home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

— Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! — привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним — сам отаман. — Маю до тебе пильну справу... Невідкладну і таємну...

Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із-за столу і сказав:

— Я тут сам, кобзарю... Сідай — кажи...

Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.

Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров'ям. З-під зламаних кострубатих брів проникливе дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м'які сап'янові чоботи, та білий жупан з фрізького сукна, — оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.

Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.

— Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? — запитав Сірко. Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:

— Ти не впізнаєш мене, Йване?

Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.

— Ні, не впізнаю.

— Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли... Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'яті, пригадаєш козака Данила Сома...

— Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?

— Атож... Справді, то був я, проклятий...

— Чому ж проклятий?

— Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від'їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше. Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на Інгулець...

— Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..

— Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам... Майже двадцять п'ять років з мене не скидали заліза. Воно в'їлося мені аж до кісток. Ось... — Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. — Не витерпів — утік... Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали — очі випекли... Тільки тоді й пустили... Цілий рік никав по Волощині, поки добрався до Покуття... А звідти вже сюди... До тебе... Приніс звістку про брата...

— Про брата? Якого брата? — У Сірка сіпнулася ліва щока.

— А хіба в тебе не було братів?

— Були... Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі — від татарської стріли... Сам бачив... А Нестор... Хоча... невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?

— Чому ж про смерть? Він живий...

— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?

— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.

Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.

— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим... Його вдова вдруге вийшла заміж... Море води стекло! І раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах...

— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів... Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого оги-ря — і втік... А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора... А Чорнобай каже...

— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?

— Ми весь час були в одного спагії, багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії... Село Рудник... Звідти я тікав... А Нестор, напевне, і досі там.

— Якщо живий.

— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?

— Чому ж він не тікав з тобою?

— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим...

— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.

— Я радий, що прислужився тобі, Йване... Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу...

— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.

— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ. Сірко схопився з лави. Нахмурився.

— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звісткаї

— У Волощині[6] й Молдові про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не буває!

— Ти правий. Спасибі тобі ще раз і за це застереження, і за новину про брата. Я зроблю все, щоб визволити його. Скільки чужих визволяв, а за брата життя віддам! За грошима справа не стане! Ось тільки як це зробити! Не самому ж до султана в гості їхати. Хоча постривай. Є у мене один козак на прикметі. Молодий, а по-турецьки белькоче, як турок.

Сірко подзвонив у невеликий срібний дзвіночок, що стояв на столі. Увійшов джура.

— Поклич Звенигору

Козак зник за дверима.

Сом піднявся з лавки, почав рукою намацувати костур.

— Та ти сиди, сиди, м'яко посадив його Сірко. Або не терпиться до товариства? .. З ким же ти прийшов у Січ?

— З Яцьком. Це поводир мій. Сирота. Зустрілися з ним біля Кам'янця в одному селі, невесело посміхнувся Сом. Сиджу я на колодах під парканом, жую сухий окраєць. Раптом чую голос: Дідусь, дай шматочок хлібця. Я мало не вдавився. Еге, думаю, ти ще не жебрак, Сом, якщо знайшовся голодніше і найнещасніші тебе! Витягаю з торби окраєць, питаю: Ти хто такий будеш? Яцько, відповідає голос. Звідки і куди йдеш? Іду в Запоріжжі, говорить. Втік від пана. Ось, думаю, сам бог посилає мені тебе. Козак з тебе не скоро буде, а поводирем можеш бути хорошим. Ну що ж, Яцько, я теж йду в Запоріжжі. Приєднуйся до мене завжди ситим будеш, кажу. Ти будеш моїми очима, а я тебе хлібом годувати буду. Поки є кобза і голос не пропадемо. Добре, дідусь, відповідає. Дай ще шматочок хлібця Ось так він і прибився до мене. А тепер став як рідний.

Сом насторожився і замовк: з ганку долинуло тупання чиїхось ніг.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава