Короткий курс історії покійного СССР
Історію творять не особистості, а маси… (щось як не Маркс, то Енгельс)
1. Геній людства та людяним був до нестями. Вимагав повісити «1000кулаков», усього й тільки. Створив революцію та наклав першу резолюцію. Правив країною через «ходоков і запіскі», а лише потім звернувсядо терору та голоду. Прагнучи дарувати мир народам, віддав ворогам уБресті царство Польське та герцогства інфлянтські. Прогнав 14 інтервентів та придумав «продразвєрстку». Відновив із гуманних міркувань смертну кару, відмінену було і З’їздом Совєтів. Заснував майбутній ҐУЛаґ, якого тимчасово охрестив СЛОН. Замінив «продразвєрстку» на «продналоґта з нечуваною мужністю реорганізував Рабкрін. Намагався 1920 нановопідкорити царство Польске, але втратив Західну Білорусь та Західну Україну, де ще майже 20 років не було «соціалізма» (!). Пересварився зІудушкой — Троцкім та перед смертю ввів НЕП, пропонований меншовикамище у 1918.
2. Відмінив НЕП, провів колективізацію, індустріалізацію, ВеликеПолювання та русифікацію. Надихаючись російським патріотизмом виморивголодом сім мільйонів українців та півтора мільйони казахів. ПоширивГУЛаг на всю країну. Убив Іудушку–Троцкого «со товаріщі», як убив Петлюру та Коновальця, та став єдиним батьком народу. Розпочав Другу світову а виграв Вєлікую Отєчєствєнную, хоч на параді і не був. Повернувгерцогства інфлянтські та підкорив царство Польське. Присвоїв собі генералісімуса. УЧИНИВ культ власної особи та підкорив мистецтва і наукиставши єдиним у світі Коріфеєм Наукі (будь–якої). Систематично обнижував роздрібні ціни на трактори та пароплави. Мріяв вивезти до Сибіру
спочатку всіх українців, потім усіх жидів, але не встиг. Помер за нез’ясованих обставин, отчений «соратнікамі». З ним ставало все радісніше жити (з кожним днем, дослівно).
3. Відмінив культ особи попередника. Скоротив ҐУЛаґ до розмірів ҐУЛаґу та дозволив відлигу. Стабілізував, а де й підвищив ціни. Допустив, на міру та під наглядом, мистецтва та науки. Підкорив царство Угорське, але генералісімуса не присвоїв. Почав кубінську кризу та за допомогою Дж. Кеннеді якось її закінчив. Убив Л. Ребета з С. Бандерою (а можливо — й Дж. Кеннеді) та тим придбав призвісько «убивці». Обсіяв неосяжні поля їх королевою та майже нагодував був і худобу, і нарід. Погрожував навіть «создать ізобіліє»«. Знищив усіх віслюків у країні, зберігши монополію для ЦК та Політбюро. Посварився з Мао. Думав був підняти ціну на горілку та передумав, натомість підняв країну у космос. Перший пішов у відставку живим. Полишив мало цікаві спогади про самого себе.
4. Відмінив королеву полів, а потім «ізобіліє». Остаточно розсварився з Китаєм. Підняв ціни до рівня воєнної барахолки. Учинив культвласної особи та поширив ҐУЛаґ. Засіяв країну ракетами, цирками тапсихушками. Почав за помірковану плату випускати жидів. Знову вигравВітчизняну великою кров’ю на Малій Землі. П’ятикратний герой. Присвоїти генералісімуса не встиг, став тільки маршалом, але підкорив царство Чеське (і Словацьке) та почав «покорєніє Афганістана». Спромігсябуло розпочати підкорення Китаю, але втратив тільки острів Даманскій. Брав тільки через дочку та дружину. З великим трудом вимовляв важкііноземні слова (особливо — «хунвейбіни»), та слово Азербайджан. Непросихав, бо був як пустобрехом, так і пиякою. А тому й підняв цінина горілку для всіх останніх — до стелі. На напучення всім іншим.
Відкрив для людства Чазова.
Згодом його неглибоке, але блискуче правління отримає назву «застольного пєріода» (його вороги перероблять це на «застойний»).
5. «Рабочій ґорода Моздока». Не відмінив нічого. Особисто проводив допити, а потім писав віршики. Поширив ҐУЛаґ та психушки в інтересах широких кіл інакомислячих. Перейшов у генеральний наступ на нарід. Вчиняв облави на людей білого дня, просто на вулицях. За п’ятнадцять місяців свого правління встиг напаскудити більше, ніж інший за п’ятнадцять років. Підняв ціни на горілку та наказав підмішувати до неї снодійне. Проживи дещо більше, й остаточно переконав би істориків, що виник Вітчизняної вирішив не героїзм малої Землі, але незаперечні успіхи партизан Карелії. Так і не встиг підкорити (а радше»усміріть») царство Польське.
7. «…с супругой». Відмінив застій та застілля, учинив «гласность і полную перестройку всего застоя» Завів (для всіх інших) — нове мислення. Вперше став виступати майже без папірців, свобідно та виразно озвучуючи самі складні слова (ну, крім «Азербайджана», ясна річ). Цим фактом заскарбив величезну повагу у всього зарубіжжя. Перевів усіх, крім ЦК та Політбюро з «апаратом» — на «хозрасчєт і самоокупаємость». Дозволив Висоцького та Платонова з Пастернаком. Заборонив вина та підняв до неба ціни на горілку. А тим здійснив масовий перехід народу на політуру, антифріз та діхлофос. Затвердив Чазова та вікрив Язова. Закрив за повною зайвістю м’ясні та кондитерські відділи. Натомість вибудував агропром для тов. Мураховского В. С., а потім і його закрив. Мужньо підняв ціни на те, чого вже в СССР нема й не буде в продажу. Завів загальний дефіцит. Плюнув на збунтовані царства та підкорення Афганістана. Натомість ліквідував залишки влади рад та увічнив закриті «распрєди». Повернувся до ленінської ідеї голодного терору на новому рівні. Першим додумався перейменувати руїну на перебудову.
Реформував СССР та допустив «сувєрєнітєти», а пересварившись з Б. Н. Єльціним — дав тому необачно витягти з–під себе у Беловежі крісло «прєзідєнта СССР».
Так і наступив період, коли обов’язком кожної окремої гілки минулої комуністичної влади, що зберіглася там, де нарід давно перетворився на імпер–люмпенів, — стало показати своєму народові «кузькіну мать» незалежності: щоб і думати про неї забули. Отак воно було сплановане «раз–два — разбєжалість; раз–два — снова сбєжалісь». Куди? — ну, це має бути ясне. До нової, ще мерзеннішої Четвертої російської імперії. Щоб у ній остаточно піти у непам’ять.
В усьому цьому нема нічого вигаданого, тут схематично (з причин короткості) віддзеркалена історія наших, від «Вєлікого Октября» та по цей день: справжня історія. Повчально порівняти це з будь–якою офіційною версією цієї історії. Тільки по такому порівнянню можна буде оцінити належно пророчі слова Еразма з Роттердаму, донесені до нас із глибини віків:
Справжнім помиленим можна вважати лише того, кого підводять не лише зовнішні почуття, але й здатність судити, та при цьому не випадком, а постійно, — наприклад, як хто почувші рев віслюка кожного разу твердитиме, що чує чудову музику, або якщо людина, народжена у підлому званні та жебрацтві — вважатиме себе багатою та могутньою, наче Крез, цар Лідійський. Алє цей рід божевілля, звичайно поєднаний з веселістю, є вельми приємний тому, хто на нього страждає, як і тому, хто спостерігає його з боку, сам полшаючись у душевному здоров’ї. Таке безумство розповсюджене значно ширше, ніж це прийняте думати. Стало та поряд двоє божевільних насміхаються одне з одного та з обопільним задоволенням. Незрідка побачите навіть, як той, чиє божевілля є сильнішим того, сміється куди гучніше від того, в кому ще зберіглися залишки здорового мислення.
Так, цікава це штука, історія цілого душевнохворого народу. Хоча людина серйозна може помітити, що тут — далеко не до веселощів. Ну, а з іншого боку — хіба тут не чудово простежується зловісна Стріла Часу?
Дуже воно цікаво буває стежити, як будь–хто з отого приреченого історією народу — певний у своєму невігластві, що саме він і є пупом землі, що саме він і є правий у будь–чому діє аж поки не почує окрик зверху, який і уточнить напрям загального, так би мовити, народного невігластва. Окрик з боку тих, хто мають силу. Куди тоді й подінеться ота його невігласна самовпевненість. Бо сила й тільки сила таких самих невігласів, невігласних дурнів, але зверху, й визначає те, що має творитись на отой їх одвічно придуркуватий «схід від Перемишлю».
Але, повернемося у той благодатний сталінський час, коли на відміну від нашого надії на майбутнє були у них і у нас, хоча й абсолютно різні, ясна річ. Кипіло й інтелектуальне життя пізнього сталінського ампіра та рококо.
Вроджений народний комплекс неповноцінності переможців (це ж треба!), що вирвався тепер на широкі оперативні простори, окрилених таким несподіваним дарунком долі, — буяв тепер як ота лютнева хурделиця на просторах Леведії, поміж Дніпром та Доном. Все повинно тепер було бути віднині самим передовим та прогресивним. Виростали як поганки після дощу вечірні уаіверситети «марксізма–лєнінізма», а по всіх закладах було розгорнуто липке павутиння «політшкол», по яких вивчалася основа основ — «Біографія» (вождя) та «Краткій курс».
Втім, те що було насправді — ми виклали вище, коротше й краще.
Вивчення цього останнього — «Краткого курса», велося настільки глибоко (тоді прямо так і казали: «глубоко ізучіть»), що за рік ми якраз доповзали до четвертої глави, що містила в собі таємничі закони діалектики, в тому числі й славетний «закон отріцанія отріцанія». Іншим щастило більше ніж нам. Потім моя була студентка Валентина Трахтман, що спромглася відбути з родиною до Святої Землі ще десь у семидесятих, принесла мені «сочінєніє» з філософії студентки технікуму, де вона викладала. Воно і було присвячене цьому закону, але до писемної літератури вона, схоже, не заглядала, а на слух ставила кому поміж двома «отріцаніямі», закінчуючи ряд речень словами: «отріцаніє, отріцаніє…»
Це надавало самому законові, як і «сочінєнію» про нього — такий собі таємний містичний сенс, — «отріцаніє отріцаніє…»
Окрім «наукі наук», оволодіння якою за «Краткім курсом» та «Біографією» повинно було зробити останню совєцьку людину (була, виявляється й така) — незмірно вищою від будь–якого «буржуазного чінуші», — був заснований, та це й було головною віддачею отого самого комплекса задупної неповноцінності, — абсолютний пріоритет так званої»отєчєствєнной наукі» (враженої, до речі, тим самим комплексом неповноцінності). В усьому, що тільки можливо, як і в тому, що є безумовно неможливе. Своєрідним є те, що оті фашизми різних кольорів — ідуть, попри різниці в кольорах, — рівнобіжними шляхами. Той самий пріоритет, тільки німецької, арійської науки, утверджувався йу Третьому райху. Хоч кожен розуміє, що велику німецьку науку непорівняти до задупної російської. Чествували, пам’ятається, на 1травня
Германа Ґансвіндта(1856–1934), пригніченого численною родиною німецького Ціолковського, чи то ще живого, чи то вже покійного, не пам’ятаю. Це було на якесь 1 травня, яке святкували й у них. Виволікли на світ Божий і те, що полишилося від жеврячого в бідності Пауля Ніпкова (1860–1940), який відкрив принцип розгортки, без якого не було би телебачення чи осцілографії (диск Ніпкова). Але, там усе це було, так би мовити, ближче до істини; бо ж — науки були не до порівняння.
Всім оцим лайном брехні, марксизму та пріоритетів — належало тоді якнайгустіше фарширувати наукові праці та лекції. Я писав тоді кандидатську дисертацію та посилання у мене були, переважно, на західні, іноземні джерела. Не відважуючись на самовілля — час був суворий та відповідальний — я звернувся до факультетського парторга, доцента Н.І. Варіча (згодом професора та проректора учбової частини за В.І. Моссановского). Він зрозумів мене та прийняв соломонове рішення, — дозволив дати рівно: половину наших на половину ваших. Пам’ятаю, як аби зберігти необхідні мені посилання, прийшлося дописувати притягнуті за волосся совєцькі роботи, які мали вельми віддалене відношення до теми. Нічого, якось зійшло.
Найбільш неприємним було те, що все це совєцьке лайно потрібно було тягнути й у лекції. Важко сказати, що тут було мерзенніше: виконувати ідіотичні вимоги та погарджувати собою, чи саботувати цю дурню, бо в остнноьму випадку гнітила свідомість, що можуть взяти за…
Якось зі самого початку, я обрав другий шлях, вставляючи лише час від часу речення, де запевняв про те, що світ є матеріальним та до пізнання (в чому, до речі, певний і досі), та згадуючи пріоритет лише зрідка — там, де він і насправді був. Згодом я довідався, поготів що так робив у своїх лекціях академік Л.І. Мандельштам. Та коли його в післявоєнні роки ексгумували були (в переносному сенсі, ясна річ) у московському ФІАН, на предмет допиту щодо ідеалізму — саме таке речення відіграло вирішальну роль. Все це не давало радощів, але я вже тоді розумів, що в країні, де праця є універсальним засобом покарання, — радощів приносити вона й не повинна. Бог якось хоронив мене, та й продовжувалася ця дурня десь років сім, істотно вичерпавшись десь до 1954.
Проти фантазії ідіота — мічуринськоі біології, проти перекручень квантової механіки та на користь кібернетики мені доводилося виступати й перед 1953, але вже тільки потім я міг дозволити собі й більше, з лекціями кібернетики для бажаючих та повним демолюванням мічурінської біології. Оргвисновків це вже не тягнуло, хоча й доволі хутко я здобув дещо дурну славу в марксистських кругах. Принаймні іще на початку шестидесятих викладач філософії медицинського інституту (я чудово пам’ятаю його прізвище, але не стану наводити). Справа в тому, що це мені передали треті особи, а вони могли й чогось наплутати), ніби радив своїм студентам, якщо вони хочуть зобачити живого ідеаліста — піти на мої лекції в університет. На мої лекції на потоках одвічно шалалися якісь нікому не відомі суб’єкти, але я жодного разу не поцікавився, хто вони були. Можливо, що там були й жаді набратися ідеалістичної мудрості, за рекомендацією «товаріща Де…» — мовчу, мовчу. А, з другого боку, де б їм у нас побратися, допитливим та цікавським? — набагато правдоподібніше, що то були самі звичайні сексоти.
На ґрунті біологічної науки у мене були сталі тертя з ректором, професором Ґеорґієм Борісовічем Мєльніковим, що десь у середині п’ятидесятих змінив доцента В.І. Сафронова. Він був дарвіністом старої віри та навіть злегка постраждав на цьому ґрунті. То було десь у 1948, коли до нас в місто прибув член лисенківського конвенту, такий собі Петро Антипович Власюк, аби навести у нас строгі мічурінські порядки. Тепер він, напевно, ходить у класиках української науки, не знаю — не цікавився. Тоді в театрі ім. Шевченко був скликаний актив міських учених, де довелося бути й мені, хоч я і не мав відношення до біології. Церемонія була звичайною: член конвента, усівшися за стіл на сцені під червоною скатертиною — викликав на трибуну підозрюваних, яки мусили каятись прилюдно. Каявся у своїх помилках і Б. Б. Не все було аж так гладко, профессор медінституту А.І. Віноґрадова, психіатр, ота сама, що демонструвала на лекції приклад манії величі — «старшєго повара» що уявив себе «завпроізводством», — добросовісно виклала усі як є «лжєучєнія» у своїй галузі. Від Вундта й Кречмера та аж по самого Фрейда, але «заклєйміть» їх чи то забула, чи то… Не знаю вже що. Врятувало її здається, тільки те, що Петро Антипович сприйняв її, як не сповна розуму. До покаральних психушок сталінська влада ще не додумалася, отже наслідків для неї це не мало. Патріархальні були часи…
Але, для професора Мєльнікова це не пройшло марно, та він і став із тих пір найвідданішим мічуринцем. Можливо, в чомусь більшим, ніж сам Т. Д. Лисенко.
Я твердо стояв тоді на самій передовій позиції нуклеопротеідного гена (не знаю, чи була вона тоді загально прийнятою), він же — як мічуринець, жодних там генів взагалі не визнавав — просто за обов’язком служби.
Він — пам’ятаю, колись полемізуючи зі мною прилюдно обрушився на мене за вжитий мною термін — «стохастіческий процесс», що було погано вже тому, що як відомо — «наука враг случайностей», але тут було кепсько й суб’єктивно: «и слово?то какое противное!» — в серцях додав він. Воно дійсно, можна було би й сказати «случайный процесс», але я свідомо не став так робити, аби дещо пом’якшити ситуацію. Так ми часом попадаємо пальцем до неба керовані найкращими намірами.
