порядно пикастий та сракатий, але це лише надавало йому авторитету.
Комсомольський активіст — це ще і особливий тип поведінки, на нього повинні бути постійно спрямовані погляди мас, та при появі будь?де, він повинен усю увагу переключати на себе: негайно їх організовувати. Як казав іще отой їх Артєм Сєргєєв, якого потім самі й прибрали: «Когда я віжу нєорганізованную массу — я пріхожу в ярость!» Товариськість та уміння переключати увагу на себе, — це перед усім. Ох, ця мені товариськість «общєствєнніка»! Комсомольські організатори часів моєї далекої юності викривали у своїй поведінці товариськість дворової собаки, яка благодушно помахуючи хвостом намагається вилізти ззаду на сусідського кота, відмінно знаючи, що нічого доброго з цього не буде. Воістину, для них просто не існувало навіть поняття про щось там особисте, інтимне… Це було поза гранню їх розуміння, що є на світі щось, що їх не стосується. Як це може бути? — та «кто допустіл?» Адже, вони — «за всє в отвєтє», а все — це означає все, ви розумієте.
«Гєрманєц» уже переді мною десь пару років знав Юру та все начився у приятелі, демонстративно протегуючи його, але той не надто йшов назустріч цій багатообіцяючий дружбі, вважаючи «Гєрманца» пройдою та комсомольською шкурою, а можливо — й сексотом; однак, якось і не рвав із ним. Можна сказати — дистанціювався.
Так воно собі й крутилося, але поки не вдарив грім.
Юрко жив на першому поверсі великого старого будинку на Жовтневій площі, як раз на розі, біля сходу до парку Шевченка, без батьків вони померли, у двох кімнатах зі старшою сестрою та її чоловіком, інженером. І от, раптом з дому пропав годинник. Звичайний кишеньковий годинник, власність цього самого інженера — швагера Юрка.
Потім, коли час майже остаточно зупинився, різноманітних годинників стало повно, з надвишком. То був чи не єдиний (або один з небагатьох) сімдесят років по революції предмет загального користування, і недефіцитний, і доступний. Управитись із нам — сподобилася лише «перестройка». Чим пояснюється така велика для нас пільга — не знаю, але це був факт життя. Тоді час іще не зупинився повністю, але годинників не було, або вони були відносною рідкістю. Старі, від Павла Буре — зносили та порядно перебили підчас неспокійних років «гражданской войни», а нові тільки–но починали випускати на зав. ім. Кірова в Лєнінградє. У мене самого перші наручні годинники з’явилися за студентських років, а тоді, на початку тридцятих… Тоді «с часамі било єщє плоховато», а точніше, не з «часамі», а без «часов».
Одне слово, сталося ЧП, та особливо неприємне для мого приятеля — адже чоловік сестри міг погрішити й на нього. На щастя він пригадав, що напередодні ввечері приходив «Гєрманєц», пліткував і тріпався не стуляючи рота, а потім раптом заспішив додому.
На щастя у приятеля були зв’язки, та ми з ним та с хлопцями з Камєньєв — небагато, не більше десятка, — пішли до «Гєрманца» у школу — «получать». Мораль часу була суворою, хоча й не позбавленою своєрідності: не вважалося осудливим угнати з пристані та перефарбуватидержавний човен, але поцупити щось у товариша… цьому взагалі, йназви не було. Коли Вальтер вийшов та побачив нас, його червона пикастала білішою від крейди, і це вже було рівноцінним зізнанню. Самвін цього бачити не міг, а тому задирався, клявся та божився, що нічого не було. Але перед конкретною погрозою набити пику, тут він ненадто покладався на свою перевагу у вазі, — врешті зізнався.
Годинника він віддав на місці, він носив його з собою, жалкуючи продати, але й боячись носити відкрито. Так була відновлена честь мого приятеля Юри.
Для мене це стало першим та дуже важливим наочним уроком. Я вже тоді мав підозри, що активісти — люди не варті — трепли та нікчеми, які можуть «організовать» яку завгодно масу, а от зробити щось конкретне, справжнє, ні за що та в жодному разі не зможуть. Бодай — перед страхом смерті. А тепер я переконався, що вони бувають іще нечисті на руку, практично реалізуючи свою улюблену тезу: «собствєнность єсть кража».
Після цієї історії Вальтер Герман — комсомольський активіст і функціонер міського масштабу — якось зник із нашого поля зору.
Далеко потім, уже по війні, хтось із приятелів розповідав мені, що родина Германів дещо визначилася в часи німецької окупації. Та так, що їм прийшлося забиратись разом із німецькою армією. Навіяв з ними мабуть і Вальтер, який мав час стати вже самим справжнім, партійним функціонером.