home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ IV

НЕПОЧУТИЙ ГОЛОС


Перші моторошні відомості про погром та різанину, вчинені монголо–татарами у Рязані, Володимирі, принесли жалобу і в родину Михайла Чернігівського. У лютому 1238 року загарбниками була спалена у головному володимирівському соборі разом з внуками і дочкою, єпископом велика княгиня15 Агафія, рідна сестра Михайла Всеволодовича. Невдовзі, 4 березня, загинув у бою біля річки Сіті великий князь Юрій Всеволодович. Тоді ж потрапив у полон зять Михайла Всеволодовича, чоловік його молодшої дочки Марії — Василько Констянтинович. Його, як повідомляє літопис, татари примушували «в поганьской быти воли их и воевати с ними»[2] разом. Та молодий ростовський князь «не повинуся обычаю их» і через це «немилостивно убіен бысть».[3]

Вбитого князя випадково знайшли серед розтерзаних в січі тіл і привезли у Ростов. Траур охопив все місто. «Плач же бысть мног народа правоверных, — описував свідок цю сумну подію, — зряще отца и кормителя отходящим и печальным великое утешение, омрачным звезду светоносну зашедшю».[4]

Засмучувала і звістка про повну загибель чернігівської «малої дружини»,[5] яка за покликом рязанського князя Інгвара Інгваровича вирушила на захист Рязані, але запізнилася і, ставши ядром великого месницького загону під проводом Євпатія Коловрата, взяла участь у сміливому нападі на одну з орд. 1700 ратників русичів мужньо полягли у січні у нерівному бою.[6]

У цьому зв’язку ряд промовистих деталей 1238—1240 років вказують на те, що Михайло Всеволодович не був пасивним спостерігачем насування монголо–татарської навали. У Чернігові, Києві населення активно готується до оборони міст, поновлюються вали, частоколи, мури. Не випадково посли Батия, побачивши останній, «удивися красоте его и величеству».[7] Ще зовсім недавно його легко було взяти під час князівських усобиць. Але за рік–два Київ перетворився у досить міцний опорний пункт, здатний дати належну відсіч загарбникам. І в цьому неабияка заслуга чернігівського князя.

У 1239 році монголо–татарські орди, як завжди, підступно, зненацька з’явилися на півдні Переяславщини. Незважаючи на опір захисників Переяслава, їхнє місто було взяте[8] і розграбоване. «И церков архангела Михаила сокрушиша, и єпископа Семена убиша, — читаємо у літописі, — и люди вся сущаа во граде овых избиша, а иных плениша, и сосуды церковныа безчисленыа, златыа и серебреныя и драгокаменныа, взяша».[9]

Награбованого для іншої орди не вистачило, і вона пішла на Чернігів. На думку багатьох дослідників, на захист Чернігово–Сіверського князівства, яке було під протекторатом Михайла Всеволодовича, виступив лише Мстислав Глібович, князь «в одному з найближчих міст».[10] У деяких джерелах він називається рильським володарем.[11] Грунтовне дослідження Р. Зотова спростовує ці нічим не аргументовані твердження. За його переконливою версією,16 Мстиславу–Федору Глібовичу «ні для чого було бути «посадженим» на чернігівський стіл Данилом Галицьким та його союзниками… тому що і за старшинством Мстислав Глібович мав право на цей стіл після Михайла Всеволодовича як старший після нього в своєму коліні».[12] Дійсно, слова літописців «слышав же Мьстислав Глебович, внук Святославль Олговича, напад еніе иноплеменных на град, и пріиде на нь с вои своими»[13] не вказують однозначно, що князь прибув з якогось іншого удільного князівства.17

Після утвердження князівської влади Михайла Всеволодовича спочатку у Галичі, а потім у Києві чернігівський стіл був переданий, за всіма ознаками, наступному князю по старшинству. Отже, Мстислав Глібович, «пріиде» на ворогів не звідкись, а з самого Чернігова. На це вказує й фраза літопису: «Лют бо бе бой у Чрьнигова».[14] Переважаючі сили противника розсіяли військо сіверян. «…Побежден бысть Мстислав, — далі оповідає літописець, — множество от вои его избиено бысть».[15] Князю, попри запеклу січ, вдалося врятуватися.

Ворожі сили щільним кільцем оточили центральне місто Чернігово–Сіверщини. Чернігів, як свідчать археологічні дослідження, мав три фортифікаційні лінії укріплень.[16] За думкою археолога В. Коваленка, побудову третьої смуги фортифікації «слід відносити до періоду між 1152 р. та 1212 р., найбільш вірогідно — до кінця XII ст. чи самого рубежу XII—XIII ст.».[17] На наш погляд, нагальна необхідність у ній з’явилась лише після нищівного розорення монголо–татарами Рязанської та Суздальської земель. До цього часу чернігівські князі в основному мирно сусідять з половцями, родичаються з ними, беруть спільну участь у походах і при виникненні суперечностей здебільшого успішно перемагають степовиків.[18] Якщо з 1061 р. по 1210 р. Переяславщина зазнала 19 половецьких набігів, то Чернігово–Сіверщина — лише 7.[19] Причому ворог старався розорити невеличкі неукріплені містечка.

Двадцятип’ятитисячне[20] населення Чернігова, обнадіяне стійкістю Ковельська,18 непідступністю для ворога Новгорода, вирішило протягом 1238—1239 років у такий спосіб убезпечити себе від нових непроханих кочівників. Загальна площа міста, захищена гостроколом, валом, ровами, перед їх приходом становила 200 гектарів.[21]

Ілюзії щодо стійкості міцних укріплень трималися у свідомості чернігівців та їх зверхників від попередньої практики боротьби з половцями, які робили швидкі набіги і старалися обминути укріплені населені пункти. Монголо–татарські ж орди мали великий досвід взяття, здавалося б, неприступних фортець. Не становило тому для них і ніякої серйозної перешкоди місто на Десні. «Оже и тараны на нь поставиша, и меташа на нь каменіем в полтора перестрела, — описує літописець ординський наступ на Чернігів, — а камень якоже можаху 4 мужи подняты».[22]

18 жовтня 1239 року[23] загарбникам вдалось завдяки безперервному приступу проникнути у місто і «град пожегше, и люди избите, и монастырь пограбиша».[24] За однією з легенд дружина князя Мстислава Глібовича Домникія викинулася з красного терему побіля Спаського собору[25] і розбилась, аби не терпіти наругу, її нібито поховано біля П’ятницької церкви.

Велика кількість кісток в галереях Антонієвих печер Іллінського монастиря свідчить, що ченці теж чинили опір завойовникам–ординцям і прийняли мученицьку смерть.[26] Після монголо–татарської навали у підземних комплексах протягом наступних 2—3 століть не відновлюється чернече життя. Подібна доля чекала й Єлецько–Успенський монастир.[27] Чернігівського єпископа Порфира орда забрала з собою і «их доведь Глухова, отпустиша».[28] Очевидно, його використовували як парламентаря — для прискорення здачі міста. Розповідь єпископа про падіння Чернігова, за задумом ординців, настрахає глухівчан і відверне їх від марного опору. Цього результату вони явно досягли, бо Глухів не був підданий вогню і розоренню.[29]

Сучасні археологічні дослідження Чернігова дали великий підтверджувальний матеріал щодо руйнівної пожежі жовтня 1239 року — дерев’яні будівлі пограбованого міста в основному згоріли. На щастя, кам’яні Спаський собор та інші храми вціліли.[30] Щоправда, вони потребували значного ремонту.[31] У Спаському соборі вигоріли внутрішні оздоби,[32] а також були пошкоджені, як вважають деякі дослідники, куполи.[33] Дуже важко гадати, що сталося з 25–тисячним населенням міста. Маємо у цьому зв’язку кілька версій і, зокрема, дуже авторитетне свідчення тієї доби, написане католицьким монахом — домініканцем Планом Карпіні, який за ухвалою Ліонського собору їздив у 1247 році на переговори з монголо–татарським урядом.

«Стоячи ж під фортецею, — писав він, побувавши на зруйнованих і підкорених землях, — татари ласкавими словами улещують обложених, обіцяючи їм багато, щоб вони здались. Якщо ж здадуться, то говорять їм: вийдіть, хай обдаруємо вас за нашим звичаєм. Коли ж ті вийдуть, то питають, хто з них знає яке ремесло, і таких залишають; решту ж, крім тих, яких схочуть мати рабами, вбивають сокирами. Хоч декого, як сказано, лишають вони в живих, але людей знатних і почесних не щадять ніколи. Коли, зовсім несподівано, деякі з них лишаються живими, то нізащо не звільняють їх від рабства. Усіх узятих у бою в полон убивають, хіба що деяких схочуть залишити як рабів».[34] Оскільки чернігівці чинили запеклий опір, то їм швидше всього всім, крім окремих священнослужителів, був винесений смертний вирок. Розміри винищення людності щоправда були меншими, ніж насправді проживало у місті людей. Перед нашестям загарбників, як повідомляє одна з найдавніших чернігівських писемних пам’яток XIII століття, «а ини в дальнии земли бежаша, ины же крыющеся в лесех и во пещерах и во пропастех земных».[35]

За свідченням Любецького синодика, у третій чверті XIII сторіччя в Чернігівському князівстві налічувалось 120 тисяч19 чоловік.[36] «Взагалі кількість оселищ найбільш зменшилася в південній Сіверщині на лівому боці Десни та навколо Чернігова, — зазначає дослідник О. Андріяшев. — Решта країни, що її здебільшого вкривали ліси, зазнала багато менше шкоди».[37] Південь Чернігово–Сіверщини дійсно після 1239 року виглядає дуже спустошеним: очевидно, ці мешканці або масово перемістилися у безпечніші місця, або були забрані в полон і використовувались як раби. Окремі загони монголо–татар здійснили рейди і на північ від спаленого Чернігова. У ті дні припиняє існування багате ремісничо–промислове селище поблизу села Автуничі Городнянського району.[38] Під час археологічних розкопок тут виявлено вістря татарської стріли.

Певні ознаки вказують на те, що був підданий вогню і Любеч[39] та його округа, бо в окремих прилеглих селищах на рубежі середини XIII ст. припиняється життя.[40] Археологічне дослідження 26 городищ, 155 селищ у межиріччі Десни та Дніпра (Чернігівський, Ріпкинський райони) теж фіксують їх занепад. «Переважна кількість селищ припиняє своє існування, — констатують їх дослідники О. Шекун та Е. Веремейчик. — Поселення другої половини XIII—XIV в.в. виникають на нових місцях, іноді в менш зручних топографічних умовах».[41] Згадане дає підставу зробити висновок, що велика частина людності Чернігово–Сіверщини була все ж таки забрана в рабство. Ординці, як підтверджують численні джерела, мали великі доходи від торгівлі невільниками в Русі. Метою більшості походів монголо–татар було не стільки захоплення нових територій, як отримання значних доходів від полону ремісників, грабунку цінностей.[42] Після їх проходження на захоплених територіях занепадало ремесло.[43] Безліч полонених вони захопили і в суміжних з руськими князівствами землях.[44] Русичі десятками тисяч продавались у Малу Азію, Сірію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію.[45] Крім того, потребувало поповнення і військо загарбників. У Батия було 150 тисяч татар та 450 тисяч військовиків з підкорених ним народів.[46] Останні використовувались засобами примусу, під страхом смертельної кари при штурмі фортець, у найнебезпечніших місцях прориву тощо.

Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва. Сюди повернувся і єпископ Порфир «с миром»,[47] тобто з тією місією від загарбників, яку він виконав у Глухові. Софійський перший літопис не повідомляє, яка реакція була на його дії керманичів Києва, але констатує, що священнослужитель «смирившеся со Мстиславом».[48]

Водночас розвідати місцезнаходження і стан укріплень Києва прибув Менгу–хан. Він, ставши табором на протилежному боці Дніпра, «присла послы своя к Михаилу и к горожаном, хотя прелестити20 их».[49] Михайлу Всеволодовичу, киянам вже була відома облудна тактика монголо–татар, які практично не давали корінному населенню вибору: або смерть, або рабство. Тому «и не послушаша его».[50] Багато літописців з віддалених міст повідомляють, що послів у Києві навіть вбили. Останнє малоймовірне перед такою великою нищівною загрозою. Очевидно, літописці помилково перенесли на цей час події 1223 року, коли на Русі вперше з’явилися монголо–татари і їх послів було знищено.[51]

Після погрозливого візиту загарбників, як інформує Воскресенський літопис, «бежеша Михаил по сыну своем пред Татары во Угры».[52] Осінню 1239 року монголо–татари, підкоривши Чернігів, пішли завойовувати Крим.[53] У цьому зв’язку від’їзд Михайла Всеволодовича з Києва важко трактувати за літописцями як втечу від ворогів. Не можна й погодитись з точкою зору Г. Федотова. «Князь не проявив героїзму під час військової небезпеки, — зазначає він у своїй розвідці. — Він втік, залишивши без оборони Київ, підведений ним особисто під гнів Батия».[54] Варто зауважити на це, що від’їзд князя здійснювався без його сім’ї. Дружина князя залишалася на Київщині. Ряд джерел вказують на те, що Михайло Всеволодович поїхав до угорців з метою якщо не організації спільної відсічі загарбникам,[55] то хоча б інформування Заходу про загрозу для нього.[56] Очевидно, він разом з Мстиславом Глібовичем привіз у 1239 році угорському королю двох спійманих монголів, допити яких прояснювали характер дій ворога. «А всі землі і багатства, які їм трапляються, вони плюндрують»,[57] — резюмував почуте угорський єпископ у своєму листі в Париж (після своєї розмови з полоненими).

З Михайлом Всеволодовичем в Угорщину ймовірно приїхав і київський священнослужитель Петро Акерович, який, за думкою С. Томашівського, перед виконанням дипломатичних доручень чернігівського князя був ігуменом монастиря Спаса на Берестові у Києві[58] і став після Іосифа,[59] який у 1240 р. пропав безвісти[60] (або повернувся до Константинополя),[61] митрополитом.[62] Його місія від занепокоєного керманича з Русі до папи не мала успіху.[63] Думки ж владики Петра, зафіксовані як найавторитетніші свідчення в Ліоні, і в інших місцях,21 цінні як джерело пізнання оцінок тієї доби його патрона, Михайла Всеволодовича, завдяки якому він посів найвище місце в церковній ієрархії Русі: «Коли запитали Петра, архієпископа із Русі, про діяння тартар:

ПРО ТАТАРІВ

По–перше, про походження, по–друге, про віру; по–третє, про відправу релігійних обрядів; по–четверте, про спосіб життя; по–п’яте, про силу; по–шосте, про чисельність; по–сьоме, про наміри (їх); по–восьме, про дотримання договорів; по–дев’яте, про прийом послів;

ВІДПОВІВ ТАК:

По–перше, про їх походження сказав, що останні із мадіанітів, що втекли від лиця Г едеона до віддалених країв Сходу, пішли в якусь пустелю, що зветься Етрев. І було у них 12 вождів, головного з яких звали Татаркан, від якого вони нареклись тартарами. Від нього пішов Чиркам, який мав трьох синів. Ім’я першородженого — Тессірікан, ім’я другого — Куртікан, ім’я третього — Бататаркан. Вони хоча і були оточені височенними і нібито непрохідними горами, однак, викликані Курцевзою, внуком Сальбатина, володаря одного з міст, що називається Орнак, вийшли, а саме батько й троє його синів з великою кількістю озброєних воїнів; і убивши Сальбатина, і Орнак, місто його, захопивши, Курпевзу, онука його, переслідували багатьма провінціями. А провінції, що давали їм прихисток, спустошували, серед них значною мірою спустошена Русіа. Минуло вже 26 років. По смерті ж батька три брати між собою розділились. Бо Тессірікан пішов проти вавілонян. Куртикач — проти тюрків, Бататаркан залишився в Орнаку і послав своїх воєначальників проти Русії, Польщі, Угорщини та багатьох інших королівств. І вони троє зі своїми військами з’єднались недавно в районі глибинних частин земель Сірії, і вже, як сказали, минуло близько 24 років з того часу, як вони вийшли з пустелі Етрев.

ПРО ВІРУ ВІДПОВІВ, що вірують вони в єдиного владику світу; а тому, коли направляли до рутенів посольство, доручили (звернутися) з такими словами: «Бог і син його — на небі, Чиркан — на землі».

ПРО СПОСІБ ЖИТТЯ ВІДПОВІВ, що їдять вони м’ясо коней, собак і всяке інше, навіть в крайніх випадках людське, але не сире, а варене. П’ють воду і молоко. Вони суворо карають (за) злочини, а саме (за) грабунки, кражі, перелюбство, вбивства на смерть. Мають вони одну або багато жінок. Вони не допускають чужоземців ані жити разом з ними, ані вести торгівлю, ані брати участь в таємних радах. Вони розбивають табори відокремлено від всіх інших; якщо в них проникає хто–небудь з чужих, зразу ж його вбивають.

ПРО ВІДПРАВУ РЕЛІГІЙНИХ ОБРЯДІВ відповів, що всюди вранці зводять руки до неба. Коли їдять, перший шматок кидають у повітря; коли п’ють, то спочатку частину виливають в землю через благоговіння перед творцем їх, кажуть вони, що проводир їх — Святий Іоанн. На молодику вони влаштовують гамірливі гуляння.

ПРО СИЛУ ВІДПОВІВ, що вони сильніші і рухливіші від нас. Жінки, як чоловіки, скачуть верхи, б’ються і стріляють із луків. Обладунки у них зроблені із багатьох шарів шкіри і їх майже неможливо пробити. Наступальна зброя із заліза. Є в них пристрої, що влучно б’ють. Сплять вони просто неба, незважаючи ні на яку погоду.

Про чисельність він не дав точної відповіді, але сказав, що нібито від всіх народів і всіх віросповідань приєднались до них.

ПРО НАМІРИ ВІДПОВІВ, що прагнуть вони весь світ собі підкорити і що наречено звище, що вони повинні весь світ за 39 літ спустошити, підтверджуючи це тим, що як колись божа кара очистила світ потопом, так і тепер нашестя їхнє очистить цей світ руйнівним мечем. Іакож, вважають вони, чекають на них жорстокі сутички з римлянами та іншими латинянами, але неясно їм, переможуть вони чи будуть переможені; (але) якщо переможуть, повинні владарювати над усім світом.

ПРО ДОТРИМАННЯ ДОГОВОРІВ ВІДПОВІВ, що цілком дотримуються договорів з тими, хто відразу ж їм здається, відбираючи з їх числа воїнів, ремісників для різних служб зовсім не даючи пощади тим, хто чекає їх натиску.

ПРО ПРИЙОМ ПОСЛІВ ВІДПОВІВ, що приймають їх доброзичливо, розпитують і відпускають.

У кінці, коли його запитали про переправу через ріки і моря, сказав, що ріки вони перепливають на конях, і що в трьох місцях споряджають судна на моря.

Сказав також, що хтось з тартар на ім’я Калалідин, зять Чиркана, був вигнаний з Русію, оскільки був спійманий на брехні. Лише дякуючи його дружині, його помилували, а не вбили.

Більше нічого про діяння тартарів йому не повідав».[64]

Дипломатичні переговори посланця Михайла Всеволодовича з Римом, представниками інших земель попереджували про небезпеку, яка насувалась на Європу. На жаль, ті, до кого звертались прибульці з Києва, не активізовували мобілізаційні процеси у своїх краях та країнах, залишались пасивними спостерігачами дій ординців. Нищівне руйнування Русі сприймалось співчутливо, але і водночас як закономірність, породжена безсиллям княжої влади.

Так, переговори Михайла Всеволодовича з угорським королем Белою, як на нашу думку, передусім не мали успіху у зв’язку з явним ослабленням позицій гостя. На початку 1239 року Данило Галицький, скориставшись тим, що Ростислав, син Михайла Чернігівського, пішов у похід в Литву, повертає собі Галич.[65] Недруги ж Михайла Всеволодовича, почувши про від’їзд князя з Києва з дипломатичною місією, вживають ряд заходів щодо усунення його взагалі від будь–яких владних повноважень. Так, місто займає спочатку Ростислав Мстиславович22 потім Данило Галицький.23 Луцький і перемильський князь Ярослав Інгваревич (а не Ярослав Всеволодович,[66] як передбачає дослідник А. Горський) захоплює в Каменці втікачів від київського перевороту «княгиню Михайлову со множеством полона».[67]

Арешт восени 1239 року дружини Михайла Чернігівського Олени з прихильними до її чоловіка боярами, свитою порушило недавню рівновагу сил, що встановилася між князівствами. Фактично Михайло Всеволодович перед Батиєвою навалою стає князем без землі. Король Бела, враховуючи ці обставини, не зважився віддати свою дочку Анну за його сина, Ростислава Михайловича.[68]

Прохолодний прийом недавнього союзника змушує батька й сина від’їздити до польського князя Кондрата і від нього вже вести переговори про повернення дружини і матері. Княгиню Олену як сестру випросив у Ярослава Інгваревича Данило Галицький. Отже, Михайло Всеволодович звертався до братів дружини — Данила й Василька — як переможений і принижений князь: «Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв, — то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, — невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати».[69]

Данило й Василько вирішили замиритися з ним. Брати порадилися і пообіцяли24 віддати Михайлу Чернігівському Київ, Ростиславу ж — Луцьк.[70] Михайло Всеволодович з дружиною залишився гостювати у Данила Галицького. Господарі дали гостям «пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі».[71] У мирі вони зустріли того ж 1240 року прихід незліченних орд Батия.





Розділ III ВОЛОДАР КИЄВА, ГАЛИЧА Й ЧЕРНІГОВА | Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді | Розділ V БЕЗ ВЛАДИ