home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Щось трапилося.

Володя не відразу помітив несподівану зміну у настроях і поведінці багатьох сотень, а може, й тисяч людей, котрі працювали довкола. Густий неспокійний мурашник, що від ранку копошився на розбомбленій станції, якось поволі почав затихати, замовкати, аж поки настала загальна тривожна тиша.

І дивна річ: серед цієї тиші чулася тільки приглушена німецька мова. Не звертаючи ніякої уваги на те, що майже повсюдно припинилася робота, що чужоземні робітники-невільники дозволили собі нечувану розкіш спертися на лопати, на вила, на кайла і не працювати, а стояти або й зовсім посідати на купи землі чи на гарячі рейки, німці — майстри, солдати, хлопчаки з гітлерюгенду, жінки — позбиралися в більші чи менші гурти і про щось стиха розмовляли. Навіть охоронники-есесівці забули про свої обов’язки і, збившись у купу, теж стривожено про щось балакали.

Окремо стояв Нушке. Плечі опущені, обличчя бліде, в очах — розгубленість, переляк.

Ніхто не працював. Бранці не працювали також.

Такого ще не бувало!

В’язні обережно опустили на землю важко навантажені носилки, переглянулися. Куц повів очима довкола.

— Що це таке?

Володя не знав, що відповісти. Побачивши збоку, на купі щебеню, старого німця, наблизився до нього.

— Що трапилося, майстре?

Старий поволі підвів велику сиву голову. Його м’ясисті, поорані глибокими зморшками щоки змокріли від сліз. Володя з подивом дивився на нього, не вірячи сам собі, бо уперше бачив, як німець плаче.

Оглянувшись, старий тихо сказав:

— Сьогодні на фюрера вчинено замах… По радіо передали…

На якусь хвилину Володя занімів.

— Не може бути!

— Але це так.

— Хто ж учинив замах? Американці? Англійці?

— Гм… Що ти, хлопче!.. Які там американці!.. Свої!..

— Он як! — Вражений почутим, Володя не стримався від вигуку. — І він загинув?

Затамувавши подих, ждав відповіді. Невже Гітлерові капут? Невже пропав, здох найбільший в історії людожер? Адже тоді все може змінитися! Закінчиться війна, випустять з концтаборів приречених на смерть в’язнів, попереду простелиться дорога на Батьківщину!

Німець мовчав. Тільки з очей поволі котилися сльозини і, збігаючи по зораних зморшками і зарослих сивою щетиною щоках, падали на його руді потерті штани.

Володя подумав, що німець недочув, і запитав удруге:

— То він загинув?

— На жаль… Тобто… Тьфу!.. Я хотів сказати — навпаки! — раптом зі злістю вигукнув старий. — Не загинув він… Живий… Як передали пізніше по радіо, провидіння врятувало його…

Старий зовсім заплутався і, махнувши рукою, відвернувся. Плечі опустилися, здригнулися від ридання. Володя замислено дивився на його по-старечому згорблену спину.

Хто він? Колишній соціал-демократ? Комуніст? Просто чесна, порядна людина? Яке життя прожив? Які думки і почуття таяться під його крутим загорілим чолом, на якому довгі роки проклали не одну глибоку борозну? Чи, може, втратив синів чи сім’ю і від того плаче?

Дізнавшись, що Гітлер уникнув смерті, Куц тихо вилаявся.

— Чорт забирай! Як не поталанило!.. Був терор жорстокий, а стане вдвічі лютіший! Тепер есесівці оскаженіють ще дужче!.. Поглянь, як посірів з переляку Нушке… Аякже! Знає, мерзотник, що жити привільно йому доти, доки живий його біснуватий фюрер!.. А за цей переляк він відплатить кривавою розправою… Нам, звичайно… Прокляття!

Майже дві години всі байдикували: німці ніяк не могли прийти до тями. Потім потроху оговталися, заспокоїлися. Пролунала чиясь коротка команда: “Льос!” І знову загупали тисячі ніг, взутих у дерев’яні черевики, забрязкотіли об щебінь кайла, вила і лопати, заскреготали вагонетки, на яких підвозили нові рейки, стальні шпали та різноманітний інструмент для ремонту колії.

А десь о третій годині дня раптом надсадно завили сирени. Повітряна тривога!.. Останнім часом повітряні нальоти стали звичайним явищем. Всі при цьому кидали роботу, залишали квартири й тікали в бомбосховища, а з невеликих міст — у поле.

Так трапилося і цього разу. Як тільки загули сирени, полетіли додолу лопати, кайла, домкрати. Сотні людей, одні з лайкою і прокльонами (німці), а інші з таємною радістю (чужоземці), ринули на північ, за місто, де виднілася під горою, порослою лісом і чагарями, автострада.

Вулиця, по якій котився той різномасний натовп утікачів, колись широка й, видно, гарна, тепер лежала в руїнах, дощенту розбита під час нічного нальоту. Зліва костру-бачилися розбомблені цехи авіазаводу, праворуч зяяв страшними вирвами квартал житлових багатоповерхових будинків. Руїни були свіжі. Ще подекуди курилися сизі димки недавно пригашених пожеж.

Першими кинулися тікати гітлерюгендівці, німчуки-підлітки у світло-коричневих сорочках з погончиками, темно-коричневих коротких штанцях, з портупеями, до яких кріпилися іграшкові кинджалики. За ними потрюхикали поважні домогосподарки, а потім уже побігли й солдати навчальних рот, і військовополонені, супроводжувані підстаркуватими вартовими, і цивільні робітники-чужоземці, і, нарешті, підхоплені нестримним потоком в’язні концтабору.

В небі почувся глухий далекий гул. Він щомиті наростав, наближався. Йшла повітряна армада.

Захаращена уламками і брилами розтрощених будинків, широка вулиця враз стала тісною. Всі заспішили, побігли. Все перемішалося. Конвоїри загубили полонених, есесівці — в’язнів… На кілька хвилин втратилася субординація, всяка залежність і підлеглість.

А тривожний гул посилювався, наростав. І ось раптово з-за гірських зубчастих верховин, вкритих лісом, виринули літаки. Сріблясто-сизі невеличкі хрестики, акуратно вишикувані у трійки, дев’ятки, вони поволі випливали з-за видноколу на чисте літнє небо, як на безмежну морську гладінь, і прямували, минаючи місто, на захід. І здавалося, не буде їм ні кінця ні краю.

Невже відбомбилися десь? Невже пронесе?

— Йдуть мимо, — з жалем промовив Куц, переступаючи через купу цегли і якогось мотлоху, винесеного вибуховою хвилею з чиєїсь квартири. — Може, й пронесе… А шкода! Двигонули б сюди! Щоб від наших мучителів залишилося мокре місце!

— А від нас? — запитав Володя, на ходу з подивом розглядаючи зруйнований будинок.

Під час вибуху бомби фасадну стіну відірвало і швиргонуло на вулицю, а задня, з квартирами-щільниками, залишилася ціла. Там стояли припорошені рудувато-сірою пилюкою меблі, на стінах, перекособочившись, висіли у важких рамах картини, подекуди уціліли під стелями навіть бронзові люстри.

— Від нас? — перепитав Куц і тут же рішуче махнув рукою: — Е-е, що про нас говорити! Я згоден і сам загинути, аби їх, гадів, переколошматило!.. Та дивися! Здається, льотчики почули мене — завертають сюди!

Справді, від повітряної армади відокремилися півтора десятка літаків і стали швидко наближатися до міста. Охоплені жахом, люди закричали, заметушилися і раптом побігли щосили вгору, до недалекого ліска, що ріс по той бік автостради. Все переплуталося, змішалося — німці, чужоземці, жінки, підлітки, солдати, в’язні концтаборів… Десь зник довготелесий Куц, — мабуть, кинувся навтіки.

Володя теж наддав ходи. Та раптом поруч почув дівочий голос:

— Невже бомбитимуть?

Це була Таня. Важкі дерев’яні черевики, завеликі для її ніг, заважали бігти, і вона відстала від подруг.

— Безперечно, бомбитимуть! Поспішай до лісу!

— А ти?

— Я?.. Бачиш, мені в концтаборі загрожує смерть… А тут така нагода!.. Отож простуй за місто, а за мною бігти не смій! — І він швидко шмигнув у підворіття напівзруйнованого будинку.

Таня повернула за ним.

— Ти куди? Я ж сказав — не смій! І ти загинеш через мене! — гримнув він на неї, не зупиняючись.

Та дівчина лише махнула рукою.

— А може, й не загину! Для мене це теж щаслива нагода!

Володя розсердився. Капосне дівчисько зовсім невчасно ув’язалося за ним. Для нього повітряний наліт — єдиний із ста або й тисячі втекти і врятувати життя, а їй же смерть, здається, не загрожує… От причепилося!

— Завертай, кажу тобі! — гнівно вигукнув він. — І сама загинеш, і мене погубиш!

Вони бігли поряд. Таня хотіла щось відповісти, та в цю мить позаду пролунав різкий оклик:

— Стійте! Куди? Назад, прокляті собаки!

То був Нушке. Засапаний, вирячивши очі, він мчав услід за ними.

Втікачам не залишалося нічого іншого, як припустити щосили вперед. Тепер кинути дівчину Володя вже не міг. Він схопив її за руку і, поминувши підворіття, опинився в невеликому, захаращеному цеглою, черепицею, потрощеними меблями дворі. Довкола — руїни, суцільні завали. Тільки в стіні будинку, що стояв на протилежному боці, зяяв великий темний пролом.

— Туди! Швидше! — гукнув Володя і помчав через двір, тягнучи за собою дівчину.

Нушке наздоганяв їх.

— Назад! Я постріляю вас, брудні свині! — загорлопанив він ще дужче, на ходу дістаючи пістолет.

Втікачі прожогом кинулися в глибину напіврозваленого будинку. Поминули одну кімнату, другу, третю… Лунко клацали дерев’яні черевики, хрускотіло під ногами скло. Ні, в такому взутті тихо не пройдеш, не заховаєшся, — чути кожен твій крок!

Володя схопив шмат замашної залізної труби, шуснув у дверний отвір — двері були зірвані з завіс — і причаївся за стіною. Таня, захекавшись, стала з другого боку.

Обоє завмерли.

За якусь мить почулися скрадливі кроки. Нушке наближався обережно, як досвідчений мисливець. Видно, відчув небезпеку, боявся. З його грудей виривалося важке дихання. Лунко тріснула під чоботом черепиця, і він тихо вилаявся.

Після цього настала тиша. Видно, Нушке розмірковував, що робити. Втікачі мовчали — і це його лякало. Де вони? Тут, за стіною? Чи втекли?

Нарешті він зважився. В отворі блиснув козирок високого картуза, з’явилася рука з затиснутим у кулаці пістолетом.

В ту ж мить Володя вдарив по ній трубою. Нушке охнув, відсахнувся, а пістолет з брязкотом покотився по підлозі. Тоді Володя ринувся до блокфюрера і, мов обценьками, здушив руками його дебелу шию.

Ошалілий від болю і несподіваного нападу, Нушке подався назад. Вони обоє впали і, звиваючись у смертельному двобої, завовтузилися на підлозі, усипаній битою цеглою і різним мотлохом.

Таня спочатку кинулася на допомогу Володі, та згадала про пістолет і нагнулася, щоб узяти його. В цю мить пролунав оглушливий вибух… Сколихнулася земля, задрижали стіни, посипалася штукатурка. Сіра їдка пилюка оповила все довкола.

Дівчина завмерла. Невже кінець? Невже оці важкі цегляні стіни впадуть і розчавлять їх, мов комах?

Та минали секунди, а будинок стояв, не падав. Витримав! Ще потріскував, тремтів, здригався, як під час землетрусу, але вистояв.

Грім вибухів почав віддалятися.

Приголомшена, не вірячи, що жива, Таня схопила пістолет. В густій сірій пилюці годі було щось до ладу розгледіти. Чулося лише важке дихання і натужне хрипіння двох знавіснілих від люті людей, лунали нерозбірливі вигуки.

Хто зверху? Хто знизу?

Коли пилюка трохи розвіялася, стало видно широку спину блокфюрера. І тоді вона натиснула на курок.

В гуркоті далеких вибухів і бабахканні зеніток пострілу майже не чути було. Тільки Нушке враз здригнувся, обм’як і, захарчавши, затих.

Володя скинув його з себе, підвівся. Якусь хвилину відсапував, витираючи рукавом зрошене потом чоло. Потім, не приховуючи подиву, глянув на дівчину, що непорушно, закам’яніло стояла над мертвим Нушке. Губи її міцно стулені, погляд твердий, рішучий, як у справжнього бійця, і лише дрібне тремтіння важкого “вальтера” у тонкій білій руці свідчило про страшне напруження і нервове потрясіння, в якому вона зараз перебувала.

Так от яка ця дівчина! Це його щастя, що доля послала її йому в супутники!

Він легенько вивільнив пістолет з її міцна стиснутого кулачка, обняв за плечі.

— Ну, молодчина! Виручила!.. Дякую!.. Вчасно ти поклала його, а то було вже мені непереливки. Здоровенний, чортяка!.. Шкода для цього виродка такої легкої смерті. Та вже біс із ним!.. Треба десь загребти, щоб не потрапив на очі якому-небудь фашистові… А потім — тікати! І якомога далі!

Вони витягли труп блокфюрера на подвір’я і пожбурили на дно свіжої вирви. Зверху прикидали різним мотлохом, а потім ще й присипали землею.

— Добре, — сказав Володя, заглядаючи вниз. — Нікому не спаде на думку, що тут упокоївся есесівець… Яму загорнуть, а табірне начальство смерть блокфюрера і зникнення гефтлінга спише на рахунок англосаксів…

Вони стояли на краю вирви і мовчки дивилися вниз, стомлені, спітнілі, майже щасливі. Володя при цьому згадав незнайомця-юнака, який знемагав зараз у холодному цементному карцері, і подумав, що й він уникне жорстокої, садистської розправи, на яку прирік його блокфюрер.


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава