2. Київська Русь
Назва “Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь”. Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські “рес”, “рекс” або ґерманське “райх”. На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу “руська земля”, але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь “руський нарід”. Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?
Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:
Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини ХI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.
Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!
Чому саме воно туди (“до складу”) увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:
… наші князі під хозарським впливом любили величатися “каганами” .
Або таке щось:
Російський (! О. Б.) митрополит Iларіон, що писав у половині ХI ст. похвальне слово Володимирові Святому дає навіть цьому князеві хозарський титул кагана .
Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.
Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфiменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, i було би несправедливо про це не пригадати:
Iще важливішим є для нас те, що у першому літописі пригадуються князі, які не мають нічого спільного з так званими князями Рюрикова дому: в угоді Олега з греками говориться про світлих князів, котрі сидять під Олегом; у розповіді про помсту Ольги пригадуються князі деревлянські. Князі ці, свідчать згадувані угоди, сидять по містах, а міста утворюють, ясна річ, центри племенних теренів: на теренах сіверян були міста Чернiгів і Любеч, у полян, окрім Києва – Вишгород і Витичів, у деревлян – Турів і Коростень. Міста могли виникнути тільки зусиллями великого теренового союзу, а значить їх поява передбачає певну, хоча би й початкову організацію політичного характеру.
Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.
У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають “Ольгов–когань”, але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки–єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва “першого літописця”, людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.
Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тiєї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: “и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью”.
Олег не сидів у Києві а, як твердить літописець, того ж таки 882, навіть не укріпивши влади у Києві, виправився на північ: воювати варягів, чудь, словенів, мерю, весю та кривічів; та навіть узяв Смоленськ. Трошки тут воно не збігається, бо словени, варяги та русь були з ним (за літописом) і раніше, але… А, до того, де чудь, де кривічі, а де меря та веся, однак, – ліпшого джерела не маємо. Вже потім, наступного 883 – він підкоряє ближчих деревлян та сiверян (884); а далі, ще через рік – приєднав і радимічів. Пише літописець, що року 898 повз Київ пройшли угри (оті, під везером Алмошем), але про якісь дії проти них – не пригадує. У першій мадярскій хрониці, “Ґеста Гунгарорум”, – про це теж пригадується, але… Там “дентю–модьєр – донські мадяри, вийшли зі своєї батьківщини року 884, то що ж вони – цілих 14 років мандрували до Києва? До того, пригадується у хроніці про облогу Києва мадярами та наступний мир, із данинами. Про все це в нашому літописі – глухо.
Потім наступає рік 903 та Олег оженює Iгора на Ользі. Нагадаємо, з того дня, як вони, Олег із малим Iгорем на руках, заявилися до Києва, – пройшло рівно 24 роки. Отже, – Iгор уже дорослий. Оженити – оженює, а престола, як це лічить регентові, – чомусь не віддає, ще одна загадка нашої історії.
На 907 припадає леґендарний похід Олега на греків, отой – із прибиттям щита “на вратах Царєграда”, та з отима уславленими 2 000 кораблів, вицупленими – схоже, з історії Ґотських воєн Амміана Марцелліана. Бо, чому ж тоді, поясніть мені, – тоді було їх рівно 2 000, і тепер ті самі 2 000? – співпадіння? Але, чому аж таке досконале? Та ще з наступним переставленням їх на колеса. Послів Олега, що пішли укладати мир із ромеями, звали: Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід; з них троє імен є гарантовано ґерманські, тобто – норманські, інші, правдоподібно, теж.
Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгiвлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово “восвоясі” пише в різних місцях – на чотири різних способи.