home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7

Бранців гнали пішки. Лише молодих красивих дівчат, призначених для гаремів, везли на конях; то був коштовний товар. Літніх жінок і дітей не зв'язували. Зате за чоловіками наглядали суворо: десятками приторочували до сідел і тягли, мов худобу.

Арсен у своєму десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки, довгий міцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед і вперед — у Крим, у неволю, на смерть.

На другий день, коли чамбул поспішно, щоб здалеку не помітила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси.

У Звенигори радісно тьохнуло серце. Невже запорожці?

Він гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподіваючись побачити розсипаний стрій вершників. Але всюди тільки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?

Ось від чамбула відірвалося п'ятеро вершників і чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв.

Арсен глянув у той бік, куди помчали вершники, і в нього стиснулося серце. На протилежному схилі долини йшло двоє подорожніх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де він їх бачив?

Тим часом вершники зникли в долині. Подорожні зупинились, мабуть, помітили татар. Потім швидко подерлися на гору. Даремні потуги! Хіба втечеш від прудконогих татарських коней? Хіба заховаєшся від гострого ока людолова в цьому голому безлісому степу?

Ось один оглянувся, кинув свого товариша і прудко помчав уперед. Задній зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потім, широко розкинувши руки, почав і собі тікати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав і весь час забирав ліворуч.

«Сліпий — жахнувся Арсен, і враз упізнав кобзаря Сома і його поводиря Яцька. — І занесло ж нещасних! У самісінькі лапи до степових хижаківі»

Їх привели, коли чамбул спустився в долину.

Яцько плакав і злякано озирався, мов зацькований звірок. Сом тримався спокійно. Його поставили перед Алі. Старий підвів сиву голову — шапку він десь загубив — і втупився в татарина страшними дірами, в яких колись були очі.

Алі презирливо посміхався.

— Хлопця прив'яжіть! Та міцніше! Щеня прудке — ще втече по дорозі!.. А старого... старого відпустіть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, іди собі геть! Чуєш?

— Спасибі тобі, — глухо промовив Сом і ступив непевно вперед. Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:

— Діду! Діду! Куди ж ви? А я?

Почувши Яцьків голос, кобзар зупинився і намацав рукою полу мурзи його кожуха.

— Відпусти хлопця, чоловіче добрий, і аллах не обмине тебе своєю милістю. Він малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери гріха на душу! — благав він.

— Іди! Іди геть, гяуре! — заверещав Алі й оперезав старого нагайкою по голові.

Сом схопився за скривавленого лоба і шарпнувся вбік. Його довгі тонкі ноги плутались у бур'яні, мов диби. Торба відлітала, била по спині. Глухо стогнала кобза.

Алі схопив лук. Наклав стрілу.

— Діду, вони хочуть убити тебе! Тікай швидше! — загукав Яцько.

Алі відтягнув тятиву. Почувся різкий короткий посвист чорної стріли. Кобзар спіткнувся, змахнув руками — і впав лицем у бур'ян.

Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю — кинувся до старого, щоб прикінчити, але мурза зупинив:

— Здохне й такі Я добре влучив!

Він під'їхав, нагнувся і висмикнув стрілу зі спини.

— Смердючий пес! Розбійник! Навіщо убив дідуся? Що він тобі завинив? А-а-а!.. — закричав Яцько.

Алі оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнів. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмішкою. Він рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спині. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечі.

— Тікай сюди! — гукнув Арсен.

Яцько прудко шмигнув у гурт невільників. Ті зімкнули ряд.

Алі притримав коня, брудно вилаявся.

— Гяур! Собака! — прошипів від'їжджаючи і дав знак переднім рушати.

Засвистіли нагаї, пролунали різкі гортанні крики. Після вимушеної зупинки ординці ще швидше погнали бранців.

Яцько, тремтячи всім тілом, притулився до Арсена. Ясно-голубі очі злякано визирали з-під білявого волосся, що нависло на лоба.

— Куди вас несло, нещасні? — з жалем спитав козак. — Сиділи б собі у Січі!

— Дід Сом хотів родичів провідати, — схлипнув хлопчина. — Десь тут недалеко жиють... От і доходилисьмо! Дід віддав богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове... У-у-у!

Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.

...Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.

Крим! По-татарськи — Кирим.

Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир — на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині[16] чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, — вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири[17]-урядовці, які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак — податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.

Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей і майже нікого не повертала назад.

З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа[18] виступала на ній та ріс ядучо-духмяний полин.

Ніколи не думав Арсен, що і йому доведеться йти в неволю цією проклятою дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом!

Після Перекопу ще цілий день ішли перешийком, і тільки надвечір Алі зупинив загін на березі великого непривітного озера з важкою мертвою водою. Тут він дав знак ділити ясир.

Зчинився страшенний лемент. Здобичники позіскакували з коней і почали шикувати окремо чоловіків, жінок, дітей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовні, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожі на диких звірів, що раптом ошаленіли і накинулися на свою беззахисну здобич.

Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок-красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.

Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.

На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.

Але найгірше було попереду.

Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з-поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.

— Зупиніться, шайтанові дітиі Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею. Всім вистачить, лихий би вас побрав! — кричав він, бігаючи від гурту до іурту.

Його очі дикувато виблискували. З-під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.

До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.

— Відійди, мурзо. Ти вже своє забрав — і не втручайся до нас! — викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. — Відійди по-доброму!

Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.

Алі зупинився, опустив шаблю.

— Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться — хоч показіться!

Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт і дикий вереск, що лунали позаду.

А там саме зчинилася суперечка між двома здобичниками з-за підлітка, власне, хлопчака років дванадцяти. Вони мало не розірвали його, тягнучи в різні боки. Хлопець кричав, пручався, але не міг вирватися й уп'явся зубами в руку татаринові. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потім схопив шаблю і одним махом зняв хлопчині голову.

— Ха-ха-ха! Забирай його тепер собі! — крикнув убивця суперникові, що відскочив убік.

Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нікому не дістався.

Не бажаючи сваритися зі своїми людьми, мурза скочив на коня і наказав рушати. Кілька найближчих його родичів, одержавши свою частку здобичі, приєдналися до нього. Зменшений більше ніж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера і покотив сухим степом на південний схід, до Кафи. Він тут почував себе в безпеці, і бранців розв'язали. Куди втечеш? Навколо — чужина, море!

Ішли швидко. Зупинялися тільки на нічліг та на обід. Кочовики їли сиру конину, порізану тонкими пластівцями і спарену під повстяним чепраком на спині коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку відвертався од неї, та голод допікав, мусив їсти. Заплющивши очі, гриз сире, в червоній піні м'ясо, запивав з рівчаків, що вряди-годи зустрічалися на путі, гіркуватою каламутною водою.

Тільки на сьомий день з гори відкрилося море і показалося велике місто з високими стрімкими вежами мінаретів. Алі зупинив загін, зняв з шиї пештимал[19], розіслав на землі, став на коліна — довго молився, дякуючи аллахові за щасливий похід на невірних.

Кафа зустріла їх галасом приморського ринку, запахом риби і смаженої баранини.

Алі погнав свій живий товар до караван-сарая. На другий день меткі горласті цирульники-греки постригли і поголили чоловіків, а наймити принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алі не скупився: ситий, неви-снажений раб ішов на базарі по дорожчій ціні. Жінок він приберігав надалі, їх ще треба добре підгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть їх олією і пахучими травами, підрівняють брови, покладуть під очима легку голубувату тінь.

Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.

Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, гелготала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.

Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.

Весь лівий край базару — невільничий. Від міста його відділяла висока кам'яна стіна, викладена з ніздрюватого бідастого вапняку. Попід стіною — забиті в землю палі. До них прив'язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв'язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш — винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З-під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

— Гріємося, батьку? — невесело спитав Арсен.

— Гріємося, синашу, — усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. — А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

— А хто тебе розбере, — відповів козак. — У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

— Донський козак я. У нас борода — звичайна річ.

— О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя — рукою подати.

— Давно з України?

— Два тижні. Весь час були в дорозі.

— Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть — хто знає... Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти — навіть думати про домівку нічого... Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі[20] чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!

— Не каркай, друже, не наврочуй біди, — вона сама нас знайде. Дончак похмуро посміхнувся.

— Е-е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? — Він показав на свої зв'язані руки. — Нема гірше, як басурменська неволяї

— Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачитиі— сказав Арсен і додав: — Дивись, той купець сюди простує... Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!

До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.

Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.

— Ага, прошу сюди! — вигукнув Алі. — У мене всі невільники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Віддам поцінної Ось помацай м'язи цього запорожця — вони мов з криці! Не оминай мого товару, високошановний ага, — такого більше ні в кого в Кафі не знайдеш!

— Подивися, ефенді[21], на цього козака! — гукав сусід Алі, показуючи на напівголого дончака. — Це дикий степовий тур! Сила його незмірна! Вміє доглядати коней і домашню худобу! На каторзі гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира!

Покупець підійшов до Алі, почав обмацувати м'язи невільників, заглядав у рота, ніби коням. Охоронці відводили вбік тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж.

Турок зупинився перед Арсеном, витер розкішною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було років сорок, але надмірна повнота старила його. Він примружив припухле повіко і поклав важку руку на плече козака.

Арсен мимовільним нетерпеливим порухом скинув її, як щось бридке.

Турок спалахнув од гніву. Каламутні очі вирячились, наче мали вискочити з орбіт. Він зціпив кулак і щосили ударив невільника в лице.

Лють затуманила Арсенові розум. Мов несамовитий, рвонувся він уперед, аж затріщало мотуззя. Покупець відсахнувся, скрикнув, та було пізно. Могутній удар у ліву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетів і впав у пилюку.

Все це трапилось так несподівано — навіть для самого Арсена, — що всі на якусь мить остовпіли. Алі зблід і судорожно шарив біля боку, шукаючи руків'я нагая. Охоронці кинулись піднімати хазяїна. Невільники притихли, з жахом дивлячись на перекошене від злоби обличчя турка і на невільника, що, важко дихаючи, відійшов під стіну.

Першим опам'ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсенової голови: за вухом репнула від удару шкіра, по шиї потекла кров.

Потім підскочили охоронці. Звалили козака з ніг. Він закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сірка, ще в караван-сараї забраи Алі. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку і тіло. Арсен підкотився під стіну, щоб хоч трохи зменшити силу ударів. Але охоронці стали біля ніг і коло голови, як молотники на току — один проти одного. Тепер стіна не заважала їм. Від виду крові, що виступила на спині козака, вони осатаніли ще дужче й били смертним боєм.

Арсен звивався, як вуж. Зціпив зуби, щоб не крикнути, тільки глухо стогнав.

Алі хапав купця за руки, кричав:

— Ага, хто мені заплатить за невільника? Ви ж заб'єте його на смерть!

Раптом дончак відштовхнув Алі і впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сіряк сповз із його плечей. Кілька ударів зразу збасамужили білу спину. Господар кинувся до нього, щоб відтягти. Може ні за що загинути такий міцний рабі Але тут втрутився турок. Він уже трохи заспокоївся і похмуро дивився, як катують невільника.

— Осман! Кемаль! Досить! Ви заб'єте його до смерті. Залиште трохи і для мене. Я куплю його... І цього теж, — показав він на дончака. — Скільки вони коштують?

Охоронці кинули батоги, відійшли, відсапуючись.

Алі враз став улесливий і хитро примружив очі. Здається, аллах скаламутив розум купця: можна погріти руки. І він загилив таку ціну, що сусіда тільки охнув, ай-вай! Але сам за дончака запросив стільки ж.

Турок не торгувався, одразу відлічив за обох невільників гроші.

Дончак допоміг товаришеві по нещастю підвестись.

— Спасибі, друже, — тихо промовив запорожець. — Як тебе?

— Роман... Роман Воїнов. Туляк я, а став донським козаком... Утік від німця-барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю... Ехма!.. Дай я обітру тобі кров, — бач, як відшмагали, проклятії Шкіра висить клаптями...

Роман, як умів, перев'язав сорочкою спину Арсенові, накинув на плечі жупан.

У той же день їх загнали на великий сандал[22] — швидкохідний вітрильник — і замкнули в тісному смердючому трюмі. Тут було темно, сиро, тхнуло цвіллю й овечими шкурами.


предыдущая глава | Посол Урус-Шайтана | cледующая глава