home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Антигетьманське повстання Пушкаря і Барабаша

Одержавши підтримку в Корсуні, Іван Виговський приступив до більш рішучих дій стосовно опозиційних щодо нього січовиків. На північних кордонах їх земель з'явилися роз'їзди, які повинні були, з одного боку, не пускати на Запоріжжя поповнення з числа українських селян, з іншого – перехоплювати посланців з Січі на Лівобережжя, Правобережжя і до Москви. Полковники одержали наказ гетьмана про заборону постачання борошна, одягу і інших припасів на Січ. Виговський також наказав відібрати у низових козаків частину їх мисливських угідь. Ясна річ, що таким чином гетьман лише зафіксував запорожців як своїх ворогів.

Достатньо великою була кількість мешканців лівобережних полків, які засуджували дії Виговського. Тут ходили плітки – частково вірні, частково ні – про панську поведінку гетьмана, про заможність та зажерливість його старшини, про зраду інтересів православних через переговори з поляками та татарами. Були навіть такі, що підтримували перебування у їх місцях московських воєвод, бо бачили в них захист проти зазіхань козацької старшини. Це не вигадка російської пропаганди, відповідні прохання, наприклад, від міщан українських міст, дійсно зустрічаються в архівах. Можемо провести дещо умовну паралель з процесом формування абсолютизму в Західній Європі. Мешканці міст і там покладали надії на короля, який міг захистити їх від тиску з боку місцевих феодалів. Щоправда, козацьким лідерам ще далеко було до феодалів…

Ще одним ворогом гетьмана став Юрій Хмельницький. Дослідники пов'язують це з тим, що Виговський нібито викопав десь під Гадячем скарб, що його було приховано тут Богданом Хмельницьким. Однак, треба також зауважити, що Юрій Хмельницький і надалі неодноразово кардинально змінював своє ставлення до тих чи інших політичних діячів, що було пов'язане чи то з власними амбіціями, чи то з натиском з боку більш впливових осіб – часто іноземців.

Не спала напруга у стосунках з московітами. Іван Виговський зустрівся з Ромодановським у Переяславі, пояснював свої дії стосовно Запорозької Січі тим, що нібито саме січовики хочуть піддатись Кримському ханству. Гетьман намагався не допустити втручання росіян в його боротьбу з внутрішньою опозицією. Але військо Ромодановського залишилося поки що в Переяславі, а його уряд все ніяк не затверджував Виговського гетьманом, незважаючи на численні посольства від нього, що везли прохання про це до Москви. Нарешті, одне з них вимушено було повертатися до Виговського з царським указом про проведення вже третьої козацької ради у Переяславі для затвердження його гетьманом. І буквально через кілька днів московські дипломати вже спілкувалися з посланцями із Запоріжжя, які вже традиційно звинувачували Івана Виговського в бажанні зрадити московського царя, до чого старшина хотіла схилити і «чернь». Запорожці скаржилися на заборону ходити проти хана, що знов таки свідчило про зраду наступника Б. Хмельницького. Посольство січовиків поїхало з Москви теж з указом про вибори гетьмана. Але в їх грамоті було вказано місто Лубни. Вочевидь, ми маємо справу з намаганнями царського уряду розколоти українське суспільство, або ж підтримати той розкол, що вже мав місце.

На початку 1658 року протистояння між Виговським та опозицією досягає своєї кульмінації та переходить у відкриту війну. Антигетьманське повстання, що охопило значну частину Лівобережжя, очолив полтавський полковник Мартин Пушкар. Останній користувався великим авторитетом серед козацтва. З перших днів національно-визвольної війни 1648 року він (на відміну від Виговського) був поряд з Хмельницьким і здобув гарну славу в боях проти поляків. Свої маєтки він отримав не в якості подарунків від короля або царя, а родових земель (знов таки на відміну від його суперника) у нього не було. Таким чином, ця людина для простого народу і рядових козаків була своєю.

В грудні 1657 року Пушкар на раді в Полтаві оголосив Виговського зрадником, бо той мав відносини з поляками і татарами. Полковник запропонував селянам приходити до нього і ставати козаками за платню. На цю відозву до Полтавського полку потягнулися і мешканці Миргородського та Лубенського полків. Незабаром тут зосередилося біля 20 тисяч нового війська, яке очолив Пушкар. Людей було забагато, щоб їх можна було добре озброїти, тому в руках у багатьох опинялися лише дерев'яні киї. Природним союзником полтавського полковника ставали запорожці, до нього прибув загін кошового отамана Якова Барабаша.[3]

Звісно, гетьману було відомо про цю підготовку бунту. Вже в кінці 1657 року він наказує заарештувати деяких прихильників Пушкаря. У свою чергу останній заарештував посланця Виговського, який вмовляв його розпустити бунтівне військо. Перша проба сил відбулася в лютому 1658 року неподалік від Полтави. До міста з Миргорода були направлені загони Івана Богуна та Івана Сербіна, до яких входили і найманці – серби. Ці поки що невеликі сили повинні були раптово увірватися до Полтави, схопити Пушкаря та підтримати введення на полковничу посаду Богуна. Раптово не вийшло. Пушкар своєчасно узнав про пересування загонів і вислав проти них запорожців Барабаша. Зустріч відбулася на полі, що розташовується неподалік від славетної літературної Диканьки. Богун і Сербін були розбиті. З тих пір поле називали Сербіним. Саме тут через десять років за наказом Петра Дорошенка буде страчений лівобережний гетьман Іван Брюховецький.

Виговський змушений був прийняти як факт, що повстання не вдалося локалізувати або подавити у зародку. Накази про виступ до Миргорода, де полковничав Г. Лісницький, якому, схоже на те, не бажали підкорятися власні козаки, тепер одержали всі голови полків Лівобережжя – чернігівський (Силич), ніжинський (Гуляницький), прилуцький (Дорошенко), лубенський (Швець). Останній теж мав досить умовну підтримку від населення свого полку. Саме до Лубен прямували війська Пушкаря, бо, як було сказано вище, царський наказ, що його привезли в Україну запорожці, передбачав тут проведення гетьманських виборів. Літописи і мемуари свідчать про те, що на цьому шляху на бік бунтівного полковника масово приходило місцеве населення. Миргород, до якого так і не прибули полковники, вірні Виговському, був зайнятий повстанцями без бою. Ставши у Лубнах, Пушкар оголосив збір ради по виборам нового господаря булави. Вирішити долю цього головного клейнода повинна була на його думку «чернь» городова і січова.

В лютому 1658 року відбулася і інша рада – в Переяславі, куди за умов тиску з боку царського уряду вимушений був прибути зі своєю старшиною Іван Виговський. Підтримати його прибув і новий київський митрополит Діонісій Балабан (до речі, обраний всупереч бажанню Москви, що бачила українську православну церкву підпорядкованою своєму патріархові). Присутні представники козацтва і міщанства одностайно обрали Виговського, а після цього представник Москви боярин Хитрово зачитав вимоги царя. За ними гетьман повинен був прийняти московських воєвод в ще кілька важливих міст: Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо. Воєводи мали збирати подимне і податки з оренд. Крім того, Москва вимагала негайного виведення козацьких військ з деяких білоруських міст і повернення утікачів з прикордонних російських повітів. Маючи на увазі неможливість боротися на двох фронтах одночасно – з повстанцями і з росіянами, – Виговський погодився виконати умови, але вирішив тягнути час з питанням про воєвод. Він обіцяв боярину прийняти додаткові московські залоги, але в тих містах, які він домовиться при особистій зустрічі з царем. Ця потенційна зустріч надовго займе чинне місце в переговорах і листуванні, що їх вели гетьман і московські представники. Як ми знаємо, до государя він так і не поїхав.

Проте активізувались його пошуки іншого союзника – як у Польщі, так і в Криму. В Річ Посполиту гетьман в квітні надсилає листа, в якому пише «нашої угоди наближається час». Для ведення переговорів до Польщі був споряджений П. Тетеря. В підписаному ж із ханом в кінці лютого 1658 року договорі прямо вказувалося на те, що гетьман хоче бути в підданстві Кримського ханства. Наскільки це було правдою важко судити, бо відомо, що дипломатичні формулювання переговорів з правителями ісламських країн дещо відрізнялися від звичайних. Наприклад, турецький султан називав своїм підданим будь-якого політика, який тільки запросив його допомоги і взяв на себе, можливо, і не такі вже великі зобов'язання.

З іншого боку, не можна було відверто знехтувати вимогами Москви. Тоді ж, в кінці зими 1658 року Виговський повідомив північних сусідів, що готовий прийняти московські гарнізони в Білій Церкві, Корсуні, Ніжині, Полтаві, Чернігові і Миргороді. Однак, приймаючи послів Івана Виговського, московський уряд в іншому місці уважно вислуховував послів повстанців. Пушкарівці розповідали своїм потенціальним покровителям про все нові та нові гріхи гетьмана. Наприклад, вони запевняли, що після розгрому Пушкаря Виговський збирається піти на Київ «государевих ратних людей висікти і ляхів, і шведських людей в Київ посадити, і зробивши те все… іти на російські міста».

У чому бажання Виговського і Москви на початку 1658 року співпадали, так це у необхідністі складання 60-тисячного реєстру. Гетьману потрібно було з'єднати навколо себе найбільш відданих людей, не допустити покозачення занадто великого відсотку населення (хто ж би тоді працював на полях?), а для царя обмеження реєстру означало формування в Україні більш зрозумілого станового суспільства, зниження небезпеки бунтів, що могли перекинутися в Московію, видача утікачів. В квітні новим московським воєводою в Києві призначається боярин В. Шереметєв, який незабаром перетворився на ключову фігуру Москви в Україні. Саме він призначався старшим над усіма московськими воєводами гетьманських територій. Власна, свавільна, досить жорстока людина, яка взагалі не дуже добре ставилася до козаків, і при цьому здібний адміністратор В. Шереметєв одержав від свого уряду завдання – складання козацького реєстру. Крім того, він був повинен організувати оборону проти татар, якщо вони прийдуть в Україну, а також вивчити податкові можливості українських земель – надати в результаті всю статистику з приводу кількості міст, містечок і тамтешнього населення, усіляких оренд, відкупів, натуральних повинностей, податків, які платили при поляках. Особливу увагу привертає така фраза в інструкціях до Шереметєва і його колег: розвідати у місцевого населення «чи у них полковники які справи і звичаї ввели нові, і якщо що ввели нове, і те їм чи любо чи нелюбо, і що нелюбо…» Тобто Москва не тільки готувала більш повну інтеграцію Гетьманської держави до свого складу, але й не виключала можливості дискредитації існуючої влади, гри «на контрасті» при змаганнях як ми би зараз казали «за голоси» селян та міщан. Важливо й те, що київський воєвода повинен був ретельно слідкувати за прибуттям послів будь-яких держав і затримувати тих, що могли діяти не на користь государя. Іншим царським наглядачем при гетьмані став І. Опухтін, який одержав своє призначення вслід за Шереметєвим.

Всупереч популярній думці, що Мартин Пушкар був представником проросійського угруповання, а Москва відразу ж виступила на його боці, скажемо, що остання досить довго не наважувалася відверто підтримати повстанців. Дійсно, це було б дивно для кріпацької і абсолютистської держави, навіть з оглядом на підозри щодо зовнішньополітичного курсу Виговського. Судячи з усього, в Москві деякий час продовжували вважати гетьмана союзником у випадку початку нової російсько-польської конфронтації. Тому Пушкар, хоча і не втрачав своїх послів, які одержували в російській столиці багаті подарунки і соболя, отримував від Москви вмовляння не воювати з законним гетьманом. «До зради причин ніяких не об'явилось», – говорили московіти повстанцям. З російських тюрем в кінці квітня були звільнені гетьманці, що раніш були прислані туди Пушкарем. Проте, все це не заважало людям полтавського полковника і запорізького кошового отамана розповсюджувати грамоти про підтримку антигетьманської боротьби з боку Москви. За їх словами, саме для допомоги ним в Бєлгородському воєводстві збиралася велика російська армія, і ми не можемо з впевненістю спростувати це твердження. Особливо з оглядом на те, що саме в той час на посаду місцевого воєводи був призначений спеціаліст по відповідальним воєнним операціям Г. Ромодановський. До того ж і сама Москва запевняла Пушкаря про те, що захистить його від помсти гетьмана. Справді, Опухтін прикладав чимало зусиль, щоб відмовити Виговського від каральних акцій на лівому березі. Однак гетьман втрачав терпець – подальше зволікання з походом проти бунтівного полковника загрожувало втратою для нього всього Лівобережжя, бо там панував саме Пушкар, а люди Виговського втрачали не тільки свої маєтності, але й, власне, контроль над ситуацією. Поява ж очікуваних в Миргороді, Полтаві, Ніжині і Чернігові московських воєвод з їх гарнізонами, могла зробити справу повернення гетьманської влади в ці місця неможливою.

До рішучих дій гетьман вдався на початку травня. Московського посланця затримали в Чигирині і помістили під домашній арешт, а Іван Виговський з військами вирушив на лівий беріг Дніпра. Його дії повинна була підтримати татарська орда Карач-бея. В розмовах з російськими представниками гетьман ставав все більш і більш різкішим, а його позиція була все більш очевидною. Одному з царських резидентів він казав: «в наших правах так належить: не повинен полковнику і нікому дати грамоту окрім гетьмана; все розсудить один гетьман; а ви учинили всіх гетьманами, подавали Пушкарю і Барабашу грамоти і від тих грамот бунти почалися». Все активніше стає листування Виговського з представниками польського уряду. В його посланнях висвітлюється бажання досягти широкої угоди.

Отже, не зважаючи на заклики московських посланців, Виговський розпочав військову операцію проти опозиційних йому сил на Лівобережжі. Зі свого табору на Пслі 14 травня 1658 року він розіслав універсал до запорожців і городових козаків. В ньому говорилося: «Іван Виговський гетьман з військом й. ц. в-ва Запорізьким – старшині і черні, що вийшли з Запоріжжя, а також сотникам, отаманам і всьому товариству війська Зап., особливо в полку Полтавськім будучому, доброго здоров'я од Господа бажаємо. Не відаємо й досі, з чиєї науки і приводу вийшовши з Запоріжжя чините на нас, військо й. ц. в., безвинні похвалки, обіцяючи відбирати пожитки наші і здоров'я наше. Та хоч нам і надокучило вже було чути безвинні убивства людей, ми б і досі ще терпіли, коли б прийшовши до Кременчука й інших близьких городів, не погрозили б ви були погибеллю і Чигириновій нам![4]…Ваша старшина й досі, посилаючись на якісь особливі грамоти, підіймають вас своїми брехнями на братію вашу, уводячи простоту вашу і обманюючи своїми вигадками». За два дні під Голтвою гетьман видав ще одного відкритого листа – до миргородських міщан, козаків і поспільства, в якому писав: «…Хоч ми на приборкання винуватих покликали Орду, одначе зараз же накажемо їй одійти, якщо тільки звідаємося про вашу покору і до нас прихиляння». З черговим посланцем з Москви Скуратовим, який запевнив, що до Пушкаря надіслано царського листа, що анулював попередню грамоту про вибори гетьмана і закликав бунтаря до покори, Виговський говорив доволі різко: «Я багато разів писав до в. государя, щоб велів приборкати його до Великодня, а коли не приборкає, то я з ними упораюся сам!» Після цього гетьман пообіцяв розібратися з Пушкарем «вогнем і мечем», причому він був готовий переслідувати його і в російських містах, якщо саме туди будуть намагатися втікати повстанці. В наступних розмовах гетьман та його прибічники пішли ще далі. Вони досить прозоро натякали московіту на можливість антиросійського руху, згадуючи про поведінку поляків – мовляв, коли вони почали порушувати козацькі вільності, коли з'явилися польські полковники-комісари зі своїми залогами, тоді й почалася війна. Цим Виговський окреслив свою позицію по проблемі присутності московських воєвод. Вирушивши далі на бунтівників, гетьман залишив Скуратова у Голтві під таким саме арештом, під яким вже знаходився у Чигирині Опухтін.

Десь 19 травня на північний захід від Полтави між військами гетьмана і полтавського полковника відбувся перший бій. Незабаром успіх мали Гуляницький і Дорошенко, які відбили у повстанців Лубни. Знов гетьманці взяли владу у Миргороді. Пушкар і Барабаш замкнулися у Полтаві, випалили передмістя і готувалися до облоги. Найголовніший бій між ворогуючими силами відбувся 30–31 травня 1658 року. Найдокладнішу доповідь про цю баталію знаходимо у літописця С. Величка, який хоч і писав її через декілька десятиліть, але мешкав саме у тих місцях, де й мала місце подія. За словами Величка, бій точився з перемінним успіхом. Пушкар нібито не бажав вдаватися до відкритої перевірки сил у полі, побачивши велику кількість військ, які розташувалися під Полтавою, але його змусили це зробити підлеглі. Це був не останній випадок, коли вони підвели свого лідера. Отже зі сходом сонця повстанці вдарили по Виговському і мали короткочасний успіх. Гетьману вдалося привести до ладу військо, що відступило, і перейти до контратаки. На наступному етапі до бою підключилися козаки Барабаша. Спільними силами бунтівники зломили наступ вигівців, і, погнавшись за ними, вдруге опанували їх табором. Вважаючи свою перемогу справою цілком вирішеною, люди Барабаша, а в першу чергу Пушкаря, почали грабувати обоз Виговського.[5] Дався взнаки соціальний склад війська полтавського полковника. Голота забула про військові справи, побачивши матеріальні цінності та горілку. (Щоправда, таку недисциплінованість виявляли подекуди і більш досвідчені армії.) Це дозволило гетьману встигнути підвести свій стратегічний резерв – німецьких найманців і татарську орду. Німці таки були розбиті і за свідченням літописця подалися прямо від Полтави через Чигирин на Німеччину, а ось татари і повернуті на поле бою козаки Виговського вщент розгромили повстанське військо. Сам Пушкар загинув, а його голову принесли гетьману. Барабаш зміг втекти із залишками своїх запорожців. Дехто подався до прикордонних російських міст. Там, у Колонтаєві згодом опинився і сам кошовий отаман.

Гетьман не відрікався від своєї обіцянки діяти вогнем і мечем. Розбивши Пушкаря, Іван Євстахійович взяв Полтаву і досить жорстко, а багато дослідників використовують і слово «жорстоко» покарав козаків, а можливо і міщан, які підтримували бунтівного полковника. Про це свідчить чимало документів, розповіді не лише супротивників, але й соратників гетьмана. Ось що доповідав своєму керівництву московський воєвода, який був призначений до Полтави, але перебував на час битви у Бєлгороді: «Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли великий государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно».

До покарання повстанців можна віднести і дозвіл, який гетьман дав татарам на збір ясиру з місцевих земель. Щоправда, літопис стверджує, що козаки Виговського домоглися від нього іншого дозволу – наздогнати татар і примусити їх звільнити захоплених українців, що нібито їм і довелося зробити. Але ж навряд чи козаки змогли повернути до життя тих, хто загинув під час татарських набігів або вмить відбудували спалені хати. Цілком логічно було б припустити, що «любові» до гетьмана Виговського у зв'язку з цією вікторією у населення Лівобережжя не додалося. Багато хто з українців залишав свої домівки та переїжджав за московський кордон, про що впевнено свідчать чисельні реляції московських чиновників.


Гетьман Іван Виговський Загострення московсько-українських відносин | Битва під Конотопом. 1659 | Гадяцька угода Напередодні конотопської війни