home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Сафар-бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в'язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар-бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, скачав:

— Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от-от прикінчите воєводу. А я ж пам'ятаю ваш наказ — узяти його живим...

— Гаразд, Карамлик, дякую, — відповів Сафар-бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.

Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово «Ненко», що переслідує його все життя? Він оглянувся.

Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Сафар-беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак — козак... Ні, невільник... Тьху!.. Втім, один аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?

— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар-бей, ще не вірячи своїм очам.

— Я. Слава богу, встиг вчасно!— промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

— Що це все значить? Як ти опинився тут?

— ГІро це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговрю з тобою, — і додав тихше: — наодинці...

Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.

Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.

Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк-баші.

Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар-бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:

— Бачиш цього яничара? — показав поглядом на Арсена.

— Так, ага.

— Невідступне слідкуй за ним!

— Слухаю, ага.

Сафар-бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.

У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, — шукали гайдуцьких дорогоцінностей.

— Геть звідси! — накинувся на них Сафар-бей. — В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!

Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.

Сафар-бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою — сіра стеля. Підлога, як і стіни, застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна-бійниці. Попід стінами — важкі дерев'яні лави. Посередині — такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, — низенькі двері до бічних кімнат.

Якась згадка зринула в пам'яті аги. Радість — нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, — поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не соні Він справді тут бував. Тільки не пригадує — коли!?

Сафар-бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам'яті?

А Сафар-бей справді напружував пам'ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої... «О аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?» — прошепотів Сафар-бей, відчиняючи темні дубові двері.

Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч — двері до сусідньої кімнати... Сафар-бей заглянув і туди. Зразу за дверима — широке дерев'яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним — роги гірського оленя...

Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невідступне ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.

— Геть звідси! Не набридай!

Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.

— Чому ти назвав мене Ненком? — без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар-бей.

— Про це дізнаєшся, Сафар-бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш... У присутності воєводи і його дружини...

— То ходімо до них, — погодився ага.

Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля столу, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але ніби іісрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.

Тільки після того рвучко відчинив двері.

Це була чимала кімната, напевне, спальня. Воєвода і Анка — обоє зв'язані — сидіти на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар-бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили, їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.

Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар-беєм, — той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.

Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.

— Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! — прохрипів він. — Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!

— Заспокойтесь, воєводо, — промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. — Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! — звернувся він до Сафар-бея. — Закоти рукав!

Сафар-бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

— Ненко!

Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар-беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг

— Син! — Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. — Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей?

Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

— Младене, він поранений! — вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. — Подай мені полотно!

Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.

Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

— Я хочу сказати, — виступив він наперед, — що знайшлася Златка...

Младен і Анка стрепенулись.

— О небо, що за день сьогодні! — вигукнув Младен. — Де вона?

— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпеці.

— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.

— Я хочу також сказати Сафар-беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. — Златка — твоя сестра... Це Адіке.

Сафар-бей зблід ще дужче.

— Що? Ти жартуєш?

— Я не жартую. Адіке — твоя сестра... Найкраще знає про це Гамід.

— Гамід? А він при чому?

— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу... Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою...

— Отже... ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

— Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною...

Він не змінив пози: як сів — так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син... Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі... А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно... Усе їхнє, рідне... Одне чуже — серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ...

Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.

— Тепер мені все зрозуміло... — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:

— Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!

— Взято в полон кілька десятків гайдуківі

— Багатьох порубано!

Сафар-бей підняв руку. Галас стих.

— А де ж сам Гамід-ага?

— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...

— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.

— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...

Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто... Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю...

Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводиі

— Ненко!— вигукнув Младен. — Опам'ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...

— Я дякую за це аллахові! — гордовито перебив його Сафар-бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

— Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:

— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться... Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.

— Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

— Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, — сказав воєвода.

— Він не вийде разом з вамиї — рішуче відповів Сафар-бей. — Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар-бей сумно посміхнувся:

— Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

— Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам... Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда... Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

 «О аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, — тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця... Прости мене, о аллах, — я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я — твій раб, я — твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки...

Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх...

І от зустрів... Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?

А Гамід?..

Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича... «О Гамід! — скрикнув люто. — Ти не людина — гадина! Шайтані З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!»

Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»

Пригадав, що служба в єні чері — новому війську, тобто яничарському корпусі — не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці...

«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонце-ликого султана, — виправдовувався перед самим собою. — В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?»

Подумав і про Звенигору...

Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше...

Інакше?

Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?

Він здригнувся. Ні, добре, що аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив — звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!

Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки... Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну істину, — всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, — син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

Сафар-бей в нестямі сильно вдарив по ліжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава