home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

До будинку на Печерську, де жив Гольбах, ми під’їхали рівно о десятій годині. Це був час, коли дома могли застати лише жінок та есесівця-охоронця.

Не глушачи мотора, Віктор дав мені пакунок з печивом, і я попростував до дверей.

Вулиця була безлюдна, якщо не рахувати двох чи трьох випадкових перехожих. Сонце вже піднялося височенько і тисячами блискучих зайчиків відбивалося у шибках вікон і в зеленому листі молодих каштанів.

Чи хвилювався я? Безперечно. Коли постукав і почув у відповідь “герайн” (ввійдіть), то відчув, як у мене пересохло в роті. Я потягнув на себе двері — і опинився у чималій світлій прихожій. Праворуч, біля вікна, стояв столик. Прямо — великі білі двері до вітальні. Ліворуч — сходи вниз, до підвальних приміщень.

З-за столика мені назустріч підвівся Катце.

Привітавшись, я запитав:

— Фрау Ельза та фройляйн Єва дома?

— Дома одна фройлян Єва. А ти приніс хліб?

— Ні, печиво. Вчора гер штурмбанфюрер наказав роздобути. До речі, він на роботі? — Те, що фрау Ельзи не було дома, спочатку занепокоїло мене, але потім я подумав, що одної дочки як заложниці буде цілком достатньо.

— Безперечно.

Я поставив пакунок на стіл і в ту ж мить направив пістолет есесівцю в живіт.

— Руки вгору!

Катце дурнувато закліпав очима, поволі підвів руки.

— Майн гот! Що це значить?

— Якщо хочеш жити, мовчки виконуй мої накази! — сказав я. — Крім Єви, в квартирі більш нікого немає?

— Немає.

— Тоді повертайся і йди в підвал! Та швидше!

Катце слухняно повернувся і швидко почимчикував униз.

Стрілянина могла б наробити переполоху, тому я замкнув його в одній із темних комірчин і наказав мовчати, поки не прийде Гольбах.

Після того кинувся наверх.

Єва сиділа у залитій сонячним промінням вітальні на канапі, підібгавши під себе ноги, і читала книжку. Побачивши мене зі зброєю в руці, миттю зблідла, тихо ойкнула. Книжка упала на підлогу.

— Фройляйн, не бійся, — заспокоїв я її. — Я не маю наміру вбивати тебе. Навпаки, ти житимеш, але при одній умові…

— Якій? — прошепотіла на смерть перелякана дівчина.

— Бачиш, СД чи гестапо заарештувало мого батька. Я хочу визволити його, тому заарештовую тебе! Потім запропоную штурмбанфюреру, твоєму батькові, обмін. Він виручає мого батька, а я повертаю йому дочку…

— А якщо він не зможе визволити твого батька?

— Тоді ти теж… розпрощаєшся з життям.

Я зовсім не був упевнений, що у мене підніметься рука на цю дівчину, але я в той час мусив так сказати.

— Мій боже! — прошепотіла Єва. — Що я маю зробити?

— Передусім сідай до столу, візьми ручку і напиши батькові такого листа…

Я почекав, поки вона взяла папір і ручку. Потім почав диктувати:

“Любий тату!

Трапилась жахлива, нечувана річ. Мене схопили партизани і трлмають як заложницю. Вони обіцяють відпустити лише при тій умові, якщо ти доб’єшся звільнення одного чоловіка, заарештованого гестапо чи СД.

Молю тебе, благаю, врятуй мені життя!

Твоя Єва”.

Я заховав записку в кишеню і сказав:

— Тепер візьми теплий одяг, склади його в сумку і разом зі мною виходь на вулицю. Там стоїть машина, ми сядемо в неї і поїдемо. Щоб знала — стріляю без попередження! Так що будь розумною! Без ніяких фокусів! Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Взяти вовняну кофту і легке літнє пальто було ділом двох хвилин. Після цього ми з Євою вийшли на вулицю. Я відчинив задні дверцята і, переконавшись, що поблизу нікого не видно, надав своєму голосові суворості:

— Лізь у будку! І сиди там тихо!

Дівчина покірно виконала мій наказ. Я замкнув дверцята.

Підійшов Віктор. Спитав:

— Все в порядку?

— Так. Роби, як домовилися! Якщо нас зі Смольниковим не буде протягом двох днів, дівчину відпусти, а сам тікай!

Ми потиснули один одному руки, і машина рушила…


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава