home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7

Перед одним з колишніх приватних будиночків на Чоколівці, що тепер був обнесений щільною дротяною загорожею, Цвеккер загальмував.

Гольбах вийшов з машини, обсмикнув зім’яту уніформу і попростував до воріт, де стовбичив розімлілий від спеки вартовий.

Цвеккер схилився на сидіння і зразу ж задрімав. А мені було не до сну. З самого ранку я жив у страшенній нервовій напрузі, якій, здавалося, не буде кінця. Думав про те, чим закінчиться моя затія із визволенням Смольникова. Погодиться Гольбах вирятувати його із лабет СД, а потім без хитрощів провести обмін чи в останню хвилину проявить характер і, як справжній фанатик націонал-соціалізму, пожертвує дочкою “в ім’я фюрера і Великонімеччини”? Чи застосує яку-небудь хитрість? На це він мастак!

Поки що все складається нормально, але вірити Гольбахові не можна. Звичайно, страх за життя дочки зв’язав йому руки, змушує його поспішати. Однак треба бути весь час пильним, бо маю діло з досвідченим ворогом, котрий не пропустить нагоди використати твою найменшу помилку і схопити тебе мертвою хваткою за горло.

Коли б не страх за дочку, з якою садистською радістю піддав би він мене найстрашнішим тортурам!

Такі думки заполонили мене всього. Ні про що інше думати не міг.

Тим часом сонце стало в зеніті й пекло немилосердно. Хоча дверцята машини були відчинені, протягу не відчувалося. На круглому червоному обличчі Цвеккера висіявся рясний піт, що стікав по шиї за комір.

Я довго і нетерпляче поглядав на ворота, на цегляні стіни будиночка. Що там? Які розмови точаться? Чи не вирішує Гольбах з Малькомесом схопити мене і силою вирвати зізнання про те, де знаходиться Єва?

Раптом хвіртка розчинилася, і я полегшено зітхнув. З неї вийшло двоє — Гольбах і Смольников. У Івана Григоровича на руках блискучі сталеві наручники. Під лівим оком — синець.

Побачивши в машині мене, не здивувався. Мабуть, вважав, що і я заарештований.

— Здрастуй, Володю! — привітався коротко і сів на переднє сидіння, поряд з Цвеккером.

— В місто! — наказав Гольбах.

Спочатку всі мовчали. Машина підстрибнула на розбитому брукові і з торохтінням і деренчанням помчала Повітрофлотською мимо Солом’янського кладовища і колишнього артилерійського училища вниз до Брест-Литовського шосе. Там Гольбах спитав мене:

— Праворуч? Ліворуч?

“Праворуч” — означало в місто. “Ліворуч” — на виїзд із нього.

— Ліворуч, — відповів я. — За Київ!

Смольников повернувся до мене.

— Куди нас везуть?

— Якщо відповісти коротко, Іване Григоровичу, на волю.

— На волю? — не повірив він. — Як це?

— Дуже просто. Ми з Віктором викрали Гольбахову доньку Єву і тепер обміняємо її на вас.

— Хіба ти не заарештований?

— Ні, не заарештований. Більше того, я озброєний, а Віктор жде нас в умовленому місці…

Обличчя Смольникова проясніло. В його чорних, завжди суворих очах зажевріла радість. Він стримано похвалив нас:

— Молодці! Ви зробили майже неможливе, — і тут же перейшов на інше: — До речі, якщо Гольбах згоден на обмін, то чому він не зніме з мене наручників?

Я переклав ці слова штурмбанфюреру. На що він відповів:

— Не зараз… Чим я гарантований, що ви не накинетесь на нас? Ми їдемо хтозна-куди, тож мушу подбати про нашу з Цвеккером безпеку… Ключі від наручників я віддам лише тоді, коли побачу Єву… До того ж мушу попередити, що обставини обміну визначатиму я, оскільки, як ти можеш пересвідчитись, за мною не їде охорона.

Я глянув у заднє віконце. Справді, шосе було пустинне, ніхто за нами не їхав. Отже, Гольбах не кривив душею. Видно, сьогодні він поставив за мету одне — визволити Єву. І ради цього йшов на певний риск. Однак я твердо сказав:

— І все ж обміном керуватиму я! І без вибриків!

Ми виїхали за Київ. Обабіч шосе зеленими стінами звівся старий і густий надірпінський бір. Під колесами монотонно шурхотів асфальт. Нам назустріч вряди-годи проїжджали легкові й вантажні машини.

Я наказав Цвеккерові їхати повільніше. Десь тут на нас мав ждати Віктор, і я боявся пропустити умовний знак — соснову гілляку, покладену на обочині дороги.

Так ми проїхали кілометрів два, і я раптом, несподівано навіть для самого себе, вигукнув:

— Стій!

Машина з’їхала на обочину і зупинилася. Неподалік на траві лежала чимала соснова гілка, зламаним кінцем вказуючи на лісову доріжку.

— Гер штурмбанфюрер, — сказав я, — ми приїхали. Якщо ви не хочете ризикувати життям дочки і власним життям, раджу виконувати мої накази безвідмовно і точно.

— Я згоден, — нахилив голову Гольбах. — Слухаю твої накази, Володья.

Він навіть не усміхнувся.

— Зараз я виведу на узлісся Єву. За моїм сигналом ви відпускаєте мого батька, а я відпускаю вашу дочку. Ключ від наручників прошу віддати мені!

Гольбах поглядом зміряв відстань до лісу і, сказавши “гут”, простягнув мені ключ.

Віктора я знайшов відразу.

— Ну, що? — спитав він нетерпляче.

— Все гаразд. Смольников тут!

— Отже, випускати дівчину?

— Звичайно.

Автофургон стояв у густих заростях метрів за двісті від дороги. Я відчинив дверцята. Єва злякано скрикнула.

— Не бійся. Зараз зустрінешся з батьком… Ходімо!

Ми вийшли на узлісся, і я махнув рукою.

Побачивши, що Смольников рушив від машини, я відпустив дівчину, і вона, все ще не вірячи, що вільна, швидко перестрибнула через канаву і пішла йому назустріч…

Обмін відбувся.

Я ледве встиг відімкнути замки наручників і обняти Смольникова, як на шляху заревів мотор і чорний лімузин, набираючи швидкість, помчав у бік Києва…


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава