Що важливіше для молодого — дати, чи померти?

З Ніколаєм Островскім я ознайомився тоді ж; не зміг не ознайомитись — усі знайомились. Не буду применшувати того, що він зробив в його стані — й насправді, не просте. І однак, як обговорювати його книгу незалежно від того, чого вартувало її написання автору (як він сам її писав, ясна річ), то — не бадьорить…

Книга не вирівнюється сама по собі зі свого тла, тла революційної літератури, тла приземленого та неяскравого, лише трохи підсвіченого тим самим хирним «вогником революції» — коптячим та пригаслим, про який уже 1925 написав великий письменник — Панаїт Істраті.

Вона зовсім не така, аби проковтнути її не відриваючись, навіть молодим. А потім і іще й запам’ятати на все життя.

Нема в ній і правди, бо навіть оті дрова, що героїчно нарубали комсомольці, аби зігріти замерзаюче місто — там і полишились. Бо отієї дороги, одноколійки що мала їх вивозити — вони не побудували, ніде й ніколи.

Втім, саме роздуми над нею й привели мене ще тоді — в комсомольські роки, до деякої цілісної концепції. До подальшого та глибшого розуміння сокровенної суті того смертельно хворого суспільства, до якого закинула мене нещастива випадковість народження. Підкреслюю, смертельно хворого, бо риси Гіппократа на його обличчі сьогодні помітніші ніж тоді, більше півстоліття тому.

Бо, ще за шкільних років звернув я увагу, без чиєїсь підказки, на одну характерну рису — на відношення нового революційного суспільства до нас, до молоді.

З одного боку, неспірно, — молодь — це наше майбутнє. Бо, це тоді ж, у якогось буржуазного письменника я поцупив думку, що молодь — це майбутнє нації. Думка — природна до тривіальності. А звідси безпосередньо випливала й наступна думка, що це майбутнє — надію нації — треба берегти, а не жбурляти ним направо і наліво. Надія і насправді, тому що всі лівачки роблять свою ставку на молодь. Молодь — уже рішуча, а власного досвіду або розуму — ще не набралася, хіба ж не скарб для різних тоталітаріїв? Все так, але є в цьому ставленні ліваків до молоді, — й зовсім, зовсім інший бік; я би назвав його садистоїдно–мазохістичним.

Бо, набагато, більше тоді цінувалася жертовність, пам’ятаєте: «ми смєло в бой пойдем /за власть совєтов / и как один умрєм / в борьбе за это…» Всі, «как одін» — зверніть уваги. «Как одін» — значить всі, та й усім відомо, що все добре у нас — для всіх, як є. А оскільки нашому суспільству «бєз лєсті» та «бєз остатка» віддані всі, то й найбільшим подвигом буде, як за оту «власть совєтов» умруть всі, як один. Але, з ким тоді полишиться вона, «власть совєтов»?

В російській голові за законами дологічного мислення друга думка вже в жодний спосіб не укладаться, але у мене голова було як треба та в ній могло вмістится рівно стільки думок, скільки наразі потрібно. От так я тоді й розумував, у такий спосіб.

Про все це довелося пригадати далеко потім, у роки правління ракетно–ядерного пустобреха Льоні Брєжнєва. Тоді там у них, у Москві, незаперечне робилася ставка на світову термо–ядерну війну, яка негайно і «по–русскі» буде перетворена на всесвітню пожежу: «красного пєтуха пустім…» кажуть, що автором цієї нової «наукі побєждать» був такий собі сталінський маршал бронетанкових військ Б. Ротмістров. Сам він давно відправився до кращого світу, а наука вся зводилася до простого (як хліб або як правда): «начінаєм міровую тєрмоядєрную войну — і виігриваєм єє».. Якщо не просихати роками, то й таке може здатися вершиною мудрості. Прилюдно про це, зрозуміло, в повну силу не декларувалося але дещо — й проривалося. Крім отого уславлено політбюровського: «Пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби єто билі совєтскіє!» Обмежуся парой прикладів.

Зовсім юний тоді кастрівський помічник Армандо Гарт (давалос), наймолодший із членів свого політбюро, на одному з московських всесвітніх партз’їздів відкрито казав, що як наступна війна й принесе в жертву цілі окремі народи, скажімо — кубинський або чехо–словацький, — ну й що ж? — зате вона назавжди покінчить з імперіалізмом та забезпечить у світі російське… пробачте — комуністичне панування. Тоді, за років цього самого — як його? — а — «застілля» — мислили широко й масштабно. Процитуємо уривок із виданої в тої час у нас книги американця Пола Кроссера «Диалектика военной техники и ее последствия», М., 1975, де він полемізуючи з Германом Каном і іншими стратегами ядерної війни, пише:

Тепер не можна казати про перемогу або поразку в будь–якій майбутній війні широкого масштабу. Розробка майже миттєвого способу доставки континентальних та межконтинентальних балістичних ракет означає можливість майже повного знищення країни, що приймає участь у війні, де застосовано такої зброї (с. 49). Йому оптимістично протистоїть автор передмови, якийсь там «доктор философских наук професор В. М. Пузик» (!). Ну, як же тут обійтися без улюбленої «побєди»! Ні, ми ж усе одно переможемо, хоч і попри всякий здоровий глузд:

В ракетно–ядерній війні, якщо її не вдасться відвернути, перемога буде на боці країн світової соціалістичної системи, що відстоюють прогресивну висхідну тенденцію у суспільному розвиткові та що мають усі види озброєння та військової техніки, а також підтримку трудящих усіх країн. Такий виник підказує співвідношення сил між двома системами, логіка історії, її обієктивні закони, що виражають нездоланність нового у суспільному розвитку (с. 16). Як бачимо, «отєчєствєнная» позиція окреслена чітко, чітше не сформулювати: вони кажуть, що перемогти не можна? — значить ми обов’язково переможемо! Хто ж тепер насмілиться твердити, що в них щось було (або є) в голові? Їх би можна та слід кваліфікувати як звжчайних дебілів–олігофреників, якби… Якби вони не лізли керувати всіма… А, з такім розумовим багажем — ще й лізти керувати — це всім очевидний суспільний злочин.

Дуже цікаве питання присутнє тут і у вигляді її, мітичної підтримки «трудящіхся всєх стран». Цікаво, цікаво… Трудящі всіх країн розумом теж не виблискують, та не одного разу це демонстрували надаючи цю саму підтрімку, але — чи є аж до такого ступеню глупими? За совєцьким доктором філософських наук виходить, что вони будуть з квітами вітати совєцькі боєголовки, які впадуть на їх голови. Дуже, дуже цікаво… У зв’язку з цим поставимо нарешті давно інтригуюче нас запитання.

Почнемо здалека: проти кого стоять на своїх позиціях або плавають в морі очікуючі часу X американські (ну, і всі інші) ракети? Це, — достеменно відомо. Вони всі націлені на совєцьких трудящих, що побудували першу у світі державу робітників і селян. Тут усе граничне ясно.

Добре, а тепер зайдемо з другого боку: проти кого спрямовані наші, совєцькі ракети, оті — «на страже міра»? Оце — питання всіх питань.

Проти кого — це відомо — проти ворога, ясна річ. Ворогів трудящих усього світу — імперіалістів, чи не так? Так, ніби так.

Але, все це тільки так здається, тому що цієї буржуазії (а, до того — не вся ж вона імперіалістічна, згодьтеся), в жодній капіталістичній країні світу немає більше як 1/10 від усього наведення, бо де б же тоді побралися оті «трудящієся масси», чи не так? Цифри ці є майже точні, їх підраховували наші китайські друзі ще за «вєлікого Мао». Отже, сумніватися — нема жодних підстав.

От і виникає неминуче й головне питання, — а як же ваші доблесні «ракєтчікі» знищать саме оту злоякісну 1/10 на тлі отих аж 9/10?

Ой, не вам «господа товаріщі» — червона наволоч — поминати «трудящіхся всєх стран», яких ви маєте намір спалити до останнього в полум’ї термоядерної війни! «пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Стерлася давно до дірок і ця ваша шахрайська маска. А зітерли її, між іншім, — ви ж самі.

Року 1968 той же не просихаючий Брєжнєв у черговому нападі білої гарячки надумав був застосувати ядерну зброю проти Китаю, аби хоч у такий спосіб «вєрнуть Родінє» острів Даманскій, бо — самі подумайте, як же їй житі без нього? Та, лише люки пускових шахт американських важких ракет, що вночі відкрилися разом перед очима совєцьких супутників — відвернули цей злочин. От ці би вже напевно, не полишили би від цієї купи історичного лайна — й крихітки…

Отже, можна було сказати, ясна річ, що доля людства не повинна залежали від того, який саме придурок садить на данний час на царському престолі в Кремлі, але що ж тут поробиш, як історія з потурання придурків усіого світу — розпорядилася саме так?

Але, все це було радше фіналом, який повториться знову, як тільки дадуть набрати сил Четвертій російській імперії, а тоді — все тільки починалося, культ смерті ще не сягав наступних масштабів.

Читав я тоді чимало, читав уважно, та не міг не звернути уваги на те, що чим більше гине нашого брата — комсомольців, тім тепліше про них пишуть. Словом, по всьому виходило, що не головним було тут добитися чогось певного, як за це… загинути! — і, по можливості, хором, саме — «как одін».

Пригадую таку собі «Тріпольскую трагєдію». Що там було насправді — від совєцьких, як завжди, не довідатись, отже — приймемо офіційну версію.

Вона ж полягала на тому, що на «ліквідацію банди» спрямували загін червоних карателів, кепсько озброєних та нічого не тямучих комсомольцев, але — натхнених революційним «привом». «Банда» була насправді не бандою, а дружиною озброєних селян, такі виникали повсюдно, бо вже хто там, а українські селяни ніяк не схильні були знову підставляти шию під російське ярмо. У всіх у них було спадкове українське, козацьке уміння грамотно воювати, були й суто біблійні уявлення про справедливість — око за око, зуб за зуб. Вони без жодних сумнівів на місці розстрілювали своїх «революційних опонентів, як ті — «по–русскі», аби якнайбільше ужорсточити війну, — розстрілювали всіх інших.

Так вони і цілком слушно розпорядилися із нацькованим на них загоном комсомольців, захопивши їх мало не голими руками: хочете мучеників — нате вам, насолоджуйтесь!

Відбувалося все це поблизу відомого на Подніпров’ї старого села Трипілля, де ще в ХІХ ст. наш археолог В. Хвойка відкопав старішу протоукраінську культуру — передскифський, передготський, а може й передбалтійський пласт нашої древньої культури. Культури людей, що розселилися землями від Балтики та по Середземне море іще 4 тисячи років перед нашою ерою.

А звідси й термін «Трипільска культура». Як і назва — «Тріпольска трагєдія». Після цієї — першої ластівки — посипали й інші.

Це стало традицією — «славной традіцієй» — захищати, прикривати «свєтлое будущєє» життями молодих, позбавляючи себе майбутнього. Так бандит, оточений з усіх боків поліцією, прикриває себе дітьми своїх жертов, закриваючись від пострілів. Відмітив я цю ж традицію й потім коли з початком війни гнали до пратизанських вагонів, плідна діяльність яких потребує спеціальних навиків, — все тих жє, нічого не знаючих та нікого не уміючих міських бовкунів–комсомольців, які й віддавали партії та народові всє, що за таких умов могли віддати — власне життя. 3а віщо? — не знаю, навряд чи за таку ціну колись досягалося щось реально, ні. Реально могло йтися лише про те, аби накопичити побільш мучеників для нової комуністичноі церкви; всього й тільки.

Безглуздо, нічого не досягнувши, марно загинула 3оя Космодємьянска, як і Алєксандр Матросов (це — офіційно, як вони взагалі існували а не були черговою пропагандною вигадкою). Так само безглуздо гинули їх наслідувачі, про яких уже ніхто й не чув. Але, це й не так важливо; важливо, що взагалі загинули: віддали життя. Чи, може це тому, що коли за щось віддають життя, то це щось — не є вже ні дурість, ні брехнею? — цікавий доказ, нічого не сказати…

Без слави та сенсу загинули мої сокурсники за університетом у Дніпропетровську в липні 1941. Їх, поспіхом озброївши легкою зброєю, кинули назустріч наступаючим та чудово озброєним німецьким die Truppen. При цьому — акцентую, на верхах було давно відоме, що місто все одно буде віддане німцям. Як і вся Україна, яку ще перед війною було вирішено підстелити Гітлеру.

Потім, відвойовуючи якусь місцевість, мобілізували підрослу молодь та кидали її, так само погано озброєну, на прорив німецьких ліній.

Втім, і це, й оте попереднє, мало не абиякий практичний сенс винищення ненависного кожному справжньому росіянинові українського народу, який мав нахабство триста років опиратися імперському агресорові. Тобто — кажучи сучасно, то був звичайний собі геноцид.

Хтось там може бовкати, ну, що ж, було і таке, але — справа давня інші, мовляв, часи були: злочинні сталінські. Гадаєте так? — але ж — ні, дурня!

Бо подаємо на ту ж тему новий факт, на півстоліття свіжіший. З того самого їх Афганістану, де комунізмові було й усього без году тиждень, та де вони всього десяток років і протрималися на російських багнетах (в руках у знову ж — українських солдатів). Аби згинути там навіки, але ж ба — встигли напаскудити. Наведемо про це кілька рядків:

Ми знайомі рівно вісім років. Першого разу зустрілися в Гераті, де старший капітан Мухтар Абдурахман командував політвідділом дивізії. Тоді неочікуване горе вибілило сивиною його скроні: в бою на краї міста загинула сестра офіцера, 16–річна Фазиля. Вступивши до лав Демократичної організації молоді Афганістану (ДОМА), вона визвалася участити у бойових операціях. Іменем дівчини назвали саму красиву вулицю Герата, а про її подвиг склали пісню. Але хіба це могло втішити молодого капітана? (Правда, № 84 (25802) від 25.03.1989)

«Визвалася участити в бойових операціях..» Неповнолітня дівчина 16 років, що нічого не метикує, нічого не уміє, — жертва. Виник — не важко передбачити. Брат тяжко переживає загибель сестри. «Неочікуване горе вибілило сивиною його скроні». «Неочікуване» — ви ж тільки подумайте! — добро би!.. А сам — де ж був? — він же офіцер (та ще й — не молодший), то мав знати, чим таке покінчується. Чому не відрадив робити глупства? Чи думав, що… зійде з рук? — так ще нікому не сходило. Війна — справа серйозна, воювати потрібно уміти, цьому треба вчитись.

Російський журналіст В. Снєгірьов з одного боку співчуває, а з другого боку схвалює героїчну смерть Фазилі. Ну, коли в голові то одна думка, то інша… Бо, в рамках дологічного мислення вони разом до однієї голови ні за віщо не влізуть, не та поємність. Схвалює, поготів, вулицю та пісню — все як треба, хоча з іншого боку розуміє, що брата це втішити не може. Так, чи не краще було би, усім разом, зберегти життя юної Фазілі? Але, де ж там! — а, де ж тоді ідея? Ну, та сама, щоб ні у кого нічого, не було (крім номенклатури, ясна річ).

«Правда» як бачимо — новісінька, не сталінська, а епохи «пєрєстройкі» — значить і сама перебудована, а підносить усе як треба, все на своєму місці. Заклали на вівтарі свого бога війни (війни за владу, ні за що інше), а потім вулицю назвали; і — пісню склали. Все як треба, як годиться.

А значить і цьому чудовому звичаю, старому ленінсько–сталінському — приносити в жертву боротьбі за власну владу дітей — майбутнє країни, — бути й по всіх перебудовах. Бути завжди. Так, чи ж дійсно це звичай лєнінсько–сталінський? — чи залежить він взагалі від номера чергової імперії? — бо, дещо схиляє саме до цього.

Бо, навіщо гнали на вогонь ірацьких окопів тисячі хлопчаків Ірану — повісивши кожному на шию посмертний пропуск до садів Аллаха? — таще й підписаний самим Хомейні. Адже, з військової точки зору це булотак само безглуздо. Однак, знайомий почерк, хіба ні? — але — навіщо?

Про це нам не довідатись. Потрібні глибокі психіатричні дослідження, бо мозок отруєний вірусом ідеології — то смертельно хворий мозок, мозок душевно хворої людини.

Що все це не є випадковою аберрацією, що пов’язана саме з війною, а є закорінений загальний підхід, який саме тому й потребує дослідження психіатрів, свідчить ставлення до подібних безглуздих випадків у мирний час. Фактів? — скільки завгодно. Молода китаянка епохи Мао, героїня, що мало не собою загасила бочку казенного спирту, вартістю — ну, кілька рублів, не більше («отпускная цєна» 9 коп/літр). Або молодий совєцький тракторист, який ціною власного життя врятував для народу купу металобрухту — колгоспний трактор, що загорівся (термін служби пара років, громадське, що поробиш!). Ну, і так далі. Фактів можна назбирати скільки завгодно.

Все це одночасно наводить на природну думку, що подібні генетично вражені суспільства (щось на зразок такої собі соціальної хвороби Дауна), — є наскрізь садистичні в напрямі зверху вниз, та так само є мазохістичні в напрямі знизу наверх. Маленька ілюстрація в банально пом’якшеному вигляді.

Якщо вас запрошують, скажімо, на «лєнінскій субботнік» («явка обязатєльна»), то майте на увазі, що нічого конкретного не від кого не вимагається. Ті, хто вас погнав на нього — то звичайні садисти, а ваш особистий обов’язок повністю полягає на мазохістичному насолоджуванні оцим садизмом «вишєстощіх». А нічого іншого — абсоютно не вимагається.

В основі усих цих великих завоювань культури (у світі тварин подібні явища просто не відомі) лежіть одне й те саме — насильство, але що тут є первинним, а що вторинним — сказати не візьмусь. Та, і що ж тут сказати? Бо, вже саме прийняття насильства — автоматично породжує й оте подвійне ставлення до нього — садистичне з боку того, хто творить це насильство, або мазохістичне — з боку того, хто став його жертвою. Чи — може, своєрідна принцип безадресної компенсації? Втім, не забудемо, що закорінені в культурі й побуті садизм як і мазохизм, — однаково вимагають його, насильства.

І — ще одне. Повертаючись до проникливого Панаїта Істраті, пригадаємо і те, що він сказав далі, мерзлякувато скулюючись у своєму паризькому плащі: «льодовий вітер себелюбства розгулює над цією країною!» Спробуємо ж відгадати, що він мав на увазі, цей інтелектуал і природний пролетар, справжній громадянин світу? — який у будь–якій країні почував себе як вдома. Він уперто працював над своєю французькою мовою та писав свої романи французькою, уже потім перекладаючи їх на власну румунську. Йому — не дорікнути національною обмеженістю. Але в інших він відчував її здалека, оту національну обмеженість, поготів — шовінізм.

Безумовно, він відразу розпізнав саме його, космічних масштабів російське себелюбство, неуміло та тимчасово поспіхом приховане за картонною маскою пролетаріату, що переміг. Одвічна гарячкова маячня про російську славу, що годувала це себелюбство, та до якого іншим народам, підкреслимо це, не було жодного діла, хоча саме вони за неї розплачувалися, — вимагала щоденних подвигів, вимагала щоденних жертов на вівтар імперського себелюбства: все нової та нової слави.

Бо ж, зрозумієте нарешті — як за щось там із такою легкістю та радістю віддають молоді життя, значить це щось — є казково прекрасним, чи не так? Найкраще, що тільки може бути у світі, хіба ні?