home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6

Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.

— Леле, мале, що тут трапилося! — вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.

Вловивши в її голосі жах. Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений. Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!

Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.

Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.

— Жива! — вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. — Жива!

Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.

Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар-бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар-бея рідко хто з болгар виривався живий.

Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.

— Коли це трапилося?

— Вчора ввечері, — відповів Яцько. — Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар-бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.

— Куди їх погнали?

— Напевно, в Сливен, — підійшов Драган. — Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого-небудь або не закатував.

— Тоді й ми підемо в Сливен! — рішуче сказав Арсен.

— Ні, ми підемо в Чернаводу, — заперечив Драган. — У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводі — воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.

Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:

— Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки-доріжки — тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!

— А пана Спихальського хіба не чекатимемо? — спитав здивований Яцько.

— Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, — відповів Арсен. — Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.

— Тоді рушаймо, — сказав Драган. — До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі...


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава