home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

На нічліг в’язнів загнали в штольню. Тут було сухо, але холодно. Під кам’яним склепінням горіло кілька електричних ліхтарів, які розсіювали небагато скупого мерехтливого світла.

Побачивши досить просторе приміщення, обличковане гранітними блоками, Володя зрозумів, що це не стартовий майданчик для ракет, які він уявляв чимось на зразок великих начинених пальним і вибухівкою планерів, а сховище, підземний ангар. “Отже, стартові установки, треба гадати, розташовані або в сусідній штольні, або, швидше всього, на поверхні”,— подумав він. По рівній, викладеній гранітними плитами підлозі було прокладено кілька вузеньких колій. Під правою стіною, на одній з колій, стояли вряд вагонетки зі спеціальними пристроями для перевезення якихось чималих сигароподібних предметів. Під лівою — лежали один побіля одного набиті глицею паперові матраци та подушки, прикриті старими, заяложеними байковими ковдрами.

— Тут будемо спати, — показав у напівтемний куток професор Глов’як. — Якщо, звичайно, ви не проти того, щоб бути нам з Янеком сусідами…

— Що ви, професоре, безперечно, не проти, — відповів Володя.

— Тоді займайте ось ці два матраци — вони вільні…

— Дякуємо.

— Але перед тим, як лягти, я хотів би познайомити вас з одним вашим земляком…

— З ким же це? Професор прошепотів на вухо:

— То єсть дуже добрий чоловік, прошу пана, якому ви можете довіритися, як мені… А може, навіть і більше…

— Ось як!.. А все ж таки — хто він?

— Одну хвилинку… Він сам вам про все, що знайде за потрібне, скаже… Сідайте, прошу вас, а я тим часом його покличу…

Володя, Таня і Янек сіли на свої матраци, а професор поволі поколивав у протилежний куток і незабаром повернувся з невисоким, середніх років в’язнем у пошарпаній робі. Був він, як і всі тут, худий, виснажений, але тримався прямо, підтягнуто, дивився своїми глибоко посадженими карими очима допитливо. І Володя мимоволі подумав, що перед ним військова людина. І не помилився.

Незнайомець присів на матрац і, пильно дивлячись Володі в вічі, тихо сказав:

— Добре ти сьогодні пристьобнув Гольбаха, друже!.. За моєї пам’яті, — а я тут уже три з половиною місяці, — таке вперше трапилося… Рідко кому щастило навіть внічию звести партію з тим негідником… Не в одного бідолахи за цей час виграв він життя і без жалю спровадив на дно озера… Ти втер Гольбахові носа і завоював симпатію всіх в’язнів, — щиро дякую тобі за це!

— Будь ласка. Але нічого героїчного я в цьому не бачу, — відповів Володя. — Просто я боровся за своє життя…

— В тім і річ, що — боровся! — підкреслив останнє слово незнайомець і простягнув руку. — Старший лейтенант, танкіст, Гриценко Петро Петрович… Відвертий з тобою, бо від професора Глов’яка чув, що ти гарний хлопець…

Володя потиснув йому руку.

— Льотчик, лейтенант Булатович…

— Я так і думав, що офіцер, — кивнув головою Гриценко. — А твій товариш?

Володя на хвилину завагався. Потім рішуче сказав:

— Це партизанська радистка Таня…

— Дівчина? — танкіст був вражений.

— Але це тільки тобі, — попередив Володя. — Ніхто не повинен більше знати!

— Ну! — Гриценко зробив жест, що мав означати — не хвилюйся, і додав: — Хоча всі ми тут смертники… Ніхто живцем звідси не вийде…

— Так треба боротися, а не ждати смерті! — мало не вигукнув Володя.

— Ми й боремося!

— Хто це — ми?

— Підпільний комітет.

— Що ж ви робите?

— Готуємо збройне постання.

— У вас є зброя?

— Один пістолет.

— Один пістолет!.. Небагато! — розчаровано протягнув Володя. — А охоронників скільки?.. На вежах — дванадцять есесівців з шістьма ручними кулеметами. Біля воріт— чотири автоматники: два зовні і два всередині. Десять автоматників постійно вартують в кар’єрі і біля входу до штольні. Два есесівці з автоматами супроводять Гольбаха, коли він навіщає наш табір, та, крім того, я помітив багатьох німців, інженерів та штейгерів, озброєних пістолетами… Скільки їх— не знаю…

— Двадцять п’ять чоловік, — підказав Гриценко.

— От бачиш — двадцять п’ять пістолетів, шість ручних кулеметів та автоматів.

— Шістнадцять, — знову підказав Гриценко. — Я радий, що ти в перший же день усе це помітив…

— Що ж можна зробити з одним пістолетом проти такої сили? З пістолета не встигнеш покласти двох чи трьох, як тебе продірявлять кулями з автоматів та кулеметів!

Гриценко поморщив лоба, суворо глянув своїми глибоко посадженими очима.

— Ти маєш рацію: одним пістолетом нічого не зробиш… Але з нього можна покласти, як ти кажеш, Гольбаха — і це стане сигналом до загального повстання… Саме на ту зброю, що мають німці в кар’єрі, — чотирнадцять автоматів і двадцять сім, якщо рахувати і Гольбахів, пістолетів — ми й розраховуємо. Якщо нам пощастить швидко, я сказав би блискавично, заволодіти нею, то ми зможемо, незважаючи на великі втрати, зняти кулеметників на вежах і двох автоматників за ворітьми. Тоді в наші руки потрапить ще два автомати і шість ручних кулеметів. А це вже сила!.. В есесівському таборі ж, як нам стало відомо, під час обідньої перерви або зразу після роботи, коли Гольбах має звичку тероризувати нас шаховою грою, залишається не більше п’яти-шести есесівців. Якщо ми переможемо в кар’єрі, то вони нам не страшні, — ми їх швидко ліквідуємо, а якщо не переможемо, то вони нам теж будуть не страшні, бо всі ми загинемо…

— А найближчі німецькі залоги? — спитав Володя. — Де вони? Через який час можна чекати їхнього нападу?

— Телефонного зв’язку з центром у Гольбаха немає — лінія тільки прокладається, але є радіозв’язок… Якщо радистові пощастить повідомити своє начальство про повстання, то підмога зможе прибути не раніше, як за дві години. Отже, ми, тобто ті, хто залишиться живий, зможемо відійти в гори…

— На коли призначено повстання?

— На найближчі дні… Приїзд півсотні новеньких сплутав наші плани. Ми боїмося, що непідготовлені люди не тільки не допоможуть нам, а можуть зашкодити… Тож потрібен якийсь час, щоб провести відповідну роботу і передусім розтлумачити людям, що всі ми смертники, що живими звідси фашисти нікого не випустять і надія на те, щоб вижити, у нас у всіх одна — повстання… Тут — або пан, або пропав!.. Якщо всі усвідомлять це, тоді ми матимемо якийсь шанс на успіх і, на мою думку, немалий…

— Хто керує підготовкою до повстання? Хто керуватиме повстанням?

— Я… Тут багато військових, але офіцер — я один… Тепер ти — другий…

— Крім радянських людей, є чимало, треба гадати, поляків, чехів, французів… Як з ними спілкуватися?

— Професор Глов’як знає сім мов… Янек також знає три мови — російську, німецьку, французьку… Вони дуже допомагають нам…

Володя потиснув Гриценкові руки.

— Дякую, друже… Будемо діяти спільно!


предыдущая глава | Двоє над прірвою | cледующая глава