Розділ двадцять третій

ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ

Король суворим поглядом обвів розбійників що, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.

— Правду каже ваш отаман? — запитав він. Правду, ваша королівська величносте! — як грім ревнуло сто сорок дужих голосів.

Робін вів далі:

— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Правда, ми забирали в абатів нечесно здобуте ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Але водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруй нам свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за тобою.

Погляд Річарда потеплів. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців може бути справжня королівська варта.

— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом з своїм ватажком Робіном Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!

— Клянемося! — вигукнули розбійники.

— Підведися, славний Робіне Гуде! — мовив король Річард. — Я дарую тобі свою ласку, а незабаром буде ще й нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, треба цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас. хлопці, до страти. Не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допуститись того, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в особисту варту. Мені невдовзі доведеться звести деякі рахунки з норманськими баронами, і ваша допомога буде конче необхідна. Потім частина з вас повернеться до лісу й стане королівськими лісниками. Можливо, вони виявлять стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану виходь наперед!

— Йду, ваша величносте, — одгукнувся велетень, знімаючи капелюха.

— Славний вояче Маленький Джоне, — сказав король, оглянувши його з голови до п'ят. — Чи зможуть твої кволі м'язи витримати таке навантаження, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Нотінгема. Сподіваюся, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.

Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:

— Старатимусь виправдати довір'я, ваша величносте!

— Вілле Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отож повертайся скоріше додому та допоможи старому керувати маєтком. Найближчими днями, коли буде прийом при дворі, приїзди до Лондона.

За цим король викликав Вілла Стютлі і призначив його командиром королівських лучників.

Потім надійшла черга до ченця Тука.

— Благаю пощадіть, ваша величносте, — почав був покірливо слуга божий. — Хто я такий, що посмів підняти руку на свого володаря!

— Але ж володар у боргу не залишився і дав тобі здачі, — одказав Річард посміхаючись. — Проте я не маю наміру вести суперечки між церквою та державою. Скажи краще, чим би я міг віддячити за твою гостинність? Може, підшукати для тебе таке місце, де не доводилося б нікого карати і де можна було б жити тихо та мирно?

— Не утруднюйте себе, володарю, — відповів Тук. — Я людина простої вдачі і не зможу вжитися з порядками при дворі. Не до душі мені різного роду витребеньки. Все, що мені треба, — це ситненько попоїсти, випити кухоль доброго пивця і бути завжди здоровим. Гадаю, цього мені вистачить до кінця днів моїх.

Річард зітхнув.

— Ти просиш неможливого в житті, друже. Просиш вдоволення та спокою. Не мені належить давати їх. Звернися до всевишнього, і якщо він дасть тобі, то не забудь попросити і для свого короля.

З цим король знову поглянув на лісовиків.

— Хто з вас Алан Дейль?

Алан Дейль вийшов наперед.

— Так це той мандрівний співець, — сказав король з незворушним виразом на обличчі, — який викрав наречену в Плімптоні на очах у жениха та єпіскопа? Чув, чув про таку пригоду. Яке виправдання ти знайдеш, друже?

— Єдине, сер. Я кохав її, а вона мене, — відповів Алан коротко. — Що ж до норманна, то він брав її заради землі.

— Яку потім прибрав до рук єпіскоп Герфорда, — додав Річард. — Але мілорд єпіскоп поверне вам маєток, і ви з місіс Дейль заживете в мирі та злагоді. А якщо коли-небудь мені знадобиться твоя арфа при дворі, я тебе чекатиму, і неодмінно бери з собою свою дружину. Коли вже заговорили про жінок… — вів далі король, звертаючись до Робіна Гуда, — то хіба у тебе, Робіне, немає нареченої, яка колись була при дворі? Хіба ти забув про неї?

— Ні, ваша величносте, — обізвався чорноокий паж і, зашарівшись, вийшов наперед. — Робін не забув про мене.

— Он як! — вигукнув король і схилився поцілувати тендітну руку дівчини. — Виходить, я не помилився, думаючи, що тут у лісі Робіну Гуду прислуговують краще, ніж мені при дворі. Але ж ти єдина спадкоємиця графа Хантінгдона!

— Так, єдина. Правда, люди кажуть, що колись законним власником титулу був батько Робіна. Але не в тому зараз річ, бо ані він, ані я не можемо скористатися з маєтку. Його конфісковано.

— Його буде повернуто! — вигукнув король. — А щоб надалі не виникали ті давні суперечки, я дарую маєток вам на двох. Виходь сюди, Робіне Гуде.

Робін Гуд вийшов наперед і став перед королем на колі но. Річард вийняв з піхов свій меч і торкнувся ним плеча уславленого ватажка.

— Підведись, Роберте Фітзу, графе Хантінгдонський! — проголосив король, і грім схвальних вигуків покотився лісом заглушаючи слова короля. Коли хвиля збудження уляглася, Річард додав:

— Мій перший наказ графу Хантінгдонському — не зволікати і негайно одружитися з міс Маріан.

— Чи може бути жаданіший наказ, ніж цей, ваша величносте! — вигукнув новоспечений граф Хантінгдонський, пригортаючи до себе дівчину. Я ладен повінчатися хоч завтра, аби Маріан погодилася.

— Бачу, що вона не дуже-то опирається, — зауважив король. — На весіллі я заступлю їй батька.

Потім король Річард почав дружню бесіду з лісовиками.

Цього вечора він на собі відчув чари привільного життя в лісі і від душі розважався разом з усім товариством.

Мірошниченко Мач, Алан Дейль, Мідл, Стютлі, Пурпуровий Вілл, Маленький Джон та інші влаштували між собою змагання у двобої на палицях, показуючи при цьому неаби яку силу та спритність.

А коли над лісом почали западати сутінки, веселе товариство, розсівшись кружка навколо палахкотливого вогнища, заходилося вечеряти. Алан Дейль, акомпануючи на арфі, затягнув своїм приємним голосом пісню, і всі присутні дружно підхопили її.

Який щасливий та безтурботний був цей вечір, останній вечір у гурті з товаришами під шатром зеленого листя! Серце Робіна пройнялося легеньким смутком; чари лісу міцно полонили його душу. А може, все йде на краще? Може, нове життя з Маріан та служба у короля принесуть нові радощі?

Попрокидались усі рано й одразу рушили до Ноттінгема.

Біля міської брами їх зупинили.

— Хто там? почувся сердитий окрик вартового.

— Відчиніть королю Англії! — пролунав у відповідь владний голос.

За мить ворота було відчинено й мости спущено.

Король та його величний почет був ще на мосту, а новина вже ширилась містом, як шириться часом полум'я пожежі.

— Король приїхав! Приїхав король, і з ним Робін Гуд!

З усіх кінців збігались люди, щоб подивитися на прибулих.

Назустріч королеві вибіг засапаний шериф. Він аж посинів, коли побачив Річарда Лі та Робіна Гуда в товаристві його величності, але стримався і низько вклонився своєму володареві.

— Добродію шерифе, — мовив король, — колись я обіцяв, що приїду й звільню графство від розбійників. Так от, зараз в лісі не знайдеш їх жодного, усі вони на службі в короля. А щоб надалі не було ніяких непорозумінь та заколотів, я вирішив передати управління графством у руки тому, хто не боятиметься і зможе дати собі та іншим раду. Шерифом Ноттінгема призначено Маленького Джона, і ви будьте ласкаві передати йому зараз ключі.

Шериф уклонився, не наважуючись і пари з уст пустити.

Тим часом король звернувся до єпіскопа Герфорда, який теж прибіг на площу, щоб привітати володаря Англії.

— Слухайте-но, вельмишановний єпіскопе, — звернувся до нього король. — Нас аж верне од ваших вчинків. Вам доведеться відповісти за ті землі, що ви захопили, та за інші дії, які аж ніяк не личать служителеві бога. Та все це потім. А сьогодні вам випало обвінчати в соборі Ноттінгема молоду пару. Отож, прошу, приготуйтеся.

Єпіскоп низько вклонився і поквапився кудись зникнути, радий, що пощастило на якийсь час відтягнути суворе покарання.

Прибулі рушили далі — до ратуші.

Опівдні всі вулиці від королівської резиденції до собору були заповнені святково вбраними людьми. Вони прийшли подивитись на високих гостей. Прийшли сюди й колишні розбійники, тепер лучники короля. На них гляділи, мов на якесь диво.

В той день лише серця старого шерифа та його злостивої доньки лишалися байдужими до того збудження, що охопило місто. Згораючи з люті та заздрощів, вони злісними очима стежили за всім крізь шпарки щільно зачинених віконниць.

Ось кортеж прибув до собору. Король легко скочив з коня й допоміг нареченій спішитись, Вілл Стютлі, цей спритник, допоміг місіс Дейль. У соборі на них уже чекав єпіскоп, а поруч з ним стояв чернець Тук, якого навмисно дали єпіскопу в помічники.

Під мелодійні звуки органа почалася служба. Король передав наречену молодому, і Робін Гуд та Маріан вийшли з собору щасливим подружжям.

Молоді та найближчі гості на запрошення Вілла Пурпурового посідали на коней і рушили до Геймвелла. Старий сквайр, Біллів батько, забачивши сина, короля та весільний кортеж, до того розчулився, що аж сльозу пустив на радощах.

Наступного дня гостей запросив до себе сер Річард Лі.