home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам'яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.

— Лежи, гяуре! — крикнув Сафар-бей з порога, бачачи, що в'язень намагається підвестись. — Ми скоро повернемось!

Грюкнули двері. Стало тихо.

Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубою передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.

Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. ПризвнчаТыиксь до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?

Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняка. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!

Стиснув зв'язані за спиною кулаки. Ex! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган — тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!

Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!

Треба шііидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьоики. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім'явши затерплі руки, підступив до гаків. Ex, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.

Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар-бей кожної хвилини може надійти... Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь-ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.

Ну, разом — гу-ух!

Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужчеі Натискуй! Отакі Іде! Майже непомітно для ока, але згинається...

Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну...

І знову зривається.

Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга... Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед — назад! Вперед — назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця...

Стає темно.

Стомлений в'язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи — і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.

Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар-бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.

Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.

«Ex, проспав! Спізнився!» — різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.

Попереду спускався Сафар-бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.

— Ну, як ся маєш, купчику? — злорадно посміхнувся Сафар-бей. — Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?

Арсен мовчав.

— А-а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв'яжіть його! Та міцніше!

Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в'язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар-бей притримав його за руку:

— Ні, ні, треба взяти живцем!

Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч-в-руч, насіли, звалили на землю, зв'язали.

— Підтягніть  до   гака! — наказав  Сафар-бей. — Підвісьте його!

Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї. Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.

— Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! — прошипів Гамід.

— Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! — з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.

— Слава аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! — замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: — Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!

Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров'янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.

— А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! — лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.

Сафар-бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п'янив, як вино.

— Стривай, Гамід-бею, ти заб'єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! — крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.

Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.

Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар-бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці — від ліктя вниз до кисті — по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися за-рубцьовані вузькі шрами.

Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?

Сафар-бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп'ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.

— Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена... Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?

Сафар-бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев'яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім'я? О, аллах екбері Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена... Він пам'ятає своє колишнє дитяче ім'яі.. Але що лишилося в його пам'яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

— Розв'яжи мене, Сафар-бею... Я все розповім. Тільки якщо тут не буде...

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

— Для чого ти вистрілив, Гамід-бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар-бей. — Навіщо ти вбив його? Він стис кулаки і весь напружився.

— А-а, чого паиькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорогаї Паскудний раб!

— Що ти наробив, Гамід-бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам'ятати!

— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падлої

Сафар-бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що-небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

— Лист від бейлер-бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.

— Гаразд. Іди!

Сафар-бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Вії! мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

— Гамід-ага! Слухай, що пише бейлер-беи! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: —«Сафар-бею, бюлюк-баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через

Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл-аги. Вам підпорядковується також загін Гамід-бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід-бею?

— Що у нас буде велика війна з козаками і мовсковським царем. Але ж це,вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну... Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабіві Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі... Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводуі

— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо! Вони вийшли надвір.

— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар-бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар-бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар-бей.

— Ага, там... унизу... зовсім не мертвий... той гяур... Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?

— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені, — живий той гяурі

Сафар-бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В'язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди-годи дрож. Сафар-бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк-баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев'язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар-бей опустився біля нього на коліно.

— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею... Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар-бей підвівся:

— Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити... Бережи, як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам'яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім'я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов'язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки...

Нахмурений Сафар-бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку-гяура бю-люк-баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава