на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



Розділ III

ВОЛОДАР КИЄВА, ГАЛИЧА Й ЧЕРНІГОВА


Узимку 1232/33 років Михайло Всеволодович зібрався у похід на недавнього союзника і надійного посередника у мирних переговорах з Олегом Курським, Ярославом Всеволодовичем — Володимира Рюриковича, що займав з червня 1223 року київський стіл. Ще весною 1231 року між ними були досить–таки дружні стосунки. Тоді князі, як повідомляє «Лаврентіївський літопис», разом пирували у Києві на посвяті ростовського єпископа: «Бяхуть же в то время инии князи русьстии на соньме в Кыєв: Михаил князь черниговьськый, и сын єго Ростислав, Мстиславич Мстислав, Ярослав, Изяслав и Ростислав Борисович, и инии мнози князи, иже беша в святий Софьи на священьє Кирилово, и праздноваша светлый он праздник и святий Софьи, и еша и пиша того дни в манастыри святыя Богородица Печерсьския много множество людий преизлиха зело, ихже не бе мощи исчести».[1]

Мотиви виникнення суперечностей між князями літописи не повідомляють. Гіпотетично прояснити різку зміну у взаємовідносинах між Черніговом та Києвом можна кількома причинами.

Перша з них. Каральний похід восени 1231 року проти Михайла Чернігівського як князя, що дав прихисток опальним новгородцям, був не тільки справою Ярослава Всеволодовича, а й всіх Мономаховичів. Є, зокрема, відомості, що Чернігово–Сіверщину тривожив у 1232 році і великий князь суздальський Юрій.[2] Отже. цілком ймовірно, що за його проханням київський князь Володимир Рюрикович як один з Мономаховичів виконував ті чи інші тактичні завдання на Сіверщині, і таким чином викликав у Чернігова неприязнь, образу.

Друга причина. Володимир Рюрикович, всупереч інтересам і стратегії Михайла Всеволодовича, помирився з недавнім їх спільним ворогом, Данилом Галицьким. Не випадково при виникненні загрози з Чернігова київський князь послав гінця до Данила з посланням: «Іде на мене Михайло. Поможи–но мені, брате!».[3]

Під 1234 роком у літописі руському є такий запис: «Коли ж Володимир (Рюрикович) перебував у Києві (на княжінні), прислав він сина свого Ростислава в Галич, і (Данило) зав’язав із ним (Володимиром), братство і приязнь велику».[4]

Третя причина. Вигідний союз між Володимиром Рюриковичем і Данилом Галицьким значно обмежив ті чи інші інтереси союзників Чернігова — князів пінських, болохівських, які постійно зазнають кривд від агресивного сусіда. М. Костомаров вважає, що похід 1234 року на Київ Михайло Всеволодович розпочав, виконуючи союзницькі зобов’язання перед болохівськими князями.[5]

Зрозуміло, можна проектувати й інші вагомі причини. З точкою зору дослідника А. Горського про те, що Михайло Всеволодович «здійснив свою першу спробу претендувати на Київ»,[6] можна погодитися лише за однієї умови: Володимир Рюрикович перед цим або зрадив його як союзника, і таким чином, як мовиться, спалив всі мости товариського добросусідства, або вчинив щодо Чернігова якийсь підступний замір, який розкрився. Погрожувати Києву ні з того, ні з сього, без цих обставин, не було рації. Звертає на себе увагу й така деталь. Літописний звід Галицько–Волинського літопису до 1246 року, написаний митрополитом Кирилом з позицій Данила Галицького, не пояснює мотиви походу Михайла Всеволодовича на Київ. Якби чернігівський князь чинив неправомірно, був неправий і порушив спокій заради задоволення власних амбіцій, то про згадане, безперечно б, літописець написав. Очевидно, винною все ж таки вважалася інша сторона. І про це митрополит Кирило не випадково делікатно мовчить.

Конфліктна ситуація зими 1232/33 років вирішилася без війни: прихід Данила Галицького у Київ погасив наступальні заміри Чернігова. За подібним сценарієм розв’язувалася суперечність між вищезгаданими героями восени 1234 року.[7] Військо Михайла Всеволодовича і його союзника Ізяслава Мстиславовича зняло облогу Києва у зв’язку з наближенням галицького війська князя Данила, який саме утвердився в Галичі. На цей раз Володимир Рюрикович разом з своїм оборонцем вирішили здійснити контрудар.

«…І рушили бони обидва до Чернігова, і прийшов до них Мстислав Глібович,14 — оповідає про це літопис. — А звідти пішли вони, грабуючи землю (Чернігівську), і взяли багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і багато інших городів, і прийшли ото знову до Чернігова. І вчинили мир із Володимиром і Данилом Мстислав (Глібович) і чернігівці: лютий бо був бій коло Чернігова. Навіть і таран проти нього поставили, і метали каменем (на) півтора перестріли. А камінь (був такий), що його (ледве) могли чотири мужі сильні підняти».[8]

За деякими джерелами чернігівці, не витримавши облоги, здалися.[9] Але їх поразка була тимчасовою. Виснажене чотиримісячним походом по Сіверщині і облогою Чернігова військо Данила Галицького несподівано зазнало нападу чернігово–сіверців, яких зібрав Михайло Всеволодович з підлеглих йому удільних князівств. У лютій січі «много бы галичан и без числа», «Данило же едва уйде».[10]

У Києві його та Володимира Рюриковича чекала нова неприємність. Ізяслав Мстиславович, союзник Чернігова, привів сюди половців. Данило Галицький «хотів вийти (з Києва) додому лісовою стороною»,[11] але київський князь попрохав його дати спільну відсіч нападникам.

Союзники Києва, вийшовши з військом під Звенигород, скоро переконались, що сили половців надто великі. Володимир Рюрикович навіть перелякався: зібрався відступати. Данило Галицький, який зважаючи на поразку під Черніговом, не дуже–то й спочатку прагнув воювати, все ж вирішив дати бій. «(Так) не подобає! — передає літопис його слова київському князю. — Воїну, який кинувся в бій, або побіду здобути, або впасти од ворогів. Я ж забороняв вам, а нині бачу, що боязливу душу ви маєте. Чи я вам не сказав, що не годиться струдженим воям виступити проти свіжих? Так нині пощо ви тривожитесь? Виходьте супроти них!».[12]

Битва у травні 1235 року, незважаючи на активні наступальні атаки галичан, завершилась їх другою нищівною поразкою. Половці взяли в полон Володимира Рюриковича та його дружину, «и много зла створиша кияном»,[13] примусили іноземних купців дати їм великий викуп.

Київський стіл зайняв Ізяслав Мстиславович, а галицький — Михайло Всеволодович.[14] Причому чернігівський князь оволодів Галичем не силою. Його запросили сюди княжити бояри, прихильники Ольговичів.[15] Галицька партія, яка орієнтувалась на Чернігів, бажала мати далекого князя, аби правити від його імені. Діти Михайла Всеволодовича, до того ж, мали спадкоємні права на Галич: їх мати Олена Романівна була рідною сестрою Данила.

Княжий стіл у Чернігові у зв’язку з переміщенням резиденції князя Михайла у впливовий Галич зайняв[16] Мстислав Глібович, його двоюрідний брат. Можливо, він обійняв найвищу на Чернігово–Сіверщині посаду як намісник головного князя на час його відсутності.

У 1236 році Михайло Чернігівський веде оборонну війну віддалік рідної землі. Князь Данило, який, дивом врятувавшись від половецького полону, чинив репресії щодо вірних Чернігову галичан, полонив болохівських князів і згуртував підлеглі йому сили для витіснення сіверських прибульців. У бойових діях на стороні Чернігова та Ізяслава Мстиславовича були задіяні поляки, угорці, половці і княжі дружини.[17]

Залучені союзники передусім дбали про власний зиск з князівської усобиці. Закликані половці, зокрема, нічим не допомігши, вкотре пограбували Галицьку землю і повернулися назад додому.

Улітку 1237 року Данило намагається приступом взяти Галич, де перебували якраз Михайло Всеволодович з сином Ростиславом і великим угорським гарнізоном. Повернути місто не вдається, і князь із своїм братом–спільником Васильком мстили обложеним — «пустошили удвох довкола Звенигорода».[18] Не вдався і другий приступ Галича.

У наступні місяці ворогуючі сторони то родичалися, то знову схрещували свої мечі. Князь Данило не мирився з втратою Галича і намагався будь–якою ціною заволодіти втраченими землями. Обставини сприяли йому.

Після захоплення у 1235 році половцями Києва київський стіл один за одним займали з травня 1235 р. по весну 1236 року Ізяслав Мстиславович, місяць—два весною 1236 р. Ярослав Всеволодович і стільки ж після нього Ізяслав Мстиславович, з травня 1236 р. по січень 1238 р. Володимир Рюрикович і після нього 2—3 місяці Ярослав Всеволодович.[19] У березні 1238 року настала черга і Михайла Всеволодовича. У Київ він прийшов, очевидно, за покликом Ярослава Всеволодовича, якому допоміг дещо раніше вигнати Володимира Рюриковича.[19] У Суздалі 4 березня 1238 року монголами був вбитий князівський старшина Мономаховичів — Юрій Всеволодович. На братове місце, ще не знаючи розмаху винищення русичів, поїхав «брати справу у свої руки» Ярослав Всеволодович. Замирення, яке склалось між ним і Михайлом Всеволодовичем у 1233 році, пережита трагедія (у день весілля їхніх дітей нареченого дочки чернігівського князя отруюють), сприяли поєднанню їх інтересів у нових обставинах.

Мирне заволодіння у березні 1238 року Михайлом Всеволодовичем київським столом перетворило його, на перший погляд, у наймогутнішого володаря. Під його владою об’єдналися землі Чернігова, Києва, Галича. При наближенні загрози монголо–татарської навали цей позитивний момент, однак, не зіграв, та й, власне, не міг зіграти ніякої суттєвої ролі для мобілізації сил опору агресору.

Чернігово–Сіверські, Київські, Галицькі та інші землі були настільки ослаблені попередніми усобицями, що навіть у локальних конфліктах не могли самі зарадити собі достатньою боєздатною відсіччю. Для ведення ж більш–менш успішних дій постійно залучались половці, угорці, поляки. Київ взагалі через неодноразове знищення військового гарнізону (тільки в бою на Калці загинуло 10 тисяч[21] киян!) перетворився у малозначиме місто і втратив славу надійного центру–оплоту княжої влади. Не випадково він постійно ставав легкою здобиччю багатьох претендентів. Галич теж тримався не на силі власних воїнів (більшість їх загинула у запальному протистоянні 1235 року!).

Попередній уклад життя, сумні реалії княжої боротьби поглиблювали занепад краю. Консервативне традиційне спадкоємне право як форма правління протягом двох сторіч у зв’язку з зростанням кількості нащадків перетворило Русь у слабку федерацію удільних князівств, в яких і далі домінували ідеї децентралізації, обмежений егоїстичний інтерес правлячої верхівки.

При роз’єднаності і фактичній незалежності один від одного регіонів, верхам важко було оперативно осягти ступінь небезпеки і вчасно зреагувати на зміни, які насувалися з приходом великої завойовницької армії. Нашестя монголів мало виграшну тактичну перевагу щодо русичів — швидкість. У попередні часи князі перед тим, як піти на половців, довго домовлялися, збиралися. Причому і у спільному виступі діяли розрізнено, на шкоду загальному плану. Новий загарбник не давав часу своїм противникам на роздуми і зібрання — він діяв блискавично, зненацька і зухвало.

Надія більшості князів, що їх обмине лихо, бо ординці, як звичні вороги–половці, пограбувавши сусідів, вдовольняться, не справдилася. Ворог, загартований у безперервних війнах, брав одне за одним місто, підкоряв землі і встановлював свій лад, заснований на жорстокості і диктаті сили завойовників.





Розділ II СПРАВЕДЛИВИЙ КНЯЗЬ | Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді | Розділ IV НЕПОЧУТИЙ ГОЛОС