Незважаючи на ці сталі адміністративні тертя Ґ. Б. жодного разу не дав мені відчути свою адміністративну вищисть, що для нього як ректора було легше від легкого. Але, бачите, навіть тоді, за сталінської епохи, не були так поширені непрямі стратегії, як тепер. Коли будь–яка начальницька потолоч — є царем та богом над своїми підлеглими. Втім, цієї його інтелігентності був уже геть позбавлений його наступник В.І. Моссаковскій, невіглас і хамло, який перетворив університет на свою персональну вотчину. Можливо, що тут втрутилися й невідомі космічні сили. Бо то був і той пам’ятний рік, коли ліберального Хрущова–вбивцю — змінив пияка та пустобрех Л. Брєжнєв. У нас відбулося щось подібне.
Тоді ж, у квітні 1964 ми троє, Ґ. Мєльніков, О. Шуґуров і я, були включені в комісію ЦК КПУ, яка на протязі місяця перевіряла, як віддзеркалюються філософські положення марксізма–лєнінізма по вузівських лекціях м. Одеси. Кому це спало на думку включити туди двох безпартійних, та з них іще такого як я — не маю зеленого поняття.
Комісію очолив функціонер ЦК КПУ В. Попов, молодий інженер, що втім полишив непогане враження.
Особливих подій там не було, обслідували кого треба, записали те, що треба; ми намагалися, звісно, навести й деяку критику, але не таку, що могла би комусь зашкодити. Справа то не проста, але здається вийшло: і вівці виявилися ситі, і вовки цілі. Наш доволі великий звіт повинна була друкувати машинистка горкома, товста й неохайна баба років п’ятидесяти–шестидесяти. Такі дрібні апаратні посади згодовують звичайно яловим старим більшовичкам. Вона подивилась, полистала та сказала: «только бистро я вам ето нє напєчатаю». Ми поцікавилися — чому? — та отримали дещо неочікуваву відповідь: «у вас написано нє партійним язиком». Ми тільки переглянулися та нічого не сказали — що ж тут поробиш? — наша мова й дійсно була непартійною.
Партійна мова… так, вона була, вже склалася до кінця. Мова доповідей на партз’їздах, мова партії. Від будь–якої відомої людської мови вона порізнювалася насамперед тим, що ціль конкретного змісту не була основною. Вона була лише подразником, призначеним викликати у того, хто чує — певні вироблені нею умовні рефлекси. Оперувала сотнею–двома слів (не дарма ж такі нестандартні слова як «хунвейбіни» або «Азербайджан» — створювали непереборні труднощі для «вождів» стисло у певних шаблонних сполученнях. Не дивно, що ця баба застановилася, прочитавши кілька перших наших речень. Я тоді знав уже Джорджа Орвелла з його революцією в свинарнику, але не читав іще «1984» де описується «новояз» — партійний язик».
Таким був епілог моїх занять філософією, до яких змусило мене (та й усіх нас) післявоєнне продовження сталінської епохи. Утвердження матеріалізма (без емпіріокритицизма), мічуринська совєцька наука та вітчизняний приорітет.
Спори з мічуринцями кінця сорокових — початку п’ятидесятих мені по тому не пригадувалися, виключая рік написання «істерії пуфф», та й потім, поки в кінці восьмидесятих не сталося певне повернення, про яке варто розповісти.
Спір з мічурінцем для прибічника строгої науки — справа незмірно цікава. Бо то спір — насамперед російський. Ви правите йому про досвіди Гриффіта, змінення спадковості пневмомокока шляхом ДНК, про правило Татума — один ген — одна біохемічна реакція, та таке подібне. Заперечення є завжди, але незмінно розчаровують. «ДНК — а что ето такоє! — нє знаю нікакой ДНК!» «Ґєни? — что за ґєни! Нікакіх ґєнов нєт!» і так далі, й тому подібне. Власне невігластво зводиться до рангу достоїнства. Незвичну людину це спочатку просто убиває. Тоді ж мені приходили до голови певні думки, з яких я згодом вибудував теорію рівнів розуміння у «Творчому інтелекті».
Наочним прикладом сходин рівнів розуміння, яким я користувався в лекціях, було коротке речення з книги книг тюрків — «Кудатку білік» «Мудрість, що дає щастя»