на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



Етнічні межі і державний кордон України

Володимир Сергійчук


Етнічні межі

і державний кордон України




ВСТУП


Наша молода держава, підписавши Гельсінські угоди, свято дотримується принципу збереження післявоєнного устрою в Європі, цілісності територій і непорушності кордонів. У цьому, як відомо, запорука стабільності й миру.

Однак одразу ж після проголошення Україною Акта про державну незалежність певні політичні сили наших північних сусідів почали висувати територіальні претензії, намагаючись переглянути існуючі кордони, втручаючись у внутрішні справи чужої для них країни. Скажімо, досі Москвою не відмінено провокаційного рішення колишньої Верховної Ради РРФСР про російський статус Севастополя. Більше того, мер російської столиці Юрій Лужков оголошує Севастополь одинадцятою префектурою Москви.

Як не прикро, але одним з головних натхненників нинішніх російських експансіоністів донедавна виступав Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин — той, хто ще вчора, перебуваючи на одних тюремних нарах сталінських гулагів разом з українськими націоналістами, підтримував їхню боротьбу за незалежну державу нашого народу, а в останні роки свого життя "ничтоже сумняшеся": "Подавляя в 1919–м Украйну, Ленин в утешение ее самолюбия, прирезал к ней несколько русских областей, никогда в истории не входивших в Украину: восточные и южные территории нынешней Украины. В 1954–м Хрущев, произвольным капризом сатрапа, "подарил" Украине еще и Крым" (Известия (Москва). — 1994. — 4 травня).

Подібну політику сповідував ще один російський антисталініст — професор Дмитро Волкогонов. Зокрема, жалкуючи за розвалом Радянського Союзу, він пояснював це не історичною закономірністю, а прорахунками Леніна. Бо той, мовляв, вдався до творення національно–територіальних одиниць замість губерній: "Под видом "интернационализма" и внешне именно в этой форме завершается процесс разрушения уникальных основ государства — губерний, способных до минимума ослабить национальные противоречия. Исторический пример США с их огромной многонациональностью показывает, что именно Штаты позволили возникнуть американскому народу. Советский народ "как новая историческая общность", что было торжественно провозглашено, не возник. События после августа 1991 года это подтвердили. Как только появились условия для действия центробежных националистических сил, союз, созданный Лениным и его соратниками, в одночасье рухнул. Межнациональные связи образований в виде республик оказались значительно более слабыми, нежели они были бы при наличии губерний. Ленинская система, возникнув, имела в своем фундаменте органические, раковые слабости.

Ленин следовал марксистской схеме, а не историческому опыту российской государственности" (Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1995. — Т. 1. — С. 128, 129).

Є спроби зазіхати на нашу територію і з боку окремих політиків інших сусідів України. Ось чому виникає потреба дати повну відповідь на всі питання, які постають як перед громадянами незалежної України, так і перед кожним, хто хоче справді розібратися в проблемі формування етнічної території Українського народу та історії встановлення державного кордону України з усіма сусідами.

За цих умов ми мусимо вказати, що за державним кордоном України внаслідок різних причин залишилися території, які освоювали й посідають донині українці суцільним етнографічним масивом, особливо в сільській місцевості. Критерієм для такого означення може бути передусім мова старшого покоління корінного населення, культурно–побутові, етнологічні прикмети, форми побуту, в окремих випадках і релігія.

Саме з цього виходили відомі дослідники Д. Багалій, С. Рудницький, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Геринович, Т. Олесіюк, В. Кубійович, Л. Нідерле, Є. Карський, Ф. Максименко, Ф. Заставний та інші, визначаючи межі етнічного розселення українців протягом тривалого історичного періоду.

Етнічні межі і державний кордон України

Один з них — академік Степан Рудницький — ось так писав про це ще 1910 року: "Ми, українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед залежних держав мало таких, щоб могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю" (Рудницький С. Коротка географія України. — К., 1910. — С. 6.).[1]

Треба наголосити, що і світ здавна чітко вирізняв межі українського розселення. Наприклад, 1540 року французький посол у Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану, зазначаючи при цьому її українське походження і підкреслюючи, що "мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена й Понта Евксінського" (Борщак І. Ідея соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923. — С. 5).

На карті Європи з 1571 року, яка зберігається в бібліотеці Ватикану, продовжує І. Борщак, є напис "Руссія — Русь", що покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся з містами: Любліном, Холмом, Перемишлем, Львовом, Коломиєю, а кордоном між Польщею та Руссю показано Віслу (там само. — С. 13).

1820 року французький генерал маркіз Габріель де Кастельно у своїй праці щодо українців визнавав, що "численна нація ця простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жадної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Черниговщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жадної різниці в звичаях і норовах…" (там само. — С. 19). А для професора Коллеж де Франс Роберта українці — це "нація в 13 міліонів мешканців, яка починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег… межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями — в протилежність московцям, які монгольського походження, а вони походять від адріатичної групи народів" (там само. — С. 20).

"Істнує одна українська нація від Чорного моря до земель корони св. Стефана (Угорщина) з одною мовою і одного походження" — це слова видатного італійського історика Чезаре Канту (там само. — С. 20).

Наприкінці XIX ст. великий учений Елізе Реклю в своїй монументальній географії розміщує українську націю від Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат. Він, до речі, обурювався, що московські панславісти претендують на Галичину й Угорську Україну (там само. — С. 26).

На відмінність українського народу від росіян і поляків, вказує в своїй праці про соціалізм один з його вождів і комунар Бенуа Мальо, розміщуючи наш етнос на території "сучасної Великої України, Галичини, Буковини й Карпатської України" (там само. — С. 26).

Такого погляду дотримувався і ще один французький учений — де Бей, котрий додатково до цього відводив місця українського розселення й на Кубані (там само. — С. 26).

Природно, що значення соборної Української Держави для розвитку всієї Європи почали усвідомлювати ще більше в ході Першої світової війни. Відомий учений–географ, професор А. Пенк ось так тоді написав про Україну та українців: "Само ім’я пригадує ролю, яку відігравав цей край в часах наступу азійських народів на Європу. Він був границею європейства, а українці були сторожами європейської цивілізації. Що вони могли встоятися проти тих наступів, завдячують це своїй хоробрости й землі…

Карпати й Полісся, Дністер й Донець, а також Чорне море — це природні границі України. Зрештою, українці продісталися ще й поза ту границю аж по Волгу й підніжжя Кавказу" (Вільне слово (Зальцведель). — 1917. — 14 липня).

У своїй фундаментальній праці "Земля та її народи" німецький вчений Фрідріх фон Гельвальд твердить, що розселення українців "зовсім не обмежується басейном Дніпра, а йде далеко на захід у басейн Вісли й переходить за Буг, а на сході займає частину Донецького басейну; ця область розселення українського народу перейшла за горішній Дін, а по той бік Азовського моря поширилась до Кубані й на Кавказ…" (цит. за: Наше слово (Берестя). — 1943. — 24 вересня).

І Всеукраїнський національний конгрес, скликаний Центральною Радою в квітні 1917 року, заявляє про право нашого народу творити власну державність на всіх етнічних землях українців. А після цього Українська Національна Рада Петрограда, що була своєрідним дипломатичним представництвом Центральної Ради в столиці Російської імперії, подає до Тимчасового Уряду проект про об’єднання українських територій в соборну автономію: Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська губернії, прилеглі частини Таврійської, Воронезької, Курської, Бесарабської (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України — ЦДАВОВУ: Фонд 1115. — Опис 1. — Справа 45. — Аркуш 25).

У цьому документі зазначається й таке: "Факультативне Київський з’їзд намітив і Кубанську область у зв’язку із заявленими в цьому смислі на з’їзді побажаннями з боку місцевих представників. Точні кордони Української області, згідно переважання українського населення, мають бути визначені обласним комісаром за згодою з Центр. Укр. Радою" (там само. — Арк. 25)

Це прагнення, підтримане резолюціями українських громад по всій території Російської імперії, знайшло своє вираження в ось таких рядках Третього Універсалу Центральної Ради, яким 20 листопада 1917 року проголошувалося утворення української держави: "До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучених частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів" (Чотири Універсали. — К. — 1990. — С. 10).

Саме в таких межах і обстоювали українські дипломати територію УНР на мирних переговорах у Бересті наприкінці 1917—лютому 1918 року. Однак втілити в життя розмежування за етнографічним принципом, що відповідало нормам міжнародного права, українським дипломатам було дуже важко, враховуючи постійну окупацію нашої етнічної території чужими військами, а пізніше й повної втрати її Урядом УНР.

Проте справжні українські патріоти ніколи не мирилися з розшматуванням етнічного тіла нашого народу, вони постійно добивалися возз’єднання всіх українських земель у єдиний державний організм. Так, уже в квітні 1923 року на сторінках харківських "Вістей" В. Мазуренко ставив питання про повернення УСРР Калитвенського басейну з Донщини, оскільки про це йшлося в численних зверненнях тамтешнього населення (Вісті ВУЦВК. — 1923. — 28 квітня).

Один з відомих більшовиків Микола Скрипник висував перед Москвою вимогу "прилучити до української території: Вороніжську, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубанську області і підпорядкувати ці землі урядові УСРР" (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 197. — Арк. 56).

А найбільш послідовні борці за Українську Самостійну Соборну Державу — українські націоналісти — взагалі ніколи й не думали про те, аби поступитися комусь навіть п’яддю рідної землі. З цією метою вони в роки Другої світової війни витворили Українську Повстанську Армію, яка довгі роки змагалася зі зброєю в руках за право нашого народу бути господарем на власній етнічній території.

Пропоноване дослідження, в якому використані праці багатьох згаданих науковців, матеріали нещодавно відкритих спецхранів Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) і Центрального державного архіву вищих органів влади державного управління України та інших архівних установ значною мірою мають дати відповідь на поставлені питання.


ДОКУМЕНТИ


Пояснювальна записка про державні межі України

1918 рік


Державні межі Української Народньої Республіки

Пояснююча записка

Всяка держава має свою територію в певних межах. Бувають, одначе, часи, коли сі межі тимчасово зостаються невиясненими, а через те точно не установленими. Нині після великої війни й утворення нових держав, а разом розбиття на части держав, майже ні одна держава поки що не має своїх точно окреслених і твердо установлених меж. їх достаточно має утворити майбутній Мировий Конгрес Народів.

Україна уявляє собою суверенну демократичну республіку по двох основах: історично–юридичній на підставі державного самовизначення українського народу, згідно з принципами Декларацій президента Вільсона, але ж як і багато иньших держав, поки що не має твердо окреслених і установлених меж. Питання про них остаточно має бути вирішеним на Мировім Конгресі, на якім українськи представники повинні прибути з своєю заявою про державні межі Української Народньої Республіки.

В 1654 році Україна була суверенною народньою республікою й злучилася унією з Московією, що перейняла від неї після того ім’я Руси й Росії, зосталася на Переяславських умовах 1654 року про унію з самостійною державою, зв’язуючись тільки особою одного спільного царя, Україна тоді пійшла тільки під спільного царя, а більше ні під кого не йшла й ніякої влади великоруського народу або втручання його в життя українського народу не приймала і не визнавала.

Коли сталася Революція 1917 року і не стало царя з його владою над Україною, то вона стала ні під ким й по праву вернулася в своє попереднє державне правове становище, то й знову стала, як і була в 1654 році, суверенною народньою республікою. Претензії великоруських імперіалістів, централістів та асіміляторів на владу над Українським Народом ні в чим не основані і виникають тільки з егоїстичних мотивів да бажання коштами життя й розвитку Української народности піднести великоруську народність і імперіалістичні — великоруську державність. Так само ні чим не оснований й їх проект вирішити долю України на загальноросійських установчих зборах, бо як Московщина, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1613 року, коли обрала собі царя й передала йому верхову нараду, так й Україна, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1654 року, коли війшла під владу царя, спільного з Московщиною. Як великоруський, так і Український народ, кожен зокрема, повинен мати своє народне зібрання, на якому кожен народ вирішатиме вільно сам за себе.

Перенесення ж питання про Україну на загальноросійські установчі збори має сховану ціль поработити Український нарід й позбавити його волі вирішити самостійно питання за себе, бо Великоросів майже в (так в оригіналі — В. С.) рази більше Українців і таким чином на спільнім зібранні голос Українського Народу завше і неодмінно буде подавлений значною більшостью великоруського народу, який натурально рішатиме все на свою користь й як йому вигіднійше. Таким чином, вийшло б, що свою долю не вирішував би Український народ, а Великороси, яки все вирішали б за нього своєю більшостью, чим позбавили б Український народ всякої свободи і утворили б над ним свою опеку й владу з фактичним позбавленням політичних прав.

Через це Український нарід, вважаючи за собою право на свою державність та своє державне правове самовизначення, зараз же по революції принявся за підготовку організації, а потім й за організацію свойового державного апарату, щоб утворити свою владу, яка б виконувала на Україні державні функції в сфері законодавства, урядовання, служби. Після боротьби на сім грунті з початку з тимчасовим а потім з большевицьким російським урядом Україна утворила з 813 вибраних уповноважених свою Центральну Раду як найвищий тимчасовий державний орган з установними й законодатними правами, і, коли все найголовніше з державного апарату було підготовлено і організовано, то Центральна Рада 7–го Ноября 1917 року проголосила Україну в її дальнійшім істнуванні самостійною народньою республікою, вказавши на тім акті (III Універсал) межі Української Держави.

Се був офіціальний акт народнього політичного самоозначення який уявляв собою кристалізацію національної свідомости, через що його радо привітали скрізь по Україні постановами городів, земств, селян, військових частин й ріжних громадських організацій.

По обставинах того часу Центральна Рада міркувала, що колишня Російська імперія повинна негайно перетворитися в Федерацію держав, а через те в тім же акті 7–го ноября зазначала се й кликала російські народи до самовизначення й створення Федерації. Вона остілько вірила в можливість сього, що й територію України зазначила з огляду на майбутню федерацію, через що накреслила її в межах вужчих за розселення Українського народу, але ж, стоючи на етнографичнім прінціпі визначення меж, зауважила, що дійсні межі при остаточнім розмежуванні земель повинні бути установленими згодою заінтересованих держав, можуть бути й поширеними.

Теріторія Української Народньої Республіки в Універсалі 7–го Ноября 1917 р. назначена по прінціпу більшости Українського населення так: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігивщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), а щодо частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини й сумежних губерній та областей, де більшисть населення українська, то в сіх місцях остаточно вирішення меж Української Народньої Республіки мало бути установленими по згоді урядів.

Російський Совітський Уряд погодився з сим актом й 4–го Декабря опублікованім в його офіціяльнім органі "Соб. Узакон и распоряж." од 19 декабря 1917 р. ч. 6, визнав Україну самостійною Народньою Республікою.

Далі обставини істнування і внутрішнього життя бувш.

Російської імперії так перемінилися, що вона розпалася на незалежни одна од другої частини, які ніяк не можна було покликати не тільки до утворення федеративного уряду, а взагалі до якогось єднання. Думку про федерацію треба було вже одкинути. А через це Центральна Рада, все–таки не зрікаючись ідеї про федерацію народів, залишала думку про утворення Російської федерації й 9 січня 1918 р. проголосила Україну Народньою Республіканською Державою.

Сі два акти народнього національно–політичного самоозначення українського народу відбудували стару Українську Державу на нових підставах з новими межами, які цілком одповідають декларації презідента Вільсона. Наслідками сього була повна організація Українського Державного апарату з усіма функціями державної влади, утворення міжнародних відносин і зв’язків України як суб’єкта міжнародного права й установлення з Української державности факту, який з свого боку вже сам по собі творить для Українського народу право на своє суверенне державне істнування.

Цілком зрозуміло, що межі суверенної держави не можуть бути такими, як і межі держави, яка уявляє собою федеральну частину союзного цілого. Український народ імперіалістичних й захватних завдань не має. На його думку, межі Української суверенної держави повинні бути визначеними й окресленими на підставі етнографічного прінципу з поправками, яких вимагають суверенність держави, географічні, економічні, комуникаційні, історичні і т. п. умови. Русла річок, колії залізниць, гори й долини простираються не відповідно племенним розселенням. Багато заводів й фабрик строїться так, що завод чи фабрика стоїть в районі розселення одної народности, яка обслуговує його, а землі, без якої завод не міг би працювати, лежить в районі другої народности, яка обробляє ту землю. Не можно провадити межі так, що дві станції залізної дороги стоятимуть в одній державі, одна в другій, три в третій. Так само справа стоїть й з річками. Не зручно межу провадити й так, що вона розріже село на части, а то й деяки будинки. Не можна одрізати іноплеменне населення од того цілого, з яким воно історично зрослося в один організм і має одно право, один уклад життя, однакові земельні й иньши відносини, давні торговельні, промислові і сільськогосподарські зв’язки й т. п. Такому населенню в іноплеменній для нього державі повинні бути забезпечені всі права меньшости на їх національні життя. Се відноситься наприклад, до Пиньщини, заселеної людністю українсько–білоруською переходового типу, до 4–х повітів Чернігивщини, заселених один великоруськими розкольниками, а 3 білорусами. Ся країна історично зрослася з Україною і уявляє частину її. За часів гетьмана Богдана Хмельницького вона була під владою полковника Івана Нечая. З другого боку, на східній межі України деякі місцевости залюднені Українцями майже на 70 процентів, але ж відділення їх з Донщини касувало б всяку можливість Донщині істнувати окремою державою. Безперечно, для основного етнографічного прінціпу державного розмежування треба додати корективи по вимогам вишеуказанних умов, що відповідає цілком декларації презідента Вільсона.

За часів навалу на Україну азіятів 1240 р. західна частина Галичини з частиною Волині та Буковини врятувалися од того лиха настильки, що за Данила Романовича перетворилася в окреме королівство. Одначе суверенною державою Галиційські землі довго бути не судилося, і після всяких перепетій вона стала частиною Австро–Угорської імперії. Коли ся імперія розвалилася і не стало влади цісаря, Галичина з усіма її етнографічно–теріторіальними частинами стала вільною землею, як землі польська, чеська, угорська, иньши. Галицький нарід на підставах історико–юридичних і самовизначення проголосив себе Західньою Народньою Республікою й організував для того потрібний державний апарат. Дальшим актом народів Східньої й Західньої України обидві вони, як єдиноплеменний Український Нарід, злучився в одну суверенну Українську Державу й виступають, як така, у внутрішньому житті й в міжнародних зносинах як один суб’єкт міжнародного права. Таким чином, нині межі цілощинної України повинні охоплювати й землі бувшої Австро–Угорської імперії, залюднені Українським народом.

Нема що й казати, що сі державні межі можна висказати тільки ідеально. В натурі вони повинні бути прокладеними особливими мішаними комісіями, які будуть утворені заінтересованими урядами. Комісіям треба надати буде уповноваження поступатися од ідеальної лінії в той чи інший бік, керуючись етнографичним принціпом як основою і коректуючи його вимогами політичними, економічними, географічними, комуникаційними і т. п. на підставі в той же час вимог міжнародної справедливости, панування якої тілько й зможе забезпечити народам вільне, спокійне життя.

Безперечно, що в справі теріторії і меж Української Народньої Республіки виникає питання про Крим, який III Універсалом 7–го ноября 1917 р. не було зараховано до України. Але ж сталося через те, що тоді Україна вважалася частиною майбутньої Російської Федерації, як й Крим теж мав бути федеративною частиною, і як така має обслуговувати Україну, як і Україна Крим. Нині, коли Україна уявляє з себе суверенну державу, Крим і Кубань з Чорноморщиною можуть уявляти з собою тільки федеративні частини України. Кубань і Чорноморщина в сим змислі вже виявили свою волю цілком виразно як краї, населені переважно людьми українського племені. Щодо Криму, то в ріжні часи він заявив в себе ріжно, але ж думка про федеративний чи автономний зв’язок теж виявлена.

По статистичним даним 1915 р. в Криму, що займав площу 22 243 кв. верств, або 2 357 000 десятин землі, проживає разом з приїзжими, яких дуже багато, 650 тисяч людности, з якої 325 тисяч, тобто 50 відсотків чи половина, проживає в городах. Такий процент виходить через величезну кількість приїзжих на якийсь час, бо середнє число горожан для всієї бувшої Росії доходить тільки до 14%.

З цієї людности в Криму Татари і взагалі магометане трохи збільше 200 000, тобто 31%. Українців 21%, Німців 5 і пів %, Руських, в яких зачислені майже і всі приїзжі 29%, і т. п.

Таким чином, абсолютної більшости не має ні одна народність, а відносні Татари з Турками (Татар 25 і пів, а Турків 5 і пів %) потом йдуть Українці, бо т. зв. руських як рубрику, що містить в собі проїзжих людей і людей всяких народностей, які по подданству вважають себе Руськими, в обрахунок брати не можна. Але же невелика кількість татар (170 000 душ) не може уявляти себе, як державний елемент нічого осередку (далі — незрозуміле слово. — В. С.) і зміцняючого. Що ж до майже такої ж самої кількости Українців, то вони собою зв’язують Крим з Україною. Розуміється, татари й иньши численні народности, не бувши державними, повинні мати повне забезпечення своїх національних й релігійних прав.

Крим самостійного фінансового і економічного життя не має і не може мати, майже все воно іде в найтіснішому зв’язку з Україною. Коли б той зв’язок було порвано, то, володіючи узьким Керч–Єнекальським проливом, Крим замикав би вихід всій торговлі Українського вугільного, хлібного і горнопромислового району, що вимагало б збудування особливих залізничиних доріг для виходу в море. Ці залізниці обрятували б Україну, а за все те транзітне значиння Кримських портів пропало б, і вони вмерли б. Доволі вказати на те, що за 1911 р. через ті порти перейшло звише 50 міліонів пудів хліба. Таким чином, як Крим потрібен Україні, так і Україна потрібна Кримові. Економічна залежність Криму від України яскраво проявляється ще в тім, що робітниками в Криму на полях, по садах, виноградниках і табачних плантаціях служать майже виключно заробітчане з України. Крим Керчен–Єнекальським проливом, через який спроектовано збудувати міст і залізницю, віддаляє Україну од Чорноморщини й Кубаньщини, які по тій будові матимуть через Крим безпосередній зв’язок з Україною.

До України повинні належати також Хотинський, Аккерманський і Ізмаїльський повіти, в яких більшість населення українська, а щодо молдавської людности, то її там зовсім мало.

Цей етнично–територіальний прінцип розмежування народів касує як всяку можливість захватів і імперіалізму, покладено в основу вищепоказаних меж Української Народньої Республіки з вищезазначеними корективами, під вимогами яких межа місьцями трохи ухиляється то в один, то в другий бік. Сей прінцип покладено в основу декларації президента, а через те і нижчевказані межі України одповідають вимогам декларації.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 18–24.)



Протокол засідання Малої Ради щодо Закону про земельний поділ України

6 березня 1918 року


ПРОТОКОЛ

засідання Малої Ради 6 березня 1918 року

на перегонах Чернорудка, Бровки, Попельня, Кожанка, Хвастов.

Присутні: М. Грушевський, Чечель, Ісаєвич, Баклаженко, Щаля, Мшанецький, Степаненко, Гаврищук, Любченко, Кушнір, Латецький, Блонський, Бондар.

Головує М. Грушевський.

Порядок денний: 1) Закон про поділ України на землі. Законопроект внесено фракцією С.–Р. (соціалістів–революціонерів. — В. С.).

Центральна Рада ухвалила:

§ 1. Поділ України на губернії і уїзди касується.

§ 2. Українська Народня Республіка розділяється на такі землі: 1) Підляшшя, центр Бересть; 2) Волинь, центр Луцьк; 3) Погорина, центр Рівне; 4) Болохівська земля, центр Житомир; 5) Деревська земля, центр Іскоростень; 6) Дреговицька земля, центр Мозир; 7) Київ з околицею (приблизно по 20–30 верств); 8) Пороссє, центр Біла Церква; 9) Черкащина, центр Черкаси; 10) Побоже, центр Умань; 11) Поділлє, центр Кам’янець; 12) Брацлавщина, центр Вінниця; 13) Подністров’є, центр Могилів; 14) Помор’є, центр Миколаїв; 15) Одеса з околицею; 16) Низ, центр Єлизавет; 17) Січа, центр Катеринослав; 18) Запорожжє, центр Бердянськ; 19) Нове Запорожжє, центр Херсон; 20) Азовська земля, центр Маріуполь; 21) Стверщина. центр Стародуб; 22) Чернігівщина, центр Чернігів; 23) Переяславщина, центр Прилуки; 24) Посем’є, центр Конотоп; 25) Посулє, центр Ромен; 26) Самара, центр Кременчук; 27) Полтавщина, центр Полтава; 28) Слобідщина, центр Суми; 29) Харків з сумежними околицями; 30) Донеччина, центр Слов’янськ; 31) Подон’є, центр Острогожськ; 32) Половецька земля, центр Бахмут.

§ 3. Остаточним розмежованнєм Української Народньої Республіки з сусідніми державами число земель може бути змінено.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 12–12 зв.)



Державні межі України, запропоновані комісією під головуванням С. Шелухина

1918 рік


Межі України, вироблені Комісією під головуванням С. Шелухіна за гетьмана Скоропадського

Визначення державних меж Української Народної Республіки

На підставі етнографічного принципу, з потрібними до його корективами, і основ народного самовизначення, проголошених у декларації Презідента Вільсона, Уряд Української Народньої Республіки, залишаючи остаточне вирішення питання про межі Міжнародному Конгресові Миру, державними межами України вважає:

НА ПІВНІЧ: починаючи із заходу по лінії: Сарнаки, Мельник, Високо–Литовськ, Каменець–Литовськ, Пружани, Вигоновське озеро, далі (в межах Минської губ.) по р. Шарі, на Любашево, М. Крутовичі, Локтиші, Чепелі, Погост, далі на Урічча, Пасеки, Глуск, Борову, Нові Степи, далі (в межах Могильовської губ.) на річку Дніпро (4 версти вище Жлобина на Рагіни, Шепетовичі, по річці Сож до річки Бесіди, далі на Святське, звідти по адміністративній границі Черниговської губ. до Красного Рогу, потім на Семенець, Трубчевськ, по р. Нерусі, по р. Сіву до р. Тари на Алешковичи, Орлію, далі (в межах Курської губ.) на схід на Амонь, Ст. Софронову, р. Свапу й по р. Свапі та Сеймові до Глушкова, звідти на південь на Касторку та Медвінку і на схід до р. Сейма, на Гущино, Лук’янівку, Ст. Оскол та Петропавлівське (Обухівку), потім (у межах Вороніжчини) на Шаталівку, Ріп’євку, Колбину до р. Дону (вище Коротояка), потім по р. Дону на Ліски, Маслівку, Шостаково, Нижній Кислий, Козлівку, Бутурлінівку, Васильєве (Водяне), Банну і до східньої межі Вороніжчини.

НА СХІД: Східна межа залежить од того, що уявлятиме з себе Донщина. 7 августа 1918 року Україна і Донщина утворили між собою договір як 2 суверенні Держави. По сьому договору межа між Українською Народньою Республікою і Всевеликого Війська Донського показана, починаючи од вищевказаного кінцевого пункту за Банною (у східній межі Вороніжської губ.), по останній админістративній межі, що відділяє Україну од колишньої области Війська Донського, а саме між останньою і Катеринославською, Харківською та Вороніжською губ., з тим, що Маріуполь належить Україні і що на схід од нього буде прирізане до його площі землі на кілька верст, потрібну для города, таможні, складів, порту і прикордонних умов життя города. Але коли Донщина, в якій при вищезгаданій межі українського населення майже стілько ж, скілько донського козачого, не матиме свого самостійного державного існування, при якому права Українців були забезпеченими, а ввійде в Російську Державу, як адміністративна частина її і вибуде з союзу з Україною як Держава, то в такім разі через переміну матеріальних умов на підставі яких складався договір 7–го августа 1918 р., і східня межа Української Народньої Республіки вже не від Республіки Всевеликого Війська Донського, а від Донської Области, повинна йти по етнографичній лінії більшости Українського осілого населення, з деякими поправками. В такім разі східною границею України буде лінія: починаючи від вищевказаного пункту на півночі (за Банною на межі Вороніжчини) на південь, а саме на Гарячий, Краснопілля, Круглий Абазів, Березнячі, Казанську, Мигулинську, Красноярський, Провальський, Віжинський, Макієвку, Степанівку, Большинську, Калитвенську, Дубовий, Погорілів, Уст–Білокалитвинську, далі, опустившись трохи на південь, повертає на захід на Богданів, Каменську, Гундоровську, звідти спускається на південь на Дар’євський, Кутейники, Грушевську, Ростов, а звідти спускається трохи на схід од Новобатайського та Ільїнки до р. Кутай, звідси повертає на захід на Кашавську Катериновку і Ельськ. Ся межа реставрує стару площу України, од якої годів за 30 до сього одрізано було запоріжські землі з Таганрогською Округою й прилучено до Донської Области, щоб там не жили євреї, яким пробувати на Донщині заборонено.

НА ПІВДЕНЬ: лінія од Новоселиці, по старій межі з Румунією, включаючи до України весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по р. Дністру (Сороки, Вад–Рашков, Дубосари, Грігоріанів) до г. Бендери, звідти до меж Акерманського повіту, який із Ізмаїльським повітом належать Україні, нарешті, йдуть Чорне і Азовське моря, що омивають Україну з Півдня, включаючи до неї Крим.

НА ЗАХІД: починаючи з Сарнак, межа йде по лінії: Межиріччя, Радин, Пугачів, Красностав, Щебрешин, Білгорай, Тарноград, од якого йде на південний захід і переходить на лівий бік Сану до Лежайська, далі йде по Переворськ, Канчуту, Монастир, Явірник, Динів, Домараф, Коросно, Жмигород по при Горлиці і Грибів на Корову Руську, Навойову, попід Старий Санч до Шляхтової на Білу і Чорну Воду та Яворки через Пінини аж до Угорської границі; від Шляхтової межа йде в південнім напрямі на захід від с. Великого, Липника, а звідці звертається на південний схід в напрямі до Любляв (Любовні); на північній схід від Старої Любовні йде в південнім напрямі до Якубян, далі до Ходермарк (Гедерморка), а звідці на південний схід до Торисок і Подпрога, потім на північ до Ольшавиці, Штельобаха, опісля вигнутим на північ півкругом до Сабилева і Жайківців, звідці півкругом на північ від Бартерельда (Бардієва) до Зборова, потім східним берегом р. Яруги й Топли до Петков (Петківців), через Волову (Валків), Брештов (Берестів), Дедатон (Дедачовці), Машкоч (Машковці), Сина (Снини) до Валашковець, Поруби, Хлівище, Хуньківці (Гоньківці), Котош, через Гуту та Онаковці до Ужгороду (Унгвар), Котергени (Коріткани), Прукша, Батан, Загон, Батич, Барьбово, Ремету, Квасово, Кумнату, Егреш, Карачфальву, Сирму, Гимлівці, Вилатин, Вишково, Буштино, Урмезово, Ремету, Тересву, Довгополе, В. Апшу, Михову, В. Гуну, Красне, Руськово (Грельшо–Висшо) до Вишова, далі до Кирлібаби, звідки межа переходить на Буковину і йде на Руську Молдавицю, Виків, Сторожинець, Чернівців, загинається півкругом до Радівців, йде на М. Серет, Глибоке, Боян і Новоселицю.

До України належить також Кубаньщина та Чорноморщина в їх етнографічних межах.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 178. — Арк. 37–38.)



Пояснювальна записка професора Й. Пеленського в справі етнічних кордонів українців

Березень 1919 року


Пояснююча записка

в справі етнографічних границь суцільної української території

Вироблений гетьманською Комісією проект накреслення границь Української Держави, а тепер об’єднаної Української Народньої Республіки, виказав у деяких місцях доволі значні хиби. Тимчасом справа означення границь своєї власної етнографічної території, то є справа знайомости себе самого з усіма діалектичними, обичайовими та побутовими прикметами, а також культурно–економічними нахилами, є настільки важливою для Української Народньої Республіки в сучасносте й будучности, що пропустити їх на мапі України, значило би звузити та обкроїти самохіть свою власну територію.

Після ревізії цеї мапи, дорученої підписаному новою Комісією, котра відбувала свої засідання у м. Вінниці в місяцях лютім і в перших днях березня 1919 р., виявилося, що: мапа допускає не раз дуже вузькі та глибокі врізи, неможливі в добросусідньому відношенні обох заінтересованих держав. Околиці деякі, а то й цілі повіти пропущено на тій мапі та полишено їх поза межами України, хоч народ татошній ніякий инший, а український за такий науковими повагами признаний. Адже клясичним прикладом переочення своєї власної етнографічної полоси, являється хоч би лист одного учителя з околиць Більська, в котрім прохає він підняти крик в Києві, що українську людність і землю залишено Литві, котрої там на сто верст кругом ніхто не бачить ("Нова Рада" у вересні або жовтні 1918 р.).

Уважаючи згадану мапу подекуди за незгідну з дійсним станом етнографічним в декотрих полосах граничних, прийшлось з вище наведених мотивів впровадити там необхідні поправки.

Поправки, вже пороблені, намічені є на мапі синьою лінією, одмінно від червоної, котрою обведені кругом границі української етнографичної маси.

Щодо точки 1) треба було поправити намічену границю на Угорщині, то є в Землі Закарпатській, де межа етнографична представляє взагалі чималу трудність і потребує формацій на місцях. Задля її вірного встановлення саме на Буковині і в Бесарабії, а також в околицях північно–західніх і східніх.

Земля Закарпатська. На Угорщині, де українські назви поперекручувано на мадярські, зроблено поправку в тій частині межі, що від Ужгорода до Барбово. Тому замість: Ужгород, Радвану, Дравці, Кетергени, Гетьфарк, Глубока, Комарівці, Лучка, Гаронда, Ключарки, Підгород, Госвигів, Чоп, Батю, Мукачів, на Кандешів, Лала — поправлено:

Ужгород, Кетергени, Прукша, Батян, Загон, Гаронд, Барбово. Заразом приходиться ствердити, що якимсь дивним недоглядом поза межами України оставлено українську уніятську єпархію пряшівську, котрої приналежність до української етнографичної території виказано основними студіями етнографа Гнатюка, а також Петрова, Соболевського і других.

Примітка: Поза границями лишаються також змадяризовані українці, котрих причислено до нової греко–католицької єпархії в Гайду–Дароха.

Буковина. На Буковині треба було обрізать на користь України вузенький, але довгий язик руминський, котрий на мапі сягає майже аж до самих Черновець. Тому замість лінії: Виків, Старожинець, Чернівці, Радівці, Глубока, Боян — поправлено межу ось як: Виків, Радівці, Глубока, Боян.

Бесарабія. В границях Бесарабії закралися знов неточности, будь–то би весь повіт Ізмаїльський, здебільшого болгарський, причислено до України. Тимчасом з більшим правом могли би бути включені до України частини повітів: Сорокського та Белецького.

Галичина. В Галичині, пересунути треба було граничну лінію на Захід, а тягнути в межі України частини виключених повітів. Поминаючи вже цю обставину, що колись вся земля на Захід від Сяну аж по Вислок була споконвічною цариною українського племени й волостью князів стола перемиського та простягалася ще далі на Захід по річку Вислоку, а може й Дунаєць, на що вказує лінія лемків з неуправною землею в горах, то все ж таки ще й тепер етнографична межа українська сягає далі на Захід, чим вказано в проекті. Замість лінії: Білгорай, Лежайськ, Ярославль, Радимно, Дутецько, Сянік, Риманів, Дукля, Жмигород — пересунено в тому боці границю України від Лежайська — на схід попід Переворськ, через Манастирь, Канчугу, Явірник, Домараж, Коросна, Жмигород, звідкіля етнографічна лінія біжить далі на південь попід Ясло, Сторожі, Грибів, Новий Санч. Також на самім заході продовжено границю від с. Шляхтови аж до натуральної границі, котру творить Дунаєць від міста Щавниці по гору "Три Короні" і "Червоний кляштор". Цей високий і вузький просмик скелистий річки Дунайця з численними порогами і водопадами зветься від пінистої гриви річної "Пінинами" (ріепіпу). Гора "Три Короні" по угорськім боці являється ще й по нинішній час природним стовпом, граничним між словаками, ляхами й руснаками.

Примітка: 3 уваги на цю обставину, що міста: Ясло, Горлиці, Загіряни, Грибів, Новий і Старий Санч являються головними, а навіть одинокими торговицями галицької Лемківщини, зв’язаної з ними усім своїм єством економичним, тому міста з так зв. залізницею "транзверзальною" повинні увійти в склад української території.

Підляшше й Поліссє. Врешті, не можна не зазначити великого непорозуміння, яке закралося при накреслюванню наших етнографних меж від північного захода й півночі. Межу ту витягнено простою лінією на сотнях верстов, немов у незвісній країні. Поза межами України залишено одну з замітніших пам’яток української мови — волость заблідівську в повіті білостоцькім, так звану Королівщину, зложену з 42 сіл, говір котрих найславетніші філологи того рода, що Житецький, Потебня, Михальчук, Соболевський і другі брали за вихідну точку при своїх дослідах історії української мови тому, що мова тих сіл лишилася найбільш архаїчною. Назву з найбільш авторитетним дослідником говірок Росії академіком Соболевським — якого о прихильність до українства ніяк не можна посуджувати, поминено повіти Більський, Пружанський та частини Слонімського і Волковиського, а разом з тим місто Зельву ("Опыт русской діалектологіи", Випуск 1. Наречие великорусское й белорусское, 1897"). Проти такого вилучення не забракло навіть протестів з боку тамошньої людности, чего доказом є лист (згаданий учитель з Підляшшя).

Поза межами України остається через те і Пуща Біловежська — найкраща оздоба українського Полісся. Пропущення всіх тих і других повітів західної Холмщини (Радинський, частина Красноставського, Замостського і Білгорайського), а відтак повіту Більського в Гродненській губернії, не можна об’яснити інакше, як тою обставиною, що рубрики польські та католицькі змішувались, тобто не визнавалося на далі (за прикладом царської Росії) істновання українців римо–католицької віри.

Сіверщина. Поминено також давню сіверську волость — Карачевську, місто Брянськ, що своїм життям економичним тягнуть до України, а не Великороси, причім з боку етнографичного лишають за Україною право не менше, чим за Московщиною або Білорусью. Взагалі при наскресленні границь України включені тільки простори з чистою мовою українською, а виділено всі вельми характеристичні її говори й діялекти, та з боку учених, за Українцями признані, залишаючи їх на користь північних сусідів України.

В справі західньої полоси Орловської губернії з повітами напівукраїнськими коло Брянська й Карачева, і ще двома другими — Сівським та Трубчевським — вкупі з прилеглими повітами Глухівським і Новгород–Сіверським Чернігівської губернії, висловлюється "Русскій филологический Вестник" 1884 року, даючи говірки всіх тих повітів за одну діялектологічну цілість. Цей погляд наводить також академик Соболевський.

Далі ж в губернії Курській опинився поза межами України город Вільгов (Льгов), котрого повіт до половину безумовно український. Також пропущено Старооскольський повіт.

Слобожанщина. Що ж тикається губернії Вороніжської, то належалося б встановити границю, подану перший раз на мировій конференції між українською а великоруською (советскою) владами в Київі.

Донщина. В Донській окрузі цілком або в значній части повинні бути включені в межі України відділи: Міуський, Донецький, Черкаський та Перший Донський.

Північно–Західна Кубанщина. На північнім Кавказі Україна повинна включати західні частини Ставропольської губернії, Терської округи й всю Кубанську округу, в якій російський т. зв. лінейський елемент грає цілком підрядну ролю, уявляючи з себе тільки острова серед української маси, посуненої аж по середущий хребет Кавказу. За Кавказьким хребтом в межі України має входити уся Чорноморська губернія та сухумський відділ, себто південно–східною межою України є річка Інгур, поза котрою починається етнографична частина Грузії.

Примітка: Сучасний момент позволив грузинам захопити ж лиш правий берег Інгура, але також і Очимирі, Сухум, Дранди, Сочи, себто краї, які лежать далеко за межами етно–графичної посілости Мінгрелії.

При таких межах залишаються ще поза територіями України відірвані великі острови української людности в губерніях, як Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій, Уфімській, не рахуючи українських кольоній Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та Закавказзя, людність котрих приблизно виносить около 6 міліонів людности. Коли ж з природи ріки землі ті залишити мусяться поза межами України, головним же чином за Росією, то взамін за них прислуговує право України дістати від Росії ті частки пограничної полоси, які буде необхідно влучити в обсяг України з поглядів економичних або стратегічних.

Проф. Д.–р Йосип Пеленський.

Вінниця — Каменець–Подільський, у березні 1919.

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 178. — Арк. 1–3.)




СХІД


Серед мільйонів українців, які проживають сьогодні за межами своєї Батьківщини, значна частина мешкає в східних районах Слобожанщини, що входить до складу Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Російської Федерації. Позбавлення можливості вчити своїх дітей рідною мовою в школах, відсутність місцевих українських газет і журналів, радіомовлення, закладів культури, вузів спричинилось до майже суцільного зросійщення населення цих регіонів. Це — результат успішного трансформування великодержавної політики російського царизму в так звану ленінську національну політику на практиці. І цей процес, на жаль, торкнувся не лише слобідських українців на Курщині, Бєлгородщині, Вороніжчині.

Думку М. Грушевського про те, що українська історія розвинулася на нинішній території українського народу, що під натиском орд зі сходу гнулася, а згодом розширювалася, але залишалася незмінною на своїй основній території, межуючій з російським, польським і білоруським народами, Микола Андрусяк поправляє: "…державні організми на Сході Европи все–таки мали рішальний вплив на формування всіх трьох східньо–слов’янських народів і на визначення їх теперішніх етнічних меж. Бачимо це на прикладі сіверян, дреговичів і кривичів. Не вся територія колишніх українських сіверян входить у склад сьогочасної української національної території: її волості над верхнім Сеймом (Курськ) змосковщені внаслідок опанування їх Московщиною на переломі п'ятнадцятого і шістнадцятого століть, а її волості над середньою Десною, що в сімнадцятому і вісімнадцятому століттях творили український козацький Стародубський полк, є на шляху обмосковлення, тому що не входять у межі сьогочасної Української Совєтської Соціялістичної Республіки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського// Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

М. Андрусяк вважає, що до автохтонної української етнічної території на сході необхідно віднести і відомі з літописів "України" — княжі уділи у верхів’ях Оки під протекторатом Витовта з початку XIV століття, які в 1487–1500 роках завоював московський правитель Іван III. Саме на цих землях — на території колишніх чернігово–сіверських "Україн" аж по Рязань — на початку XVII століття вибухнуло селянське повстання під проводом Івана Болотникова. А запорожці на чолі з отаманом, що назвався ім’ям популярного в староруських билинах богатиря Іллі Муромця, допомагали повстанцям, що "також вказує на існування серед українських козаків свідомости національної єдности із ще цілком не змосковщеним у тому часі населенням в чернігівсько–сіверських "Українах" в області верхньої Оки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

Усе це змушує повернутися до історичних фактів, що стосуються освоєння Дикого Поля в межах Слобожанщини. Що передусім треба зауважити? Звичайно, варто нагадати, що тут розселялися предки українців — сіверяни. Курщина, скажімо, ще за князя Олега підпорядковувалася Києву, виплачуючи йому данину (ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр/44. — Арк. 18 зв.).

А коли йдеться про пізніші часи, на які припадає освоєння запустілої після нашестя степової орди землі, то необхідно зазначити те, що першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Іванович Вишневецький, котрий уже 1559 року поставив тут заслін безкарним грабіжницьким походам кримської орди на землі Московської держави. Разом з козаками–запорожцями "месяца февраля отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донец, а велел ему приходить на Крымские улусы, суд а по–Делав…" (Полное собрание Русских летописей. — М., 1965. —Т. XIII. — С. 315).

І саме тут, на території майбутньої Слобожанщини, відбуваються його перші сутички з ордою: "Побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели йти под казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского й четырех языков крымских ко государю прислал" (там само. — С. 318).

Використання українського козацтва на цих землях в інтересах Москви відбувається і пізніше. Так, 1582 року царською грамотою дозволяється відпустити з Путивля в поле 45 черкас, тобто козаків (Багалей Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 149).

1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем (там само. — С. 149). Тоді ж тут діяли черкаські отамани Яків Лисий, Агей Мартинович (там само. — С. 150). А 1593 року "велено черкасам запорожским гетману Криштопу Косицкому і всем атаманам і черкасам бить на Донце на шляхах і за царем итти… промишляти" проти кримських татар (там само. — С. 151).

Тобто вже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, створюючи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють "лутчими черкасами", котрі вже прижилися в Осколі (Багалей Д. Материалы для колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской й Воронежской губерний. — Харьков, 1890. — С. 1).

Москва продовжувала регулярно виплачувати жалування українським козакам, бо на цей час південні рубежі держави продовжували залишатися по суті мало захищеними. Звичайно, не могли забезпечити повністю оборону кордонів і ті поселення на межі Дикого поля, в яких переважали вихідці з України. У зв’язку з цим московський уряд послав своїх представників до Черкас за допомогою проти очікуваного походу кримської орди. І треба сказати, що українське козацтво відгукнулося— з розповідей московських посланців довідуємося: "…B городе Черкасах были и сказывали де им запорожские черкасы Иван Иржищевский с товарищи, что в нынешнем де государь во 144–м (1636 — В. С.) перед Благовещенье днем пошло де их запорожских казаков из литовских городов к Белугороду под татарский шлях о дву конь тысячи з две для тово ведома де им учинилось от их сторож, что татаровя де идут в Москву государство войной многие люди" (Центральний державний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовпець 64. — Арк. 295).

Переселенцям, крім боротьби з татарами, доручалося також не допускати проходу "воровскіх людей", котрі приводилися польськими прикордонними шляхтичами. Так, у квітні 1640 року чугуївські козаки на чолі з Яцьком Остряницею побили розбійників шляхтича Русановича з Балаклеї (Інститут історії України НАНУ: Наук, архів. — Оп. 4. — Спр. 6. — Арк. 4).

Важливу роль відігравали українці і в забезпеченні московської армії боєприпасами, зокрема селітрою, яка необхідна була для виготовлення пороху. В грудні 1633 року Михайло Федорович видав спеціальну грамоту, якою бєлгородському воєводі П. Пожарському доручалося "бирючем прокликать в торговие дни не по один день: которые белгородцы і черкасы умеют варить селитру, а те б нам послужили в Бєлгороде, и в Белгородском уезде и на Чугуеве для селитряного варенья места отыскивали, и ты о тех людей допросил подлинно, в которых местах й далеколь от Бєлгорода и от Чугуєва кому селитру варить, и как кому где для селитрянаго варенья строяться, и как кому в котором месте от воинских людей оберегаться, и по колько пуд селитры, кто с какой варницы в нашу казну учнет давать, и в какову цену, и с которого срока кто в которых местах учнет варить селитру?" (Акты Московского государства. — СПб., 1894. — Т. II. — С. 100).

Заклики залучати українців до виготовлення селітри зустрічаємо в документах і пізніше. Так, 1647 року це доручалося брянському воєводі Звенигородському (Державна публічна бібліотека Росії в Санкт–Петербурзі: Рук. відділ: Ф. 532. — Спр. 755. — Арк. 1).

Крім тих переселенців, які перейшли з гетьманом Яцьком Остряницею за польський рубіж, з початком 1640 року до Чугуєва з’являється ще 46 українських родин, і місцевий воєвода П. Щетинін їм "указал служить государеву службу" (Центральний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Помісний стіл. — Стовп 21. — Арк. 322).

Ця служба, звичайно, передусім передбачала охорону від татар. І такі дії українців на чолі з гетьманом Яцьком Остряницею та сотниками Гаврилом Розою, Онопрієм Пановим, Богданом Матюшенком, Прокопом Безпанцевим, Дем’яном Бутом, Гаврилом Гавронським та Іваном Службистовим бачимо в останні дні травня 1640 року: "на Муравской Сокме на Вилках" зійшлися вони з п’ятьма тисячами кримських татар, котрі поверталися з Московщини, і побили їх у кривавому бою (там само: Посольський приказ. — ЗРП. — Кн. 63. — Арк. 255, 256).

Значна кількість українських козаків переходила на царську службу вже після того, як вони побували на Дону. Так, у листопаді 1640 року до Валуйок прибули Григорій Семенюк та Мартьяненко з чотирма козаками, котрі перед цим "служили четыре годы в Озове" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 140 — Арк. 734).

Тоді ж до Чугуєва прибули 20 черкас, котрі до цього перебували на турецькій каторзі (там само. — Стовп. 133. — Арк. 76).

З таких бувалих воїнів царський уряд намагався формувати стрілецькі частини. Є відомості про взяття 1647 року на цю службу в Москву 34 валуйських черкас на чолі з отаманом Лук’яном Степановим, котрі перед цим були на Дону (там само. — Стовп. 231. — Арк. 278).

Про кількість українських козаків, які стояли на охороні південних рубежів Московської держави, за 1647 рік маємо такі дані. В Усерді їх було: отаман — 1, осавул — 1, десятників і рядових—184 чоловіки; в Яблонові і на Корочі: отаман — 1, осавул — 1, сотників — 4, десятників і рядових — 453; в Курську: отаманів — 4, сотників — 9, осавулів — 6, рядових—267; у Воронежі: отаманів — 4, сотників — 3, осавулів — 2, рядових — 166. Усього 1116 чоловік (там само. — Стовп. 140. — Арк. 481–484).

1644 року у Валуйках їх налічувалося 79 чоловік (там само. — Стовп. 168. — Арк. 188).

Важливо наголосити й те, що на нових землях козаки намагалися зберігати свої порядки і військові звичаї. Зокрема, за ними залишалося право вибору своєї старшини. Так, кромські українці обрали собі за отамана в 1640 році Лук яна Филипова. Правда, без дозволу царя місцевий воєвода навіть боявся прийняти в нього відставку (там само. — Стовп. 140. — Арк. 446).

Царський уряд розселяв і тих козаків, котрі вже раніше поселялися на неосвоєних землях. Так, у січні 1640 року воронезькому воєводі Вельямінову доручалося дати 140 "воронежским черкасам наше хлебное жалованье всем на лицо с порукою, что им в селе в Костенках на вечное житье строитца и указную свою землю пахать и хлеб сеять" (там само. — Приказний стіл. — Стовп. 129. — Арк. 347).

Такі дії царської адміністрації не завжди знаходили підтримку українських козаків. Скажімо, коли чутуєвський воєвода П. Щетинін вибирав "ис черкас на осмотре в станичную службу", то говорили "сотники Гаврила Россоха на сотник Онопрей Попов з большим шюмом, что я (Щетинін — В. С.) у них выбираю в станицу добрых людей, а их разрозниваю волю… нас черкас в станицы пишешь неволею, мы де неволю служить не охочи" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 133. — Арк. 233).

1647 року в "прибавку казачьему войску" на Дон, зокрема з Оскола, прибули: "Олешка Иванов Мошкин, Мишка Яковлев Черкашенин, Левка Михайлов сын Черкашенин, Ивашко Прокофьев сын Черкашенин, Лукашка Абрамов сын Черкашенин, Васько Селуянов сын Крывопасов, Ивашко Васильєв сын Капустки, Макарко Родионов сын Кривоносов…" З Путивля дісталися: "Ондрюшка Черниговец, Куприн Черкасов". Крім того, були й "черкасы без записей: десятник Лазарь Жиляев, Савинко Затолокин, Молофей Затолокин, Антонко Лобынцов, Иван Зеленский…". Жалування дано 80 черкасам по З карбованці, а 20 — по 4 (Русская историческая библиотека. — СПб., 1909. — Т. 26. — С. 594–648).

Уже цей перелік прізвищ з російських документів дає підставу говорити про те, хто ж насправді заселяв Слобожанщину.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати новий город, до нього з’явилося кілька українців–пасічників, що жили по своїх посілостях на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5–6 чоловік (Сборник Харьковского историко–филологического общества. — Т. 16. — С. 27).

Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості "литовские люди" побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста (Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні XVII–XVIII ст. // Записки історико–філологічного відділу ВУАН. — К., 1927. — Кн. XI. — С. 7, 6).

І як тільки "черкасів" спробували виселити — вони пригрозили, взявшись до зброї: "…и городу Можевскому и караульному не стоять" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 182).

Невдоволення українського населення умовами Зборівського договору 1649 року викликало нову хвилю його еміграції в межі Московської держави, де були готові до цього. Більше того, закликаючи українське козацтво заселяти Дике Поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, аби компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою у внутрішніх відносинах його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в "українські" міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — В. С.) нікого не лишати, щоб не було "ссоры".

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне життя невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Більше того, цар пропонував тоді гетьманові, замість прийняття під свою оборону й подання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої, перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1226).

Але Москві не завжди вдавалося розпорошувати українське козацтво, бо бачимо, як компактно оселилися чернігівські козаки 1652 року на берегах Тихої Сосни, утворюючи таким чином Острогозький полк. Подібне було із заселенням усієї Слобідської України, де утворюються з українського козацтва Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський полки (Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1918. — С. 26).

Процес переселення на неосвоєні землі Дикого Поля особливо набуває великого розмаху після Переяславської ради. У березні 1654 року на заклик прикордонної адміністрації в містечко Чернавськ прибули "будники черкасы по отписке Григорья Караулова — сто человек с женами и з детьми, да которых в росписи имян нет и тех, государь, будников объявилось на смотре сорок восемь человек" (там само. — С. 26–35).

Запрошуючи "лутчих людей", тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, аби вони переходили на нове місце "со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы" (ЦДАДА Росії: Ф. Розрядний приказ. — Додатковий відділ. — Стовп. 2. — Арк. 91).

Наголошуємо, що Богдан Хмельницький, і особливо це проявляється в останні роки його життя, був противником переходу козацтва на службу до московського царя. Так, навесні 1656 року він навіть збирався, за словами І. Виговського, йти на Слобожанщину, аби тих "козаків, що порозходилися з козацьких городів та оселилися понад Пслом… половину вирубати, а решту взяти з собою: з того йому ще прибуде військо — з тисяч десять або й більше" (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1213).

Протягом тривалого часу українське козацтво, як бачимо, відігравало важливу роль не тільки в обороні південних рубежів Московської держави, а й в освоєнні для неї нових територій. Саме завдяки українському козацтву свої кордони від Путивля, де вони були в середині XVI ст., Москва змогла просунути до середини XVII ст. на південь аж до Вольностей Війська Запорозького.

Хто освоював Слобожанщину, переконливо свідчить перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі (Альбовский Е. Харьковские козаки. Вторая половина XVII ст. — СПб., 1914. — С. 237–247).

І коли в період "Руїни" царська адміністрація починає по–справжньому колонізувати Лівобережну Україну, розриваючи тісні відносини Гетьманщини із Слобожанщиною, то козацька старшина прагне протистояти цьому процесові досить своєрідними методами — починає скуповувати землі, захоплені тут московськими людьми. Так, землі Славгородка закупив 1686 року охтирський полковник Іван Перехрест. Землі Пушкарського біля Краснопілля придбав у дітей боярських сумський полковник Герасим Кондратьєв. Землі самого Краснопілля купили в дітей боярських козаки–українці, що поступово заселяли місто. До козацьких рук переходять тоді землі Охтирки, Недригайлова тощо (Овчаренко Є. Вказ. праця. — С. 62).

Українська колонізація прикордонних земель Московської держави, заселених колись "черкасами", посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи. Підтримуємо думку професора Олександра Оглоблина, що це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців — у Путивльському, Рильському, Севському та Козельському повітах шляхом "пожалувань", "скупки", "заїмок" тощо, тільки Мазепа мав 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося 5136 селянських і 968 дворів так званих "вольних черкас" (Оглоблин В. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью–Йорк, 1960. — С. 64).

Треба сказати, що цю політику Мазепи досить швидко зрозумів Петро І, а тому все робив, аби перешкодити економічному зближенню Слобожанщини з Лівобережною Україною, не допустити нової хвилі українців на неосвоєні землі.

Так, коли, повертаючись з другого Азовського походу, під час стоянки на річці Білій князь Б. Куракін висловив Петру І своє захоплення навколишньою місцевістю, то у відповідь на це цар сказав: "Дарю тебе, как свояку, и сыну твоєму Александру, как крестнику, все это место, которому после ты сам определишь границы" (Восемнадцатый век. Исторический сборник. — М., 1909. — Т. II. — С. 487).

Сам князь заснував тут лише слободу Білокуракіно, а вже його син — хрещеник Петра І — проявив більше енергії в справі колонізації дарованої землі. Він перевіз багато селян з Вороніжчини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, котрих оселив у незайманому степу (Савков К. Селяни українських вотчин кн. Куракіних наприкінці XVIII ст. 11 Записки ІФВ ВУАН. — К., 1928. — Кн. XIX. — С. 132).

До речі, зовсім не випадково, що тут, на Старобільщині, й надалі українці переважали. Так, за даними 1920 року, з 174.359 жителів Старобільського повіту 155.000 становили саме українці (ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9).

Про те, що Мазепа мав широкі плани щодо Слобожанщини, свідчать хоча б слова Петра І після Полтавської битви 1709 року: український гетьман повинен бути "великим князем і мати під своєю владою козаків донських, запорозьких і Волинь, і всі козацькі роди, що по цій стороні Волги". До речі, спробою поширити гетьманський "регімент" на Слобідську Україну Мазепа займався ще 1680–81 року за дорученням І. Самойловича. Однак і тоді, і пізніше московський уряд рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана (Оглоблин О. Вказ. праця. — С. 17).

Щоправда, у XVIII ст. всі міста, крім Оскола, були підпорядковані Києву. Зокрема, до Київської губернії були віднесені Бєлгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів (Клочков М Население России при Петре Великом по переписям того времени. — СПб., 1911. — Т. I. — С. 50, 51).

Зрештою, в 40–х роках XVIII ст. слобідські полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. "Генеральная Перечневая табель Малоросійских й Слободских полков…" про присягу Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку — Острогозькому — великоросіян "рядових і разного званія людей" 444. У той же час українців — 2242 особи (Національна бібліотека України імені В. Вернадського — НБУ // Інститут Рукописів: Ф. 1. — Спр. 57938. — Арк. 1).

А відомий російський астроном Яків Брюс на підготовленій ним 1699 року мапі українські землі зобразив від Смоленська до Дону, включно з Острогозьким і Воронезьким полками (Люта Т. Україна на старожитних мапах // Пам’ятки України. — 1996. — Ч. 2. — С. 64).

Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці "Наши колонии. Опыты и материалы по истории й статистике иностранной колонизации в России" (СПб., 1869. Вып. 1. — С. 4, 5) змушений був заявити: "Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии. Оно ограничивалось главнейше правым берегом Волги и отчасти линиям побочных рек, впадающих в нее и Дон…".

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинилось до більш–менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XIX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2.492.316 жителів Харківської губернії українців було 2.099.411. У Воронезькій губернії з 1.967.054 вони становили майже половину — 854.093, у Курській — 523.277 із загальної кількості 1.604.515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Згідно з цим переписом рідною мовою українську визнали в Білгородському повіті 18.373 чоловіків і 18.629 жінок, Грайворонському відповідно 52.337 і 52.169, Корочанському — 26.684 і 27.874, Новооскольському — 40.921 і 39.593, Путивльському — 41.974 і 44.235, Рильському — 25.063 і 25.862, Суджанському — 36.285 і 35.726. Абсолютна перевага українства виявилася в Грайворонському, Новооскольському й Путивльському повітах (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Курская губерния. — М., 1904. — Т. XX. — С. 102).

Тож цілком закономірним є той факт, що після Лютневої революції 1917 року на цих землях починається процес широких державотворчих українських змагань.

Скажімо, 25 травня 1917 року в Острогозькому відбувся перший український з’їзд повіту, на який прибули представники 15 волостей, товариства "Просвіта", що існувало тут з 1916 року, кооперативів тощо. На з’їзді, за свідченням А. Животка, було ухвалено:

"1. Зв’язатися з Харковом, як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто–блакитний прапор та ін.". Тоді ж було обрано Українську повітову Раду, якій доручалося втілювати намічене в життя. А на другий день відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь велика кількість мешканців Острогозька.

Пізніше, 26 серпня, спільно з делегатами Валуйківського повіту, в Острогозьку відбувається Національний з’їзд цих двох українських регіонів. На ньому ухвалюється таке звернення до Тимчасового уряду та Української Центральної Ради: "Заслухавши доповідь про організацію крайового органу власти на Україні лише для п’яти губерній, Український з’їзд частини Вороніжчини і селянський з’їзд Острогозького повіту на Вороніжчині, визнаючи себе українцями, робить заяву Центральній Раді і Російському Тимчасовому Правительству, що поділення України і непризнания Слобожанщини є шлях контрреволюційний, протестує і домагається, аби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України". Так свідчила місцева преса.

Уже перший день надзвичайної сесії земського зібрання, 17 грудня 1917 року, був повністю присвячений питанню про приєднання Валуйківського повіту до України. Можливість і навіть необхідність цього приєднання ніким не заперечувалась, бо, як повідомлялося в місцевій пресі, "в силу ряду етнографічних, економічних і територіальних причин заперечувати тяжіння частини Валуйського повіту до України не доводиться". Розбіжності виникали лише в питанні, якими способами здійснювати це приєднання. Частина гласних і представники Центральної Ради, спираючись на Закон Тимчасового Уряду, що дозволяв земському зібранню самостійно, без опиту населення, визначати приналежність повіту до того чи іншого державного цілого, пропонували негайно ж, шляхом опиту гласних і ухваленням відповідної постанови, вирішити це питання і про її прийняття повідомити Українську Центральну Раду.

Інша, більша частина гласних, вважаючи, що земське зібрання не вправі бути виразником волі народу в питанні приєднання і думаючи, що розв’язання цієї проблеми зібранням є посяганням на волю народу, пропонували остаточне вирішення її передати на плебісцит.

Після гарячих дискусій було запропоновано дві резолюції:

"1) Заслухавши доповідь Управи про приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, Валуйське земське зібрання надзвичайної сесії 17 грудня 1917 року з метою забезпечення нормального плину життя повіту (аж до остаточного розв’язання національного питання Всеросійськими Установчими зборами) визнало бажаним приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, про що клопотатися перед Центральною Радою".

Більшістю голосів було ухвалено другу резолюцію: "В громадянській війні між Українською Центральною Радою і радою народних комісарів Валуйський повіт повинен зайняти позицію нейтралітету. Єдина війна, в якій повіт може взяти участь, буде війна на захист Всеросійських установчих зборів. Питання про приєднання Валуйського повіту до України має бути вирішене шляхом організованого опиту (плебісциту) всього населення повіту" (Валуйская народная земская газета. — 1917. — 21 грудня).

Остаточним строком проведення плебісциту земське зібрання визначило 20 лютого 1918 року. У випадку, якщо в опитуванні візьме участь менше половини населення, то його належало повторити через два тижні (там само).

Але вступ більшовицьких військ унеможливив проведення плебісциту, хоч питання про приєднання цих територій до України продовжувало залишатися на порядку денному.

Необхідно зазначити, що про свою кровну спорідненість з Україною заявляли і моряки Чорноморського флоту — вихідці зі Східної Слобожанщини. Так, 15 грудня 1917 року окружна флотська комісія по виборах до Українських Установчих Зборів зверталася до всіх військових частин і заводського комітету Севастопольського порту надати списки громадян–військовослужбовців, які проживали раніше на території Грайворонського, Путивльського та Новооскольського повітів Курської губернії та Острогозького, Валуйського, Бірюцького та Богучарського — Воронезької (Російський державний архів військово–морського флоту: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1 — 8).

Процес українізації Вороніжчини, Курщини особливо посилився після того, як влітку 1918 року українська делегація оголосила свої пропозиції про розмежування з РСФРР: зокрема, На території Курської губернії від Онешковичів — Орлі на схід на Амон, Софронівку, річку Свапу, а далі нею і Сеймом до Глушкова, на Гущино, Лук’янівку, Старий Оскол і Петропавлівське. В межах Воронезької губернії: на Шаталівку, Ріпівку, Колбино до Дону поверх Коротояку, далі Доном на Ліски, Маслівку, потім Шестаково, Нижню Кислю, Козлівку, Бутурлинівку, Василівку (Водяне), Банну і до східного кордону Воронезької губернії, де вже починалася територія Війська Донського (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України. 1917–1923. — Ужгород, 1930. і Т. II. — С. 168, 169).

Ще більше посилюється цей процес з прийняттям 2 липня 1918 року Закону про громадянство в Українській Державі. Українські консули на території радянської Росії були буквально завалені проханнями про видачу українських паспортів, усі маршрутні поїзди з Росії до України були переповнені пасажирами, що вирішили повернутися на землю батьків (там само. — С. 161).

Однак російська делегація не приймала цієї пропозиції. Переговори, які затяглися аж до осені 1918 року, як і слід було чекати, провалилися, оскільки, визнавав Християн Раковський пізніше, Ленін пояснював йому, що "більшовики мусять вести переговори з Україною, бо до того зобов’язалися в Берестейському договорі. Одначе переговорів не треба трактувати поважно, бо все воно переходове та проминаюче" (Діло (Львів). — 1925. — Ч. 27).

А тим часом уряд Радянської Росії, як доповідав голова української делегації С. Шелухін, "послав по прикордонному районові узброєних агітаторів та ватаги червоної армії з кулеметами і, погрожуючи шляхом терору, став вимагати голосувати за Росію й під владу Совітського уряду. Неслухняних били, розстрілювали, сажали по тюрмах, залякували погрозами" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 3).

Зрештою, це і призвело до того, що переговори в жовтні були припинені. Тодішній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко так згодом оцінив ставлення Москви до українсько–російських переговорів: більшовики, мовляв, дивилися "на справу заключения миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитись, що з цього всього вийде, і вже по тому використати ситуацію для себе вповне" (Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 292).

Визначений Берестейським договором кордон на Слобожанщині не зміг утвердитися й тому, що більшовики, ввійшовши в переговори з Німецькою Радою в Харкові на початку грудня 1918 року, добилися того, що окупаційна армія почала поступово відходити, пускаючи червоноармійські підрозділи скрізь, де це їм було потрібно.

Як підкреслювалося на III з’їзді КП(б)У в березні 1919 року, "німецькі війська, які стримували кордони, відступаючи потроху, очищали кордон, даючи можливість просуватися нашим (більшовицьким — В. С.) військам" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 16).

На такий крок більшовиків штовхало розуміння того, "що революція на Україні не може перемогти самостійно, і відновлення радянської влади на Україні може відбутися тільки шляхом втручання російської радянської федеративної республіки, точно так же, як це відновлення радянської влади може зараз відбутися на Дону" (там само. — Арк. 27).

Але бажання українського населення, що опинилося поза межами державного кордону України, про приєднання до неї, виразно проявлялося і пізніше. Так, 1920 року за входження до України однозначно висловилися з’їзди Рад Коров’яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської волостей Путивльського повіту та багатьох інших (там само: Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 39, 321, 13, 53).

Виявлені документи 1920 року свідчать, що спільною постановою Новооскольського, Корочанського та Бєлгородського повітових виконкомів, на території яких мешкало майже 650 тисяч чоловік, зазначалося: "Ще в 1917–1918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання" (там само. — Спр. 320. — Арк. 39).

Етнічні межі і державний кордон України

Однак тоді це питання не вирішувалося. Його знову порушив уряд радянської України в 1922 році. Враховуючи те, що й тоді в Курській і Воронезькій губерніях мешкало понад 1.704 тисячі українців, пропонувалося прикордонні райони їх передати до УСРР. Для розгляду представленого проекту Союзний ЦВК створив паритетну комісію, до складу якої ввійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР, очолювану головою ЦВК Білорусії Червяковим. Однак досягти згоди з делегацією РСФРР не вдалося, бо її члени всіляко перешкоджали прийняттю проекту УСРР. У своїй доповідній Політбюро ЦК КП(б)У член Союзної паритетної комісії від України А. Буценко писав: "Перш за все, це було помітно по поведінці представників РСФРР на засіданні Союзної Паритетної комісії, як то: явне небажання розглядати проект УСРР, зухвальний тон, демонстративне залишення представниками Курської і Воронізької губерній залу засідань, посилання на недостатню підготовку до розгляду проекту УРСР, в той же час як представники РСФРР мали на руках цілком опрацьовані Курським і Воронізьким губвиконкомами доповідні записки…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2524. — Арк. 12 зв.).

І лише рішенням Політбюро ЦК РКП(б) до складу України в межах Слобожанщини передано Криничанську волость Суджанського повіту і південну частину Муромської волості Курської губернії, а також Троїцьку волость і частину Уразівської волості Валуйківського повіту Воронезької губернії (там само. — Арк. 11).

Звичайно, це не могло справедливо вирішити питання про розмежування, яке спиралося б на етнографічний принцип та економічну доцільність. І тому ЦК КП(б)У у травні 1927 року знову ставить питання про передачу УСРР території РСФРР, де компактно проживало українське населення (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32). Проте численні звернення українського уряду не дали результату. Ніхто в Москві не звертав уваги і ось на таку заяву, яку підписали на загальних зборах мешканці іншого, Красноярського району Валуйківського повіту від 25 січня 1925 року: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України руськи різних руських губерній, котрі скрізь служать по учрежденіях, і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися, і так вирішили.

Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері — України… Хай наші діти будуть вільними Українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові" (Сергійчук В. Українці в імперії. — К, 1992. — С. 31).

Уже тоді місцева російська адміністрація всіляко перешкоджала процесові українізації на Слобожанщині. Так, у березні 1925 року Президія Всеросійського ЦВК запропонувала Курському губвиконкому перевести в районах з українським населенням школи на українську мову, а також тамтешні лікнепи та хати–читальні, українізувати школи селянської молоді, організувати педтехнікуми для підготовки вчителів–українців, відкрити в бібліотеках відділи української книжки, виділити по одному району в повітах з переважним українським населенням для негайного переведення в них на українську мову діловодства та всього радянського адміністративного і судового апарату тощо. Чотири рази звертався Відділ Національностей ЦВК і Секретаріату Всеросійського ЦВК до губвиконкому щодо вжиття заходів, а відповіді так і не дістав. Тільки через рік вона надійшла з Курська до Москви: "Робота серед нацменів просувається вперед, розроблено перспективний план роботи в справі українізації на 3–річний період" (там само. — С. 32).

Але не робилося майже нічого. І тому нарком освіти України М. Скрипник змушений був констатувати: "У серпні 1925 року в Курській губернії з 844 лікпунктів, 82 хат–читалень, 19 бібліотек не було жодної української. У 1926 році українізованих хат–читалень було 1, а лікпунктів — всього 2.

У Грайворонськім повіті, де українців за мовою 95 відсотків, лише в 4 школах першого ступеня українізовано першу групу. Там також є лише одна українська хата–читальня, при тім знята з бюджету, і тільки в одному педтехнікумі українська мова викладається як предмет, а всі інші предмети — російською мовою. Як обговорювалось питання про українізацію шкіл в цьому повіті? Президія ЦВК після значної дискусії щодо заходів українізації ухвалила: "…без корінного ламання та наявності витрат колосальних сум, що далеко перевершують фонд зарплати, а він і без отого має домінуюче значення в бюджеті, цих заходів зробити не можна".

У бібліотеках немає української книжки, у школах майже зовсім немає українських підручників. У Білгородському повіті українізовані школи не могли в 1927 році працювати, бо не було коштів на придбання українських підручників. У Воронезькій губернії картина така сама, хоча там українських шкіл у кілька разів більше, як на Курщині, а проте і ця кількість, безумовно, недостатня. Посилання на відсутність учителів та підручників, безумовно, не виправдовують наявного стану. У Воронезькім робфаці викладання української мови, як одного з предметів, уже в 1927/28 році припинилося, і робфак знову не міг давати потрібних кадрів учителів з українського населення для дальшої праці в українських школах губернії. На Курщині утворено в Грайвороні Український педагогічний технікум у 1925/28 році, але негайно ж по організації такого технікуму припинено викладання української мови та українознавства, те ж саме в Бєлгородськім і Суджанськім повітах, а вся українізація Грайворонського технікуму була зведена до того, щоб у нім викладали українську мову як український предмет" (там само. — С. 32, 33).

Аби заспокоїти ЦК КП(б)У та українське населення Східної Слобожанщини, їм з Москви пообіцяли і почали дещо робити для розвитку рідної культури та освіти. Ця робота посилилася наприкінці 20–х років. Наприклад, якщо в 1927 році на території зазначених областей, які тоді об’єднувалися в Центрально–Чорноземну, нараховувалось 468 початкових шкіл, то вже в 1931–1378. На цю дату шкіл неповно–середніх та фабрично–заводських українізували вже 51, у 8 українських педтехнікумах навчалося тисячу студентів, у Воронезькому державному університеті готували викладачів української мови та літератури.

Крім того, в 1931 році в Східній Слобожанщині видавалося 13 районних газет українською мовою, зокрема: "Шлях комуни" (Алєксєєвка), "Ленінським шляхом" (Калач), "Прапор комуни" (Кантемирівка), "Без межі" (Кореневе), "Колгоспна будова" (Михайлівка), "Промінь комуни" (Павлівськ), а також обласна "За письменність колективіста" (Воронеж).

Широкі плани намічалися в справі українізації і на майбутнє. Цей процес мав захопити Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачівський зоотехнічний, Кантемирівський яєшно–птахарський, Корочанський сільськогосподарський, Острогозький ветеринарний, Росошанський птахопромисловий, Росошанський медичний, Богучарський радгоспуч, Павлівську й Острогозьку радпартшколи, Павлівський робфак, Павлівську школу ФЗН, з 1932 року мав відкритися Бєлгородський український агропедінститут…

Повній українізації підлягали 26 районів, де українське населення становило абсолютну більшість, а там, де його було менше половини, — Бєлгородський, Бєловський, Большетроїцький, Борисоглібський, Валуйський, Весело–Лопатинський, Верхньомамонський, Воронцовський, Єлань–Коленовський, Кореневський, Коротояцький, Лискинський, Корочанський, Лосівський, Новохоперський, Новооскольський, Пісківський, Прохорівський, Ріп’ївський, Скороднянський, Старооскольський, Суджанський, Томарівський, Талівський, Уразівський, Шебекинський — частково (Культурное строительство ЦЧО. — Воронеж, 1931. — С. 226–229).

Подібні плани складалися до того часу, поки дозволяла Москва. Але після того, як 15 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову про припинення українізації Центрально–Чорноземної області, Казахстану, Поволжя, Далекого Сходу, засоби масової інформації негайно переводилися скрізь з української на російську мову, азі вересня 1933 року діти українців за межами УСРР уже прийшли не в українські школи (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4).

Етнічні межі і державний кордон України

Як почувалися після того українці там, свідчить хоч такий ось документ:

"Украинский отдел по делам национальностей доводит до сведения, что в воскресенье 27–го октября была закрыта Украинская Воронежская Громада. Послужило закрытием Указанной Громады, как вредная организация для Советской власти.

При обыске и рассмотрении документов обнаружена агитационная литература право–эсеровская, Киевской Центральной Рады, а также портреты профессора Грушевского й других врагов Советской власти. Члены указанной громады были монархисты, правые эсеры, а также пана ясновельможного Скоропадского, консул г. Ярославль, активний работник и организатор этой шайки, др. под этим. Указанным отделом была громада конфискована как литература, а также деньги 1565 руб. 82 коп. Прошу обратить серьезное внимание Советской власти на такие организации подобно громаде и др. Я считаю, в свободной стране всего мира, как Россия, недопустимы такие организации, замаскированные под видом культурно–просветительской цели, также под национальным флагом. Это есть враги Советской власти, это есть враги, предатели рабоче–крестьянской Революции, это есть враги социализма.

Зав. Укр. отделом Москаленко" (Цит. за: Сергійчук В. Українці в імперії. — С. 33).

I коли серед українців з’являлися ось такі, як Москаленко, то чи ж треба дивуватися, чому наш етнос не мав своїх прав на батьківській землі в Слобожанщині.

Однак, незважаючи на духовний і фізичний геноцид, українство продовжує проявлятися у вказаному регіоні аж донині. Російські дослідники змушені визнати, що й досі в таких районах Курщини, як Суджанський, Обоянський, Глушковський, Льговський, Хомутовський, Рильський і Коренівський вкорінені українські традиції весільного ритуалу (Ларина Л. Лексические украинизмы в курском свадебном обряде // Материалы для изучения сельских поселений России. Доклады и сообщения третьей научно–практической конференции "Центральночерноземная деревня: история и современность". Воронеж, декабрь 1994 г. — М., 1994. — Часть I. Язык и культура. — С. 15–17).

Подібне і на Донщині, котра прилягає на сході до державного кордону України. Початок стійкого заселення нижньодонських степів покладено 1570 року, коли п’ять тисяч запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, зупинилися неподалік турецької фортеці Азова і заснували там поселення Черкаськ. Ця місцевість їм уже була добре відома, бо наприкінці 50–х – початку 60–х років XVI ст. українські козаки під проводом князя Вишневецького пробували взяти штурмом Азов. Сліди князя Вишневецького збереглися і в місцевостях нинішньої Ростовської області, де протікає Сіверський Донець, — в пам’ять про першого організатора Запорозької Січі його ім’я носять донські хутори: Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький (там само. — С. 69).[2]

Але важливо наголосити, що всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ вони розбудовують за таким же планом, як і Запорозька Січ. За зразком останньої, яка була на той час на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені, так і тут "в самом нутре города находилось шесть станиц" — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення. Але найголовніше те, що спочатку їхній устрій і побут зовсім не відрізнявся від звичаїв дніпровських низовиків[3].

З часом донському козацтву, на відміну від запорозького, було дозволено одружуватися. Здійснюючи набіги на турків, татар, кумиків, черкесів тощо, донці забирали в полон велику кількість жінок. Вони з ними сходилися, відтак почався процес творення нового покоління донського козацтва, яке вбирало в себе, природно, риси тих народів, кров яких тепер також текла і в його жилах. До речі, навіть під час так званого Азовського сидіння донського козацтва в 1642 році серед 1400 озброєних чоловіків було також 800 хоробрих жінок (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 464).

Отже, уже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, особливо в пониззі Дону ("а живут не в одном месте"), зводячи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Але необхідно наголосити, що в пониззі Дону головною колонізаційною силою стало саме українське козацтво, яке заснувало найдавніші козацькі укріплення: Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич. І саме низовики перебрали на себе роль "головного війська" Дону. Вихідці з рязанського пограниччя Московської держави спільно з тюркськими елементами освоювали Середнє Подання (Українське козацтво. Мала енциклопедія. — С. 137).

Незважаючи на спроби Москви повністю підпорядкувати собі те українське козацтво, яке осіло на Дону, воно, будучи в кровному зв’язку із запорожцями, постійно перебувало в тісному контакті зі своїми побратимами на Дніпрі, здійснюючи регулярно спільні походи проти турків і татар. Скажімо, навесні 1621 року відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців "за Чорне море" на місто Різу. Навесні 1625 року, як відомо, під Трапезундом промишляли 10 тисяч запорожців і 2 тисячі донців. А навесні 1627 року запорожці і донці "на море ходили и городы турского воевали; и приходили близко к самому Царягорода; многие городы взяли; села и деревни пожгли, а людей побили; и с Азовом воевались" (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — М., 1953. — Т. I. — С. 74).

Саме такі регулярні вилазки запорожців спільно з донцями завдавали значної шкоди Туреччині, поступово зміцнюючи позиції Московської держави в Північному Причорномор’ї. І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: "…Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5–ти и по 6–ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях" (там само. — С. 70).

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: "А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов" (там само. — С. 70).

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що "всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди" (там само. — С. 203).

На підтвердження цього Татарин додав: коли "они, Михайло с товарыщи, шли из Азова к государю… на Донце де на Северском встретили они запорожских черкас, человек с 50, идут рекою Донцом в стругах на низ, а берегом гонят черкасы ж 5 человек лошадей з 12, а сказали им, что они идут к ним в Азов (там само. — С. 204).

Зрозуміло, що царський уряд намагався не допустити власне українського впливу на розвиток Донського козацького війська, тому московські дипломати допитувалися в представників його старшини, чи не ведуть самостійницької політики запорожці, перебуваючи на Дону. На уточнююче запитання з цього приводу Михайло Татарин сказав: "от запорожских Черкас никакова дурна и роздратья не чают, и во всем де они им по ся места были послушны" (там само. — С. 204).

Щоправда, військовий отаман Татарин також зазначив, що 1638 року була спроба частини запорожців відособитися від донців: "…в филипов пост тех запорожских черкас атаман Матьяш учал было бунтовать, и Войска было слушать не учали, и учали у них прошать города в Азове особного и наряду, и хотел было он владеть и жить особно. И они де, атаманы и казаки, поговоря между себя, за то того черкаского атамана Матьяша убили поленьем до смерти и вкинули в Дон. И после де того запорожские черкасы им во всем послушны по–прежнему; а будет де они вперед похотять владеть собою, и им де Войском молчать не будут, и с ними управятца" (там само. — С. 204).

З огляду на українське походження і постійне бойове побратимство із запорожцями донці завжди намагалися бути у вирі подій на Наддніпрянщині, особливо ж, коли це стосувалося боротьби проти польської шляхти. У розпал козацько–селянського повстання в 1638 році, наприклад, московські інформатори доносили, що "з Дону де казаки запорожские пришли к ним же, запорожским казаком, в сход" (там само. — С. 214).

Тож не дивно, коли поставала потреба підтримати донців, то запорожці завжди готові були прийти на виручку. Наприклад, коли у тому ж 1638 році турки заповіли похід на володіння донців, то українське козацтво одразу ж відгукнулося: "И ныне де в Азове и во всех казачьих городкех казаков и запорожских черкас добре много" (там само. — С. 218).

Чимало додалося українців на Дону і під час так званого "Азовського сидіння" в 1641 році, "которые пришли к ним же из Литвы и из Запорог черкасы" (там само. — С. 328).

Наприкінці 1637 року, наприклад, на проживання до Азова прибуло 700 запорожців, у березні 1638 до них приєдналося ще 2500 (Из истории Дона. — С. 24).

Про те, що важливою передумовою творення Війська Донського, хоч воно вже й пішло "за жалованье "на службу до московського царя, і далі залишалося українське козацтво, свідчить той факт, що провідниками донців найчастіше тоді обиралися представники Запорожжя. Скажімо, 1640 року посаду військового отамана обіймає колишній запорозький старшина Гунька Черкашенін (там само. — С. 311).

Богдан Хмельницький також враховував українські корені низового донського козацтва, коли піднімав народні маси на війну проти Речі Посполитої: на випадок невдачі він сподівався знайти притулок саме в середовищі цих побратимів запорожців — "когда мне будет очень тяжело — пойду на Дон" (Воссоединение Украины с Россией. — М., 1954. — Т. II. — С. 70).

На початку великого повстання 1648 року гетьман відправив своїх послів на Дон з метою заручитися підтримкою Війська Донського. Однак його Круг відмовив українському козацтву в збройному виступі, посилаючись на відсутність дозволу царя. Водночас окремі донці могли самостійно йти в Україну на допомогу Хмельницькому: "Да гетман же и Войско Запороское посылали послов своїх на Дон х козаком Михайла Войтова с товарыщи и писали к ним, чтоб они, донские козаки, шли к ним помагать на ляхов, так же, как и они им помогают. И донские козаки к Запороскому войску на помочь быти хотели. А которые люди Запороского Войска и Белой Руси были на Дону и те з Дону к гетману пришли, а достальные хотели быть з донскими козаки" (там само. — С. 160).

Окремі збройні відділи донців справді з’явилися в армії Богдана Хмельницького, але це не була та підмога, яка могла б замінити татарську кінноту. Більше того, коли кримські татари були в поході проти Польщі разом з козаками, донці, не послухавшись гетьманської просьби, спустошили Крим, що викликало великий гнів хана. Така позиція єдиновірного православного московського царя, зрозуміло, викликала негативну реакцію українського суспільства. Гетьман Хмельницький змушений був різко виговорювати московському послові Григорію Неронову: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помоч не чинил. Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенья им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать. И говорил такие речи сердито гораздо" (там само. — С. 270).

До речі, не дозволив московський цар прийти донцям з організованою допомогою і наступного, 1649 року, хоч знову на Дону побували українські посли. Це, а також відмова донців утриматися від походів проти кримських татар, які в той час були союзниками Хмельницького, означало, що за вісімдесят років з початку служби московському цареві українська духовність у середовищі донців змінила орієнтири, втративши зв’язок з долею колись рідного їм народу. Зрештою, Москві вдалося, повністю підпорядкувавши собі Військо Донське, розірвати той живий зв’язок, що міг викликати зовом предків це вишколене на українських традиціях військо з берегів Дону на береги Дніпра. Він, щоправда, проявився тоді, коли Богдан Хмельницький відрядив свій корпус на допомогу кримському ханові в його поході проти донців — до українського гетьмана одразу ж прибули посланці з Дону, прохаючи зупинити цю акцію. Зрештою, Богдан Хмельницький схилився до цього, оскільки не хотів проливати й української крові: "что на Дану в казачьих городках с козаком вместе живут черкасов много запорозских козаков" (там само. — С. 332).

Заборонивши донцям іти допомагати своїм кровним братам по зброї, а колись і по духу, московський цар улітку 1649 року розіслав своїм прикордонним воєводам грамоти, якими санкціонував приймати всіх українців, які захочуть переселитися під його опіку, у тому числі й на Дон: "И которые похотят итти на Дон… отпускать их и давать им прохожие грамоты, а в прохожих памятях писать, что те черкасы отпущены на Дон по твоему государеву указу, и воеводы в городех пропускали на Дон без задержанья" (там само. — С. 227).

Тобто в Москві тоді намагалися відтягнути живу силу з України, зміцнюючи нею ті свої форпости, які вже були створені на межі Дикого поля і в пониззі Дону насамперед українським козацтвом. Отже, замість дієвої збройної допомоги в період національної революції в середині XVII століття московський цар, навпаки, збільшував за рахунок українського населення свої окраїнні території, в тому числі й у пониззях Дону.

Після Переяславської ради 1654 року московський цар уже намагався повністю контролювати дії всіх козацьких формувань, тому Військо Донське остаточно втратило автономію, тим паче в контактах із представниками Української держави. Руїна, що призвела до обезлюднення Правобережної України, насамперед підштовхнула частину її населення до переселення на Дон. Тож і в подальшому українське козацтво продовжувало освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі Кальміуської паланки Війська Запорозького.

А коли після взяття за участю українського козацтва турецької фортеці Азов московський цар Петро І розпочав колонізацію азовського узбережжя, де засновується стратегічне місто Таганрог, то на звільнені османами землі спрямовуються переселенські потоки з України. Поряд з організованими переселенцями з’являється значна маса й неорганізованих. Вихідцями із Запорожжя, скажімо, були самовільно засновані поблизу Таганрога три великі поселення: Миколаївка, Покровське і Троїцьке. Раніше у такий же спосіб вони заснували Кагальник у гирлі Дону (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977. — С. 37).

Українські колонізаційні процеси поширилися і далі до Дону, особливо вони посилюються з початком XVIII століття. В одному з досліджень щодо заснування Новочеркаська як від тепер нової столиці Війська Донського на правому, високому березі річки, що весною під час повені часто заливала Черкаськ, наголошується, що "занимаемые оконечности этого города еще в XVIII стол, были заняты старшинскими хуторами, населенными малороссами" (Сулин К. Материалы к истории заселения Черкасского округа. — Новочеркасск, 1909. — С. 2).

Те саме можна сказати і про заселення територій, які були підпорядковані станиці Гнилівській. Наприклад, під 1747 роком там згадується "поселение малороссиян на Гнилой рыбачьей тоне" (там само. — С. 18).

Навколишні хутори також, як правило, населені на той час були українцями. Наприклад, у Недвигівському в 1801 році нараховувалося "дворов 117, муже, пола 316 и женск. пола 276 душ малороссиян" (там само. — С. 21).

Такі хутори станиці Єлисаветовської, як Усть–Койсугський, Сенявський, Рогожинський, Ханженківський, Дюжиківський, Лук'янівський, Семенівський також були заселені українцями (там само. — С. 23–26).

При заснуванні Ростова в населених пунктах, які приписувалися до фортеці Димитрія Ростовського, її будівничий Олександр Рігельман нарахував 50 дворів українських біля неї самої, в селі Кам’яний Брід — 4, уВуєтскайськомустані — 162 (усього — 247), Вроговському — 4, Гнилівському — 104 (усього — 161) (Ведомость и географическое описание крепости святого Димитрия Ростовского с принадлежащими и прикосновенными к ней местами. — Ростов на Дону, б/д. — С. 16–18).

Але якщо в 1763 році було приписано до Ростовської фортеці 551 українця, то через 5 років їх уже було тут майже 3000 (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977/ — С. 37).

За даними четвертої ревізії Російської імперії на Дону і в Приазов’ї проживало 26.758 вихідців з України, а під час проведення п’ятої їхня кількість збільшилася вже до 58 тисяч. За період з 1778 по 1796 рік тільки поблизу Таганрога українці заснували 55 слобід і хуторів (там само. — С. 38).

Зрозуміло, що таке постійне колонізаційне спрямування українців на Донщину збільшувало їхню загальну кількість у цьому регіоні. Багато з них, незважаючи на відсутність рідної школи, зросійщинецьку роль московської православної церкви, продовжували зберігати вірність українству, материнській мові. Згідно з переписом 1897 року в Донській області 365.821 чоловік і 352.618 жінок назвали рідною мовою українську (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. — Область Войска Донского. СПб, 1905. — С. 82).

І якщо в Черкаському, Донецькому, 1–му і 2–му Донських, Усть–Медведицькому та Хоперському округах переважали кількісно великороси, то в Ростовському, Сальському і Таганрозькому абсолютну більшість становили ті, хто визнав за рідну мову українську (відповідно чоловіків і жінок: 58.998 і 56.931; 11.792 і 10.088; 127.796 і 122.186) (там само. — С. 84–98).

Але ця українська людність не була вже основою тих славетних козацьких формувань, які прийшли на Дон із Запорожжя. Це вже був розкозачений український елемент, який поступово розпорошувався в конгломераті різних народів, які Російська імперія перемішувала на території Війська Донського. Відтак на Дону більшість козаків розмовляла по–російськи. Новопоселенці–українці по станицях, наслідуючи старожилів–козаків, також намагалися швиденько позбутися "хахлацької" мови. У Донській області було досить великих міст, у яких панівна російська мова реп’яхом чіплялася до кожного малороса. Всякі Панченки, Ярошенки, Литвиненки, Пустовойти та їм подібні, як виражається О. Болотенко, залюбки цвенькали по–московському, підкреслюючи свою руськість, мешкаючи в Ростові–на–Дону.

У подальшому українське козацтво продовжує освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі кальміуської паланки Війська Запорозького. У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії. 1883 року Олександр III вольовим рішенням передає українські землі на схід від Маріуполя й Луганська Війську Донському (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105).

Але після Лютневої революції 1917 року українське населення Донщини потягнулося до возз’єднання з батьківщиною. Численні збори, конференції висловлювалися за те, щоб жити спільно з братами–українцями. Все це враховувалося і під час підписання Берестейської угоди в лютому 1918 року, якою до складу Української Народної Республіки включалися Ростовський, Таганрозький і Шахтинський округи. В них після вигнання за допомогою німців більшовиків урядували комісари УНР.

Але розгортання процесу національного відродження на Північному Кавказі лякало російських шовіністів. Особливо їх стривожила ситуація в частині колишньої Катеринославської губернії, яку 1883 року цар Олександр III всупереч волі місцевого українського населення, аби "позбавити права жити там жидам і не видавати про се обмеження нового закону, прилучив сей округ до Донщини, де жидам жити заборонено" (цит. за: Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917—1921 роки з аналізом сьогодення. — Львів, 2002. — С. 191).

Місцеве українське населення Таганрозького і Ростовського округів ставило питання про повернення цих територій до складу України, висилаючи свої депутації до Центральної Ради в Києві. Зрозуміло, що це аж ніяк не входило в плани реакційних російських політиків, які опинилися восени 1917 року на Дону. Агресивність поборників відновлення монархії, млявість місцевих українців, що організувалися в "Комітет" і "Просвіту", які навіть не спромоглися на доладне приміщення, де можна було б зібратися, невдача з українізацією 187–го полку, солдати якого після більшовицького перевороту в Петрограді взагалі розійшлися, була на руку Отаману війська Донського, який увів свої частини на територію, підвладну Центральній Раді, і 2 листопада 1917 року видав постанову, що обмежувала в правах, загрожувала повним розладом промисловості й транспорту Донбасу. Багато українців почали звертатися до Центральної Ради по допомогу. Переговори генерального секретаря праці вже проголошеної на той час УНР Порша з членом Військового уряду Дону Поляковим не заспокоїли українське населення. Воно знову ставить питання про приєднання до України. Скажімо, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах "Українською громадою" 19 листопада, просили "Центральну Раду в Київі порозумітися або безпосередньо з казацькою Республікою на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби при установленні границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька округа О(бласті) В(ійська) Д(онського) назад була прилучена до Катеринославщини, а разом з нею ввійшла в склад Української Народної Республики[4], бо тільки тоді не буде насильства над нашими національними чувствами (поділу України в межах Федеративної Росії); а се утворює шлях до мирного співжиття народів і улекшить борьбу покривджених суспільних класів за соціалізм" (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 5).

На таку саму позицію стали 80 делегатів від волосних комітетів, робітничих, українських культурно–просвітних і політичних організацій Таганрозького округу, які на початку грудня 1917 року віддали за подібну резолюцію 78 голосів (Інститут рукописів Національної Бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XI. — Спр. 3305. — Арк. 2 зв.).

І це незважаючи на те, що в серпні 1917 року на "Государственном Совещании" в Москві Донський отаман генерал Каледін від імені 12 козацьких військ між іншим заявив: "Россия должна быть единой, всяким сепаратным стремлениям должен быть поставлен предел в самом зародыше".

Наприкінці квітня 1918 року армія Денікіна прибула на Дон і розташувалася в станицях Єгорлицькій та Мечетинській. У цей час німці вже зайняли Ростов, Аксай і станицю Ольгинську, відділяючись від армії Денікіна лише станицею Кагальницькою. Чутки про підхід німецьких військ на Кубані й Дону спричинили стихійні протибільшовицькі повстання козаків, 6 станиць Таманського півострова самі вигнали прихильників Леніна і попросили допомоги, бодай амуніцією, у німців. У мінераловодській групі повстали козаки під проводом військового старшини Андрія Шкури, що називав себе Шкуро.

На Дону, який був ближче до німецько–більшовицького фронту, щоденно вибухали все нові й нові повстання козаків. Спочатку, до речі, тамтешні повстанці пробували творити місцеву владу, але швидко дійшло до відновлення центральної влади для всього Війська Донського[5]. 28 квітня 1918 року в станиці Старочеркаській зійшовся "Круг спасения Дона", що обрав Військовим Отаманом генерала Краснова й ухвалив Конституцію незалежної, суверенної держави: "Всевеликого Войська Донського". Фактично ж отаман Краснов через "самостійність" Дону прямував до творення "Єдиної Росії" з певною модернізацією її, як він сам про це напише пізніше у спогадах.

А гетьман Скоропадський у середині 1918 року поступився вказаними територіями Війську Донському, сподіваючись на його підтримку в антибільшовицькій боротьбі. Проте це була велика помилка, що виявилося дуже швидко.

До речі, з виступу головного отамана Війська Донського на кругу 30 серпня 1918 року можна судити, що до цього рішення гетьмана Скоропадського підштовхнув німецький уряд, оскільки перед ним Дон брав зобов’язання не підняти зброї проти Берліна, якщо той допоможе "в єднанні нас самостійною державою і прилученні до Донщини Таганрозької та Донської округ" (Відродження. — 1918. — Ч. 126).

Активний учасник підписання цього договору — міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко вищезазначений крок свого Уряду пояснював таким чином:

"Ми вважали, що мати українську іреденту на Дону і тим, перш за все, розбудити національну українську свідомість серед зовсім несвідомого тоді там українського населення — буде краще, ніж мати в себе донську і тим самим російську іреденту… Погоджуючись на те, що промисловий Таганрізький район залишався за донськими козаками, ми виговорили, що господарське життя цього району повинно підпорядковуватись центральному промисловому органу в Харкові" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 293).

У листі до нього посол Української Держави в Болгарії О. Шульгин також вважав, що "комбінація з Доном не погана. Я з Вами цілком погоджуюся. Краще мати доброго сусіда, ніж лишній шматок землі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 2. — Арк. 11 зв.).

Зрештою, для тодішніх українських політиків загроза впливу Москви над Північним Кавказом переважала територіальний інтерес. Так, МЗС України 8 серпня 1918 року стверджував: "Не менш важною, коли не важнійшою, це донська справа, а радше справа Південно–Східного союзу: Донщина, Кубанщина, Чорноморщина, Астраханщина, Підкавказзя, лежать на межах культурних країн з країнами некультурними (природними). Іменно ці землі лежать на великому шляху з Європи до Центральної Азії: до Персії і Туркестану, до земель, природні багатства котрих великі, але ще й досі не використані.

Віддавати ці землі під безпосередній політичний вплив Московщини було б рівнозначним із замкненням собі в майбутньому дверей до Центрально–Азійського Сезаму" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 15. — Арк. 24).

Довідавшись про цю попередню згоду, Український Національний Союз ухвалив резолюцію, в якій заявив, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині" (Робітнича газета (Київ). — 1918. — 6 вересня).

"Це ми вплинули на Україну, — заявив Раковський кореспонденту газети "Донской край". — Приблизно четверта частина наших засідань мирної конференції була присвячена питанню про Донецький басейн. Ми наполягли на тому, що ці округи — російські землі, а Україна на них не має прав. Адже Україна тільки тоді визнала Донську республіку, коли побачила, що ми підтримуємо Дон…" (цит. за: Часовой (Новочеркасск). — 1918. — 28 августа).

Водночас треба зазначити, що уряд Леніна не визнавав за Україною права на особливу угоду з Доном і наполягав "на своїй участі у визначенні державної межи України не тільки з півночі, але й з сходу і з півдня" (там само: Ф. 3766. — Оп. 2. — Спр. 14а. — Арк. 1).

Цей висновок Українська мирова делегація визнала "за цілком безпідставний і бачила в нім неможливі до полагодження логичні суперечности" (там само. — Арк. 1).

При цьому, зокрема, підкреслювалося: "…Поки Донщина, Крим, Кавказ тощо формувалися по типу совітських республік та держались зв’язку з центральною владою совітської федерації, доти в цих країнах мав силу суверенітет Совітської республіки і доти Російська делегація мала право говорити з Українською делегацією про межи, що відділяють Україну від тих земель.

Що коли Донщина відокремилась від Совітської Республіки як суверенна держава, на території якої скасувалася влада робочих і селянських совітів, то разом з тим зникли всякі розумні підстави для продовження переговорів України з Росією про межи з боку Донщини, бо вже там Совітська влада перестала бути сусідом України" (там само. — Арк. 2).

Крім того, з боку України було зроблено й таку заяву на підтримку державності донського козацтва: "Українська Мирова Делегація знайшла, що Всевелике Військо Донське, зорганізувавши всі елементи суверенної Держави, об’явило себе суверенною республікою Всевеликого Війська Донського.

Українська Держава, признаючи за народами право на самовизначення і вважаючи на факти, 8 августа 1918 року визнала Республіку Всевеликого Війська Донського за суверенну Державу і склала з нею як суб’єктом міжнародного права договір про обопільні державні межі" (НБУ//ІР: Ф. ХІ. — Спр. 2480. —Арк. 1).

Договором між УСРР і РРФСР від 28 грудня 1920 року Таганрозький і Шахтинський округи поверталися Україні, в зв’язку з чим вона мала відмовитися від чотирьох північніх повітів Чернігівської губернії (ЦДАВОВУ: Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 628. — Арк. 108).

Ось чому значна частина сучасної Донщини після війни 1920 року перебувала в складі України, зокрема Шахтинський і Таганрозький округи, але не Ростовський.

Тоді ж уряд УСРР порушив питання про приєднання до України суміжних районів РРФСР, де проживали компактно українці. Однак реакція російської сторони виявилася досить своєрідною: в Ростові почали кампанію — як у пресі, так і усну — за перехід Таганрозького і Шахтинського округів до Північно–Кавказького краю. Члени Південно–Східного крайкому РКП(б) Мікоян, Ейсмонт, Колотилов підготували навіть спеціальну записку, яку Сталін розпорядився розіслати всім членам і кандидатам у члени ЦК і президії ЦКК. У ній свідомо фальсифікувалися як історичні аспекти проблеми, так і кількість українців у цьому регіоні. Зокрема, вказувалося, що в Таганрозькому окрузі за переписом 1923 року їх усього третина, хоч насправді ця цифра становила в шести районах від 51 відсотка до 92 (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Арк. 70—72, 78).

Зрештою, російськими більшовиками в основу розмежування було взято не національну ознаку, а вказівку Леніна, що "соціалізм не може бути побудований на адміністративному економічному поділові, встановленому в минулому, і що, нарешті, час узятися за створення "доцільно побудованих адміністративних економічних районів" (там само. — Арк. 72).

Розмежування відбулося за таким рішенням: до Російської Федеративної Республіки відійшли нижчезазначені частини території Української Соціалістичної Республіки:

"а) Федорівський, Миколаївський (з м. Таганрогом), Матвієво–Курганський, Советинський, Голодаївський райони й східна частина Катерининського району Таганрозької округи на Донеччині;

б) Глибочинський, Ленінський, Кам’янський, Усть–Калитвенський, Владимирський, Сулинський, Шахтинський (з м. Шахти) райони і частини території Сорокинського й Олексіївського районів Шахтинської округи на Донеччині".

Лінія кордону визначилася в зв’язку з цим так:

"Сорокинський район рікою Північним Дінцем розділяється на дві частини, з них північна — до РРФСР, а південна лишається в межах УСРР, далі кордон іде по ріці Північний Донець аж до впадіння в неї ріки В. Кам’янки. Станція Гундаревська в установлених межах землекористування відходить до РСФРР з тим, що, встановлюючи заоколишній кордон землекористування ст. Гундаревської, Рудні не входять у внутрішню смугу й лишаються за УСРР. Далі кордон іде по р. Кам’янці з тим, що хутори Н. Шеверів і Площаково відходить до РСФРР, а хутори Власово і Королево не лишаються за УСРР з тим, що землекористування всіх цих хуторів лишається без зміни до переведення землевпорядуючих робіт. Далі кордон іде між землекористуваннями радгоспу "Червона Могила" (колишнє Провалля) і хутором Ковалево, Платово й Гуково, звідти іде по межі С. Криничній (колишнє Бірюково), займаючи хутір Добридень, себто по кордону Шарапівського району.

Далі, проходячи по території Олексіївського району й залишаючи в межах УСРР землекористування ст. Остахової й хуторів Н.–Єфремівського, Н.–Олександрівського й Н. Тузловського, кордон доходить до Таганрозької округи й, проходячи по старому округовому кордону Шахтинської й Таганрозької округ на протязі 5–х верств, іде в напрямку річки Тузлов по районних кордонах між Голодаївським і Дмитрівським районами до ріки Міус. Далі кордон іде по ріці Міус по кордонах землекористування між селами Маринівкою, Григорівкою й Голодаївкою так, що с. Голодаївка відходить до РСФРР.

Проходячи далі по кордону землекористування німецьких колоній Бушлерівки, Марієнгам, Густав Фелод, з тим, що ці колонії відходять до РСФРР, кордон іде по Амвросіївському районованому кордону до річки Середній Єланчик. Далі кордон установлюється по землекористуваннях села Покрова–Кирилівки, хх. Катеринівського, Слюсарево до балки Грузький Єланчик, залишаючи північно–західну частину Катерининського району в межах УСРР. Далі кордон іде по балці Грузький Єланчик аж до кордону Маріупольської округи" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3145. — Арк. 146, 147).

УСРР змогла в тих умовах вимагати тільки такого.

11 листопада 1925 року на засіданні Великої Президії ВУЦВК було ухвалено звернутися до Союзної Ради Національностей з проханням "утворити спеціальну комісію для розгляду тих численних заяв, які надходять від українського селянства й робітництва, що мешкають на терені РСФРР у суміжних з УСРР районах, вважаючи необхідним, аби представники УСРР, що увіходять до складу Ради Національностей, взяли участь у роботі цієї комісії" (там само. — Арк. 175).

Ще один документ: "Заслухавши інформацію представників ВУЦВК в Паритетній комісії щодо вирішення спірних питань у встановленні кордонів між УСРР і Північно–Кавказьким краєм, Мала Президія ВУЦВКу 15 грудня 1925 року постановила:

"Доручити представникам ВУЦВК, щоб на черговому засіданні Паритетної комісії вони обстоювали питання про передачу УСРР лікарні Гордона, яка мусить обслуговувати пролетаріят Донбасу.

Маючи на увазі домагання населення й місцевої влади станції Чертково щодо приєднання їх до Старобільської округи, настоювати в Комісії по районуванню при ЦВК СРСР та приєднання цієї території до меж УСРР.

Доручити представникам ВУЦВКу обстоювати питання про перенесення Морського технікуму з Таганрога до Маріуполя" (там само. — Арк. 181).

На підставі Постанови РНК УСРР від 1/ХІІ–25 р. секретаріатові ЦАТК в терміновому порядку доручалося проробити й внести на розгляд комісії питання щодо приєднання станції Чертково й суміжної з нею території Мілеровської округи Північно–Кавказького краю, а також проект щодо врегулювання кордону на підставі клопотань від українського населення зазначеної території (там само. — Спр. 3152. — Арк. 216).

7 вересня 1925 року ЦАТК при ВУЦВКу винесла таке рішення: "Визнати, що існуючий державний кордон поміж УСРР й Північно–Кавказькою країною РСФРР в районі ст. Чертково (Південно–Східна залізниця) цілком штучний, розподіляючи одноцільну в економічному та етнографічному відношенні територію, яка тяготіє до х. Мілового Старобільської округи, викликає тим самим ненормальні явища, які дискредитують місцеві органи влади перед населенням. А тому просити Президію ВУЦВКу підняти перед ЦВК СРСР клопотання про приєднання Леоно–Калитвенської волості Північно–Кавказької країни РСФРР до складу Стрільцівського району Старобільської округи УСРР" (там само. — Арк. 249).

Та на це в Москві не зважили. І не допомогло пізніше звернення до Політбюро ЦК ВКП(б) керівників УРСР навіть за участю Лазаря Кагановича, котрий у другій половині 20–х років був Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32).

А коли під час зустрічі з українськими письменниками в лютому 1929 року Сталіна запитали: "Чому до України не приєднають декілька повітів Курської та Воронежської губерній?", той відповів: "Для нас кордони в межах СРСР не мають значіння, питання це стояло кілька років, але ми до нього ставимося дуже обережно. Західня буржуазія в своїй пресі і так натякає, що ми дуже часто міняємо кордони" (Вісті ВУЦВК. — 1929. — 23 лютого.).

Тобто в двадцятих роках XX ст. уряд УСРР нічого не добився, навпаки, на південному сході Україна втратила ще два округи — Таганрозький і Шахтинський.

Зрозуміло, національного фактору при такому зміні кордону російські більшовики не враховували. У той же час, коли взяти до уваги перепис населення 1926 року, то тільки в центрах сільських рад Таганрозького округу українське населення було в абсолютній більшості: Голодаївка (5.536 мешканців, 5.130 українців), Денисово–Олексіївка (645, 637), Лисогорка (2.067, 2.050), Мілерово (1.093, 1.077), Новоспасівка (1.015, 1.009), Російське (830 росіян), Кам’янотузлівське (199, 287), Ясинівка (296, 291), Олександрівка (2.067, 1.737), Олексіївна (2.116, 1.971), Анастасіївка (3.248, 3.162), Великий Кірсан (1.965, 1.929), Демидівський (212, 192), Кам’яноандріанівський (432, 423), Латонівка (2.040, 2.007), Матвіїв Курган (3.001, 2.651), Милість–Куракино (1.884, 1.858), Новоселівка (652, 647), Новомиколаївка (405, 391), Петровське (556, 490), Полтавське (304, 286), Ряжене (1.286, 1.236), Відрубне (269, 258), Велика Неклинівка (1.023, 1.023), Варенівка (2.735, 2.699), Веселе (485,479), Іванівка (1.141, 1.112), Лакедемонівка (2.057, 2.027), Лотошниківське (164, 162), Мар’ївка (1.018, 999), Мокросарматське (469, 464), Миколаївка (5.266, 5.188), Нікольський (280, росіян 192, українців 88), Новобесергенівка (739,722), Носове (1.664, 1.579), Відрадненський (260, 255), Покровське (7.093, 6.651), Самбек (2.742, 2.720), Троїцьке (5.360, 5.284), Великокрепіно (4.540, 4.331), Виділ (443, 443), Генеральський міст (1.797, 1.724), Камишівка (296, росіян 271, українців 25), Каршино–Іванівське (292, 282), Каршино–Аненське (586, 580), Красносілля (146, 146), Петровське (938, 878), Платово–Іванівка (858, 842), Совет (973, 854), Васильєво–Ханженівка (967, 958), Весело–Вознесенське (3.788, 3.689), Григор’ївка (1.125, 1.103), Катеринівка (2.248, 2.178), Єфремівка (1.351, 1347), Мало–Кирсанівське (2.412, 2.412), Наталівка (2.438, 2.390), Федорівка (3.087, 2.712).

Що стосується Шахтинсько–Донецького округу, то тут у Вешенському, Казанському, Мєшковському, Тарасовському було мало українців, але вже у Кашарському, Криворізькому, Леоно–Калитвенському, Мальчевсько–Полненському вони переважали.


ДОКУМЕНТИ


Грамота Посольського приказу Московської держави білгородському воєводі Федору Хилкову про видачу грошового забезпечення 50 українцям, які відправлялися на Дон

25 травня 1646 року

От царя и великого князя Алексея Михайловича всеа Русии в Бєлгород стольнику и воеводе нашему князю Федору Ондреевичю Хилкову.

В нынешнем 154–м году майя в 20 день писали еси к нам, что майя в 10 день пришли в Бєлгород из литовские стороны из городка Олешни черкасы Тимошка Пушкарь с товарыщи 50 человек служить нам, великому государю. И как к тебе ся наша грамота придет, и ты б тех черкас, Тимошку Пушкаря с товарыщи 50 человек, принял и отпустил бы еси их на Дон, а нашего жалованья дал им по 2 рубли человеку из белогородцких доходов. А будет доходов нет, и ты б им дал свои деньги или, где заняв, да им дал, а те деньги тебе, или у ково займешь, отдадут на Москве. А которого числа тех черкас на Дон отпустил и из белогородцких ли доходов, или свои, или у ково заняв, им деньги дашь, и ты об том отписал к нам к Москве, а отписку велел отдать в Посольском приказе диаком нашим думному Григорью Львову да Алмазу Иванову.

Писан на Москве лета 7154–го майя в 25 день.

(Воссоединение Украины с Россией. — М., 1953. — Т. I. — С. 424, 425.)



Резолюція зборів української громади Дмитрівки про приєднання Таганрозького повіту до України

19 листопада 1917 року



в справі прилучення Таганрозької округи на Донщині до Української Народної Республіки,

ухвалена на загальних зборах тов. "Українська громада" в Дмитрівці

Області Війська Донського, дня 19 листопада 1917 року.

З огляду на то, що

1). Наша місцевість місто Дмитрівськ Таганрозької округи О.В.Д. находиться на території, в котрій корінне населення є української національности;

2). Що та територія раньше належала до Катеринославщини, а тілько недавно прилучена до Области донського війська царською самоволею, щоби лекше було панувати царському урядові над робучим народом,

Ми, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах тов. "Українська громада" дня 19 листопада в салі больничної каси, просимо Центральну Раду в Київі порозумітися або бепосередньо з казацькою Республікою на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби при установленні границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька округа О.В.Д. назад була прилучена до Катеринославщини а разом з нею ввійшла в склад Української Народної Республіки; бо тільки тоді не буде насильства над нашими національними чувствами (поділу України в межах Федеративної Росії); а се утворює шлях до мирного співжиття народів і улекшить борьбу покривджених суспільних класів за соціалізм.

За Раду тов. "Українська громада" в Дмитрівці

Голова зборів Щербак

Писар підпис

Члени Ради: 5 підписів.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 5.)



Протокол окружного з'їзду української громади в Таганрозі про приєднання до України

3–6 грудня 1917 року


Протокіл

окружного з’їзду 3 грудня с/р в Таганрозі

Засідання з’їзду починає[ть]ся о першій годині в полуднє в поме[шканні] Таганрозької Української Громади. Число делегатів від волостних (ко)мітетів, робітничих українських культурно–просвітних і політичних організацій 80.

В Презідіум засідання вибрані: Тов. Шевченко Юлія, Шмигуль, Завгородний, Леся Мартиненко і Дулеба Остап.

Презідіум пропонує порядок денний, котрий цілком приймає[ть]ся:

1) Доклад з міст.

2) Український рух, Укр. Цент, рада і Секретаріат.

3) Доклад про відлученіє Таганрогщини.

4) Українські Установчі збори.

5) Таганрозька Окружна Рада і її завдання.

6) Вибір члена Центради.

7) Відношеніє до Окр. Таганрозької Управи.

8) Вибір членів Ради.

Засідання відкриває голова Таганрозької Громади Тов. Пастернак. Тов. Пастернак вітає з’їзд, дякуючи за численну участь в засіданні і закликає до рішучої боротьби з темнотою і несвідомістю.

Тов–ка Шевченко вітає з’їзд як член Центр. Ради і в своїй промові виясняє границі поміж Українською і Російською демократією.

Тов. Завгородний вітає з’їзд іменем Укр. соц. дем. партії і указує на се, що вона стояла на сторожі прав Українського Народ а так до, як і в часі революції.

Тов. Товмачів вітає з’їзд іменем партії Українських Соц. рев. і виясняє ріжницю межи Укр. і Рос. партією соц. Рев.


1. Доклади з міст

Від Троїцко–Харцискої волости докладує тов. Павленко. В докладі представляє велику національну несвідомість своєї волости і закликає негайно дати освіту селянам.

Від села Григорієвкі Миколаївської вол. тов. Завгородний відчитує приговор сільського сходу, в котрому населення домагає(ть)ся негайного прилучення до України.

Від Амбросівської волости Тов. Удовиченко. Закликає селян взятись за діло прилучення з більшою рішучостію.

Від Самарської вол. докладчик представляє тяжке положенніе селян… (з)находять потребу прилучення, але не знають куди (звертатися).

Представник Пастухівського рудника від своєї організації висловлює [по] станову за прилученніє.

Представник Троїцкої слободи указує на брак національної свідомости, однак слобода виражає за прилученіє.


2. Про Український Рух, Центраду і Секретаріат

Докладчик представляє життя України до Хмельницького і пояснює Переяславський Трактат, демократичний устрій України в контрасті російському імперіалізму, в якому то стані находилась тоді Московщина. Представляє висшість Української культури і просвіти. Обясняє на підставі переписі 1897 року як затемнила Московщина український народ. Згадує про Шевченка і його діяльність, послі переходить до окупації Галичини і об’ясняє політику і відношення Московщини до Галичини. Відтак рисує часи революції і засновання Центради, її діяльність і політику, перший і другий універсал, доходить до повстання большевиків і їх відношення до Центради і про третій універсал.


3. Про відлучення Таганрогщини від України

В докладі поданий історичний факт 1883 року — царський указ, на основі якого відірвано від України Таганрозьку округу, і характеризовані наслідки царського деспотизму на Україні.

Відкриваються дебати з приводу першого і другого докладу.

Тов. Завгородний говорить про початкову роботу соц. дем. роб. партії і про відреченніє від нас нашої буржуазії. Далі порушує справу більшовитського руху і зазначає, що Укр. демократія працювала з російською демократією до того часу, доки тут не повстав цілковитий розлад. Далі іти з частиною демократії, якою являються більшовики, Укр. демократія іти не може, бо вони ведуть до загибелі всю російську демократію і всі здобутки революції.

Тов. Удовиченко виясняє положеніє селян, котрі бажають прилучення, однак бояться виступити отверто, мають на увазі узброєну силу козаків, виясняє положеніє селянства, котрому військовий круг дає у себе місто лиш з дорадчим голосом.

Тов. Лобуренко виясняє брак інтелігентних сил у нас тим, що частина наших робітників працює в російських партіях.

Тов. Гец пропонує з’їздові негайно винести резолюції про прилученніє до України, виясняє сучасний мент і насильства козаків.

Тов. Павленко указує на наше щасливе положеніє, що всю визвольну роботу веде у нас пролетаріат власними силами.

Тов. Левшин доповняє доклад про відлученіє Таганрозької округи і доводить, що єдність помежи нами і рос. демократією вже зірвано по тій причині, що рос. демократія йде протав нас походом скрайно шовіністичним.

Тов. Тесленко закликає до організації і праці над освідомленієм селян, щоб не було подібних непорозумінь, яке мало місце в Чистяківській волості, де для населення було зовсім байдужим чи прилучитись до України, чи зістати від владою козацтва.

Тов. Дулеба зазначав, що поміж демократією українською і російською не може бути взагалі нічого спільного, і ми приневолені держати себе від них осторонь, так як їх політика веде до загибелі.

Тов. Клименко доказує, що у нас є доволі гарних сил, треба лише взятись за роботу і закликає до організації.

Тов. Удовиченко говорить про незорганізоване земство, котре не виявляє зовсім волі селянства.

Тов. Максимов поддержує товарища Левшина і говорить про відбувшийся з’їзд 10 падолиста, де піднімали українці питання про прилучення, але голова з’їзду не дав селянам змоги висказатись.

Тов. Кацай іменем своей волости висказується за прилучення.

Тов. Пушкарев пропонує припинити дебати і винисти Відповідні резолюції. Предложения приймається.

Радою з’їзду предложено резолюцію, котру поставлено на голосування. За резолюцію голосів — 78, повздержалось — 2, протів — ніхто.

"Піднімається питання про скликання повного з’їзду, на котрий мають прибути селяни з постановами за прилучення. Справу сю поручають т. в. о.


4. Доклад Т–ки Шевченко про Українські Установчі збори

Т–ка Шевченко виясняє значіннє Укр. Уст. Зборів і закликає селян до енергічної праці.

Тов. Удовиченко закликає селян як найсильнійшу підпору (на) Укр. установчих зборах.

Тов. Завгородний взиває до праці.


5. Доклад Т–ша Шмигуля "Т(аганрозька) О(кружна) Рада і її діяльність"

Поясня про початки і заснованіє Т.О. Ради і її дальші задачі і потребу її істновання, говорить про необхідні средства для удержання і прохає проект здобуття коштів.

Вноситься пропозиція збирати гроші на волостних сходах, організаціях, а також жертвувати волостними радами і організаціями.


6. Вибір члена в Центральну Раду

Одноголосно вибраний тов. Пастернак.


7. Відношеніє до Окружної управи

По короткій дебаті винесено резолюцію: українізувати земства, Окруж. Таг. Управу.


8. Вибір окружної Таганрозької Ради

Запропоновано від волостей по одному чоловіку: вибрано 20 чоловік від волостей, 7 від організацій.

З’їзд закінчив промовою тов. Пастернак, в котрій закликає селян на сельських і волостних сходах виносити постанови за прилученіє і надсилати до Т.О.Р.

6 грудня 1917 року.

Спільними силами составляли протокол засідання окружного з’їзду Мартиненко (підпис нерозбірливий).

(Оригінал. Машинопис. НБУ//ІР: Фонд XI. — Спр. 3305. — Арк. 1–2 зв.)



Телеграма мешканців Обояні Курської губернії до Голови делегації Української Держави С. Шелухина про примус російських властей відмовлятися від приєднання до України

1918 рік


Телеграмма

Киев

Господину Председателю Мирной конференции Украинской Державы Шелухину

Белгорода 758 45 17 20 15

Беженцы Обояни Курской губернии живущие Белгороде имеют точныя сведения что Советская власть Обояни принудительно с угрозами составляет приговоры о нежелании присоединяться к Украине. Считаем необходимым Вас известить и просить считать эти приговоры насильственными.

Біженці гор. Обояні.

З оригіналом згідно:

За секретаря (підпис нерозбірливий)

(Копія. Машинопис. НБУ/ЯР: — Ф. XI. — Спр. 2502. — Арк. 1.)



Звернення мешканців Обояні та Обоянського повіту до гетьмана П. Скоропадського з проханням узяти їх під юрисдикцію України

19 травня 1918 року


Ясновельможному гетьману всея України

представників від міста Обоянь

і Обоянського повіту:

місцевого голови Мик. Сіньчі,

земельського голови Мик. Яньшіна,

волостн. старости Никифора Яковліва

і керовничого старшинства

Обоянського Олексія Скрипченка


ПРОХАННЄ

Державний Батько наш!

Згідно з мапами України наш Обоянський повіт, як заселений дійсними українцями і лежачій на південь від річки Сейму, що кладе на Курщині етнографічний кордон меж нами і москалями, належить бути приєднанім до Материнської Держави, під владную і щирую Руку Вашу.

Два рази вже заїмало наше місто військо 1–го і 41–го германських корпусів с допомогою Обоянського старшинства і громадян, але ж 29–го квітня, після 20 годин боротьби з нами, місто Обоянь знову захоплено большевицькими бандами.

Побито і порізано у місті багато українців, щодень дістаємо нові вістки о казнях наших братів… Ми усі чекаємо у Білгороді, коли буде можливо вернутись До рідного краю. Скоро не маємо і на хліб щодень; усе наше майно страчено у боротьбі. Прибігаємо тепер до Вас і до броні Вашої. Не отдавайте, Батько, нас і родини наші на поглуз і на погибель.

Нашою кровію заплачено нами за право жити під Рукою Вашою, то і буде мета наша перед Ясними Очима Вашими.

Громадський договор наш має пан Міністр Справ Закордонних; тепер домагаємо Державного Слова Вашого, як буде нам Бог допомагати.

Олекса Скрипченко,

Микола Сіньча,

Никанор Яковлів,

у Києві,

19–го травня 1918 року.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 44. — Арк. 23.)



Звернення представників Корочанського повіту до Голови Делегації Української Держави С. Шелухина про приєднання до України

23 червня 1918 року


Его Превосходительству

Господину Председателю Делегации Украинской Державы

по ведению мирных переговоров

с Делегацией Российской Советской Республики

Корочанской Делегации по вопросу

о присоединении к Украинской Державе.

Город Короча и уезд включены в территорию Украинской Державы, но по настоящее время находятся в руках Российской Советской власти, творящей в городах и уездах массовые убийства и грабежи и расхищающей народное достояние.

Ввиду того, что край наш не оккупирован — с одной стороны и начаты мирные переговоры с Великороссией — с другой стороны, население крайне встревожено возможностью изменения границ Украинской Державы, и богатства города и уезда, заключающиеся в миллионах пудов хлеба, фруктов, масляних продуктов, сырья и в культурных хозяйствах, маслобойных и сахарных заводов, подвергшихся разгрому, в Советских руках будут приведены к окончательному уничтожению. А потому делегация имеет честь просить заступничества Вашего превосходительства:

1) О закреплении города Корочи и уезда за Украинской Державой и

2) о возможно скорейшей оккупации их правительством Украины.

Члены Корочанской Делегации (підписи)

23.VI–18.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 44. — Арк. 7–7 зв.)



Звернення мешканців слободи Бутурлинівки Воронезької губернії до Голови Української Делегації з проханням приєднати їх до України

24 червня 1918 року


Пану Голові Української мирної делегації

Я перейшов через большевицькій фронт з метою просити прилучити сл. Бутурлинівку Воронежск. губ. Бобровського повіту до України. Громадяне названой слободи родом українці, зв’язані історієй і інтересами з Україной, не раз звертались до мене як українському старшині, висказуя своє бажання приєднатися до України, та й прохали мене, щоб я звернувся у Київі до кого слід з їх бажанням.

Про це присуди громади вони мені не могли дати, позаяк в Бутурлинівці верховоде совіт і панує червона гвардія.

Громадянин сл. Бутурлинівка і півсотенний 5 Українського полку

гет. Полуботька Ф. Головчан

24.VI–18

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 4.)



Пам’ятна записка землевласників Валуйківського та Острогозького повітів і Харківського союзу хліборобів до міністра внутрішніх справ Української Держави з проханням приєднати українські повіти Курської та Воронезької губерній

10 липня 1918 року


Господину Министру внутренних дел Семена Андреевича Блинова, Льва Сергеевича Милькевича и Александра Алексеевича Голостепова, уполномоченных от Валуйского союза сельских хазяев, от Валуйского О–ва взаимного кредита, от Валуйского торгово–промышленного Союза, от Харьковского Союза Хлеборобов и от землевладельцев Острогожского уезда


Памятная записка

Неоднократные депутации, ходатайствовавшие о присоединении к Украине юго–восточной части Курской губ. и южных уездов Воронежской губ., достаточно подробно обосновывали свои ходатайства историческими, этнографическими соображениями и, кроме того, указывали на экономическое значение области, богатой подсолнечным маслом, которого нет в других районах Украины.

В настоящее время мы уполномочены ходатайствовать о немедленном очищений от большевиков этих уездов, подлежащих присоединению к Украине.

Большевистские банды, именующие себя войсками Российской социалистической республики, с особым усердием и жестокостью грабят население уездов, исторически, этнографически и экономически тяготеющих к Украине, не надеясь удержать эти уезды в своих руках. Грабежами и насилиями, доходящими до массовых расстрелов и самых возмутительных издевательств, подвергаются местности (например, Мандрово и Никитовка Валуйского уезда, Россошь Острогожского уезда и др.), занятые было германо–украинскими войсками, а затем оставленными ими при отходе назад на условленную демаркационную линию. В таком же положений находится и нейтральная зона, так как большевики совершенно не спитаються с заключаемыми их уполномоченными перемириями и хозяйничают в нейтральной зоне как у себя дома, делая иногда набеги даже на местности, находящиеся уже в украинских руках, как это неоднократне повторялось на фронте, проходящем через Валуйский и Бирюченский уезды в конце июля.

Промедление в очищении от большевиков уездов, о которых идет речь, угрожает Украинской Державе тем, что значительная часть урожая погибнет из–за ненормальних условий уборки, собранное же будет вывезено большевиками на север и вместо богатого хлебом и маслом края, Украина получит разоренный, нуждающийся в пособиях на прокормление населения и восстановления хозяйства.

Замедление в изгнании большевиков из окраинных частей Слободской Украины, обратный отход украино–германских войск на демаркационную линию и безнаказанность постоянных нарушений со сторони большевиков условий перемирий смущает население прифронтовой полосы, которому большевики усиленно внушают мысль о слабости, имеющейся в распоряжении Украины военной силы. В результате даже и в местностях, уже находящихся в распоряжении Украины, жизнь никак не может наладиться, спешные сельскохозяйственные работы протекают в очень неблагоприятных условиях, восстановление же права и порядка очень затруднительно.

Поэтому мы ходатайствуем о скорейшем присоединении к Украине и об очищении от большевиков, находящихся еще в их власти части Валуйского уезда, уездов Бирюченского и Острогожского, а также и остальных, подлежащих присоеденинею к Украине уездов Воронежской губ. и Новооскольского уезда Курской губ.

10.VII–1918 г.

Підписи.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 22–22 зв.)



Меморіал про необхідність повернення Україні Таганрозького і Ростовського округів, переданих 1883 року Війську Донському

1918 рік


Меморіал

В 1883 году Государственный Совет большинством всех голосов против двух постановил отклонить проект Военнаго Министра о присоединеніи г. г. Таганрога и Ростова с уездами к области Войска Донского. Однако Александр III утвердил мнение меньшинства: указанные города были отторгнуты от Екатер. губ. и присоединены к чуждой им по экономическому, бытовому и этнографическому укладам Области.

Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ее пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу. Окружные Начальники своими административными талантами только способствовали обостренно этого отношения. Питалось оно в значительной степени и тем, что в виду отрицательного отношенія казачества к Земству, огромный Таганрогскій Округ, насчитьівающій почти милліонное населеніе, был лишен благ Земскаго Самоуправленія, почти не имел больниц, школ, дорог, мостов и в этом отношеніи находился в самом жалком й безпомощном состояніи. После изгнанія большевиков из Таганрога и его Округа, когда в связи с политическими собьітіями и образованіем самостоятельной Украины, явилась возможность без преувеличенія, что подавляющее большинство населенія стало мечтать о таковом присоединеніи к родственному ему по крови государству. В этом присоединеніи видели залог зкономическаго и культурнаго процветанія края, а также обезпеченіе участія населенія в строительстве государственной жизни. На Дону же это строительство будет находиться исключительно в руках казачьего круга, состоящаго из представителей казачьих станиц, совершенно чуждых населенію Таганрога и Округа.

К сожаленію, говорить о своей Украинской орієнтацій никто в этих местах открыто не решается, в виду крайне шовинистической позиціи, занятой в этом вопросе Доном. И всякое открытое вьіступленіе в этом смысле в будущем, при отходе Таганрога к Новочеркасску, может иметь за собою для выступавших весьма тягостныя последствія — вплоть до высылки из пределов Области. И населеніе молчит. Это молчаніе весьма характерно. Все прекрасно понимают, что открытое выступленіе с оріентаціей на Дон никаких репрессивных мер в будущем со стороны Украины, ни при каких обстоятельствах, повлечь за собою не может. Между тем, ни одна общественная группа с такой оріентаціей не выступает. Не дает ли это обстоятельство права предположить, что охотников оріентироваться на Дон среди организованных общественных групп, вообще, не имеется.

К глубокому огорченію всех искренних друзей Украины разрешеніе вопроса о присоединеніи Таганрога и Округа к Украине затянулось. Рядом с этим Германское Командованіе издало распоряженіе, по которому эта территорія временно объявлена независимой и от Дона, и от Украины.

Последствія такого положенія вещей оказались весьма плачевными для Таганрога с Округом.

1) Прежде всего прекратился приток денежных средств в Таганрогское Отделеніе Государственнаго Банка. Ни Кіев, ни Новочеркасск не считали нужным подкреплять его кассу, в виду неопред ел еннаго политическаго положенія г. Таганрога.

Запасы денежных знаков в Государственном Банке ничтожны, и он лишен возможности обслуживать нужды местной торговли и промышленности, городского самоуправленія и частных лиц. Этим создается катастрофическое положеніе для города. Так, между прочим, Городское Самоуправленіе, имея кредиты в банках, лишено возможности вести в надлежащем масштабе продовольственную кампанію, всегда наталкиваясь на невозможность получать по представляемым чекам наличныя деньги в Государственном Банке. Грозность этаго явленія не требует комментарій.

2) В таком же положеній очутилось и Государственное Казначейство. Последнее и в нормальное время не покрывало своих платежей местными поступленіями и всегда получало подкрепленія из центра. Теперь же Казначейство находится накануне прекращенія выдачи денег местным Правительственным учрежденіям. Кроме того, в Казначействе не открыты кредити для удовлетворенія целого ряда государственных нужд, так как некому ни открывать их, ни выслать на удовлетвореніе таковых денег.

Так, не вьплачиваются пайки семьям, убитих или находящихся в плену солдат с 1–го января 1918 года. Городское Самоуправленіе постоянно осаждается толпами женщин, но безсильно для них что либо сделать. Остались без средств беженскія организаціи и целый ряд средних учебных заведеній, эвакуированных в Таганрог из разных мест Западной Россіи, на содержаніе коих отпускались раньше средства из центров. Теперь никаких средств для этой цели не имеется, а между тем, на содержаніе этих учрежденій потребны сотни тисяч рублей в год. Есть беженскіе пріюты, где десятки детей, раздеты, босы и буквально голодают. И если никакая Центральная власть не пожелает прійти городу на помощь, все эти учрежденія будуть закрыты, и на улицу будут выброшенны сотни больных и голодных женщин, детей, учащихся, педагогов и т. п. Не имеет средств для содержанія мировых учрежденій Съезд Мировых Судей и т. д. Этот перечень бедственных явленій, порожденных отсутствіем центральной власти и притока от нее средств, можно было бы продолжить до безконечности.

3) Крайне обострились продовольственные затрудненія города Таганрога. Уже много недель стоят без дела городскія хлебопекарни за отсутствіем зерна и муки. Правда, городу удалось купить в Маріуполе значительную партію зерна, но… к великому недоуменно всего населенія, так тяготеющего к Украине, Украинскія власти запретили вывоз этого хлеба в Таганрог. Благодаря такой политике город лишен возможности закупать необходимые ему продукты в Екатеринославской губ., откуда, в критическую минуту, часто удавалось получать поддержку.

Другим ударом явилось уничтоженіе выданных уже Таганрогу нарядов на десять вагонов сахару и отказ Державного Банка оплатить перевод Таганрогскаго Отделенія Государственнаго Банка приблизительно на 800.000 рублей, переведенных с большим трудом Таганрог. Город. Самоуправленіем для оплати сахара.

Для того, чтобы не довести Таганрога и его Округа до катастрофы следовало бы:

1) По возможности скорее разрешить вопрос о присоединеніи Таганрога и его Округа к тому или другому государственному образованию. Присоединеніе их к Украине вызовет, несомненно, удовлетвореніе огромной массы населенія.

2) Впредь до разрешенія указанного вопроса Украинское Правительство должно установить свободный товарообмен с Таганрогом и его Округом, трактуя их как часть Украины. Занимающие эту территорію германскія войска, конечно, не будут препятствовать ввозу и вывозу товаров. Сверх того, Украинское Правительство должно принять на себя заботу о подкрепленіи средств Таганрогскаго Отдел енія Государственного Банка, заботу о содержаніи всех государственных учрежденій Таганрога и его Округа, а также учрежденій общественных, содержавшихся ранее Центральной Властью (беженскіе и пр.).

Этот шаг Украинскаго Правительства будет иметь большое политическое значеніе. Во–первых, он покажет, что ему близки и дороги нужды населенія, являющегося частью великой Украинской націй. Он укрепит еще более симпатіи і тяготеніе этого населенія к Украине. Во–вторых, в процессе переговоров с Доном, он даст лишній аргумент в пользу Украины, так как Дон фактически оставил в финансовом отношеніи Таганрог и Округ на произвол судьбы и обрек их на катастрофу. Украина же не могла примириться с тяжелым положеніем родственнаго ей по крови населенія и, невзирая на не выясненность политическаго положенія, приняла на себя заботу о таковом. Устанавливается, таким образом, определенное фактическое положеніе Украины в Таганроге и его Округе, с которым нельзя будет не считаться.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105, 106.)



Попередня угода про розмежування між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським

7 серпня 1918 року


Предварительное соглашение

Киев, 1918 года, августа 7 дня.

Уполномоченные правительств двух независимых государств — Украинского и Всевеликого Войска Донского — заключили настоящее предварительное соглашение в следующем:

1. Границы, разделяющие названные государства, определяются последней административной границей, отделявшей Украину от прежней области Войска Донского, т. е. между последней и Екатеринославской, Харьковской и Воронежской губерниями, причем в районе Маріуполя, который остается за Украиной, стороны признают необходимым отвод на восток площади земли, необходимой в целях обезпечения единства административно–хозяйственного управлення города и порта с их окрестностями, для чего должна быть образована в кратчайший срок согласительная комиссия.

2. Оба договаривающиеся Государства, установив в пункте 1–м сего соглашения свои взаимные границы, признают взаимно свою независимость и суверенитет.

3. На границе названных Держав они имеют право устраивать свои таможни.

4. По стратегическим соображениям Донскими войсками временно занимается ж. д. линия Чертково–Лиски и Лиски–Поворино, впредь до прекращения угрозы с севера неприкосновенности территорий Украины и Всевеликого Войска Донского.

5. На территории Всевеликого Войска Донского Украинская народность пользуется всеми правами в области языка, школы, культуры наравне со всеми прочими гражданами, а политическими правами наравне со всеми гражданами неказачьего сословия. Такие же права предоставляются на Украине Донским уроженцам.

6. Оба договаривающиеся Государства обязуются не заключать впредь договоров с другими государствами и вооруженными организациями, направленных во вред интересов друг друга.

7. Обе договаривающиеся стороны обязуются в кратчайший срок заключить особое соглашение:

а) О свободном транзите; б) О товарообмене; в) О таможенных отношениях; г) О финансовых взаимоотношениях;

д) О железнодорожной и почтово–телеграфной конвенциях;

е) О смешанных комиссиях по регулированию вопросов, касающихся Донецкого бассейна в целях сохранения хозяйственного единства такового.

8. При этом Всевеликое Войско Донское обязуется принять все меры к обеспечению Донецкого бассейна продовольствием и смазочными матеріалами, а Украина к снабжению лесом и металлическими изделиями.

Для урегулирования вопросов, указанных в пунктах 7 и 8 Учреждаются особые смешанные комиссии.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 193. — Арк. 2–2 зв.)



Національний склад населення Старобільського повіту за переписом 1920 року


ТАБЛИЦА

национального состава Старобельского уезда

(перепись 1920 г.)


Волости Общее кол-cтво Украинцы Русские Немцы Евреи Прочие
Н. Астраханская 10865 10844 7 14
Евсугская 10236 9273 939 1
Павловская 9358 9357 1
Пантюхинская 5145 5089 56
Беловодская 18860 16108 148 2604
Шульгинская 15966 15332 8 616
Старобельская 21308 18103 1577 1628
Белолуцкая 10664 10663 31
Танюшевская 8915 8426 247 242
Штормовская 2402 2391 11
Н. Айдарская 950 938 12
Н. Бобровская 10644 8341 934 1360
Жостовская 13391 10270 1584 1538
Просянская 3795 3731 10 54
Марковская 11615 9974 1155 5 480
Курячевская 5696 5539 14 143
Кризская 6737 6401 62 274
Н. Белянская 7822 7579 62 2 179

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9.)



Лист секретаря ЦК КП(б)у Е. Квірінга секретареві ЦК РКП В. Молотову з протестом щодо агітації в Шахтинському і Таганрозькому округах за передачу їх Росії

Квітень 1924 року


ЦК РКП тов. Молотову

Препровождая при сем сообщение Донецкого Губкома № 436/ с от 2/ГУ–24 г., ЦК КП(б)У просит указать Донобкому, что кампания за присоединение Таганрогского и Шахтинского округов к Ростову вносит разложение в работу Таганрогского и Шахтинского округов, создает наряженную обстановку—почему до решения компетентных органов прекратить кампанию.

Секретарь ЦККПУ (Э. Квиринг)

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 65.)



Лист Донецького обкому до ЦК КП(б(У щодо пропагандистської кампанії в Таганрозі про передачу його до Росії

2 квітня 1924 року


Секретариату Ц.К.К.П.(б)У

В Ростове снова началась кампания — как печатная, так и устная — за переход Таганрогского и Шахтинского округов к Ростову, при этом широко распространены слухи, что административно–хозяйственные центры Украины, якобы "уже стали их поддерживать". Об этом за последнее время очень много говорят и в Таганроге, где с нескрываемым удовольствием у одних, с тревогой у других ставится этот вопрос вплоть до партийных и рабочих собраний.

Губкомом посылается Тагорганизации разъяснительное письмо, но одновременно с этим мы считаем необходимым поставить вопрос перед ЦККПУ о решительном прекращении дезорганизующих разговоров, очевидно, санкционируемых ростовскими парторганами.

За секретаря Донецгубкома

(підпис нерозбірливий)

2/IV–1924 № 435/с

РЕЗОЛЮЦІЯ: просити ростовських товаришів не піднімати кампанію в пресі без ЦК РКП.

Квірінг

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 64.)



Протокол засідання Політбюро ЦК КП(б)у щодо передачі Таганрога і Шахтинського округів до Росії

18 квітня 1924 року


Протокол № 73

заседания Политбюро Ц.К.К.П.(б)У.

от 18 апреля 1924 г

Присутствовали члены Политбюро тт. Петровский, Квиринг, Чубарь, Угаров, канд. в ПБ — Затонский, члены ЦК: Кузнецов, Булат, Логинов, Шумский, Корнюшин, члены Президиума ЦКК — Макар и Затон.

Слушали: 1. Предложение Юговостокбюро ЦК РКП о при соединении города Таганрога и Шахтинского округа к Донской области (Присутст. т. т. Ворошилов, Позерн, Патрикеев и Хронин).

Постановили: Для предварительной разработки вопроса создать комиссию в составе т. т. Полоза (председатель), Буценко, Черлюнчакевича и других представителей Юговостокбюро.

Секретарь ЦК КПУ Э. Квиринг.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 48. — Арк. 66.)



Витяг з протоколу засідання бюро Донецького губкому КП(б)У з проханням до ЦК РКП(б) переглянути питання щодо передачі Росії Шахтинського і Таганрозького округів

19 липня 1924 року


Выписка из протокола № 37

заседания бюро Донецкого Губкома

от 19/VII–24 г.

СЛУШАЛИ: 1. Информация т. Рухимовича о передаче Шахтинского и Таганрогского округов к Ростову (решение Политбюро ЦК РКП).

ПОСТАНОВИЛИ: В связи с тем, что решение это поставило под угрозу существование Донбасса и идет вразрез с плановой постановкой основной командной высоты, Бюро Губкома категорически требует пересмотреть этот вопрос, согласовав с представителями Донбасса. В случае отрицательного решения настаивать на пересмотре такого принципиального вопроса на Пленуме ЦК РКП. По данному вопросу с материалами выехать в Москву одному из членов Бюро Губкома.

Верно: Секретарь Орграспредела ЦК (подпись).

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 69.)



Цілком таємний циркуляр Південно–Східного крайкому РКП членам і кандидатам у члени ЦК РКП і членам ЦКК з рекомендацією не брати до уваги аргументів українських властей, які виступають проти передачі Шахтинського і Таганрозького округів Росії

17 серпня 1924 року


Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

СТРОГО СЕКРЕТНО.


Российская Коммунистическая Партия (большевиков)

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ

Отдел______

№ 1043/с.

"17" августа 1924 г.

Членам и кандидатам ЦК и Президиума ЦКК

Тов. Квирингу

По поручению т. Сталина посылается Вам для ознакомления записка Юго–Восткрайкома по вопросу о присоединении Шахтинского и Таганрогского округов к Юго–Востоку (на 2 листах).

Пом. Секретаря ЦК П. Мехлис


СОВ. СЕКРЕТНО.

Членам и кандидатам ЦК и ЦКК.

Еще давно возбужден вопрос о крайней необходимости передачи частей Шахтинского и Таганрогского Округов от Украины (Таганрогский, Белокалитвенский, Екатерининский и Александро–Грушевский районы) к Юго–Востоку, отторгнутых от Донской области в 1920 году.

Особенно остро этот вопрос стал перед Юго–Востоком, когда было приступлено к проведению районирования края, когда стало ясно, что у нас без этого не получится целостной, экономически оформленной области.

После тщательной подготовки вопроса в крае, предварительных переговоров Юго–Востока с Украиной и пленумом Донецкого Губкома, которые решительно высказались против передачи Юго–Востоку указанных районов, по нашему ходатайству постановлением Политбюро вопрос был передан на разработку Специальной комиссии под председательством тов. Цурюпы, После чего Политбюро на заседании от 11 июля единогласно постановило признать желательным передачу Юго–Востоку Александро–Грушевского и Таганрогского районов с тем, чтобы сократить при этом территорию с превалирующим украинским населением. На основании этого решения Юго–Восточные краевые органы взялись за пересмотр предъявленных ранее границ и, как то обозначено на прилагаемой карте, сократили территорию с первоначально предполагаемым населением в 470.000 до 370.000, не подымая никакой кампании среди населения края, а также в отходящих районах.

Однако по директиве Украинского ЦК члены ЦК КПУ и местные организации Донбасса подняли большую шумиху вокруг постановления Политбюро ЦК и поставили этот вопрос на обсуждение всех местных организаций, начиная от Бахмута, Луганска и т. д., и вынося резолюции протеста против решения Политбюро, и даже опубликовывая эти резолюции на страницах печати, создавая тем самым общественное мнение против постановления ЦК РКП. В резолюциях, попавших на страницы печати, и других украинских материалах мы не нашли ни одного нового довода, который не фигурировал бы на заседании Политбюро ЦК и был там упущен.

По поручению Юго–Восточного Крайкома мы, нижеподписавшиеся, этой запиской желая ввести в курс вопроса членов и кандидатов ЦК и ЦКК, сообщаем следующее.

Проведя в данное время экономическое районирование Юго–Востока, мы все же не создали экономически целостной и вполне законченной единицы. Причиной тому служат три фактора: во–первых, не создан в составе края такой округ, который бы явился промышленным ядром и рабочим кулаком Юго–Востока, обеспечивающим пролетарскую руководящую линию в типичной сельско–хозяйственной области с компактной массой казачьего населения (Кубанские, Черноморские, Терские и Донские казаки); во–вторых, Северо–Западная часть края (Донецкий и Морозовский Округа б. Дон. Области) не районированы, и край не округлен как целостная область, что невозможно сделать без города Каменска, куда тяготеют указанные два округа; и в–третьих, в отношении топливного хозяйства и энергетики край также остается необеспеченным.

Устранение этих препятствий и окончательное оформление целостной экономической области, правильно построенной, достигается лишь при условии присоединения к Юго–Востоку частей Шахтинского и Таганрогского округов Донецкой губернии, что дает Юго–Востоку еще новых 30.000 рабочих, сосредоточенных в основном ядре края. Тогда бы как раз мы достигли основной своей цели и получили крестьянский край, замкнутый в рабочее влияние (Александро–Грушевск, Таганрог, Ростов, Грозный, Новороссийск, Краснодар). Состав Александро–Грушевских и Таганрогских рабочих имеет исключительную ценность для Юго–Востока еще и потому, что на протяжении всей гражданской войны он составлял главную опору Советской власти в борьбе с казачеством.

История расчленения. Расчленение Донской области и присоединение частей ее к вновь создаваемой, расчленения в то время Царицынской губернии, с одной стороны, и Александро–Грушевского и Таганрогского районов Украине, с другой, носило спешный характер во время военной обстановки без достаточного учета всех моментов экономического тяготения и вызывалось временными политическими соображениями, потерявшими свое значение в данный момент, а именно:

а) "расказачить" Дон и тем ослабить гнездо белогвардейской опоры,

б) объединить весь Донецкий угольный бассейн в единую угольную губернию по производственному главкистскому, в то время, признаку.

Расказачивание. Рассмотрим насколько существенны теперь те причины, которые в 1920 г. легли в основу расчленения Донской области, а также те доводы, которые выставляются ныне украинцами против решения Политбюро ЦК.

Вряд ли теперь на седьмом году существования Советской власти можно говорить о борьбе с казачьей опасностью путем механического расчленения. Наоборот, проведенное сейчас районирование Юго–Востока, объединившее в одну целую единицу казачий Дон, Кубань и Терек, как бы вносит один из элементов примирения казачества с Советской властью. То, что не удавалось Каледину, Деникину и другим — говорит казачество — объединить нас, прекрасно выполнено Советской властью". Здесь, как бы на лицо своеобразный "национальный признак" Юго–Восточной области и, конечно, присоединение спорных территорий с 370.000 населения, в том числе казаков, вряд ли в состоянии создать "казачий" вопрос в состоявшемся уже объединении казачества Юго–Восточного края с населением свыше 7.000.000 человек. Наоборот, это с одной стороны удовлетворяет своеобразное "национальное" стремление казачества, а с другой стороны усиливает рабочим Таганрога и Александро–Грушевска пролетарскую базу края.

Национальный момент. Переходя к вопросу о национальных признаках присоединяемых территорий, надо указать, что как общее правило в пограничных линиях неизбежно существует национальная пестрота. Где бы не провести пограничную линию Украины с Юго–Востоком, украинский элемент обязательно будет иметь место, ибо на Юго–Востоке имеется (по переписи 1920 г. недостаточно полной) в общем украинцев 11%, из коих по Ставрополью 29%, по Кубани 14%, Тереку 14,6%, Черноморью 6,9% и Дону 22,1%. В отдельности мы имеем в спорных территориях украинское население по Александро–Грушевскому району примерно 20–25%, что никак не дает право Украине настаивать здесь на национальном признаке; что же касается Таганрога, то в последний момент, согласно постановления Политбюро ЦК сузить отходящую к Юго–Востоку территорию с украинским населением, нами намечена такая граница, по которой в Таганрогском районе вместе с городом Таганрогом присоединяется к Юго–Востоку 210.000 человек (перепись 1923 г.), из которых украинцев около 70–80.000, что и составляет около одной трети в Таганрогском районе, а если считать совместно с Александро–Грушевским районом, то из 370.000 общего населения, украинцев будет около 120.000 человек, т. е. меньше 30%. Таким образом, совершенно несомненное экономическое тяготение указанных районов к Юго–Востоку нисколько не противоречит национальному моменту и не создает никаких политических осложнений для большинства населения отходящих районов, а наоборот, правильно разрешает национальный вопрос, ибо этот вопрос существует также и для великорусской национальности.

Угольное хозяйство. Одной из основных причин разделения Донской области в 1920 г. и единственным теперь аргументом украинцев против постановления Политбюро ЦК о передаче Александро–Грушевского района Юго–Востоку — это неделимость Донецкого басейна как единого угольного хозяйства. В настоящее время это единство давно уже нарушено, поскольку угольное хозяйство Донецкого басейна расчленено и управляется 4 крупными государственными хозорганами (НКПС, Донуголь, Химуголь, Югосталь) независимыми друг от друга, не считая мелкой кустарной добычи и аренды частных лиц. Кроме того, поскольку Донуголь является организацией не украинской, а союзной, поскольку он может работать и на Юго–Востоке также как на Украине. Причем совершенно невозможно связывать вопросы определения границ между республиками, расчитанные на долгие годы, с теми или иными формами управления промышленности, которые часто меняются. Если даже, в связи с передачей угольных районов, возникает вопрос о разделении Донугля, то ничего страшного в этом нет для того, чтобы отвергнуть постановление Политбюро ЦК, без проведения которого невозможно правильное устройство Юго–Восточного края, тем более, что компетентный, больше всех заинтересованный в вопросах управления промышленностью тов. Дзержинский, при обсуждении в Политбюро этого вопроса доказывал, что при настоящих условиях сохранение единства Донбасса не является уж столь необходимым — наоборот, создание двух угольных районов может вызвать и усиление производительности и удешевление продукции и даст возможность их взаимной проверки. Блестящим подтверждением этому служит тот факт, что вынужденное прекращение Донскими организациями аренды шахт Донбасса, из–за неприемлимости условий в прошлом году, сразу подняло цены угля на рынках Юго–Востока в 2–3 раза, доведя его до уровня цен нефти, и вместе с тем создало в Боковохрустальском районе, благодаря невывозу угля на Юго–Восток, громадные запасы, обесценивающиеся отлежания. Присоединение Александро–Грушевского района к Юго–Востоку, как наиболее заинтересованному в потреблении добычи угля этого района, безусловно устранит эту ненормальность.

Экономическое тяготение. Переходя к вопросу об экономическом тяготении Александро–Грушевского и Таганрогского районов к Юго–Востоку, мы можем указать аа следующее:

а) Таганрогский порт на 9/10 обслуживает нужды Юго–Востока и в то же время не представляет для Украины никакой ценности при наличии у нее портов Мариупольского, Одесского, Николаевского и Бердянского;

б) Таганрогский рейд составляет одно целое с портами Ростов и Ейск в смысле портового управления, гирлового канала и землечерпательных работ для создания глубокого морского канала;

в) Таганрогская обрабатывающая промышленность (кожевенная и маслобойная) питается сырьем и управляется Юго–Востоком, а металлургическая снабжает Юго–Восток металлом для выделки сельскохозяйственных машин, труб для транспорта и т. п.;

г) единственный довод украинцев против передачи Таганрога, что он является хлебной базой для Донбасса, настолько несерьезен, что на нем не стоит останавливаться;

д) Александро–Грушевский уголь на 70% потребляется на Юго–Востоке для транспорта, местных заводов, отопления городских домов, крестьянского потребления и пр.;

е) энергетическая связь с Ростовом Белокалитвенской и Ал.–Грушевской станций, которые должны обслуживать по плану Гоэлро Юго–Восток, постройка которых не включена в пятилетний план Украины, как не имеющая для нее никакого значения, и без которых Ростовский округ лишается всяких хозяйственных перспектив;

ж) подъездной путь к Ростову по шлюзованному Донцу обслуживает исключительно (85%) Екатерининский район как район кустарной добычи угля и могущий стать вместе с тем энергетической базой для электрификации окружающих сельских районов;

з) железнодорожная линия Таганрог—Ростов связывает эти два города в единое целое, для удобства управления которой еще до районирования Юго–Востока возбужден вопрос НКПС–ом о передаче ее Северо–Кавказским дорогам, т. е. Юго–Востоку;

и) неразрывная торговля и кредитная связь этих районов с Ростовом. Даже представители бахмутских организаций сносятся с этими районами через Ростов и никакое запрещение, как то имело место по Хлебопродукту, не может заставить районы Александро–Грушевский и Таганрогский обращаться не к Ростову, а к Бахмуту.

Отношение украинцев. Лучшим доказательством связи спорных районов с Юго–Востоком и правоты нашей точки зрения служат мнения и решения украинских работников:

1) Тов. Петровский и тов. Скрыпник на заседании Политбюро заявляли: первый о том, что можно передать Юго–Востоку Таганрог, но оставить Александро–Грушевск, а второй — отдать Александро–Грушевск, но оставить Таганрог. Мотивы: в первом случае неделимость Донбасса, во втором — национальное соображение.

2) Президиум Укр. Госплана (протокол 22/V–22 г.) постановил: "считать необходимым дополнительно разработать вопрос о возможности передачи Юго–восточной области узкой полосы по Донцу с Белой Калитвой". "В отношении Таганрога Укр. Госплан считает, что Юго–восточная область имеет ряд серьезных оснований претендовать на Таганрог и сельскохозяйственную часть Таганрогского округа в силу старых торговых связей Таганрога с Ростовым, а также в силу общности сельскохозяйственной структуры Таганрогского района с Юго–восточной областью".

3) Украинская комиссия по районированию постановила: "что же касается присоединения к Юго–восточной области города Таганрога и земледельческой части округа, комиссия признает факт экономического тяготения и тесной связи Таганрога с Ростовом, особенно сказывающейся в пользовании таганрогским рейдом для перегрузки грузов на океанские суда".

4) В трудах Укр. Госплана по районированию читаем: о Шахтинском округе — "округ этот присоединен к Донецкой губернии для объединения со всем Донецким бассейном его антрацитовой части, несмотря на значительное тяготение и историческую связь с Донской областью", о Таганроге — "промышленность развита лишь в Северной части, захватывающей часть каменноугольных залежей и в окружном центре города Таганрога, очень важном порте на Азовском море, рейд которого обслуживает еще Ростовский и Ейский порты".

Отношение Госплана СССР. Кавказская секция Госплана СССР на основании подробной разработки вопроса в Госплане постановила:

"Александро–Грушевский, Екатерининский, Каменский районы Донецкой губернии, таганрогский порт, город Таганрог и тяготеющая к городу Таганрогу часть Таганрогского округа представляет единое хозяйственное целое с ростовским районом". Решение это целиком поддерживается тов. Крижановским, довольно много работавшим над этим вопросом.

Протест украинцев против решения Политбюро ЦК является ударом по экономическому районированию Юго–Востока и ни в коем случае Центральный Комитет не может идти по этому пути, ибо такие колебания на первых же порах районирования могут повести к срыву величайшей важности реформы районирования, целесообразной перестройки старого административного деления сообразно экономическим признакам. Не надо забывать, какое значение вопросу районирования придавал 12 парт, съезд, а до него тов. Ленин. Еще в 1922 г. на Пленуме ЦК 17/V, где тов. Рыков выступал с докладом по районированию, первоначальный проэкт которого был составлен профессором Александровым, украинские товарищи тогда выступали вообще против районирования и создания экономически целостных областей в республике, опасаясь, что экономическое районирование может привести к пересмотру границ республик, построенных по национальному признаку.

Заключение. Тогда тов. Ленин со всей своей решимостью выступил в поддержку тов. Рыкова и против украинцев заявляя, что социализм не может быть построен на административном экономическом делении, установленном в старину, и что, наконец, пора взяться за создание целесообразно построенных административных экономических районов, что и было принято подавляющим большинством ЦК.

От имени Юго–Восточного Краевого Комитета, члены бюро Крайкома: Микоян, Эйсмонт, Колотилов.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 70–72.)



Лист М. Мазяренка до Голови Раднаркому УСРР В. Чубаря стосовно байдужого споглядання українського уряду на незабезпечення національних прав українців у Росії

21 вересня 1924 року


21 сентября, 24 г.

Тов. Чубарь, если можете, то пожалуйста, ответьте мне, просто интересующему человеку, из каких соображений присоединены Шахтинский и Таганрогский районы к Юго–Восточной области. Нельзя ли было присоединить южные земли Юго–Восточной области к УССР, население подавляющее большинство которых являются украинцы, на которых Украина имеет больше прав, чем Р.С.Ф.С.Р.

Скажите, почему уезды Курской, Воронежской губерний, населенные украинцами, тесно соприкасающиеся с Украиной, не присоединены к последней? Почему в восточной и южной Украине спокойно продолжается обрусение украинского народа?

Заметьте, что в акте присоединения Шахтинского и Таганрогского районов украинский народ еще раз видит над собой издевательство. Если Вы не хотите знать правильных границ, то украинский народ Вам напомнит правильные границы. На севере и на востоке, включая Кубанскую область, должны быть отданы Украине все земли, население которых перетягивают украинцы. Возглавляемое Вами украинское правительство (Украинский сфатул церий) глоткой матушки Москвы кричит во все горло (губа не дура: "украинцев в Польше обижают") и ни капли слова о тех 7 млн. украинцев, находящихся в Р.С.Ф.С.Р.

Скажите, что сделано в защиту последних? Ответьте в уважаемой Вами харьковской газете. Я думаю, что Вы ответите, а если не захотите — как хотите. Я на переломе. Все зависит — ответите или не ответите, и какой будет ваш ответ, насколько удовлетворит меня. Я бывший красноармеец, честно прослужил добровольцем в Красной Армии 41/2 года, сын крестьянина, располагающего 3–мя десятинами земли. Будет зависеть от Вашего ответа, перейти мне в лагерь непримеримых ваших врагов или нет.

М. Мазяренко

РЕЗОЛЮЦІЯ: т. Медведеву. Прошу разослать чл. П/Б

Чубарь

(Оригінал. Рукопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 73, 74.)



Лист Голови Комісії з урегулюванню кордонів між УСРР і РРФСР О. Червякова в Политбюро ЦК РКП(б) щодо конфліктів між республіками і список волостей Курської та Воронезької губерній, що мають перейти до України за національною ознакою

30 листопада 1924 року

КОПИЯ


В Политбюро ЦК РКП(б).

Сущность вопроса. Вношу на разрешение Политбюро те разногласия, которые выявились во время работ Комиссии по урегулированию границ между РСФСР и УССР.

Разногласия эти заключаются в том, что 1) представители РСФСР опротестовывают в ЦК решения Комиссии, в силу которых к УССР присоединяется часть Курской и Воронежской губерний; 2) представители УССР опротестовывают те решения Комиссии, в силу которых отклонено ходатайство УССР о присоединении к ней другой части Курской и Воронежской губерний, другими словами — УССР наметила свой проект урегулирования границ. Удовлетворена УССР только частично, но против и этого частичного решения протестует РСФСР.

Образование Комиссии ЦИК СССР. Подробно вопрос заключается в следующем. Президиум ЦИК СССР летом текущего года образовал Комиссию под моим председательством в составе двух представителей УССР и двух представителей РСФСР для урегулирования границ между УССР и РСФСР.

Что нужно было разуметь под формулировкой "урегулирование", указаний не было, и потому на первом же заседании Комиссии 1–го июля с. г. было заслушано заявление представителей УССР, которые в лице т. т. ПОЛОЗА и БУЦЕНКО указали, что они разумеют под урегулированием "ГЕНЕРАЛЬНОЕ ИСПРАВЛЕНИЕ ГРАНИЦ" на основе "момента экономического удобства и момента национального в смысле удобства действий госаппарата".

Принципы, легшие в основу регулирования границ. Комиссия, обсудив вопрос "О принципах», долженствующих лечь в основу урегулирования границ, единогласно постановила: в основу урегулирования границ между УССР и РСФСР положить признак этнографический в смысле присоединения к данной республике непосредственно прилегающей к ней территории, заселенной в абсолютном или относительном большинстве населения национальности данной республики.

Заявка УССР. В процессе работ Комиссии было установлено, что границы между УССР и РСФСР подлежат, по заявлению представителей УССР, урегулированию путем включения в состав УССР части территории РСФСР, а именно:

1) Гомельской губ. — одна волость Новозыбковского уезда;

2) от Брянской губ. — 11–ть сел по Севскому и Трубчевскому уездам;

3) от Курской губ. —

а) 10 волостей Путивльского,

б) 7–мь волостей Рыльского уезда,

в) 7–мь волостей Суджанского уезда,

г) 15–ть волост. Грайворонского у.,

д) 1 волость Обоянского уезда,

е) 14 волост. Белгородского (цел(иком),

ж) Корочанский у. (тоже целиком),

з) 8 волост. Н. Оскольского уезда;

4) от Воронежской губернии:

а) Валуйский уезд,

б) Острогожский у. (южн. часть),

в) Россошанский уезд,

г) Богучарский уезд,

д) Павловский уезд (с.–з. и юг.–зап. части),

е) Калачевский уезд (часть).

Согласно этой заявки, в состав УССР подлежало присоединению 32 500 кв. верств с населением 1 096 600 человек, из которых 65% украинцев и 35% великороссов.

Эти заявки УССР базировались на двух признаках:

а) этнографическом, ибо по большинству перечисленных территорий украинцы составляют абсолютное большинство населения;

б) экономическом, ибо в уездах Белгородском и Валуйском украинское население в меньшинстве и к постановке вопроса с включением этих уездов в состав УССР послужил исключительно признак экономический.

Мнение РСФСР. С другой стороны, представители РСФСР с самого начала работ указывали, что в пограничных районах Курской и Воронежской губерний наблюдается резкое выражение чрезполосицы расселения украинцев и великороссов и считали необходимым положить в основу не только этнографические, но и такие признаки: экономика, удобства администрирования, политический признак.

Стоя на этой точке зрения, представители РСФСР считали возможным ПРОИЗВЕСТИ ЛИШЬ ЧАСТИЧНЫЕ ИСПРАВЛЕНИЯ ГРАНИЦ, СВОДЯЩИЕСЯ К СЛЕДУЮЩЕМУ:

1) от Гомельской губ. — 1 волость Новозыбковского у. (совпадает с заявкой УССР);

2) от Брянской губ. — 11 сел по Севскому у(езду) (тоже);

3) от Курской губ. — а) 11 волостей Путивльского у. (совпадает с заявкой УССР), б) по остальным уездам произвести лишь небольшие выпрямления границ в пределах не больше волости;

4) от Воронежской губ. — тоже небольшое выпрямление в Валуйском уезде.

По этому предложению следовало всего включить в состав УССР территорию с населением до 236 000 человек, из коих украинцев 53,5%, великороссов 45,5%.

Как получалось в Комиссии большинство. Таким образом представители УССР и РСФСР, приняв, как указывалось выше, единогласно принципы, долженствовавшие лечь в основу урегулирования границ, различно толковали применение этих принципов, и это определило весь ход работы Комиссии.

Все предложения, которые имели целью удовлетворению заявок УССР, поддерживались представителями УССР и наоборот. Ту же самую позицию занимали и представители РСФСР. А так как моя позиция, занятая мною после изучения всех материалов, не совпадала с мнением одной и другой стороны, то понятно, что решения Комиссии есть мои предложения, поддерживаемые одной из сторон, но одновременно опротестованные другой стороной.

Решение Комиссии. Для разрешения всех вопросов Комиссия получила вполне исчерпывающий материал от Курского, Воронежского Губисполкомов, ЦСУ Украины и РСФСР. Для выверки этих материалов была образована техническая подкомиссия в составе т. т. Егорова (СССР), Троицкого (РСФСР) и Вдовиченко (УССР). Подкомиссия, выверив представленный материал, составила доклад, а Комиссия, найдя его вполне исчерпывающим, на основе данного доклада выносила свои решения. Решения Комиссии свелись к следующему:

1) Гомельская и Брянская губ. Единогласно разрешен вопрос о включении в состав УССР незначительных территорий Гомельской и Брянской губерний, главным образом в целях выпрямления границ и без нарушения этнографического и экономического признаков;

2) Курская губерния — а) Путивльский уезд включить в состав УССР (единогласно),

б) Рыльский у. — 7 волостей, на которые претендует УССР (Глушковская, Кобыльская, Кульбакинская, Сниготьская, Сухановская, Тоткинская и Коровякинская волости) населены в большинстве украинцами (62%); но принимая во внимание то, что обслуживание этих волостей из Рыльска значительно удобнее, нежели из Сумы и что Комиссия на первом своем заседании установила, что в отношении к этим единицам, следует принимать также во внимание административное удобство — ходатайство УССР отклонено (Опротестов. УССР),

в) Суджанский уезд — включить в состав УССР одну волость — Криниченская, а все остальные волости: Гонтаровская, Замостянская, Миропольская, Ново–Ивановская, Улановская, хотя и населены в большинстве украинцами (70% и выше) по тем же причинам, что в Рыльском уезде, оставить в пределах Курской губернии. (Опротестовано представителями УССР),

г) Грайворонский уезд — включить в состав УССР, за исключением Бутовской волости. Мотивы следующие: население в большинстве украинское — по уезду украинцев 64,5%, в южной части 70, 90%. Сельское хозяйство однотипно с таковыми северные части Харьковской губернии.

Экономическая связь с Харьковом (Опротестовано представителями РСФСР),

д) Обоянский уезд — Пенская волость, ОСТАВИТЬ В ПРЕДЕЛАХ РСФСР.

е) Белгородский уезд. Весь уезд в границах 1920–го года — ВКЛЮЧИТЬ В СОСТАВ УССР.

Мотивы. Город Белгород находится в 80 верстах от Харькова, и это безусловно определяет его абсолютную экономическую связь с Харьковом и УССР.

Таким образом, главенствующую роль играет экономический признак. Он настолько силен, что приходится пренебречь тем, что уезд имеет большинство великоруссов. Кроме того, Белгородский уезд хозяйственно теснейшим образом связан с Грайворонским, который тоже включается в состав УССР. Представители УССР заявили, что Белгородский уезд будет существовать, как русский район, с сохранением русского языка во всех учреждениях (Опротестовано представителями РСФСР),

ж) Корочанский уезд. ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР следующие волости: Нехлюдовскую, Кунинскую, Зимовскую и Нечаевскую.

Мотивы двоякого порядка: во–первых — часть волостей имеет большинство украинского населения. Во–вторых, нужно было иметь в виду необходимость учитывать границу с волостями Новооскольского уезда, с включением в состав УССР (Опротестовано представителями РСФСР),

е) Новооскольский уезд. ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР волости: б. Троицкую, Булановскую, Слоновскую, как имеющие большинство украинского населения (Опротестовано представителями РСФСР);

3) Воронежская губерния.

а) Валуйский уезд. — ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР.

Мотивы. Население на 54% украинское. Экономическая связь УССР весьма значительная. В административном отношении управление уездом из Харькова удобнее, нежели из Воронежа (Опротестовано представителями РСФСР),

б) Острогожский, Россошанский, Богучарский, Павловский и Калачевский уезды ОСТАВИТЬ В ПРЕДЕЛАХ ВОРОНЕЖСКОЙ ГУБЕРНИИ (РСФСР), несмотря на то, что в этих уездах украинцы составляют огромное большинство.

Мотивы. Пути сообщения теснейшим образом связывают эти уезды с Воронежем. В то же время их связь с Украиной крайне неудобна. Хозяйственно также существует тесная связь этих уездов с остальной частью Воронежской губернии развитие промышленности которой базируется на переработке продуктов сельского хозяйства этих уездов, кооперативное обслуживание населения идет из Харькова. Представитель Воронежского Губкома (секретарь тов. Быкин) и председатель Губисполкома заявили, что весь район выделяется, как Украинский, с введением украинского языка в учреждениях, школы и проч. И таким образом, есть полная гарантия того, что культурные и иные интересы населения будут удовлетворяться полностью (Опротестовано представителями УССР).

Таким образом, постановлено включить в состав УССР территорию с населением 901.000 человек, из коих украинцы составляют 53%.

Неосновательность протестов УССР и РСФСР. Из вышеизложенного видно, что все решения Комиссии находятся в полном и соответствии с принципами, установленными ею на первом заседании (см. § 3).

В основу решений, как отправной момент, взят признак этнографический, и на его основе сделаны поправки в зависимости от ярко выраженного экономического тяготения или момент административного.

Так, по Рыльскому и Суджанскому уездам, где вопрос идет о незначительных территориях, исходя из требований более удобного администрирования, подкреплены явным экономическим тяготением, вопрос разрешен вопреки национальному признаку. В разрешении вопроса о Грайворонском уезде весьма существенную роль сыграл национальный признак.

По Белгородскому уезду пришлось национальный момент подчинить ярко выраженному экономическому тяготению.

В вопросе о Валуйском уезде очень удачно совпал комбинированный метод, когда необходимость присоединения к УССР на основе национального большинства подкрепилась также признаками экономическими.

Во всех остальных случаях по Воронежской губернии также имело место решение, когда на основе ярко выраженного национального признака, после изучения вопроса пришлось первенствующее место дать признаку экономическому.

Иначе строить работу — обозначало вместо объективного разрешения вопросов, встать на путь тенденционный, неправильный, непоследовательный и вредный.

ПРОТЕСТЫ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ УССР НЕОСНОВАТЕЛЬНЫ.

Главное их требование о включении уездов Воронежской губернии ставит вопрос о пересмотре основного принципа, который был установлен на первом заседании Комиссии, ибо это требование базируется на придании исключительного значения признаку национальному, ОТЧЕГО КОМИССИЯ ОТКАЗАЛАСЬ. Да и сами представители УССР очевидно думали иначе, когда ставили и разрешали вопрос о Белгородском и Валуйском уездах, в которых нет украинского большинства.

Все заявки УССР могут быть удовлетворены только в одном случае, а именно: если будет признано, что Комиссия в начале работ стала на ложный путь, установила неверные принципы и вынесла неудачные решения. Тогда, положив в основу признак национальный, как главенствующий, придется пересмотреть всю работу Комиссии, подчинив все решения исключительно национальному признаку. Но тогда получится не урегулирование границ, а их запутывание, получится ряд весьма и весьма сложных решений, которые, пожалуй, будут не весьма радостны населению спорных территорий.

ПРОТЕСТЫ И ОСОБЫЕ МНЕНИЯ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ РСФСР ТАКЖЕ НЕОСНОВАТЕЛЬНЫ, ибо они, вопреки украинским, никаких принципиальных обоснований не имеют. Если удовлетворить эти протесты, то тогда лучше пересмотреть вопрос в сторону объединения в состав УССР всех территорий, имеющих украинское большинство. Это будет и принципиально, и политично. А то размахнутся об урегулировании границ так, что в заграничной прессе поднялся по этому вопросу шум, а кончить выправлением границы в пределах одной–двух волостей, оставив без всяких мотивов (политических, а не хозяйственных, построенных на благополучии одной губернии) в РСФСР, на границе УССР территории со сплошным украинским населением свыше одного миллиона человек — выходит и не политично, да и не совсем хозяйственно.

Выводы. Вношу на основании вышеизложенного следующие предложения:

1. Принципы, положенные в основу работ Комиссии по урегулированию границ между УССР и РСФСР, считать правильными.

2. Решение большинства Комиссии утвердить.

3. Ходатайство и протесты УССР и РСФСР, как неосновательные, отклонить.

4. Предложить фракции Президиума ЦИК СССР оформить решение Комиссии в Советском порядке.

5. Предложить Воронежскому Губкому принять меры к безотлагательному выделению украинских административных единиц на территориях с большинством украинского населения.

6. Предложить ЦК КПУ(б) осуществить четкую политику по организации русских административных единиц в присоединенных районах с большинством русского населения.

Председатель Комиссии по урегулированию границ между УССР и РСФСР (А. Г. Червяков)

30/ХІ–24 г.

Верно: (Г. Пенкеля)

Копия верна:


СПИСОК УЕЗДОВ И В НИХ ВОЛОСТЕЙ, КОТОРЫЕ ДОЛЖНЫ ПЕРЕЙТИ К УКРАИНЕ от КУРСКОЙ И ВОРОНЕЖСКОЙ ГУБЕРНИЙ, СОГЛАСНО ПРОЭКТУ, ПРЕДСТАВЛЕННОМУ УССР

ПРИМЕЧАНИЕ 1–ое: — Для Курской губернии взято Административное деление 1920 года, для Воронежской — на 1–ое мая 1924 года. Национальный состав, по данным Курского и Воронежского губстатбюро и Ц.С.У. Р.С.Ф.С.Р.

ПРИМЕЧАНИЕ 2–ое: — % украинцев, проставленный возле названия уезда, является средним для перечисленных волостей.

I. ПУТИВЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 66,1.

+ 1) Козачевская — 99,1

+ 2) Грузчанская — 61,4

+ 3) Попово–Слободская— 99,4

+ 4) Успенская — 98,5

+ 5) Н.–Воскресен. — 84,8

+ 6) Николаевская — 99,6

+ 7) Клепальская — 82,3

+ 8) Глушецкая — 42,3

+ 9) Бурынская — 80,6

+ 10) Пригородская —19,1

+ 11) Н.–Гончаровская 0,0

ПРИМЕЧАНИЕ: Волости, которые должны быть присоединены к УССР, согласно постановлению Союзной Комиссии, отмечены знаком (+).

II. РЫЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 97,1.

1) Теткинская —97,4

2) Коровякинская — 95,8

3) Сухиновская — 99,4

4) Глушковская — 98,7

5) Кобашьская — 98,8

6) Кульбакинская — 99,5

7) Снягостанская — 94,1

III. СУДЖАНСКИЙ УЕЗД.

% 80,0

1) Н.–Ивановская —83,4

2) Замостянская — 98,5

3) Миропольская — 99,2

4) Криниченская —100,0

5) Гонтаровская —76,5

6) Беловская (1/2) — 28,5

7) Уланковская (1/2) — 25,7

IV. ГРАЙВОРОНСКИЙ УЕЗД.

% 70,1

1) Александровская— 83,2

2) Борисовская — 99,0

3) Высоковская — 99,9

4) Половчанская — 69,4

5) Грайворонская — 89,9

6) Стригуновская — 58,7

7) Дорогощанская —17,5

8) Ивано–Лисичанская — 99,5

9) Головчанская —14,5

10) Вязовская — 82,7

11) Украино–Яружс. — 98,0

+12) Ракитянская — 91,7

+13) Дмитриевская — 97,0

+14) Крюковская — 31,5

+15) Солдатская —0,4

+16) Казаче–Лисичанская — 20,2

ПРИМЕЧАНИЕ: Бертовская волость (17), остается за Курской губ.

V. БЕЛГОРОДСКИЙ УЕЗД.

% 30,6.

+1) Бессоновская — 60,0

+2) Толоканская — 57,0

+3) Николаевская — 42,2

+4) Муромская — 42,4

+5) Шебекинская — 37,2

+6) Тамаровская — 95,1

+7) Волховецкая — 0,5

+8) Пушкарная — 34,8

+9) Висловская — 37,9

+10) Сабажинская — 27,7

+11) Мелиховская — 2,6

+12) Старо–Городская — 0,7

+13) Масловская — 9,8

+14) Карповская — 0,3

VI. КОРОЧАНСКИЙ УЕЗД.

% 36,6.

+1) Неклюдовская — 57,8

+2) Купянская — 0,0

+3) Зиновеньковская — 77,0

+4) Нечаевская — 33,5

VII. НОВО–ОСКОЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 57,4.

+1) Троицкая — 60,8

+2) Булаковская — 72,6

+3) Слоновская — 68,2

+4) Серебрянская — 0,0

VIII. ВАЛУЙСКИЙ УЕЗД.

%54,9.

