home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



На Умань


Отже, свій відступ-маневр Зелений почав із того, що розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців) у с. Горохуватці і, не зупиняючись, швидко пішов на Вінцентівку. Тут якраз переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався — вже як козак — до повстанського війська.

Москалі ж, не бажаючи примиритися з тим, що Зелений вирвався з пастки, кинулися навздогін. Дивізія Яші Епштейна (Яковлєва) йшла буквально по слідах. Ситуація була кепська: на п'яти наступає дивізія, а попереду залізниця, де курсують більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!

Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. Було то якраз на Петра і Павла. «Тут нас зустріли три бронепотяги, — розповідав М. Шляховий, — два з боку Миронівки, а їден з боку Білої Церкви — і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час з гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янці уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і прийшлось старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради» [58, с. 43, 44].

Ситуацію врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а всього набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника ім. Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга «товариша Серденка».

«Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію», — оповідав Зелений [53, с. 220]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип — верст за дві від місця переправи. Ситуація рішуче змінилася. Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав обозним галопом мчати через чавунку. «Ото була чудова картина… — згадував він. — Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі… Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат. Тут Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку «хоробрість і відвагу в обозі», але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого соромлялись» [58, с. 44].

Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах — у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.

Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні надії не губили. «Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, — оптимістично повідомляли червоні 29 липня. — …По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава» [29, с. 37, 38].

На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. «Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, — згадував Марко Шляховий, — бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.

По ранку дуже рано я з командою розвідчиків (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до с. Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бесідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій — між Ставищем і с. Бесідкою.

Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідчиків д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотчики ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати — невідомо чиї.

В цей мент з боку Ставищ підходив лавою 2-й полк наш. Ми тоді з ним разом, зайнявши правий фланг, пішли в наступ на с. Бесідку.

Прорізавши всю Бесідку цепью, ми опинились на тім боці села, як по нас з правого флангу посипались, як дощ, кулі з автоматів і кулеметів, яких строчило не менш як п'ятдесят. Видко, то були в'ючні кулемети, бо це була кіннота ворога чоловік з двісті.

Тут прийшлося повертать фронт назад.

Лава наша вже порвалась, і не тримався як слід зв'язок. Отож я тоді, опинившись в такому становищі і бачачи, що командир полку — дядько Зеленого з Трипілля, якійсь старенький «хвіствебель» (фельдфебель. — Ред.) — тілько нервується, гарцюючи на своєму коні і по суті діла, може, й знає, але чогось мовчить, нікому нічого не каже, я тоді рішуче прийнявся за справу і, прийнявши фактично командування 2-м полком, зайняв позицію попід лісом по канаві з боку Ставищ і с. Брилівки — Янівки. Вів бій з отуєю кіннотою ворога, яка, власне, перескочила сюди не для наступу на нас, а для того щоб пробиться. Аж через півгодини кіннота ворога почала проявляти активність свою слабіше, а ми у свою чергу теж, бо багато козаків кричали, що нема набоїв. Давши «дружний залп», ми одбігли заячим кроком на півверстви у поле, а большовики, неначе їм хто підказав, і собі кинулись, тілько не за нами, а назад, на південь, і втекли… Зелений же в цей час зліквідував з першим полком напад на нього» [58, с. 44, 45]. Знову Подвойському з Епштейном не вдалося перегородити дорогу трипільцям.

У цей час розвідка доповіла Зеленому, що Жмеринку знову захопили більшовики, а Умань і Христинівка перейшли до рук повстанців. Під час привалу в с. Розумниці Зелений вирішив змінити напрям руху. «Гайда на Умань», — сказав він своїм хлопцям. «Це рішення було тим ще вигідне для нас, — міркував Зелений, — що ми наближалися до ст. Вапнярка, де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків» [53, с. 220].

Пройшовши Жашків і Устинград, повстанці підійшли до залізничної станції Поташ, біля якої без пригод перебралися через залізницю. На початку серпня вимандрували в села Бабани і Бабанки, що неподалік Умані. Зустріли повстанців Михайла Павловського (200 козаків і дві гармати), Козака (200 кінних і 200 піших) та І. Сокола, сина дяка із Тального (600 вояків). Командував з'єднанням Павловський, який називався «звенигородським полковником». «Виявилося, що вони дійсно були взяли Умань, — розповідав Зелений, — але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з'єднуємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку» [53, с. 220].

Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський мав чин єфрейтора Російської армії. Але Тютюнник — чоловік тенденційний, лихий на язик — міг сказати це і з метою образити чоловіка, применшити його роль. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який, мовляв, нікому не хотів підлягати.

Тим часом більшовицька розвідка повідомляла: «2-го августа… Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его» [29, с. 38].

Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці же зробили собі в Умані базу. Головне, що нарешті поклали в лазарет кількасот поранених товаришів.

Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським полком та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. «…За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців — за «свєтлоє будущєє вєчной комуни»… — казав-усміхався Марко Шляховий. — Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з «всєсільнимі, всємогущімі комісарамі» місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з «властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уєхать», — «но уви», по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити» [58, с. 45].

Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.

19 серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було «тисяч десять озброєних козаків» (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. «Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.» [58, с. 46].

Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.



«Все на борьбу с Зелёным!» | Отаман Зелений | Петлюра, Денікін і Зелений