20

— Що це було? — спитала Норрі тонким, дитячим голоском, а потім сама ж на це й відповіла. — Це був літак, правда? Літак, повний людей.

Вона вдарилася в сльози. Хлопці намагались утриматись від плачу, але не змогли. Роммі відчув, ніби він і сам плаче.

— Йо, — сказав він. — Гадаю, так, літак.

Джо обернувся і подивився на фургон, котрий уже їхав у їхній бік. Діставшись підніжжя гряди, він збільшив швидкість, ніби Расті страх як не терпілося повернутися. Коли він під'їхав і вискочив з кабіни, Джо побачив також іншу причину його поспішності — свинцевий фартух пропав.

Не встиг Расті промовити й слова, як задзвонив його телефон. Він різко відкрив його, глянув на номер і прийняв дзвінок. Очікував почути Джинні, але заговорив той новий парубок, Терстон Маршалл.

— Так, що? Якщо це щодо літака, то я бачив... — він послухав, нахмурився, потім кивнув. — Гаразд, так. Правильно. Я їду. Передайте Джинні й Твічу, щоб вкололи йому два міліграми валіуму, внутрішньовенно. Ні, краще хай буде три. І скажіть йому, щоб поводився спокійно. Це чуже його натурі, але нехай докладе зусиль. Його синові дайте п'ять міліграмів.

Закривши телефон, він подивився на них.

— Обидва Ренні потрапили в лікарню, старший із серцевою аритмією, у нього вона з'являлася й раніше. Чортовому дурню треба було ще два роки тому поставити ритмоводій. Терстон сказав, що молодий має симптоми, які здалися йому схожими на гліому. Сподіваюся, він помилився.

Норрі підняла вкрите сльозами лице до Расті. Однією рукою вона обнімала Бенні Дрейка, котрий скажено тер собі очі. Коли підійшов і став біля неї Джо, вільною рукою вона обняла його.

— Це ж пухлина мозку, так? — спитала вона. — Дуже небезпечна.

— Коли це трапляється в юнаків віку Джуніора Ренні, це майже завжди вкрай небезпечно.

— Що ви знайшли там? — спитав Роммі.

— А що трапилося з вашим фартухом? — додав Бенні.

— Я знайшов те, що Джо й думав.

— Генератор, — промовив Роммі. — Док, а ви певні цього?

— Авжеж. Він не схожий ні на що з того, що мені доводилося бачити дотепер. Я цілком певен, що ніхто на Землі не бачив раніше нічого подібного.

— Щось з іншої планети, — промовив Джо голосом таким низьким, що прозвучав він у

нього, як шепіт. — Я так і знав.

Расті суворо подивився на нього.

— Ти не мусиш про це говорити. Ніхто з нас не мусить. Якщо нас питатимуть, відповідаймо, що шукали, але нічого не знайшли.

— Навіть моїй мамі? — спитав Джо печально.

Расті ледь не розслабився в цей бік, та взяв себе в руки. Зараз ця таємниця належала п'ятьом людям, це й так уже було забагато. Але діти заслужили на те, щоб знати, а Джо Макклечі й сам здогадався.

— Навіть їй, принаймні поки що.

— Я їй не можу брехати, — сказав Джо. — Це не подіє. Вона все наскрізь бачить своїм Материнським прозором.

— Тоді просто скажи їй, що я взяв з тебе клятву берегти таємницю і їй тебе краще не питати. Якщо наполягатиме, скажи їй, щоб побалакала зі мною. Поїхали, мені треба повертатися до лікарні. Роммі, ви за кермом. У мене нерви на межі.

— А ви не хочете... — почав Роммі.

— Я розповім вам усе. По дорозі. Можливо, нам навіть вдасться придумати, що з цим робити.