на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



ПРИМІТКИ


1 Важливо в цьому контексті наголосити і на територіальній автохтонності українців в межах їхнього розселення. Так–от, основоположник східного напрямку української геополітики Тиміш Олесіюк свого часу вважав за головні напрямні нашого державницького освідомлення те, що ми маємо пам’ятати, — українці є народом:

"1. Автохтонним, "тутейшим" на Україні від звише ТРЬОХ З ПОЛОВИНОЮ ТИСЯЧ ЛІТ, а не БЕЗДОМНИМ ПРИБЛУДОЮ, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у XIV–XV століттях.

2. Суцільно расовим — ДИНАРСЬКИМ, вислідом кількатисячолітньої антропологічної синтези субстратної арменоїдної трипільської, а не безладною расовою мішаниною з татарами чи угро–фінами, суспільних расових викидьків ріжних східно–європейських народів в часі останнього півтисячоліття.

3. Расово інтегрованим — з потужним біологічним ядром — здібним перетравлювати і виеліміновувати численні чужородні домішки, що до нього прилипали протягом довгого та бурхливого життя, а не каламутним розчином взаємно заперечуючихся і взаємно винищуючихся расових первнів, які під впливом сторонніх порядкуючих чинників з часом усегрегуються і розлучаться в напрямках сил притягаючих (Московщина, Польща, Угорщина, Румунія).

4. Осельчим, а не колонізаторським, що здобув і тепер ще здобуває собі життєву просторінь шляхом мирного співжиття і співпраці з іншими автохтонними народами, у висліді чого біологічно слабші народи були постепенно абсорбовані до організму українського народу, а не колонізаційно–завойовницьким, що силою зброї здобув собі Українську землю, винищивши її первісних осельників, так як німці полабських слов’ян або американці — індіянів…

5. Контагіозним, що свою життєву просторінь постепенно поширює на схід і південний схід від своєї наддніпрянської метрополії на пустопорожні, недостаточно загосподарьовані і цивілізовані потатарські євроазійські простори, а не метастазним, що, як зловіщий рак, появляється в ріжних частинах світу, у ріжних народів під впливом грабіжницької економічної й політичної експансії великодержав… Українські метастази останньої половини XIX віку і першої половини XX віку до Західної Гемісфери і до Австралії мусять вважатися за явища патологічні, викликані надзвичайно несприятливими для українського народу економічними та політичними причинами на метропольних землях.

6. Осіло–хліборобським, органічно і нерозривно зв’язаним із своєю прадідівською ЗЕМЛЕЮ, що її безпереривно культивовує з найбільшим нап’яттям своїх фізичних сил і душевної ЛЮБОВИ, а не бродячим здобичником, що, як степове перекотиполе, не маючий жадного закріплення корінням у грунті, безцільно котиться за змінними вітрами історії у всі сторони чужої, нелюбленої ЗЕМЛІ, на "отхожіє промисли"…

7. Автаркичним — самовистарчальним, що у своєму лісостепу може і вміє вповні задовольнити свої всі потреби для заможного і щасливого життя. Він є споконвічним господарем чорноземлі, а не недбалим ледарем, що в своїй тайзі і тундрі нидіє, споживаючи "клюкву і морошку", а за "хлєбушком" преться до інших народів прохати, красти і грабувати…

7. Благочестивим і людяним, із суспільною мораллю, опертою на давно вже усталеному всенародному світогляді соняшного оптимізму і приязного до всього природного світу, а не безпутним "богоіскатєлєм" і "богоносцем", що не має меж у своєму людиноненависництві та жорстокості — висліді повної відсутносте усталеного кодексу суспільної моралі та релігійного і філософського світогляду…

8. Вільнолюбним — козацьким, що на протязі всього свого історичного життя був рішений обороняти свою людську гідність, волю і добробут від численних ворожих агресорів, а не безчестним холопським, що легко і охоче підлягає всякій насильницькій владі — татарській, царській, комісарській, а узискавши випадково волю, негайно ж обертає її у свавілля і неволю…

10. Евгенічно–елітарним та побутово–етікальним, що високо цінить в людині її душевні й фізичні якості, яко успадковані нею від предків "доброго роду", і вміє висловити свою пошану до гідности людини у шляхетній мові й поведінці, а не егалітарно–простяцьким, що у своїй расовій несформованости не має усталених критеріїв для оцінки фізично–психічних якостей людини та не має пошани до її генетичних первнів (сексуальна розвязаність, снохачество, матерщина, амікашонство).

11. Альтруїстично–учинним у всякій суспільній потребі, з добре усвідомленим власним інтересом у ній, без перекладання тягару і небезпеки суспільної акції на чужі плечі, а не егоїстичним паразитом, що живиться виключно потом і кров’ю інших народів". (З оригіналу в родинному архіві T. Олесіюка в Лос–Анджелесі).

2 Найперше поселення донських козаків якраз пов’язується з приходом на Дон козацьких відділів українського князя Дмитра Вишневецького. До речі, навіть російські автори вважають, що вперше про це українське поселення на Дону — Черкаськ — згадується в літописах із часів царювання Івана Грозного. Зокрема, М. Лаврський цитує такий документ: "Прийшли з–за Дніпра черкаси на Дон з князем Вишневецьким і, поселившись там, Черкаське побудували" (Лаврский Н. Черкаск и его старина. — М., 1917. — С. 10).

3 За словами Олександра Рігельмана, "донские казаки от украинских черкасских казаков действительно свое начало возымели на Дону" (цит. за: Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 461).

4 З приводу цього згодом буде підготовлено окремий меморандум: "Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положены или созданія новой губернії Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу. Окружные Начальники своими административными талантами только способствовали обостренію этого отношения. Питалось оно в значительной степени и тем, что в виду отрицательного отношенія казачества к Земству, огромный Таганрогскій Округ, насчитьівающій почти милліонное населеніе, был лишен благ Земскаго Самоуправленія, почти не имел больниц, школ, дорог, мостов и в этом отношеніи находился в самом жалком и безпомощном состояніи. После изгнанія большевиков из Таганрога и его Округа, когда в связи с политическими собьітіями и образованіем самостоятельной Украины явилась возможность без преувеличены, что подавляющее большинство населенія стало мечтать о таковом присоединен к родственному ему по крови государству. В этом присоединенш видели залог экономическаго и культурнаго процветанія края, а также обезпеченіе участія населенія в строительстве государственной жизни. На Дону же это строительство будет находиться исключительно в руках казачьего круга, состоящаго из представителей казачьих станиц, совершенно чуждых населенію Таганрога и Округа.

К сожаленію, говорить о своей Украинской орієнтацій никто в этих местах открыто не решается, в виду крайне шовинистической позиціи, занятой в этом вопросе Доном. И всякое открытое выступленіе в этом смысле в будущем, при отходе Таганрога к Новочеркасску, может иметь за собою для выступавших весьма тягостныя последствія — вплоть до высылки из пределов Области. И населеніе молчит. Это молчаніе весьма характерно. Все прекрасно понимают, что открытое выступленіе с оріентаціей на Дон никаких репрессивных мер в будущем со стороны Украины, ни при каких обстоятельствах, повлечь за собою не может. Между тем, ни одна общественная группа с такой оріентаціей не выступает. Не дает ли это обстоятельство права предположить, что охотников оріентироваться на Дон среди организованных общественных групп, вообще, не имеется" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105).

5 Відступаючи в обозі червоногвардійських підрозділів перед натиском німецько–українських військ навесні 1918 року, українські більшовики, що опинилися вже в Таганрозі, раптом згадали про права українців Донщини. їм навіть вдалося виторгувати на якийсь час у Леніна право творити на заселених українцями землях Таганрозького і Ростовського повітів "самостійну радянську Українську Народну Республіку". Але через кілька днів більшовицький нарком у справах національностей Сталін у розмові з головою так званого Центрального виконавчого комітету рад України Володимиром Затонським усе поставив на свої місця: "Достаточно поиграли в правительство и Республику. Кажется, хватило, пора бросить игру" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 170. — Арк. 6).

6 1911 року там, де вийшли на берег нові "ізгої" з рідного краю, їхні нащадки збудували мистецький пам’ятник: на невеличкій скелі бронзова постать запорозького козака з прапором.

7 Від 1855 року наказні отамани підбиралися виключно з чужих кубанцям росіян, Військова Рада не скликалася, про неї вже навіть не згадує й "Порядок Общей Пользы" (Кубанський край (Торонто). — 1958. — Ч. 1. — С. 13).

8 У листі до Микити Шаповала від 15 лютого 1926 року один з визначних кубанських діячів Кіндрат Плохий писав: "увесь Північний Кавказ, степовий, за винятком гірської частини, заселений, головним чином, українцями. В інтересах всього українського народу є перетворити всю цю величезну етнично українську масу на свідомих громадян–українців. Аванпостом при поширенні української культури і українських впливів на Північний Кавказ є місто Катеринодар, зокрема, і Кубань взагалі. Через те Кубань треба посилити українською свідомою інтелігенцією з Великої України та Галичини, бо нашої місцевої кубанської української інтелігенції ще довго не буде вистачати для праці навіть на одній Кубані. Я також казав Вам про те, яку величезну ролю буде відогравати Кубань в боротьбі України за свою незалежність. Тому треба, щоб Велика Україна та Галичина допомогли нам своїми інтелігентними українськими силами. Треба, щоб Кубань одвідували українські вчені, письменники, журналісти, політичні й громадські діячі, кооператори й муніціпальні робітники, ріжні артисти і т. п. з Великої України та Галичини. Частина їх повинна б назавжди оселитися на Кубані, а частина, хто не може, повинна тимчасово приїздити для короткочасової праці, як, наприклад, для читання публічних лекцій, для концертів, театральних вистав і т. п... Коли нам коли–небудь пощастить повернутися додому, у свій рідний край, на Кубань, то я, К. П., буду належати до тих українців, які будуть мати з Вами, М. Ю., персонально і з Вашою групіровкою контакт і постійні зв’язки і спільну працю..." (ЦДАВОВУ: Ф. 3563. — Оп. 1. — Спр. 254. — Арк. 2).


ДОКУМЕНТИ | Етнічні межі і державний кордон України |