home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з-за моря. Арсен і Марійка вирушили в дорогу. Ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках, їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!

То був кам'яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян-кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір'я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.

— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір'я.

— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.

— Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, — вклонився Арсен. — Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.

Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м'яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.

— Мені казали, що ти маєш до мене справу, — промовив глухо турок, відступаючи на крок.

— Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників...

— Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.

— Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен. Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:

— Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.

— Чи не можна було б глянути на них?

— Чому ж? Ходімо. Вони вийшли на подвір'я.

Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам'яниці.

— Випусти отих ледацюг, — наказав господар. Сторож брязнув ключами.

— Виходьте! Ви! — гукнув, одімкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?

З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудііі, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.

— За цих дорого не візьму, — проскрипів спагія. — Купуй, якщо бажаєш!

Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.

— Здорові будьте, люди! — привітався він схвильовано.

— Здоровий будь, молодче, — врізнобій відповіли ті.

— Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?

— Нестора Сірка? — здивувалися невільники. — Хто ж. ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?

Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.

— Та відповідайте ж, коли вас питають! — крикнув гнівно.

— Його нема серед нас, — відповів один тихо.

— Немає? А де ж. він?

— Господар продав його... Кажуть, на галери...

— Продав? Коли?

— Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п'ятдесят, але він ще міцний.

Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.

— Може, ви знаєте, куди його повели? — спитав тихо.

— Де там! — відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. — Повели — та й кінець... Сам спагія не знає куди... — Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: — А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?

— Так, — безнадійно махнув рукою Арсен. Невільники враз загаласували:

— То викупи нас!

— Синку, вік бога молитимемо за тебе!

— Все майно віддамо, коли прибудемо додому... Всі, наче чмовиніііись, упали на коліна. Арсен аж сторопів і розгублено глянув на спагію.

— Чого вони? — спитав той здивовано.

— Просять, щоб я викупив їх.

— Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони — зайві роти. Їдять як не в себе! А роботи з них — катма!

Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні...

Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали: — Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!

— Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки...

— Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!

Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, — в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому — твердо, мов камінець, замуляло почуття обов'язку. Невільників усюди багато — всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?

Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».

— Скільки хочеш за них, ага?

Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.

— За всіх — п'ятсот курушів.

— Це багато. Двісті. І ні куруша більше!

Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п'ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.

Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:

— І ні куруша більше!

— Діла не буде! — затявся спагія. — Ти хочеш мене обманути, гяуре!

— Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?

— Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.

— Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.

— Ну, чотириста мусиш дати.

— Двісті п'ятдесят. Це моє останнє слово.

— Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! — вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. — Гаразд, давай!

— Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай — я маю зовсім мало часу!

Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.

— Синку, — шепотів крізь схлипування, — тепер ти найрідніша людина для Івана Крука... Будеш у Чигирині — не обминай моєї хати...

— А я з Корсуня...

— А я з Брацлава...

Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка...

Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:

— Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеть-сяі Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там — на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнуготьі.. Донесете цю звістку на батьківщину — вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?

Старі упали на коліна. Крук запевнив:

— Зрозуміли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобі, синку! Бережи себе!

Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обіймів, схопив Марійку за руку і подався геть. А діди, ошалівши від щастя, ще довго стояли на горбі і дивились йому вслід почервонілими від сліз очима.

Пізно ввечері Арсен і Марійка побачили море. До нього було ще далеко, але під місячним сяйвом воно мерехтіло тисячами таємничих вогників і, мов живе, швидко наближалося їм назустріч. Вони прискорили ходу. Під ногами здіймалася їдка пилюка, на зубах тріщав сухий пісок. Та ось прошелестів, дихнув свіжий вітерець, остудивши їхні стомлені, спряжені сонцем тіла, — і з горба відкрилося у місячному сяйві широке гирло ріки, де в очеретах на них чекає Спихальський з човном.

Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя — ш-ш-ш!..

Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.

— Пане Мартине! Де ти? — окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.

Прислухався — ніякої відповіді.

Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.

А в серце закрадається неясна тривога:

— Пане Мартине! Агов! Озовися!

Та ніхто не озивається.

Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно... Так ні ж, — це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось — знайомий кущ верболозу... Трохи далі — темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина... А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка... Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка...

Тиша. Ні душі.

Де ж Спихальський?

Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло-Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?

— Пане Мартине! — з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.

Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно-гнітюча тиша.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава