home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

День стояв безхмарний. Видимість була добра. Два винищувачі перетнули фронт і полетіли на захід.

Ось і заданий квадрат. Внизу пропливали сірі, принишклі села, зелені соснові і пожовклі листяні ліси, опустілі поля, холодні олов’яні ріки. Видно, здається, все — дерева, підводи, навіть людей, а от танкової бригади, як ми не дивилися, не побачили. Мов у воду впала.

— Що за чортівня! — пролунав у шоломофоні Нінин голос. — Не могла ж вона зникнути безслідно! Як ти гадаєш, Володю? Га?

— Треба розширити квадрат пошуку, — відповів я. — Розвідувальні дані, мабуть, запізнилися, і танки ворога за цей час могли значно переміститися на південь або на північ.

— Ти так гадаєш? Напевно, ти маєш рацію… Тоді зробимо так: я полечу на південь, а ти повертай на північ. Прочешемо ще кілометрів сто по фронту? Згода?

— Ні, ми полетимо разом, товаришу ведучий, — відповів я. — Тільки разом!

— Але ж ми втратимо багато часу! Я наказую!

Я пригадав розмову з майором і сказав рішуче:

— Ви не можете віддавати такий наказ, товаришу лейтенант, бо він суперечить наказові командира полку! Сам я не полечу, бо не обізнаний з місцевістю і навіть не знаю, чи зможу потрапити на наш аеродром, і вас одну не залишу, як собі хочете!

Ніна вилаялась, але якось по-жіночому, не образливо. Та й голос у неї був якийсь особливий — приємний, мелодійний.

— Чортів ти син, Володю! Хитрун! Дипломат! Крутій!.. Повернемося додому — намну я тобі вуха! Начувайся!.. А зараз, — так тому і бути, — лети за мною!

Ми повернули на південь, де менше лісів і де танкам більший простір, перетнули залізницю, річку, що ясніла між низькими берегами, і буквально через п’ять хвилин знайшли те, що шукали. По лісовій дорозі, дотримуючись суворого інтервалу, рухалися танки.

— Ось вона, танкова бригада, хай їм дідько! — радісно вигукнула Ніна. — Знайшли-таки! Тепер — додому!

Вона зробила крутий віраж — і ми повернули на схід.

І тут зовсім несподівано нас атакували чотири “месершміти”. Чи вони наткнулися на нас випадково, а чи ми намозолили німцям очі — не знаю. Та так чи інакше — факт був неприємний.

Ніна пірнула майже до самої землі. Я повторив її маневр. Та втекти, відірватися не пощастило. “Месери” напосіли на нас з усіх боків. Вогненні списи перетнули нам шлях. Залишалося одно — приймати бій.

— Атакую! Прикрий! — почувся у шоломофоні дівочий голос.

Серце моє стиснулося. Хоч Архипенко й казав, що Ніна — льотчиця досвідчена, але було мені якось не по собі від думки, що ведучий — дівчина.

Тим часом Ніна свічкою пішла вгору і там, круто змінивши напрям, схопилася з одним із ворогів, якому на допомогу вже мчав другий.

“Месери” мали подвійну перевагу і були впевнені в легкій перемозі. Один із ворожих пілотів показав мені жестом, що я зараз буду збитий і піду штопором. Мені навіть здалося, що він вигукнув:

— Капут!

Мене охопила злість. Я давно не був у повітрі, і тепер все моє єство бажало перемоги за будь-яку ціну! Звичайно, тут грало роль також те, що я повинен був захистити Ніну. Повинен!

Набравши висоту, я оглянувся. Два “месери”, мов люті пси, закружляли навколо Ніни у смертельній каруселі. Я кинувся їй на допомогу. В моєму прицілі з’явилося темне “пузо” ворожого літака. Я натиснув на гашетку — із нього бризнули цівки вогню. Потім вогонь охопив крила, кабіну, — і вже далеко внизу було видно, як той палаючий клубок врізався в землю.

В цей час і Ніна прошила кулеметною чергою “свого” супротивника. Він задимів і, кинувши машину в піке, швидко пішов на захід.

— Молодець, Володю! — почувся в навушниках радісний дівочий голос. — Тепер їх залишилося тільки двоє! Бий їх, гадів!

Я згадав про наказ командира полку і крикнув у мікрофон:

— Ніночко, виходь з бою! Я прикрию! Затримаю їх! Виходь негайно!

Та дівчина не відповіла.

Я оглянувся — і похолов від жаху. її літак раптом перехилився на ліве крило і якось поволі, мовби нехотя, почав падати. “Месер”, що підкрався і збив її, робив унизу розворот.

“Ах ти ж гад! Фашистська нечисть! Ти таки підстеріг дівчину!.. Ну, від мене не втечеш! Сам загину — а тебе знищу!” — промайнула думка.

Руки міцніше стиснули штурвал. Слухняний літак ніби відчув мій душевний стан і пішов у піке. Я зрісся з машиною і ні про що більше не думав — ні про Ніну, ні про себе. Прагнув одного — знищити ворога! Наздогнати убивцю, збити негідника!

Ось я ловлю його в приціл, наближаюся. Він помітив мене, намагається вивернутися, бере штурвал на себе, щоб круто піти вгору. Та я стежу за кожним його маневром і, коли він раптом потрапляє у саме перехрестя мого прицілу, б’ю одночасно з гармат і з кулемета. Сильна віддача, літак на якусь мить, здається, зупиняється, кров шугає мені в голову, аж тьмариться в очах, — але радість перемоги гарячою хвилею заливає груди, бо “месер” вибухає і розлітається на шматки!

Я вирівнюю машину. Оглядаюся. Де ж четвертий? Підстерігає мене? Ні, вражений загибеллю товаришів, щосили тікає на захід. “Слабак! Нерви не витримали!” — думаю я.

І тут моє серце мало не вискочило від радощів із грудей: під білим куполом парашута побачив Ніну. Вона махала мені рукою. Підлетівши ближче, я зрозумів — наказує повертатися на аеродром, до своїх. Я заперечно похитав головою. Мовляв, як же покину тебе саму? У відповідь побачив міцно стиснутий дівочий кулачок: виконуй наказ!

Ця мова жестів була нам обом зрозуміла. Я знову заперечно похитав головою і продовжував робити коло за колом, аж поки вона не приземлилася на болоті, в рідкому верболозі.

Я бачив, як вітром шарпонуло парашут, як потягло дівчину поміж кущами по купинах, як вона підтягувала стропи і, нарешті, відстебнула лямки…

Отже, жива, але на чужій території! Хіба міг я покинути її там? Щоб потрапила в полон? Щоб з неї знущалися і глумилися нацистські виродки?

Я промчав понад землею, вибираючи майданчик для посадки.

Всюди кущі, купини, поодинокі дерева. Ніякого сумніву — розіб’юся. Єдиний вихід — сідати на вузьку смугу твердого берега над річкою. Щоправда, брав сумнів — чи не загрузнуть колеса?

Та вибору не було. Я пролетів ще раз, пильно приглядаючись до місця, куди збирався сісти, а потім, розвернувшись, пішов на посадку.

Літак сів щасливо. Я похапцем вибрався з кабіни і побіг щодуху до невеличкої темної постаті, що, припадаючи на ліву ногу, шкандибала до берега.

— Ніночко, ти поранена? — гукнув здалеку. — Чекай! Не витрачай сил! Я допоможу тобі!

Вона продовжувала шкандибати.

— Що з тобою? — спитав я, підбігаючи.

— Ет, дрібниця… Вивихнула ногу… Обійдеться!

Лице її зблідло. Вона схитнулася.

Ні слова не кажучи, я схопив її на руки, притис до грудей і рушив до річки.

Дівчина запручалася, сердито вигукнула:

— Ти що! Здурів? Відпусти негайно!

— Мовчи! — прикрикнув я здавленим голосом, бо йти було важко: висока трава плуалася в ногах. — Тримайся міцніше за мене! А то впущу!

— Залиш мене! Я сама! Як ти смієш!

Вона вперлася кулаками мені в груди, намагаючись вирватися з несподіваних обіймів.

— Перестань, чортеня! — розгнівався я. — Дуже ти мені потрібна, красуня! Аякже!.. Але ж мушу, бо загинемо обоє!

Я ще міцніше притис її до грудей і раптом відчув, що вона принишкла, потім її ліва рука охопила мою шию, а права — плече. Йти відразу стало легше.

— Так би відразу! — буркнув я спересердя, відчувши, як її кучері, вибившись з-під шолома, лоскочуть моє обличчя.

Наші погляди зустрілися. Дівчина дивилася на мене з переляком і подивом. І тут я помітив, яка вона вродлива. Тугі зблідлі щоки поволі почали наповнюватися рум’янцем, темно-оксамитові очі, опушені довгими віями, були виразні й іскристі, а крізь розтулені пухкі губенята пробивалася снігова білизна рівних зубів.

Видно, вона помітила, що я розглядаю ЇЇ не без захоплення, бо враз спалахнула і відвела погляд.

Зненацька з узлісся заляскали постріли. Над нами просвистіли кулі.

— Німці!

Я кинувся бігти. Поспішав, щоб якомога швидше злетіти в повітря, адже непорушна машина — то прекрасна мішень для ворога.

Вже зовсім недалеко. Сто кроків, п’ятдесят, двадцять… Я дійшов до літака, допоміг Ніні здертися в кабіну, потім забрався сам. Мотор працював.

Стрілянини не чути, зате видно, як від узлісся по купинястій жовтій рівнині, помережаній рідкими кущами, біжать темні постаті.

Я піддав газу. Мотор заревів, і літак, зрушивши з місця і залишаючи позад себе сліди на траві, почав набирати швидкість. Короткий розгін — і машина в повітрі. Тепер тільки б не зустрітися з ворожими “мисливцями”, що ширяють у пошуках легкої здобичі!

Нам поталанило. Притискуючись до землі, я повернув на схід, перетнув лінію фронту, дотягнув до аеродрому і, незважаючи на те, що пальне майже вичерпалося, благополучно приземлився.

Заглушив мотор, допоміг Ніні вибратися з кабіни і спуститися на землю. До нас уже бігли. Мчав “віліс” командира полку…

І тут, на виду у всіх і несподівано для всіх, а особливо для мене, Ніна раптом підняла руки, обняла мене і — поцілувала…


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава