home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Монотонно цокотіли колеса вагонів на стиках рейок, лунко лопотів під вітром важкий брезент. Під ним, у кузові машини, було напівтемно й душно. Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Хотілося пити.

Таня дістала з рюкзака морквину, обчистила ножем, розрізала навпіл, дала половину Володі і, відкусивши шматочок, запитала:

— Що ж далі? Зустрілися ви ще хоч раз із Гольбахом?

— Ні, не зустрілися. У Київ ми більше не поверталися… З будки взяли по хлібині і зразу ж попростували до Дніпра. Смольников вирішив, що ми повинні йти до лінії фронту, перетнути її і розповісти командуванню те, про що дізналися в окупованому Києві. Адже відомості були важливі!

— Ну, і дійшли?

— Не знаю, як мої супутники — Смольников і Віктор, а мені не пощастило. На Дніпрі, коли вночі переправлялися з допомогою невеличких саморобних плотиків, на які поклали одяг і зброю, я загубив їх. Течія знесла мене, і скільки я потім не шукав своїх друзів — не знайшов.

— І більше не зустрічав?

— Ні. Як у воду впали… Два дні, поки не з’їв хлібину, блукав я по очеретах та заростях верболозу, шукав, та все даремно… Тоді вирішив сам пробиватися на схід. За Десною, яку переплив так, як і Дніпро, несподівано натрапив на трьох чи чотирьох поліцаїв, котрі поверталися з якогось села, обтяжені здобиччю. На підводі у них, як згодом виявилося, чого тільки не було: печений хліб, сало, діжечка маринованих опеньків, лантух картоплі, глечик меду і навіть сулія самогону. Видно, добре попатрали якогось дядька… А може, й не одного…

Вийшовши з-за кущів, я зіткнувся з ними віч-на-віч і зразу ж кинувся назад.

— Стій! — загорлопанили вони. — Стій!

Над моєю головою цьохнуло кілька куль. Я оглянувся. Два здоровані у чорних мундирах і з рушницями в руках перли щодуху, не вибираючи дороги.

Я зрозумів, що не втечу. Тому, перебігши невеличку галявинку і опинившись у лісі, заховався за стовбур старої окоренкуватої сосни. Затиснув міцніше парабелум.

Поліцаї вискочили на галявину одночасно і, втративши слід, зупинилися. Тут я і взяв одного на мушку. Постріл пролунав сухо, металево. Один з ворогів змахнув руками і важко брьохнувся на землю. Другий відразу ж дав драла.

Та не встиг він відбігти від мене і на п’ятдесят кроків, як у тому ж боці, куди тікав, зовсім зненацька залунала стрілянина. Тривала вона недовго і відразу стихла. А через кілька секунд знову виринув з кущів “мій” другий поліцай. Власне, не виринув, не вибіг, а вишкандибав, спираючись на рушницю. Холоша на лівій нозі заюшилася кров’ю.

— Стій! Кидай зброю! Руки вгору! — гукнув я.

Він зупинився, озирнувся, мов загнаний звір, а потім, кинувши рушницю на землю, підвів руки над головою.

Я вийшов із-за сосни і поволі почав наближатися до полоненого. І тут з кущів вибігли люди — у нашій і німецькій формі, у піджаках і просто в сорочках, з рушницями й автоматами. Вони враз оточили мене і мого полоненого.

Це були партизани.

— Тобі пощастило. Ти пристав до них? — спитала Таня.

— Більше року я був партизанським розвідником…

— А в концтабір як потрапив?

— Це було влітку минулого року. Наша армія звільнила Білгород, Орел і Харків і рушила на Лівобережжя. Партизани посилили свою активність. Одного разу мені було наказано розвідати підходи до залізниці, яку загін мав перейти вночі. Я вирішив удавати з себе городянина, котрий ходив на села по продукти, залишив у штабі зброю, взяв німецьку кенкарту, попрощався з друзями-розвідниками, закинув за плечі торбину з харчами, які нібито виміняв на селі для хворої матері, і почимчикував. Все йшло добре. Вже не раз таким чином подорожував я по Придесенню. Сподівався, що й тепер успішно виконаю завдання і щасливо повернуся в загін… Та трапилося інше. На якомусь невеличкому полустанку, що загубився серед перелісків і був дуже зручним для переправи партизанського обозу, коли я пильно розглядався довкола, мене раптом оточили поліцаї і німецькі жандарми. Схопили. Завели у станційне приміщення. Я прикинувся простачком, божився, що живу в Києві, а на село ходив по продукти… Та мені не повірили. Першим же поїздом, що зупинився там, відправили в київську тюрму, а звідти — в концтабір…


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава