на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



7. ПЕРЕВОРОТ, ЩО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ ПОВЕРНУВ БИ НА ІНШИЙ ШЛЯХ



Чотиримісячна діяльність українських соціялістів у Центральній Раді виявила понад усякий сумнів, що своєю ціллю поставили вони не осягнення повної національно–державної самостійности України, як цього прагнув український народ, але — підступне зведення нанівець усіх самостійницьких планів щодо України, знищення всіх реальних основ самостійництва і підмінений ідеал самостійности України постулатом територіальної автономії в рамцях єдиної, неділимої федеративної Росії. Справу української державности українські соціялісти свідомо, вперто й послідовно вели у пропасть, вважаючи її"шкодливою для справи соціальної революції". І тому українські націоналісти–самостійники постановили протиставитись цій злочинній діяльності чинно.

У Міхновського — згідно зі свідченням сучасника С. Шемета — вже в червні постає план проголосити державну самостійність України. Події останніх днів червня і початку липня, — принизлива поїздка делегації Центральної Ради до Петербурга,"розмови на Дніпрі"й переговори з членами Тимчасового Правительства, офіційне проголошення постуляту автономії як політичного ідеалу Центральної Ради і явне саботування справи організації української армії, — цей плян гостро зактуалізували. Разом з іншими провідними членами Військового Клюбу ім. гетьмана Полуботка, які перебували тоді в Києві, — між ними члени Центральної Ради Горемика, Ган, Микола Шаповал, голова Братства Самостійників В. Отаманівський, який коротко перед тим був змушений вийти з Центральної Ради, а далі Лукіянів, Павелко і ін. — Міхновський уложив докладний проект виступу. Ціллю перевороту було: перебрати фактично всю владу в Києві, а вслід за цим в усій Україні у свої руки, унешкідливити всі ворожі українській справі сили і проголосити повну державну самостійність України з Центральною Радою як урядом у проводі. Переворот повинні були перевести українські військові частини під керівництвом Військового Клюбу ім. Полуботка. Вслід за тим мало пройти відкликання всього українського вояцтва з російських фронтів та створення з них міцної української національної армії, що стала б на сторожі безпеки відновленої української державности і негайного підписання сепаратного миру з центральними державами.

Переведення перевороту в Києві лягло на перший Український Полк ім. Богдана Хмельницького ("Богданівців") та нововосформований Український Полк ім. П. Полуботка ("Полуботківців"). Проголошення самостійности повинно було відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк"Богданівців"пароплавами на могилу для участи в святочному проголошенні самостійности Української Держави, після чого полк мав повернутись до Києва, де тимчасом"Полуботківці"повинні були захопити в свої руки всі важливіші пункти.

Зразу була думка, щоб командування полку"Богданівців"у зв'язку з цим перебрав Міхновський. Але її залишено з огляду на те, що Міхновському треба було керувати цілістю справ."Думка призначати самого Міхновського командиром"Богданівців", — свідчить про те очевидець С. Шемет, — була залишена, бо"Полуботківці"дивилися на цей акт проголошення самостійности і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника,

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх"Полуботківців"зробив добре враження. Втаємничений в самостійницькі плани"Полуботківців", Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійности. Але Капкан, увійшовши в той же час у зносини з головою обраного Військовим З'їздом Військового Комітету і з соціалістичною більшістю цього комітету, свою присягу зламав"(С. Шемет,"Микола Міхновський","Хліборобська Україна", V, ст. 21).

Тим часом полк"Полуботківців"розвивав свою дію згідно з планом. Для керування роботою, призначеною цьому полкові, був обраний з поміж членів полку спеціяльний комітет, що в його склад ввійшли: С. Осадчий — голова, Квашенко — секретар і члени — поручник Романенко, прапорщик Майстренко, прап. Стріленко і Сподаренко.

Довідавшись завдяки зраді полк. Ю. Капкана про підготовлений переворот, соціялістичні лідери з Центральної Ради вислали до Полуботківського полку спеціальну делегацію під проводом В. Винниченка, щоб"негайно нейтралізувати їх недобрий настрій". Та делегація не досягла нічого; агітаційні промови Винниченка Полуботківці прийняли досить холодно. Вслід за цим, 17 липня 1917 року (за старим стилем 4 липня) Полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і до Тимчасового Правительства. Про них ми довідуємось насамперед з"Плану праці 2–го Українського полку ім П. Полуботка з 16 на 17 липня 1917 року", який попав був у руки російської контррозвідки і який наводить у своїх споминах лідер Тимчасового Правительства П. Мілюков. В ньому сказано:"Ми українці–козаки не хочемо мати свободи тільки на папері, або пів–свободи. По проголошенні І Універсалу (ми 2 Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати". (П. Мілюков,"История второй русской революции", 1, ст. 80–81).

Ультимативний тон вимог Полуботківців змусив Центральну Раду відбути спеціальну нараду, присвячену цій справі. Але Винниченко, будучи певним невдачі підготованого перевороту, відкинув вимогу, пояснюючи, що Полуботківці перебувають під впливом агітації"елементів, що свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом". На його пропозицію, після довгих нарад, Центральна Рада прийняла:"Закликати товаришів солдатів, що живуть у Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керуватися озброєною революційною демократією і в інтересі української національної справи запропонувати їм негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного Комітетом українського запасного полку".

Значить, Центральна Рада відкинула всі вимоги Полуботківців і — зажадала, щоб Полуботківці"в інтересі національної справи"негайно зголосились до від'їзду на російський фронт.

Це заставило Полуботківців виконати запланований виступ. Ніччю з 17 на 18 липня"богданівці"вирушили зі своїх бараків. Вони захопили касарні 1–го запасного полку й забрали звідти зброю, після цього помаршували до міста. Тим часом командир"богданівців"полк. Ю. Капкан не задовольнився зрадою плану повстання та невиконанням тієї частини пляну, що була призначена Богданівському полку, але й рішив заангажувати"богданівців"до роззброєння"полуботківців". На першу вістку про виступ Капкан вирушив зі своїх т. зв. Бендерських касарень з чотирьома ротами"богданівців"проти"полуботківців". Але частина"богданівців"перейшла до повстанців і Капкан мусів з рештою тікати. Повстанці в числі коло 5.000 бійців вступили до міста. Тут, згідно зі свідченнями П. Мілюкова та коменданта тодішньої київської військової округи К. Обручева, повстанці захопили штаб міліції, де забрали зброю й амуніцію, а начальника міліції заарештували, взяли скарбницю і банк, зайняли цілу Печерську кріпость і Арсенал, захопили майже всі райони міліції й пороззброювали міліціонерів, розгромили мешкання Оберучева, який, одержавши вістку про заплянований переворот, заздалегідь утік з Києва, роззброїли юнкерів і зайняли інтендантські склади та розігнали висланий проти них 2–й запасний понтонний батальон. Полк Полуботка таким чином опанував увесь Київ. Після цього помаршерували Полуботківці під будинок Центральної Ради.

Очевидець цих подій Федір Дутко так описує в своїх споминах виступ полуботківців:

"В повітрі було, сонцем світило яскраво. Заповідався чудовий, лагідний день. Я дійшов до Бесарбки і повернув на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив велике жовто–блакитне знамено. Я зупинився. Не тому, щоб походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи. Навпаки, до тих походів в 1917 році око так призвичаїлося, що вони не робили вже на глядача більшого, як усяке повсякденне явище, вражіння… Але той похід, який я побачив ранком 5 липня (ст. ст., а 18 нов. ст.), сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Це був глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавался глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або побіда. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руку, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Таких походів ні перед тим, ні по тому я ніколи в своєму житті не бачив. Він на ціле життя залишив у мені незатерте глибоке вражіння.

"Я стояв, мов окам'янілий, і дивився. Таке ж вражіння, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинялися й мовчки вглядалися в сіру, рішучу, одностайну масу, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок за кроком на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно стиснених в руках крісах без слів промовляла про те, що це не парад, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов'язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура безмовна маса вояків — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й на чолі того війська маячив жовто–блакитний боєвий прапор"(Календар Червоної Калини на 1937 р., ст. 58).

Переходячи попри будинок Центральної Ради, полуботківці кричали:"Слава українській Центральній Раді!", вітаючи її з перемогою. Але тут щойно зустрів"полуботківців"найболючіший, бо зовсім несподіваний удар: соціялістична більшість Центральної Ради не хотіла зовсім тієї перемоги, перемоги українського державного самостійництва. Гірше того: вони були рішуче проти неї. Замість сподіваної радости в членів Центральної Ради, для якої вони як для уряду самостійної України робили повстання,"полуботківці"зустріли холодну ворожість і наказ"богданівцям"силою роззброїти повстанців. Участь в роззброюванні повстанців разом з"богданівцями"взяли й соціялісти — члени Генерального Військового Комітету, викликавши на підмогу московську кулеметну роту. Це здезорієнтувало повстанців. Давши собі легку раду з московськими залогами, вони не могли зважитись на братовбивчі бої з такими ж як і вони українськими патріотами–самотійниками, але збаламученими Центральною Радою і їхнім зрадницьким командантом Капканом, з"богданівцями". Впродовж дня вони дозволили"богданівцям"роззброїти себе й повернулися до своїх касарень. На вістку про те повернувся до Києва Оберучев. На його наказ вночі окружили казарми вже обеззброєних"полуботківців"російські юнкери, школа прапорщиків та полк кірасирів, які пограбували та побили обеззброєних; при тому згинуло троє"полуботківців".

Довершивши зрадою, підступом і при допомозі московських чорносотенців цього ганебного діла, український соціалістичний лідер Винниченко повідомив як голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради тріюмфально Російське Правительство:

"Вночі на 5(18) липня група українців–вояків біля 5.000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Ген. Комітету назвала себе полком ім. гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули біля державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано".

Так ото хвалився перед московськими колегами заарештуванням українських самостійників той сам голова Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради, соціялістичний лідер В. Винниченко.

Заарештованих повстанців–самостійників передано російським судовим властям, які провели проти них слідство, оскаржуючи їх на підставі кодексу царської Росії в злочині відділити Україну від Росії. У слідчій тюрмі просиділи вони аж до більшовицького перевороту, їхні листи до Центральної Ради з проханням про інтервенцію, залишились без відповіді, бо для соціялістичних лідерів з Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради українські самостійники–націоналісти були карними злочинцями, для яких не може бути милосердя.

Миколі Міхновському було передано з військової команди як військовикові в активній службі доручення негайно зголоситись до нового місця призначення й відставлено на румунський фронт, де він перебував під пильним наглядом московських чорносотенців та українських соціялістів аж до розвалу фронту.

Полуботківцям для частинного заспокоєння їх було признано право створити свій окремий 2–ий Український ім. гетьмана П. Полуботка полк, передано їм українські національні прапори і — під московською охороною, групами відіслано на фронт, захищати єдіную, нєділімую Росію, проти якої вони піднімали повстання. Таке було рішення Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради. На фронті кинено полуботківців відразу в найважчі бої, в яких вони втратили найбільшу відсоткову кількість людей.

Вслід за полуботківцями вислав Генеральний Секретаріят на російський фронт теж полк богданівців, щоб не мусіти дивитися в вічі цим так ганебно обманеним ними українським патріотам та щоб збутися з Києва взагалі національне свідомої української військової частини.

Так осягнули українські соціялісти перемогу над українськими самостійниками — націоналістами.





6. ВІД САМОСТІЙНОСТИ І РЕВОЛЮЦІЇ ДО АВТОНОМІЗМУ І СЕРВІЛІЗМУ | Трагічна перемога | 8. ТРАГІЧНА ПЕРЕМОГА