+1) Борисовская — 95,6

+2) Ст.–Ивановская — 43,0

+3) Волоконовская — 92,3

+4) Успенская — 71,8

+5) Палатовская —11,4

+6) Ливенская — 97,0

+7) Погромская — 35,9

+8) Казацкая — 4,7

+9) Казинская — 32,0

+10) Посоновская —15,0

+11) Никитовская — 63,2

+12) Малакеевская — 91,9

+13) Бело–Колодезная — 21,7

+14) Николаевская — 88,6

+15) Уразовская — 31,4

+16) Вейделовская — 74,3

+17) Троицкая — 93,4

IX. ОСТРОГОЖСКИЙ УЕЗД.

% 80,1

?1) Верхо–Сосенская —

?2) Буденовская —

3) Иловская —

?4) Щербаковская — 0,2

5) Алексеевская — 90,3

6) Гезевская — 78,9

7) Ойниковская — 99,7

8) Ольшанская — 29,5

9) Шубинская — 43,2

10) Н.–Сотинская — 96,7

11) Карпенковская — 99,7

12) Каменская — 98,0

13) Лисянская — 77,7

14) Лушновская — 97,0

15) Колыбельская — 98,2

16) Рыбинская — 88,0

ПРИМЕЧАНИЯ: По волостям, отмеченным знаком (?), очевидно, должно пройти выравнивание границы, согласно постановлению Союзной Комиссии. Во всех волостях, где отсутствуют показатели, украинцев более, чем 90%.

X. РОССОШАНСКИЙ УЕЗД.

%97,2.

?1) Шелякинская —

2) Харьковская —

3) Айдарская —

4) Ровенская —

5) Всесвятская —

6) Лизиковская —

7) Ольховская —

8) Караяшниковская —

9) Гончарская —

10) Россошанская —

11) Подгоринская —

12) Сагуновская —

13) Белогорская —

14) Евстратовская —

15) Ст.–Калитвинская —

16) Н.–Калитвинская —

XI. ПАВЛОВСКИЙ УЕЗД.

%51,3

1) Лосевская — 90,2

2) Буйловская — 56,2

3) Гороховская — 0,1

4) Верхне–Мамонская — 0,0

5) Воронцовская — 99,9

6) Петровская — 99,4

7) Журавская — 54,1

8) Нижне–Мамонская — 0,1

9) Гнилущенская — 0,0

XII. БОГУЧАРСКИЙ УЕЗД.

%84,1

1) Н.–Волянская —

2) Куликовская —

3) Митрофановская —

4) Кантемировская —

5) Бычковская —

6) Муриковск. укр. более 80%

7) Дьячевская укр. более 90%

8) Зелинская укр. более 65%

9) Твердохлебовская укр. Более 65%

10) Таловская укр. Более 80%

11) Монахинская укр. более 31,9%

XIII. КАЛАЧЕВСКИЙ УЕЗД.

% 78,3.

1) Березовский —

2) Воробьевская — укр.

3) Н.–Меноватская — более

4) Ст.–Меноватская — 50%

5) Петровская —

6) Ст.–Кривушанс. —

7) Березянская — 16,5%

8) Красн. Заг. — 48,1%

9) Николаевская — 18,2%

10) Подгоренская — укр.

11) Малинская — более

12) Ново–Кривушенская — 50%

ПРИМЕЧАНИЕ: Три волости — Шестоковская, Ливенская, Книловская, остаются за Воронежской губ.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 101–106.)



Матеріали про врегулювання кордонів між УСРР і РРФСР

1925 рік


" " января

ВУЦИК — т. Буценко.

При сем препровождаем материал по урегулированию границ между УССР и РСФСР с резолюцией т. КВИРИНГА — "На рассмотрение нашей Комиссии. Квиринг".

Зав. бюро секретариата (КАПЛАН)

Зав. канцелярией (НЕЖДАНОВ)

ПН/2

I. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ГРАЙВОРОНСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. к. У. С. С. Р.

8. Выписка из журнала заседаний Президиума Грайворонского уездного Исполкома от 29 марта 1923 года за № 17 о присоединении Грайворонского уезда к Харьковской губернии и Ходатайство уездного Отдела Управления того уезда о том же.

14. Выписка из протокола заседания Грайворонской волостной беспартийной конференции от 8 марта 1924 г. по вопросу о перечислении Грайворонской волости к Харьковской губернии на том основании, что население волости и даже уезда состоит преимущественно из украинцев, которые имеют большое тяготение к Украине. Кроме того, большие удобства представляет для населения близкое расстояние губернского и столичного Центра, т. е. Харькова. Грайворон от Харькова находится на расстоянии 70 верст. Курск на расстоянии 250 верст. Земля Грайворонских крестьян смежна и вклиняется в Харьковщину. В политическом отношении присоединение Грайворонской области к Харькову представляет широкие возможности для всех крестьян и рабочих, без всяких затрат на поездки, посещать в любое время года центральные учреждения Харькова или Украины по всем судебным, административным, просветительным, политическим в проч. делам, что оправдывает широкую связь масс крестьянства с центром Украины, а также представляет возможность всем учреждениям иметь прямое сообщение с Харьковскими властями в отношении споров, а также получения от Центрального Правительства распоряжений и всевозможной литературы.

Вопрос о присоединении Грайворонской волости и уезда к Украине тянется с 1918 года и до сих пор почему–то не разрешен в положительном смысле. Высшим советским органам власти необходимо в положительном смысле удовлетворить желание рабочих и крестьянских масс, в связи с чем, ходатайствуем еще раз о причислении Грайворонского уезда и волости к Украине, в частности к Харьковской губернии. Просьба к ЦИКу поставить этот вопрос на Грайворонской беспартийной Конференции с сообщением, что рабоче–крестьянские массы требуют присоединения к Украине еще с 1918 года. Население не допускает мысли, чтобы власти не удовлетворили его ходатайства.

17. Отношение Грайворонского уездного Отдела Управления в Харьковский Губотдел Управления с приложением копии протокола Административной Комиссии и выписки постановления Президиума УИК’а, утвержденного Пленумом УИК’а, для сведения и соответствующего ходатайства о присоединении Грайворонского уезда к Харьковской губернии.

23. Отношение Отдела Управления при Наркомвнуделе РСФСР от 5–го августа 1920 г. в Наркомвнудел УССР с сообщением о том, что присоединение к Черниговской губ. Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губ. может быть произведено только после окончания Всероссийской переписи, т. е. не ранее октября 1920 года.

II. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ВАЛУЙСКОГО, РОССОШАНСКОГО, БОГУЧАРСКОГО И ЮЖНЫХ ЧАСТЕЙ ПАВЛОГРАДСКОГО, КАЛАЧЕВСКОГО И ОСТРОГОЖСКОГО УЕЗДОВ К УССР.

1. Резолюция Общего Собрания учителей и курсантов губернских украинских курсов в г. Воронеже от 15–го августа 1924 г. (на укр. языке) о необходимости поддержания требований ВУЦИК’а о присоединении Валуйского, Россошанского, Богучарского и частей Павловского, Калачевского и Острогожского уездов к УССР.

2. Резолюция Общего Собрания членов и кандидатов Украинского клуба имени Т. Г. Шевченко в Воронеже от 3–го августа 1924 г. о присоединении к Украине южной части Воронежской губернии (по докладу тов. Павленко). В резолюции подчеркнуты следующие моменты: а) что население этой части губернии целиком украинское и на протяжении 2,5 веков сохранило все свои национальные особенности, как то: язык, быт и не смешалось с соседними россиянами; б) почва, климат, сельское хозяйство и территория анналогичны со степной частью Украины; в) для культурного развития украинского населения данной территории необходимо соединение с национально–культурным центром — с Харьковом; г) настало время выправить грехи царского правительства, прививавшего массам мысль о великодержавии. В заключение указано на необходимость немедленного присоединении Валуйского, Россошанского и Богучарского уездов целиком и Павловского, Калачевского и Острогожского, в частях, заселенных украинцами, до УССР. Кроме того, указано на необходимость распространения указанных выше идей между крестьянством означенных уездов, а также освещения этих вопросов на страницах украинской печати (резолюция на украинском языке).

3. Протокол Общего Собрания членов и кандидатов Украинского Клуба имени тов. (так у документі. — В. С.) Шевченко от 6–го Декабря 1924 г. о присоединении к резолюции, принятой членами клуба имени Тараса Шевченко от 3–го августа и резолюции учительства от 15–го августа 1924 года с добавлением, что все указанное в предыдущих резолюциях достижимо лишь в случае присоединения к УССР...... "Правильно было отмечена тов. Буценко в газете "Вісті" № 248 от 30–го октября о том, что перевес большинства украинцев в означенной части губернии, желание всего населения о присоединении к Украине, все эти факты прямо говорят о необходимости влития нашей части украинцев в украинскую пролетарскую республику. Поручаем сделать Председателю Клуба тов. Сопляку в ЦИКе СССР и Заместителю Председателя Клуба тов. Павленко в Территориальной Комиссии ВУЦИКа — заявление о нашем желании присоединиться к требованиям Украинской Республики о Присоединении украинской части населения Воронежской губернии к Украине.

4. Записка–запрос гр. Лаптиева по вопросу о присоединении Россошанского уезда к УССР и сообщение о том, что по всем волостям уезда население голосует за присоединение к УССР.

5. Сообщение крестьянина села Волоколовки Воронежской губ. Валуйского уезда, Лымарева Павла Павловича о том, что в Валуйском уезде представители местных властей пугают крестьянство большими налогами в случае присоединения их к Украине. Резолюции крестьян о присоединении к Украине задерживаются и отменяются.

6. Письмо уполномоченного от крестьян села Вейделевки Валуйского уезда Воронежской губернии с препровождением выписки из протокола общего собрания крестьян того же села от 2–го декабря 1924 г. с ходатайством о присоединении Валуйского, Острогожского, Россошанского и Богучарского уездов к УССР и просьба о высылке от ВУЦИКа представителя для соответствующего опроса населения.

7. Письмо крестьян слободы Подгорной Россошанского уезда Воронежской губернии Зобуги и Шульгина о высылке листовок на украинском языке для населения, а также сообщение о неправильном голосовании на районном съезде в слободе Подгорной 4–го декабря 1924 г. За присоединение к Украине насчитывалось 53 голоса, засчитано лишь 33, за присоединение к РСФСР засчитано 49, — было подано лишь 27. Просьба избавить украинское население от насилия со стороны русских.

15. Отношение Украинского Клуба имени Тараса Шевченко в гор. Воронеже от 15–го августа 1924 г. за № 171 в редакцию газеты "Вісті ВУЦВКу" с препровождением резолюции от собрания курсантов Воронежских Губернских Украинских Курсов от 15 августа 1924 г. о присоединении Валуйского, Россошанского, Богучарского и частей Павловского, Калачевского и Острогожского уездов к УССР. Русотяпская редакция местной газеты "Воронежская Коммуна" напечатать таковую отказалась.

III. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ КАЗАЧАНСКОЙ ВОЛОСТИ ПУТИВЛЬСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. К УССР.

18. Отношение Конотопского Отдела Управления на имя Курского Губисполкома и Наркомвнудела РСФСР о скорейшем разрешении вопроса о присоединения к УССР Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и с указанием на то, что сообщение с Путивлем вследствие разлива рек прекращается на несколько месяцев весною. Сообщение остается только с Конотопом.

20. Копия телеграммы Конотопского уездного Отдела Управления Наркомвнуделу УССР с просьбой о сообщении результатов ходатайства о присоединении к Конотопскому уезду Черниговской губернии Казачанской и Грузчанской волостей Курской губернии, так как задержка разрешения этого вопроса вызывает недовольство со стороны населения этих волостей. От разрешения этого вопроса зависит успех продовольственной разверстки.

21. Отношение Губернского Отдела Управления Черниговщины Конотопскому уездному Отделу Управления по вопросу о ходатайстве Казачанской волости Путивльского уезда Курской губ. о присоединении ее к территории Конотопского уезда. Губотдел сообщает, что принимая во внимание географическое положение данной волости, а также и экономическое тяготение ее к Конотопу, который является фактически экономическим центром Казачанской волости, он считает целесообразным и желательным присоединение указанной волости к Конотопу.

22. Отношение Курского Губисполкома Конотопскому Отделу Управления. Сообщается, что вопрос присоединения волостей Курской губ. к Черниговской губ. может быть разрешен лишь Москвой и Харьковом, куда и следует направить материалы.

23. Отношение Отдела Управления при Наркомвнуделе РСФСР от 5–го августа 1920 г. в Наркомвнудел УССР с сообщением о том, что присоединение к Черниговской губ. Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губ. может быть произведено только после окончания Всероссийской переписи, т. е. не ранее октября 1920 года.

24. Копия отношения Отдела Управления НКВД от 10–го августа 1920 г. Казачанскому Волостному Исполнительному Комитету. Подтверждается получение от тов. Бережного материалов по вопросу присоединения Казачанской волости к Конотопскому. Сообщение, что присоединение этой волости может быть произведено только по окончании Всероссийской переписи, т. е. не раньше октября м–ца 1920 года.

25. Копия телеграммы НКВД РСФСР от 8–го октября 1920 г. Конотопскому исполкому.

В ответ на телеграмму сообщает, что вопрос о присоединении Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда Курской губ. к Конотопскому уезду Черниговской губ. задерживается в виду неполучения заключения по этому вопросу Курского Губисполкома.

26. Копия отношения Путивльского Уисполкома от 2–го ноября 1920 г. Казачанскому Волисполкому.

Сообщение, что вопрос остается открытым, согласно резолюции Председателя Путивльского Уисполкома, впредь до окончания Всероссийской переписи.

27. Копия отношения Курского Губисполкома от 8–го ноября 1920 г. Председателю Путивльского Уисполкома. Предлагается немедленно выполнить предписание Отделов Управления за №№ 444, 13639, 1038 от 31–го августа, 18–го сентября и 12–го октября с. г. по высылке необходимых материалов по вопросу присоединения Грузчанской и Казачанской волостей Конотопскому уезду.

Прибыли ходоки, направляющиеся в центр с жалобой на вас, Указывающей, что дело их приняло затяжной характер и что требуемые материалы по вопросу о присоединении указанных волостей давно представлено Вам. Ставится на вид такое халатное отношение к делу и приказывается немедленно выполнить предписание Губернского Отдела Управления. Председатель Губисполкома.

28. Копия отношения Отдела Управления Конотопского Уисполкома Курскому Губисполкому, копия Москва, НКВнудел.

Более 8–ми месяцев продолжается волокита по разрешению вопроса о присоединении к Конотопскому уезду Казачанской и Грузчанской волостей. Неоднократно ездили ходоки этих волостей в Курский Губисполком, в Харьков, в НКВД, Черниговский Губисполком, Путивльский Уисполком и все безрезультатно. НКВД Украины своим сообщением от 7–го сентября за № 1406 доводит до сведения, что вопрос присоединения указанных волостей задерживается до 1–го октября — времени окончания Всероссийской переписи, перепись уже закончена, но вопрос присоединения этих волостей до сих пор не разрешен. НКВД РСФСР своим отношением за № 1976 сообщает, что вопрос окончательного разрешения задерживается Курским Губисполкомом, Курский Губисполком ссылается на Путивльский Уисполком, требуя заключения последнего. Ходоки ездили в Путивльский Уисполком, там получили неопределенный ответ со ссылкой, что вопрос будет окончательно выяснен к 17 ноября. Ходоки ездили вторично 18–го ноября и не получили никакого ответа. Конотопский Отдел Управления на свой телефонный запрос у Путивльского Уисполкома получил ответ, что Казачанская и Грузчанская волости не будут присоединены до окончания переписи. Создается впечатление что Путивльский Уисполком из чисто местнических соображений задерживает свое заключение по этому вопросу. Этот вопрос является крайне больным для жителей этих волостей. Об этом прекрасно свидетельствуют бесчисленные ходоки в центр, но их ходатайства из–за бумажной волокиты до сего времени не разрешены и вызывают недовольство населения. Географическое положение этих волостей, ставящее их в невозможные условия во время половодья Сейма, отрывают их от уездного центра Путивля. Дальность расстояния Путивля от тих волостей делает невозможным регулярную связь с этими волостями. Конотоп отстоит от этих волостей на расстоянии 12–ти верст, кроме того, экономически они тяготеют к нему. Фактически издавна Конотоп является для них экономическим центром — все эти факты свидетельствуют о целесообразности присоединения к Конотопскому уезду этих волостей.

40. Протокол заседания Казачанского Волостного крестьянского Съезда Путивльского уезда Курской губ. от 25–го марта 1920 года.

Постановление Съезда ходатайствовать перед Конотопским уездным Исполкомом о присоединении их со всеми сельскими советами и селами к Конотопскому уезду.

Мотивы присоединения — весенний разлив реки Сейма, экономическое и географическое положение, политическая и национальная особенности за присоединение к УССР с приложением анкеты Казачанской волости.

41. Протокол заседания Административной Комиссии Путивльского Уисполкома по выделению территориальных границ волостей Путивльского уезда 1–го февраля 1921 года. Заслушав доклад тов. Преображенского и прочитав переписку Казачанского и Грузчанского волостных Исполкомов, Комиссия принципиально не возражает против выделения в Конотопский уезд Казачанской и Грузчанской волостей, но с условием, чтобы последние выполнили государственную продразвёрстку, причитающуюся с них по нарядам Упродкома в течение февраля месяця с. г. По выполнению разверстки выделение их произведено в марте м–це. Находящиеся в районе Грузчанской волости заготовительные конторы со всеми заготовительными продуктами и штатом служащих должны перейти к Путивльскому уезду.

42. Отношение Конотопского Уисполкома Курскому Губисполкому. Москва — Наркомвнудел. Копия Председателю ЦИКа тов. Калинину 1/ІІІ–21 г.

В продолжение года тянется бумажная волокита о выделении Казачанской и Грузчанской волостей и присоединении их К Конотопскому уезду. Неоднократные ходоки целыми делегациями ездили в Путивль, Харьков, в НКВД Украины, и все безрезультатно.

Канцелярщина и чиновничий бюрократизм погубили живое дело. НКВД ссылается на заключение Курского Губисполкома. Курский Губисполком ссылается на Путивльский Уисполком. Последний все время дипломатически уклоняется от заключений по этому вопросу. Наконец, дипломатический вопрос нашел причины отказа в выделении. Вся эта волокита только озлобила население против центральной власти. Некоторые даже потеряли веру в возможность отделения. Подобный чиновничий бюрократизм безусловно преступен. Необходимо разрешить вопрос об этом выделении, дабы прекратить вереницы ходоков и недовольство жителей.

43. Копия телеграммы председателя Административного Отдела ЦИК’а РСФСР Курскому Губисполкому 27–го января 1921 года.

Срочно разработайте административное отделение волостей. Третий раз предлагается рассмотреть переход Казачанской и Грузчанской волостей к Конотопскому уезду, в противном случае вопрос будет решен без вашего ответа.

44. Копия отношения Административно–территориальной Комиссии Курского ГИК’а Заведующему Путивльским Уездным Отделом Управления. Для разбора дела о выделении волостей на заседании губернской Административной Комиссии представить план Путивльского уезда с особенно точным нанесением знаков в предполагаемых выделению районах.

45. Отношение Отдела Управления Черниговского Губисполкома. Москва, НКВД. 30–го апреля 1920 г. Ходатайство о присоединении Грузчанской и Казачанской волостей к Конотопскому уезду. Мотивировка — ссылка на все постановления волостных и сельских советов.

46. Отношение НКВД РСФСР в НКВД УССР. Август, 1920 г.

На Вашу телеграмму от 8/УИ с. г. по вопросу о присоединении к Черниговской губернии Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда сообщаем, что присоединение этих волостей может быть произведено только после Всероссийской переписи, не ранее октября этого года.

47. Проект постановления ВЦИК’а РСФСР. Март, 1921 год.

ВЦИК постановляет предложить ЦИК’у Украины волости

Путивльского уезда Курской губ. Грузчанскую и Казачанскую перечислить, согласно ходатайства населения этих волостей, в состав Конотопского уезда Черниговской губернии.

48. Отношение Управления Делами НКВД РСФСР Председателю ВЦИК’а тов. Калинину 30/ІІІ–21 г. с препровождением проекта постановления о присоединении Грузчанской и Казачанской волостей в Украине.

49. Копия отношения Административного Отдела НКВД Конотопскому Уисполкому 18–го апреля 1921 года.

Сообщение, что перечисление Грузчанской и Казачанской волостей к Конотопскому уезду требует заключение Курского Губисполкома.

50. Выписка из протокола заседания Президиума Путивльского Уисполкома 24–го марта 1921 г.

Слушали: постановление Уездной Административной Комиссии об отделении Казачанской и Грузчанской волостей из Путивльского уезда и присоединения их к Конотопскому уезду.

Постановлено: постановление Уездной Административной Комиссии утвердить.

51. Протокол заседания Курской губернской Административной Комиссии 4–го апреля 21 года по вопросу о выделении Казачанской и Грузчанской волостей из состава Путивльского уезда и присоединении к Конотопскому.

Постановлено: Постановление Путивльской Уездной Административной Комиссии утвердить и представить доклад на утверждение Президиума Губисполкома.

52. Доклад Курской Губернской Административной Комиссии о выделении Грузчанской и Казачанской волостей из состава Путивльского уезда 4–го апреля 1921 года.

Рассмотрев ходатайства гр. гр. Грузчанской и Казачанской волостей и Административной Комиссии Путивльского Уисполкома и заслушав доклады заинтересованных учреждений, высказался единогласно не противиться выделению из состава Курской губ. вышеозначенных волостей. Комиссия полагает, что препятствий к удовлетворению возбужденных ходатайств не встречается.

Мотивировка следующая — вышеуказанные волости издавна имеют тяготение к Конотопскому уезду в силу того, что они отстоят вдвое ближе к Конотопу, чем к своему уездному центру Путивлю. Проезд в Конотоп ничем не преграждается в то время, как при проезде в Путивль необходимо преодолевать большие препятствия и переправляться через реку Сейм. Неимение Мостов и хорошей дороги мешает связи этих волостей большую часть года. Выделение вышеуказанных волостей с 221 промышленным заведением и предприятиями, из которых 11 только лишь располагают техническими двигателями и в свою очередь из которых одно только крупное — Сахарный завод, не представляет чувствительной потери для Курской губернии. Отделение вышеуказанных волостей не нарушает планомерного предположения работы ни в уездном, ни в губернском масштабе, а посему: Административный Отдел не находит никаких обоснованных причин для отказа возбужденных ходатайств.

53. Отношение Курского Отдела Управления в Президиум ГИКа с препровождением тех материалов, касающихся выделения Грузчанской и Казачанской волостей, 5–го апреля 1921 года.

54. Выписка из журнала заседания Президиума Курского ГИКа по вопросу о выделении Грузчанской и Казачанской Волостей из состава Путивльского уезда 6–го апреля 1921 года.

В ходатайстве о передаче Черниговской губ. означенных волостей отказать.

Сообщить о настоящем постановлении НКВД РСФСР. Указать Губернской Админ. Комиссии на ея ненормальное отношение к делу, т. к. 2 эти волости по экономической мощности равны 3/4 всего Путивльского уезда, и их выделение ослабит весь уезд.

55. Удостоверение от Президиума Казачанского волостного Исполкома Путивльского уезда гр. с. Вочечок Королевскому с Уполномочием навести справки в НКВД РСФСР по вопросу, в каком положении находится дело ходатайства гр. гр. Казачанской волости о присоединении ее к Конотопскому уезду, 11–го 1922 года.

56. Копия телеграммы Зам. Наркомвнудела Курскому Губисполкому. Срочно сообщите, утверждено ли заключение Губернской Административной Комиссии о целесообразности передачи Грузчанской и Казачанской волостей Конотопскому уезду. Вопрос тянется 3 года.

57. Копия отношения Адинистративной Комиссии ВЦИК’а РСФСР Казачанскому Волисполкому с сообщением, что перечисление Казачанской волости к Конотопскому уезду будет рассматриваться на заседании Административной Комиссии ВЦИК’а после предполагаемой конференции Республик, на которой будет установлена возможность изменения границ между РСФСР и УССР.

58. Заявление уполномоченного Казачанской волости гр. Королевского в Административную Комиссию при Президиуме ВЦИК’а с ходатайством о скорейшем разрешении вопроса присоединения Казачанской и Грузчанской волостей к Конотопскому уезду с ссылкой на многочисленные постановления Сельсходов и волостных советов об этом.

59. Выписка из протокола заседания Курской Губернской Административной Комиссии от 19–го июня 1922 года об отмене постановления ГАК от 4–го апреля 1922 года по вопросу о перечислении Грузчанской и Казачанской волостей из Путивльского уезда к Конотопскому уезду.

Нецелесообразное постановление прежнего состава Губернской Административной Комиссии от 4–го апреля 1922 года о перечислении Грузчанской и Казачанской волостей Путивльского уезда к Конотопскому уезду — отменить и поставить об этом в известность Административную Комиссию ВЦИК’а.

61. План Казачанской волости.

62. 2–й экземпляр плана Казачанской волости.

IV. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ГРУЗЧАНСКОЙ ВОЛОСТИ ПУТИВЛЬСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. К УССР

18. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

19. Отношение Черниговского Губисполкома по вопросу о присоединении Грузчанской волости Путивльского уезда к УССР. Принимая во внимание, что Грузчанская волость всецело подчинена Конотопу в экономическом отношении, а также то, что она по своему положению находится на значительном расстоянии от своего уездного центра — Путивля, связь с которым во время разлива реки Сейм совсем прерывается. Между тем связь с Конотопом существует всегда. Идя на встречу желаниям населения, Волисполком со своей стороны поддерживает ходатайство о присоединении указанной волости к Конотопскому уезду Черниговской губернии.

20. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

22. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

23. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

25. Копия телеграммы НКВД РСФСР от 8–го октября 1920 г. Конотопскому Уисполкому.

26. В ответ на телеграмму сообщает, что вопрос о присоединении Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда Курской губернии к Конотопскому уезду Черниговской губ. задерживается, в виду неполучения заключения по этому вопросу Курского Губисполкома.

27. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

28. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

29. Копия отношения Отдела Управления Путивльского Уисполкома в Уисполком с приложением копии протокола Общего собрания Грузчанского Волостного Совета и протоколов сельских сходов Грузчанской волости.

Их ходатайства о присоединении Грузчанской волости к Конотопскому уезду Черниговской губ.

30. Протокол Общего Собрания Грузчанского волостного co–та от 20–го марта 1920 г. Заслушано постановление сельских советов: Грузного, Землянка, Терновка, Ракитного, Дубровного, Салтыковного, Вязовой, Дубинки и Чмелевки о присоединении их к Конотопскому уезду.

Мотивировка следующая:

Все население сел и деревень Грузчанской волости отстает от Путивля в недалеком расстоянии. Не имеется трактовой дороги, по которой можно было бы ездить и иметь сношение с Путивлем. Имеется путь, по которому можно ездить только лишь в известный период и время года — в зимнюю пору. Весенний разлив реки Сейма ставит население Грузчанской волости в положение совершенно отрезанное от Путивля и ездить приходится окружным путем через Бурынь, т. е. за 40 с лишним верст.

Гор. Конотоп отстает от всех деревень на самое большое расстояние в 25 верст. Имеется хорошая грунтовая дорога, по которой можно ездить во всякое время года. Население этой волости по национальности украинцы. Образ жизни, обычаи, нравы — украинские. Просьба всех сельсходов ходатайствовать перед кем следует о присоединении всей Грузчанской волости к Конотопскому уезду. Постановлено избрать уполномоченного от волостного совета на предмет ходатайства об этом на основании вышеуказанных данных.

На собрание явился представитель Партии левых эсеров–боротьбистов тов. Сердюк, который выступил и ознакомил собрание с задачами своей партии и приглашал всех товарищей вступить в партию, т. к., говорил он, власть находится в руках трудящегося народа — крестьян и рабочих и теперь необходимо присоединиться к какой–либо партии — к партии болыпевиков–коммунистов или же к партии левых эсеров, т. к. только эти партии могут держать в своих руках власть и строго следить за тем, чтобы в партии не попадались элементы, эксплуатирующие трудовое население. Между беспартийными могут быть всякие темные элементы, которые вредят советской власти и подрывают авторитет ея в лице народа. Далее Сердюк высказался, что комиссаров и чиновничество нужно уничтожить, т. к. некоторые из них при появлении на каком–нибудь собрании позволяют себе в первую голову показывать револьвер, чем и наводят страх на массы и этим самым подрывают авторитет советской власти. После него выступил тов. Деменин, левый эсер, и спросил Сердюка, что он понимает под словом "уничтожить комиссаров", в каком это смысле — бить или убивать. Тов. Сердюк пояснил, что он высказался немного непонятно и слово "уничтожить комиссаров" — это просто устранить отдельных личностей, которые состоят на должности комиссаров и позволяют себе, не понимая основных задач советской власти, возбуждать население своими вызывающими поступками. После этого выступил тов. Деменин и разъяснил, что эти 2 партии, т. е. партия коммунистов–болыпевиков и левых эсеров, а также и интеллигенция — это есть три брата, которые всецело стоят за трудовой народ.

31. Протокол Грузчанского сельского общества Грузчанской волости.

Заслушан доклад по наболевшему вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду. Село наше, по преданию стариков и по типу, нравам и обычаям народа, представляет из себя часть "хцирой, старой Украины". Старая рухнувшая царская власть в былое время при размежевании государства на губернии, нашу местность оторвала от родного края и присоединила к Курской губернии, Путивльскому уезду, чем и поставлено в весьма тягостное положение. Гор. Путивль отстоит от нас на 30 верст, дорога к нему, как зимой, так и летом, чрезвычайно плоха. Шоссейной дороги на Путивль нет вовсе. Трактовая дорога от села Гвинтовой проведена лугом причем проезд по этой дороге возможен только зимой. Во время весеннего разлива Сейма переправа в Путивль возможна только при помощи баркасов, что сопряжено с большими трудностями и риском для жизни. Имея в виду все вышеизложенное, постановили в срочном порядке просить свой волостной Комитет ходатайствовать о присоединении села к Конотопскому уезду.

32. Протокол Землянского сельского схода Грузчанской волости.

В постановлении по вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду указываются те же мотивы, что и в первых протоколах, и такое же ходатайство.

33. Протокол Терновского сельсхода Грузчанской волости. В постановлении по вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду указываются те же мотивы, что в первых протоколах, и такое же ходатайство.

34. Протокол Ракитянского сельсхода Грузчанской волости. Тоже самое с указанием, что расстояние от города Путивля равняется 45–ти верстам.

35. Протокол Дубровского сельсхода Грузчанской волости. Тоже самое.

36. Протокол Салтыковского сельсхода Грузчанской волости. Мотивы присоединения те же самые, с указанием, что во время весеннего разлива в течение целого месяца за всякими справками приходится ездить в Путивль, что отражается на жизни села. Протокол Вязевского сельсхода Грузчанской волости о присоединении к УССР.

Мотивировка — расстояние в 45 верст от Путивля, который расположен по другую сторону реки Сейм. Все неудобства, указанные и в остальных протоколах являются для Вязевского села великим препятствием для того, чтобы быть участников во всех народных и общественных организациях великой Советской Социалистической Республики. Село Вязевское по географическому положению находится в 10–ти верстах от г. Конотопа. С давних времен село Вязевское имеет экономическое тяготение к Конотопу. По историческим данным население с. Вязевское принадлежит к Украине, почему и стремиться быть верными сынами Украинской Советской Социалистической Республики. Мы свободу добыли своей кровью. Мы дали отпор нашим врагам, поэтому находим, что необходимо нас безотлагательно причислить к Украине.

38. Протокол Дубинского сельсхода Грузчанской волости о присоединении к Конотопскому уезду. Мотивировка та же самая.

39. Протокол Чмелевского сельсхода Грузчанской волости.

О присоединении к Конотопскому уезду. Мотивировка та же самая.

41. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

42. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

43. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

44. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

45. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

46. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

47. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

48. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

49. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

128

51. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

52. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

53. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

54. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

56. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

58. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

59. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

60. План Грузчанской волости.

V. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ЧАСТИ БЕЛГОРОДСКОГО УЕЗДА К УССР.

9. Постановление заседания Журавлевского сельсовета первого Общества Лаконской волости Белгородского уезда Курской губ. от 28–го января 1922 года о присоединении 1–го Общества села Журавлевки к Харьковской губернии в виду того, что оно находится от города Харькова на расстоянии лишь 38 верст, от Курска же на расстоянии 200–х верст, а также в виду того, что половина населения занимается промыслом в городе Харькове. Между прочим, доводится до сведения, что общество имеет 163 дес. земли, которой владеет уже 40 лет.

10. Протокол 3–го Общества Журавлевского Сельсовета, Белгородского уезда, Курской губернии о присоединении к Харьковской губ. Мотивы аналогичны с заявлением первого Общества. Земли имеется 3.220 дес.

16. Отношение Белгородского уездного Исполкома от 14/ІV–23 г. в Харьковский Губотдел Управления по вопросу о присоединении Белгородского уезда Харьковской губернии и с сообщением, что уездный Исполком вполне разделяет мнение Губернского Отдела Управления, изложенное в отношении за № 2221, и принципиально согласен на присоединение такого уезда к Харьковской губернии.

VI. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ ОБ ОТДЕЛЕНИИ ОТ УССР ШАХТИНСКОГО ОКРУГА К ЮГО–ВОСТОКУ РСФСР

11. Выписка из протокола Сессии Шахтинского Окрисполкома 1, 2, 3 и 4–го июня 1924 года, по вопросу о присоединении Шахтинского Округа к Ростову. Сессия Окрисполкома подтвердила постановление Президиума Окрика об отрицательном отношении к присоединению Шахтинского округа, в частности каменноугольного района к юго–востоку по следующим соображениям, а) Доводы о тяготении и экономической зависимости района к юго–востоку основаны, главным образом, на данных дореволюционных и совершенно игнорируют те, громадной политической важности и экономического значения факторы, которые внесены в область организации промышленности, управления ею, снабжения и распределения, актом национализации крупной промышленности, б) Отрыв промышленного округа Донбасса, в том числе такого крупного, как Власово–Грушевский с числом рабочих до 40.000 чел. и с миллионно–производственной программой, принесет ущерб всей системе управления государственной каменноугольной промышленностью и урегулированию вопросов снабжения государственных потребителей, каковыми являются железные дороги, сахарная и другая промышленность УССР и внесет путаницу и сумятицу в условия труда и оплату его по всему Донбассу, в) Отрыв Шахтинского округа с его горным районом от Донбасса с точки зрения интересов единого профдвижения нецелесообразен, т. к. объединение рабочих–горняков, рабочих Донбасса в одну мощную организацию доказано свою жизненность и практичность, г) Интересы развития классового самосознания рабочих масс не в пользу присоединения к Ростову, т. к. работа в условиях объединения с партийными, советскими профессиональными организациями Донбасса и более благоприятна и лучше обеспечивается, д) О настоящем постановлении довести до сведения ВЦИК’а, ВУЦИК’а, Донецкого ГИК’а и повременно просить о вызове представителя Шахтинского округа при решении этого вопроса.

12. Выписка из резолюции 4 Шахтинского окружного Съезда Советов по докладу о деятельности Шахтинского Окружного Исполкома, §4 с подтверждением решения Сессии Окрисполкома о полной нецелесообразности и вредности присоединения Шахтинского округа к Донской области. Съезд категорически настаивает перед губернией о принятии решительных мер к прекращению всяких попыток Донской области поднимать этот вопрос в центре.

VII. О СТАРОБЕЛЬСКОМ УЕЗДЕ

13. Отношение Старобельского Окрисполкома от 24 апреля 1924 г. с копией отношения Донского Окрисполкома от 3/V 1924 г. № 14/26 и с сообщением, что передача территории, указанной в этом отношении (отношения не имеется при деле) невозможна по двум главным причинам:

недопустимость удаления Старобельского округа от линии дороги на расстоянии 30 верст, что лишает возможность производить заготовительные операции на станции Чертково. б) На территории указанного района расположен один из конных заводов Беловодской группы, отделение его от группы недопустимо (Окрисполком может представить по данному вопросу более обширные материалы).

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1984. — Арк. 8–31.)



Рішення сходу слободи Заолешенки Курської губернії щодо приєднання її до України

22 лютого 1925 року

КОПИЯ


Приговор

1925 года февраля 22 дня, мы граждане слободы Заолешенки, имеющей в своем составе более 5.000 населения, собравшись на общий сход сего числа и выслушав доклад т. БАРАНЦОВА Р. Н. о собрании членов РКП(б), членов РЛКСМ, членов профсоюзных организаций и крестьянства, состоявшегося в Народном доме в г. Судже 20 сего февраля при участии представителя ЦК РКП(б) т. МОЛОТОВА по освещению лозунга ЦКРКП(б) "ЛИЦОМ К ДЕРЕВНЕ" и на вопрос после доклада такового "в каком положении находится вопрос в центре об урегулировании границ между РСФСР и УССР и куда причислен быв. Суджанский уезд, т. МОЛОТОВ ответил, что границы уже установлены и Суджанский уезд отошел РСФСР, постановили:

Имея природное национальное и этнографическое тяготение к Украине, а также экономическое тяготение к центру Украины — Харькову и в частности гор. Сумам, а отнюдь не к городам РСФСР, в частности к теперешнему уездному городу Льгову и губернскому Курску. Кроме того, имея в своем составе 100% украинского населения, которое издавна имеет украинский быт и обычаи, доказывающих историческую принадлежность к Украине, в целях осуществления заветов ЛЕНИНА на самоопределение народов, подтвержденное XIII партийным Съездом РКП(б) и неоднократные на то указания печатной прессе вождей рабочих и крестьян в настоящее время, особенно ярко выразившемся на последнем Всероссийском Учительском Съезде, в целях поднятия культурного уровня народа малых национальностей, Общий Сход ходатайствует о присоединении слоб. Заолешенки к УССР и тем облегчить экономическую и административную связь с таковой.

Мы, граждане слоб. Заолешенки, надеемся, что наш голос — голос народа будет услышан центром, и последний, как исполнитель воли народных масс крестьянства, станет лицом к деревне, пойдет нам навстречу и выяснит этот вопрос через своего уполномоченного путем плебисцита в населения бывшего нашего Суджанского уезда о его воле присоединения, — тем убедиться в законности нашего ходатайства.

Осмелимся оговориться, что категорический отказ в нашем ходатайстве и вообще молчание по затронутому вопросу или просто навязывание сверху своих соображений в смысле установления границ без согласия на то заинтересованного населения данной местности, вредно и недоверчиво отзовется на престиже и доверии населения Центральной Власти Советов, нарушающих права на самоопределение.

За Председателя Схода — (подпись)

Секретарь — (подпись)

Граждане слоб. Заолешенки:

С подлинным верно:

Следует 433 подписи.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — О п. 20. — Спр. 1984. — Арк. 39, 40.)



Рішення Політбюро ЦК КП(б)У про надіслання доповідної записки до ЦК ВКП(б) про врегулювання державного кордону між УСРР і РРФСР

19 травня 1928 року

ЦІЛКОМ ТАЄМНО


Комуністична партія (б–в) України

ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Харків, вул. Карла Лібкнехта, ч. 64,

комутатор ч. 9–11

Ч. ПБ(31)5

19 мая 1928 р.


ВИТЯГ

з протоколу ч. 31 засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 18.V.28 р.

СЛУХАЛИ:

Проект докладной записки в ЦК ВКП(б) по вопросу о границах.

УХВАЛИЛИ:

Поручить т. т. Кагановичу, Чубарю и Скрыпнику окончательно отредактировать докладную записку ЦК ВКП(б) о границах.

Секретарь Каганович.

В ЦК ВКП(б)


ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

Об урегулировании государственной границы

между УССР и РСФСР

Поднятый ЦК КП(б)У в 1924 году вопрос об урегулировании границ между УССР и РСФСР нашел пока что частичное разрешение, ограничившись включением в состав УССР лишь города Путивля и нескольких волостей Курской, Воронежской и Брянской губерний, причем, наряду с этим, в состав РСФСР было передано почти полностью два округа (Таганрогский и Шахтинский), т. е. в результате указанной работы пока что мы имеем такие цифры:

Присоединено к УССР:

Территор. с 278.081 жит.

Передано в РСФСР:

Территор. с 478.009 жит.

Таким образом, до настоящего времени в непосредственно прилегающей к УССР территории РСФСР осталось украинского населения свыше 2 000.000, которое расположено компактными массами в Курской, Воронежской губерниях и Северо–Кавказском Крае. Означенное обстоятельство произошло благодаря тому, что при установлении границ между УССР и РСФСР не был положен в основу этнографический принцип по причинам, вполне понятным: гражданская война, договор с немцами и т. п.

Вопрос определения границы расселения украинской национальности строится на этнографии данной территории. Так, по данным переписи 1926 года мы имеем:

По Курской губернии из общего количества населения в 2.906.060 жителей украинцев насчитывается 554.654 или 19,1 процента, а по отдельным админ.–тер. единицам, как видно из нижеприведенной таблицы, этот процент значительно повышается, переходя по некоторым в преобладающий:


Наименование уездов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
Южная группа
1. Белгородский 563.240 150.132 26,7 %
2. Грайворонский 332.821 184.689 55,5 %
3. Старо–Оскольский 371.864 101.718 25,5 %
ИТОГО: 1.267.925 436.539 34,4 %
Северная группа
4. Курский 665.262 14.790 2,2 %
5. Льговский 414.406 37.256 9.0 %
6. Рыльский 282.558 61.971 21,9 %
7. Щигровский 276.209 4.098 1,5 %
ИТОГО: 1.638.435 118.115 7,2 %
ВСЕГО: 2.906.360 554.654 19,1 %

Причем из общего количества 33 волостей с преобладающим свыше 50 %) украинским населением имеется 8 волостей, как например, можно указать на Больше–Троицкую — 83,8 процента, Грайворонскую — 86,2 процента, Красно–Яружскую — 88,3 процента.

По Воронежской губернии из общего количества населения 3.308.023 жителей украинцев насчитывается 1.078.552 или 32,6 процента, причем по отдельным уездам эта цифра доходит до 89,6 процента (Россошанский уезд). Так, например:


Наименование уездов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
Южная группа
1. Богучарский 328.498 239.424 72,9 %
2. Валуйский 291.503 155.173 53,2 %
3. Острогожский 426.235 217.360 51,00%
4. Россошанский 326.277 292.274 89,6 %
ИТОГО: 1.372.513 904.231 66,0%
Северная группа
5. Воронежский 648.819 15.511 2,4 %
6. Бобровский 353.858 76.093 21,5 %
7. Нижнедевицкий 305.568 3.131 1,0 %
8. Новохоперский 264.620 75.494 28,5 %
9. Усманский 362.645 4.092 1,1 %
ИТОГО: 1.935.510 174.321 9,0 %
ВСЕГО: 3.308.023 1.078.552 32,3 %

Из общего количества 38 волостей по Южной группе с преобладающим (более 50 %) количеством украинцев мы имеем 31 волость, причем половина из них населена украинской национальностью на 3/4 и более от общего количества населения.

По Северо–Кавказскому Краю из общего количества населения по трем округам, находящимся в непосредственном соседстве с УССР в 1.183.480 жителей, украинцев насчитывается 468.977 или 39,6 процента. По отдельным же округам этот процент составляет:


Наименование округов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
1. Донецкий 374,710 206.520 55,1 %
2. Шахтинско–Донецкий 540.376 70.786 13,1 %
3. Таганрогский 268.394 191.771 71,5 %
ИТОГО: 1.183.480 468.977 39,6 %

Из общего количества 21 района по 9–ти районам украинцы составляют более 75 % .

Наряду с этим необходимо отметить, что украинское население означенной территории весьма живо интересуется вопросом присоединения к УССР, о чем свидетельствуют ходатайства, поступающие на имя ВУЦИКа как от целых селений и волостей, так и от групп отдельных граждан, причем были случаи, что за подобного рода ходатайствам ходаки подвергались репрессиям со стороны местных властей.

Если обратиться к признакам экономического характера, то последние ни в коей мере не идут вразрез с интересами этнографии и даже наоборот целесообразность установления государственных границ по границе расселения украинской национальности подтверждается последними в полной мере. Так, часть территории Курской губернии РСФСР, подлежащая по первому проекту Украинского Правительства включению в состав УССР, резко отличается от остальной части губернии по структуре сельского хозяйства и промышленности и имеет, как видно из нижеприведенных данных, несомненно, гораздо больше общих черт с приграничными округами УССР.

В то время, как Южная часть Курской губернии в почвенном отношении представляет собой тучный чернозем, имеет большую плотность населения и благоприятные климатические условия, северная часть губернии представляет собой менее благоприятный район серых лесных суглинков с меньшей плотностью населения:


ПЛОТНОСТЬ НАСЕЛЕНИЯ:

КУРСКАЯ ГУБЕРНИЯ

(по данным Курского Статбюро на 1926 г.)

Щигровский — 61 душ на кв. клм.

Ст. Оскольский — 61

Льговский — 62

Курский — 69

Белгородский — 75

Рыльский — 76

Грайворонский — 85

ОКРУГА УССР

(по данным на 1927 г.)

Глуховский — 65 душ на кв. клм.

Сумской — 87

Харьковский —100


Вышеприведенные данные говорят за полное сходство по плотности населения приграничных округов УССР с прилегающей к ним южной частью территорий Курской губернии. Так, при средней плотности населения по Курской губернии равной 77 душам на 1 кв. километр, вся северная часть этой губернии имеет плотность ниже указанной нормы.

Одним из характерных моментов хозяйственной общности подлежащей присоединению части территории Курской губернии с соседними округами УССР, говорящим в то же время за полную разнородность в этом отношении указанной территории с остальной (северной) частью Курской губернии, является распределение посевной площади по главнейшим культурам. Так, например, посевы пшеницы являются одной из главнейших культур южной части Курской губернии, достигают 20,4 процента (Грайворонский уезд), в то время, как в северной части процент посевной площади указанной культуры совершенно ничтожный.

Аналогичную картину мы наблюдаем и в отношении посева овса, который, являясь одной из главнейших культур северных уездов Курской губернии, достигая 16,2 процента (Курский уезд), в то время, как в южных уездах губернии посев овса едва достигает 7 процентов (Грайворонский уезд). Таким образом, в этом отношении южная часть Курской губернии, является как бы естественным продолжением смежной территории УССР. Другой главнейшей и характерной для южной части Курской губернии (чертой), доказывающей сельскохозяйственную общность с приграничными округами УССР является посев сахарной свеклы, которая составляет главный массив по этим округам, имея свое продолжение в южных частях Курской губ., где достигает 4,6 процента (Грайворонский уезд) и почти совершенно отсутствует в северных ее частях. Так, по Харьковскому округу посев сахарной свеклы доходит до 7,2 процента, а по южным уездам Курской губернии, как уже было указано выше, немногим меньше этого — 4,6 процента.

Целесообразность включения южных уездов Курской губ. в состав УССР подтверждается данными по линии сахарной промышленности. Так, из общего числа 23, в этих уездах расположено 12 сахарных заводов. Включение их в сферу административно–хозяйственного управления Украинского Центра не только не нарушит правильной функциональности этих заводов, но наоборот, как видно, из данного в свое время заключения Сахаротрестом и доклада проф. Арциховского, присоединение это вполне целесообразно и создает естественный Сумской свеклосахарный район. Указанное обстоятельство логически вытекает из того положения, в котором находится в настоящее время заводы Курской губернии. Так, по их расположению, производственной структуре и по рентабельности (урожай свеклы, выход сахара и т. п.) эти заводы разбиваются на две группы: Южная, как находящаяся в более благоприятных условиях, сходственна с группой соседних заводов Украины, образуя с ней однородный сахаропроизводящий район.


Группы Суточная % жел. Сбор с десятины
заводов производ. в берк. дор. свеклы. свеклы в берк. сахара
Северная 1.812 11,8 81,8 109
Южная 4.471 33,8 123,0 170
Украинская 3.416 33,5 127,0 175

Отсутствие, как было указано выше, в достаточном количестве посевов свеклы в Курской губернии вызвало необходимость снабжения заводов каждой группы жел.– дорожной свеклой, причем территорией, снабжающей эти заводы сырьем, является УССР, что еще более усугубляет связь Южной группы заводов Курской губ. с Украинской группой.


Годы Кол–ство В том числе по группам % ж. д.
производства ж. д. cвеклы (вагоны) Северной Южной Украинской ко всей нагрузке
ваг % ваг % ваг %
1923–24 10.109 230 0,3 4390 45,4 5489 54,3 51,2
1924–25 11.108 1135 10,8 4141 37,3 5832 52,5 51,2

Экономическая однородность и тяготение южной части Курской губ. в равной мере подтверждаются и другими доказательствами, как, например, данными о грузообороте. Так, в частности, по гор. Белгороду мы имеем:


Годы Отправлено (в тоннах) Прибыло (в тоннах) Всего прибыло
Всего Из них в направл. Всего Из них в направл. и отправление
РСФСР УССР РСФСР УССР
1922–23 71.550 20.705 50.845 92.795 4.668 88.127 164.345
1923–24 79.380 28.387 50.993 98.889 9.255 89.634 178.269
1924–25 114.642 47.564 67.078 119.612 10.858 108.754 234.254
1925–26 116.330 32.659 83.671 137.340 14.791 122.549 253.670

Переходя далее к вопросам экономического порядка по Воронежской губ., необходимо констатировать также полную однородность как с сельскохозяйственным, так и промышленных отношениях (юж)ной губернии с соседними округами УССР и, наоборот, резкое отличие от северной части указанной губернии.

Площадь посева пшеницы в южных уездах Воронежской и в прилегающих округах УССР достигает 25 процентов (Россошанский — 35,8 процента) и, тем самым, резко отличается от северной части Воронежской губернии, где указанный процент колеблется от 0 до 10 процентов.

То же самое наблюдается и по культуре ячменя: в то время, как площадь посева последнего в смежных частях территории Воронежской губ. и приграничных округах УССР превышает 10 процентов, в северной части Воронежской губ. площадь посева ячменя достигает 3,5 процента. Как раз обратную картину, еще более подтверждающую правильность ранее сделанных выводов по разнородной южной и северной частей Воронежской губернии, можно наблюдать, проследив распространение посева овса. Так, занимая второстепенное место на юге Воронежской губернии и смежных округах УССР, где площадь посева овса едва достигает 3 процентов, последний на севере является главнейшей культурой, площадь посева достигает до 20 процентов (Усманский уезд).

Что же касается степени развития животноводчества в Воронежской губернии, то и здесь необходимо отметить резкое различие между северными и южными уездами губернии с одной стороны, и полную однородность последних (южных) со смежными округами УССР. Так, в частности, количество крупного рогатого скота на сто хозяйств в южных уездах Воронежской губернии и в смежных с ними округах Украины значительно, колеблясь от 66 до 79 голов, в то время, как в северных уездах Воронежской губернии, не превышает 63 голов.

В отношении промышленности Воронежской губернии, необходимо отметить, что последняя главным образом заключается в маслобойных предприятиях и расположена исключительно на юге губернии, т. е. в местности, наиболее благоприятной для заготовки сырья — посева масляничных семян (подсолнуха).

Наличие посевов подсолнуха в Воронежской губернии обуславливает значительное развитие здесь производства масла, однако, из этого ни в коем случае нельзя делать вывода, что культура подсолнуха и маслобойная промышленность являются исключительно принадлежащими к Воронежской губернии, что существенно отличало бы ее от смежных территорий. Наоборот, резко отличаясь от северной части губернии, южные уезды последней имеют много общего с соприкасающимися частями территории УССР. Так, площадь посева подсолнуха в смежных округах УССР, в количестве 13,6 процента, мало отличаясь от средней погубернской — 12,0 процента, весьма близка к средней по смежным в УССР уездам Воронежской губернии — 15,5 процента.

Значительный рост за последнее десятилетие культуры масляничных семян на Украине, в частности по Старобельскому округу площадь посева подсолнуха достигает 15 процентов дает возможность предполагать, что центр тяжести заготовки сырья и производства масла будет лежать в УССР, где имеются все данные почвенного и климатического характера для успешного развития последнего.

Таким образом, южные уезды Воронежской губернии, заселенные в преобладающем количестве украинцами, также более родственны в хозяйственно–экономическом отношении с соседними округами УССР, нежели, как было отмечено выше, с северной частью губернии.

В отношении Северо–Кавказского Края РСФСР необходимо, прежде всего оговорится, что недостаточно проявленное до сего времени со стороны УССР стремление к разрешению вопроса о границах, имело своей причиной отсутствие более или менее достоверных данных об этнографии, смежных с УССР округов и районов Сев. Кав. Края.

Не говоря о полной однородности хозяйственно–экономической структуры смежных округов УССР и Сев. Кав. Края РСФСР, необходимо остановить свое внимание на той хозяйственной коллизии, которая создана с момента установления существующей государственной границы и требует, в связи с этим, скорейшего разрешения.

Так, необходимо присоединение к УССР Донецкого округа, помимо этнографического момента, подтверждается, с одной стороны, создавшимся положением со станц. Чертково, в виду отрыва последней от Беловодского хлеботоргового района, охватывающего одну треть Старобельского и часть Луганского округов УССР — явление совершенно недопустимое как с хозяйственно–экономической, так и с политической точки зрения, а с другой стороны экономической однородностью Донецкого округа с восточным углем УССР, благодаря каменноугольным залежам в бассейне реки Калитвы, делающим этот округ как бы естественным продолжением Донецкого угольного бассейна.

Аналогичную картину мы наблюдаем и по Донецко–Шахтинскому округу, отторжение которого от УССР совершенно искусственно делит хозяйственно–целостную единицу — Донбасс — между двумя республиками, что, конечно, не может не отражаться на оперативном управлении промпредприятиями. Наряду с этим, возвращение Украине Таганрогского округа, насчитывающего в настоящих его границах всего лишь 257 тысяч жителей, т. е. 37 процентов от украинского округа, даст возможность, во–первых, путем изменения его границ, поднять хозяйство и экономику как города Таганрога, так и округа в целом, — а во–вторых, выпрямить в этом месте государственную границу, врезавшуюся узким и длинным клином в территорию УССР.

Как вывод из всего вышесказанного, необходимо сказать, что проведение государственной границы между УССР и РСФСР по этнографическому принципу вполне совпадает с сельскохозяйственными и экономическими районами.

По степени обслуживания в культурно–социальном отношении украинского населения как нацменьшинства, могут дать полную картину материалы по обследованию этого вопроса ВЦИКом, явившиеся предметом специального обсуждения фракции ВЦИК, которая констатировала явное нарушение и грубое извращение национальной политики по отношению к украинскому населению в Курской и Воронежской губерниях, не говоря уже о Северо–Кавказском Крае, где украинское население самым настоящим образом русифицируется.

А посему, учитывая, что в настоящее время предполагается приступить к созданию центральной черноземной области, в состав которой, наряду с другими, войдут также Курская и Воронежская губернии и что в этих губерниях должна быть проведена полная перекройка существующей админтерсистемы, а также, что территория, находящаяся в непосредственном соседстве с УССР и заселенная украинцами, вполне безболезненно может быть включена в состав УССР, ЦК КП(б)У просит ЦК ВКП(б) вынести по этому вопросу соответствующее принципиальное решение с тем, чтобы вопрос установления на основе этнографических данных точных границ между УССР и РСФСР был передан по советской линии в специально–созданную для этого смешанную комиссию с предоставлением последней двухмесячного срока для проведения возложенной на нее задачи.

Секретарь ЦК КП(б)У 26/ІV.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32–37.)



Українська освітня справа на Східній Слобожанщині

1931 рік


Название района Кол. укр. нас. в % Кол. школ 1 ст. Кол. детей, охв. преп. на языке укр. Кол. уч. раб. в укр. школах Кол. ШКМ и ФЗС Кол. изб–читален Примечание
1. Алексеевский
2. Богучарский 78,1 55 6361 137 2 7
3. Борисовский 70,3 37 5229 112 1 4
4. Буденновский 56,6 30 2500 63 1 В Буденновском ШК укр. язык введен как предмет
5. Бутурлиновский 58,7 41 5990 99 1 3
6. Вейделевский 63 27 5896 59 2 ШКМ укр. язык введен как предмет
7. Вел. Михайловский 53,5 22 1944 30 2 ШКМ укр. язык введен как предмет
8. Волоконовский 65 50 4600 114 1 3
9. Воробьевский 61,2 26 2500 54 1 2
10. Глушковский 63,8 23 2400 59 1 2
11. Грайворонский 97,5 66 5896 134 1 4
13. Каменский 99 46 3449 91 1 3 ШКМ частично украинизирована
14.Кантемировский 81,9 50 5000 114 3 4
15. Михайловский 97 43 4096 92 1 7
16. Никитовский 55,7 27 2105 48 1
17. Новокалитвенский 80,5 23 2260 50 1 6
18. Ольховатский 92 61 5000 115 4 15
19. Острогожский 70,6 30 3200 72 1 5
20. Павловский 79 43 5495 91 3 10
21 .Петропавловский 87 50 3444 90 1 5 ШКМ частично украинизирована
22. Подгоренский 93,4 47 4076 92 1 5
23. Ракитянский 58 30 4800 113 3
24. Ровенский 94,8 53 4180 98 1 4
25. Россошанский 92,5 60 4950 109 4 24 ШКМ укр.
26. Чернянский 57 516 1077 26 1 2 язык введен как предмет
ИТОГО 1050 105627 2275 34138

(Культурное строительство ЦЧО. Справочно–статистический материал и общая характеристика состояния народного образования. — Воронеж, 1931. — С. 229.)



Циркуляр про рішення ЦК ВКП(б) і РНК СРСР щодо припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії, Центрально–Чорноземній області та інших регіонах

15 грудня 1932 року


Харьков ЦККП(б)У

Нац. ЦК, крайкомам и обкомам, председателям СНК, край и облисполкомов.

Сообщается постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 15 декабря 1932 года:

"ЦК ВКП(б) и СНК СССР решительно осуждают выступления и предложения, исходящие от отдельных украинских товарищей, (об) обязательной украинизации целого ряда районов СССР (например, в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и т. д.).

Подобные выступления могут только играть на руку тем буржуазно–националистическим элементам, которые, будучи изгнаны из Украины как вредные элементы, проникают во вновь украинизированные районы и ведут там разлагающую работу.

Поручить крайкому и крайисполкому ДВК, обкому и облисполкому ЦЧО, Казахстанскому крайкому и СНК немедленно приостановить дальнейшую украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, печать и издания на русский язык и к осени 1933 года подготовить переход школ и преподавания на русский язык.

Секретарь ЦК ВКП(б) — Сталин

Председатель СНК СССР — Молотов

Верно: (підпис нерозбірливий)

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4.)





| Етнічні межі і державний кордон України |