home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар-бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:

— Дорогий Асан-ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одно бажання.

— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бю-люк-баша.

— Я хочу одружитися. Слава аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш...

— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона...

— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати... Мені потрібні гроші... І ти мені позичиш... До того часу, поки я їх роздобуду.

«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю... Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Хіба є надія, що роздобудеш?

— Не сьогодні-завтра йду в похід.

— Але ж це небезпечно!— вихопилося в Арсена.

— Ти гадаєш, що мене вб'ють?

— На війні все буває.

— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість аллаха.

— Якщо так, тоді я молитиму аллаха, щоб зберіг тобі життя.

— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар-бей. — Отже, я можу сподіватися?

— Безперечно. Скільки тобі потрібно?

— Крім тих п'яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайнева, ще п'ятсот... Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.

— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?

— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб-ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!

— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.

— Чудово! — вигукнув Сафар-бей. — І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу... Та доведеться.

— Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? — Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.

— Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв'язати Якуба словом.

— Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарної

— Ти маєш рацію. Спасибі тобі, — сказав Сафар-бей, ховаючи гроші. — Куди накажеш доставити старого?

— Я зупинився в хані Абді-аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди... Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.

— Отже, ми зустрінемося. До побачення!

Сафар-бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги. Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.

— Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий-здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».

На подвір'ї справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв'язаний старий.

— Я купець, Асан-ага, — сказав Арсен і кинув воякові куру-ша. — Розв'яжи вірьовку і йди собі геть!

Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.

Арсен обняв Момчила.

— Я радий бачити тебе живого, батьку! І на волі!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слід. Якомога швидше тікайте звідси. Драгане, проведи дідуся в безпечне місце, а сам з друга-рями повертайся і чекай на мене в Синіх Каменях, біля струмка, як домовились. Ну, гайда!

Драган з Момчилом поспіхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кімнати.

За дві години до заходу сонця він поволі простував міським майданом. Після денної спеки з гір почала скочуватися свіжа прохолода. Дихалося легко й радісно. Поки що все йшло добре.

Драган приведе людей, і вони тільки-но Сафар-бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.

На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. Іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.

Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.

Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.

— Дорогі гості, — дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном-агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім'я аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.

— Я весь до ваших послуг, — уклонився Арсен і раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамід і виряченими від подиву очима дивився на свого колишнього невільника.

— Аллах екбер! — вигукнув Гамід. — Урус Арсен! Звідки ти тут узявся?.. Сам Всевишній посилає тебе мені в руки!

Він схопився за ефес шаблі. Але витягти її не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенів ятаган. Та вістря тільки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнім одягом. Невдача! Розуміючи, що вдруге нанести удар не пощастить. Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замішанням, вискочити на майдан. А там — тільки б упасти на чийогось коня!..

Розштовхуючи оторопілих гостей, козак вибіг на середину зали. Чийсь відчайдушний крик підстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у двері, побачивши в руках утікача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вільний.

Але в останню мить пружинистий Сафар-бей підставив ногу, і втікач з розгону полетів на підлогу. Сафар-бей, мов дика кішка, плигнув на нього, закрутив за спину руки.

— Тримайте його! В'яжіть!

Кілька чоловік, у тому числі й Гамід, ринулися вперед, насіли на розпростерте тіло козака. Арсен напружив усі сили, запручався, заборсався, але ворогів навалювалося все більше. Він уже не зміг поворухнути жодним м'язом, лежав, розпластаний, мов лист, під вагою багатьох тіл. Хтось в'язав руки, завертаючи їх мало не до лопаток.

— Міцніше! Дужче!

— Вирвіть у нього ятаган!

— Підніміть гяураї

Арсенові стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар-бей болюче вдарив ногою під бік:

— Вставай, собако!

Арсен підвівся спершу на коліна, потім на ноги. Ззаду його тримали за зв'язані руки, обабіч стали з ятаганами два молоді дужі яничари. Переляканий Гамід і зблідлий Сафар-бей ще не отямилися від несподіванки і поводили очима, важко відсапуючись.

В залі запала тиша. Всі з острахом і цікавістю дивилися на полоненого. Отетерілий паша, мов риба на березі, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всім кинулася в очі пухка рука паші, на якій недоречно виблискував камінцями коштовний перстень, подарунок «купця» з Ляхистану.

«Як добре, що свій медальйон я подарував Адіке! — подумав Сафар-бей. — А то б і я мав такий жалюгідний вигляд, як паша!.. Обвів нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися із смішного становища, в яке ми всі потрапили через того дурня пашу!»

— Дорогий Гамід-бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!

— Д-дозволь, як тебе розуміти, Сафар-бею? — пробелькотів Каладжі-бей, вирячуючи жовті білки очей.

— Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити...

— Бюлюк-баша, перед тобою старший! — обурився сливенський управитель. — Як ти смієш!

— Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід-бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер-бею!

Каладжі-бей побагровів:

— Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок під цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар-бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! — Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. — Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!

— Авжеж, авжеж, — підтримали пашу міські урядовці. — Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяураї Він усе скаже!

— Чекайте, чекайте! — вигукнув Гамід. — Це мій раб! Утікачі Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно... О-о-о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!

— Ні, Гамід-бею, — заперечив Сафар-бей, — він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв'язаний із гайдуками... Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар-бей, коли не розв'яжу його брехливого язика!

Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:

— Ну, йди, собако!


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава