home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

— Слава аллаху, ти прийшов до пам'яті, мій хлопчику! — вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, він важко опустився на його ліжко. — Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Від несподіваної зустрічі у Сафар-бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

— Ох, як ти зійшов кров'ю! — ніби з туману пробивався Гамідів голос. — Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака. Младен... Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

— Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? — тихо спитав Сафар-бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

Гамід якось недоумкувате глипнув на молодого агу:

— Як тебе розуміти, хлопчику?

— Не називай мене так, Гаміде! — скрикнув Сафар-бей. — Я все знаю!

— Що ти знаєш?

— Як ти викрав мене і мою сестру... Що Младен — мій батько... Ачка — мати... А ти... — Сафар-бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

— Сафар-бею, опам'ятайсяі Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! — Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

Сафар-бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.

— Не прикидайся невинним ягням, Гамідеї Ти на нього зовсім не схожий... Не викручуйся, мов черв'як, — не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою...

— Сафар-бею! — перебив Гамід. — Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі аллах, нещасний!.. Подумай сам — я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк-башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько-розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке... Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну... А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер-беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!

Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з-перед  очей!

— Спасибі, Гаміде, — іронічно промовив Сафар-бей. — Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби мені послугу — поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку — подзвони!

— Сафар-бею...

— Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе... А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена... Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову... Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава