home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Загін швидко просувався плутаними гірськими дорогами. Місяць поливав землю холодним сяйвом. Густо-синє, аж чорне небо низько висіло над головою, здається, простягни руку — і схопиш блискучу золоту зорю.

В темних ущелинах бовваніли стрункі кипариси, примарними тінями чорніли лапаті лаври. Від них віяло холодом і гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голодні гієни і тривожно кричали нічні птахи.

Арсен пильно вдивлявся в чужу ніч. Гори стояли насторожені, мовчазні. Від них відлунював тупіт кінських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не відставав ні на крок. Перед походом йому дали на озброєння лук, десяток стріл у шкіряному са-гайдаці, а також кривий турецький кинджал. І він почував себе справжнім воїном.

В Аксу прибули опівночі. Там їх зустрів [смет, якого Бекір залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамід не сподівався нападу. Тільки у вузькій амбразурі східної вежі мерехтів одинокий жовтий вогник.

Мустафа розділив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до загону Бекіра, на який покладалося найважливіше завдання — проникнути непомітно в замок і відчинити ворота.

Бекір віддав короткий наказ, і всі рушили за ним, залягли в рові, якраз навпроти східної вежі. Проти місяця зубчасті стіни замку скидались на гребенясту спину велетенського ящура.

Через годину, що здалась повстанцям вічністю, між зубцями стіни промайнула закутана в чорне покривало жіноча постать, по камінню ковзнула плетена драбина.

— Пора, — прошепотів Бекір і подерся нагору.

За ним піднявся Арсен. Згодом до них приєднались інші повстанці. Останнім виліз Ісмет. Витягши драбину, він обережно опустив її в двір. Там було темно, як у колодязі. Тільки у приміщенні для сторожі тьмяно блимала свічка.

— Я полізу перший, — сказав Арсен. — Я знаю, як відчинити браму.

Він обережно почав спускатися в двір: мов велетенський чорний птах, поволі погойдувався на хисткій драбині, опускаючись усе нижче й нижче.

Заглянувши з драбини у вікно вежі, побачив трьох охоронників, які при світлі воскової свічки грали в гроші. Всупереч наказові господаря, вони залишили свої пости у вежах і коротали ніч за більш приємною справою. На столі лежали купки мідних акче[52]. Сива кіптява свічки снувала попід стелею.

Арсен усміхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронників, коли через хвилину він одчинить ворота і в замок увірвуться повстанці. Але в цю мить десь у внутрішніх кімнатах другого поверху пролунав жахливий жіночий зойк. Він зразу ж і затих, обірвавшись на найвищій ноті, та все ж устиг підняти тривогу.

Охоронники, почувши крик, схопилися з-за столу й очманіло кинулися до зброї. Хтось із них зачепив свічку — стало темно. Почулась лайка. Грюкнули двері.

Арсен стрибнув додолу. Затріщали кущі, заторохтіла порожня бочка, хтозна для чого поставлена в закутку.

Тепер — швидше до вежі!.. Тут на нього налетів переляканий вартовий. Та, побачивши блиск шаблі, кинувся в протилежний бік, Арсен устиг підставити йому ногу, і він сторч головою впав на зем.гію.

Десь нагорі загуло багато стривожених голосів. Заплакали жінки, заверещали діти.

Не чекаючи підмоги. Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблі вибив важкий залізний засув, і під натиском повстанців, що напиріли зовні, брама відчинилася навстіж. Чорний грізний натовп з ревом хлинув на подвір'я замку.

З селямлика і з верхньої галереї гарему пролунало кілька пострілі із. Запалали смолоскипи, освітлюючи похмурий двір, що враз перетрорився на розворушений вируючий мурашник.

Нарешті вибігла надвірна варта Гаміда. Зав'язався рукопашний бій. Арсен разом з усіма кудись біг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли перші вартові впали і повстанці почали штурмувати двері будинку, з галерей і вікон на голови їм посипались різні речі: металеві підсвічники, скляні вази й череп'яні глеки, ковдри й пуховики, важкі дубові лави і посуд.

— Зачиняйте двері! Заставляйте їх шафами! — почувся згори голос Гаміда. — Ми перестріляємо цю погань з пістоліві

— А, ти тут, скажений шакале! — вигукнув Мустафа Чорнобородий. — Клянусь аллахом, настав твій смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний двобій! Я відомщу тобі за мою родину, яку ти пустив по світу жебраками, поки я у війську захищав нашого падишаха від невірних! За мою землю, яку ти загарбав насильством і обманом! За наругу над нашими дочками й сестрами!.. Мовчиш? Боїшся? Ти знаєш, мерзенний, що пощади тобі не буде, і трясешся над своїм паскудним життям! Трясись! Ми скоро дістанемо тебе!.. Гей, друзі, давайте вогню — викуримо лисицю з її гнізда!

— Чекай, Мустафа! — крикнув Бекір. — Там моя донька Іраз! Не треба палити! Ми й так візьмемо Гаміда і його собак! Ісмете, Арсене! Друзі! Несіть сюди колоду — протаранимо двері! Захопимо Гаміда живцем!

Ошалілий гурт з криками й свистом ударив раз і другий міцною колодою в дубові двері. Затріщало дерево. Здригнулися муровані стіни. В чорну дірку, звідки блиснуло полум'я пострілу, ринули повстанці.

Арсен вскочив усередину одним із перших, позаду із смолоскипом у руці біг Яцько. Хлопець ні на крок не відставав од свого старшого товариша. Бій, мов гра, захопив його: обличчя розпа-шілося, ясні очі палали молодецьким завзяттям. Справжній тобі воїн!

В кривавих сутінках похмурих переходів селямлика вони раптом упізнали Гамід-бея, котрий вибіг з бокової кімнати і, побачивши повстанців, чкурнув кудись у темряву.

— Стій! Стій! — закричав козак і вистрілив з пістоля.

Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагії зникла в пітьмі. Назустріч Арсенові вискочили охоронці Гаміда —Осман і Кемаль. Пізнавши невільника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшні прокляття.

На просторі вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тісному приміщенні, освітленому тільки смолоскипом Яцька, заважали один одному, і Арсен тіснив їх обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.

Та враз на майданчику стало вільніше. То Осман, як хитріший і винахідливіший, залишив Кемаля битись із повстанцем один на один, а сам у темряві оббіг поза колоною і напав з тилу.

— Арсене! — вигукнув Яцько, помітивши ворога. Однак у запалі бою козак не почув попередження: відбивши випад Кемаля, він пронизав йому клинком груди.

Тоді, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османові і в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип.

Жахливий крик перекрив гамір і гуркіт бою. Осман випустив ятаган і, відсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетів у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля і впала на блискуче голене тім'я ворога.

Осман важко осів і з глухим гуркотом покотився вниз по дерев'яних сходах.

— Спасибі, братику, — обняв Арсен хлопця. — Молодець! З тебе буде неабиякий воїн. Бери Османову зброю — вона твоя по праву.

Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, він мовби підріс і ладен був кинутися навіть у саме пекло.

...Тим часом люди Чорнобородого ввірвалися в гарем. Звідти линув дикий жіночий вереск і плач дітей.

Попереду всіх летів Ісмет. Зі смолоскипом в одній руці і шаблею в другій, він мчав вузькими переходами, ногою відчиняючи двері в кімнати.

— ІразІ Іраз! — гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім'я Іраз.

Повстанці, що набилися в гарем і тягли з кімнат одяг та дорогоцінності, менше всього, звичайно, думали про Іраз, хоча знали, що то дочка одного з їхніх товаришів. Своїми криками, біганиною та лайкою вони лише заважали Ісметові, хлопець утратив надію знайти наречену і кинувся до виходу.

Тут йому пощастило. В дверях він зіткнувся з опецькуватим євнухом Алі Різою, що намагався непомітно шаснути в якийсь темний закапелок.

Ісмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стіни.

— Де Іраз, кизляр-ага[53]? Скажи мені, де Іраз? Той виряченими від жаху очима дивився на хлопця й не впізнавав його, а тільки щось белькотав незрозуміле. Ісмет ще раз повторив запитання.

— Н-не знаю... Аллах свідок — не знаю! — відповів євнух.

— Я уб'ю тебе, Алі Різа, як смердючу свиню, і твій жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш мені, де Гамід подів Іраз? Ти чуєш? Ну, відповідай!

Він замахнувся ятаганом.

Євнух скрикнув і затулився рукою.

— Я скажу... Я покажу тобі, добрий ага, — пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.

Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр-агу.

— Де вона? Веди!

По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев'яну шафу.

— Тут.

— Де тут? — не зрозумів Ісмет.

— Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.

Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів, великий залізний ключ. Ісмет повернув його — дверцята зі скрипом відчинилися.

— Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? — гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.

Темрява відповіла йому мовчанкою.

Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.

— Іраз! — З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. — Іраз!

Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.

Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мив струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею — і дівчина впала йому на руки. її холодне тіло здалося ючакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.

Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.

— Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?

Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна гиши, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.

В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.

— Бери, батьку, — промовив глухо. — Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі... Дурненька... Але, клянусь аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де. його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!

Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір'я. На підлозі заструмували червоні патьоки.

На той крик і гвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.

В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.

— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!

Почувши ім'я Адіке, Арсен метнувся вперед.

— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!

— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи... її звати Златкою!.. Пожалій її!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..

Арсен на мить закам'янів, вражений почутим.

А Ісмет не розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.

— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!

Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров'ю очима, похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.

Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею. Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув її назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.

Біль протверезив повстанця.

— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.

— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — І відпустив руку юнака.

Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:

— Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іразі Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?

Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.

Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.

— Адіке, не бійся мене, — промовив козак, подаючи їй руку. — Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою... Ти знаєш це ім'я? Його щойно вимовила твоя няня...

— Де вона? — шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.

— її нема... Але ціною свого життя вона врятувала тебе... Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:

— Не плач... Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.

Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.

Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже — і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Куди її подіти? Взяти з собою в загін? А потім?

Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:

— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду! На подвір'ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.

— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить... Міцні замки! Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:

— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину... Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.

— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по-дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова...

Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.

Повстанці зносили на подвір'я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.

Збивши на дверях до підземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір'ї.

— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся! Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.

— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!

Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став вищий на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно-радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.

— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!

Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.

— Будь другом, ковалю, — усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, — розкуй моїх земляків! Вік аллаха молитиму за тебе!

Той бухнув свою здобич на землю.

— А чим? Не голими ж руками!

— Тут є кузня. Ходімо!

Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:

— Ану, підходь!..

Його обступили радісно-збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.

Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.

— Я куб-ага, ти живий?

Крізь розчинені двері всередину вірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:

— Це ти. Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!

— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..

— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю...

— Замок у руках повсталих каратюрків, Якубе, — і Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.

Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.

Тим часом з-за далеких гір зійшло сонце.

Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір'ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.

Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів, — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.

— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід-бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!

Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:

— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!

— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.

Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава