home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XVI


У Матвієвій голові товклися спогади: отако само він їхав вісім літ назад і під'їхав до кузні, щоб перекувати коня, тоді входило в пору літо, на траві сиділа чорнява дівчинка й з приполу пригощала черешнями інших дітей, а на поламаній гарбі без драбин, котра чекала своєї черги на ремонт, сиділи дядьки та гомоніли про те, що дощі, які пройшли недавно, хоч і припізнилися, але, може, підправлять ярину та городину, й Матвій присів до гурту й собі запалив люльку, далі дядьки спом'янули якогось Шереха з хутора Синички, котрого вбили за грунти та маєтності тесть і дівер (його дружина, Шерехова дочка, нагло померла). Вдали, що поїхали в ліс, а вночі прискочили і вколопікали небораку. Дівер од природи німий, а тестя, Печінку, окрили декретом і тричі брали на пробу, й він відмагався, і тричі після того його відводив у бік піп та зрадливим способом намовляв: «Признайся, а я розгрішу, я тут для того, щоб на смерть тебе сповідать, а так відбудешся утинанням члонків», і Печінка клявся, що не вбивав, а за четвертим разом зізнався попові, по тому і йому, і синові наклали на шиї поврози та повішали обох на сосні. Піп вчинив мовби й правдиво, але тепер ніхто не йде до нього сповідатися, й святити паски носять в сусіднє село. Печінчиха продає дешево хутір і грунти, грунти непогані й вельми гарна лука біля хутора…

Матвій околясом розпитав, де ті Синички, й подався туди. Й торгувався з Печінчихою, яка стояла, поопускавши руки з ядучо-жовтими пучками – саме пасинкувала тютюн, – й тими ж жовтими пучками хрестилася. Потім Матвія трохи полягало, що купля відбулася по свіжій крові, але він у тій крові невинуватий, навіть мертвих не бачив і не знав за життя, стару хату оддав підсусідкові і застаткував. Проте кожного разу, як проїжджав через це село, все згадувалося.

…Матвій виїхав за село й натягнув повід. По небу повзли важкі, розтріпані знизу хмари, зривалися мокрі сніжинки, в шпаринах кори придорожних верб білів сніг, над полем стояла біла каламуть, й не вгадати: вже вечір чи ще день. У ній гойдалися сині тіні кущів, одинока верба обіч дороги манячила, наче привид. З того боку почулося виття, воно ледве долинало й було порубане вітром. «Собака чи вовк?» Матвій вагався: їхати йому чи вернутися, до Синичок – п'ятнадцять верст, вертатися в село не хотілося, з поля ж віяло тривогою. Зненацька позаду почулося цокання копит і скрип збруї, за мить з Матвієм порівнявся вершник, у якому він упізнав Сидора. Либонь, той також вертався додому. Сидір натягнув поводи.

– Тпру. Чого став?

– Зривається на хвищу. І вовк озивається з поля. К ночі розгуляється справжня хуга.

Сидір скривив у глузливій усмішці товсті губи:

– Вовка боятися…

Рушили разом. Деякий час їхали мовчки, коні пофоркували, йшли обережно – дорога була в грудді й рілля чорніла груддям, вітер потріпував коням гриви, звівав у лівий бік хвости, але сніжинки летіти перестали. Й потроху стихав вітер. Над полем просвітліло; кущ бересклету одсвічував червоними ягодами, над дорогою попереду пролетіла зграя куріпок і десь закрякало вороння. Матвій почувався незатишно – обіч їхав ворог. Шпортоне знишка ножем… Чисте поле, вони тільки вдвох…

Й досі не міг скласти справи, як і чому став ворогом Сидорові? Через Федору? Через Груню? Сидір мав би фрасуватися перед ним, почуватися провинним, а він підчерчував сосни бортні та казани поховав, щоб скласти вину на Матвія. А був же таким тихим, поштивим, слухняним. Ну, не мав його Матвій за рідного сина, але й на наймита не зігнув. Справляв раз на рік нову одежу, привчав до роботи, навчав грамоти, од якої Сидір одкараскувався, як чорт од ладану. Що ж таке сталося? Темний Сидір з лиця і душа його темна… А як згадає Матвій про Федору, аж чамріє в очах. Неначе змія пролізе по серці. Він би, може, й сам дістав запоясного ножа – ятагана турецького, – а тільки не може згубити чужу душу. Навіть отаку погану.

Вони так і не поговорили жодного разу. Та й про що їм говорити? Одрізав його Матвій від серця й краще б більше ніколи не бачив, так доля розсудила інакше. Може, Сидір вважає, що Матвій його боїться? Не боїться він його. А поговорити б треба. Але як?

Балачка розпочалася сама по собі.

– Навоювалися… Наробили слави, – мовив Сидір мовбито сам до себе, а насправді до Матвія. – Й треба було волочитися на край світу…

– Гетьману видніше. Отже, треба, – стримано відказав Журавка. Й згадав зустріч з Виговським. – Показати ворогові силу.

– Вчора були друзі, сьогодні – вороги.

– Не наша в тому вина.

– А чия ж?… – Сидорів чалий кінь збився з кроку, й решту слів Матвій не почув. За мить Сидір порівнявся з ним.

– Москалі порушили угоду, вирішили прибрати нас до рук.

– Москалі хочуть навести порядок…

– А нащо нам їхній порядок? Ребра в усіх тріщать. Наш – кращий. Ми самі обираємо собі старшину, суддів… Полковників, гетьмана.

– Ну… й вибрали.

Матвій не бачив Сидорового обличчя, але відчув, що той усміхається. Це озлило його.

– А що – гетьман. Мудрий і достойний чоловік… Дбає за людей.

– Яких людей? Тих, що в кармазинах?

– За всіх. За Україну дбає. Щоб були ми нікому не під шапку.

– І що з тої України?

– Е-е, – протягнув Матвій… – То ти так, наче з чужого стану.

– А що мені з цього стану? – повернув широке мідне обличчя Сидір.

Матвій сторопів, несамохіть потягнув на себе повід. Зірка ледь повернула голову на той його незрозумілий порух; звикла вибирати дорогу сама.

– Як то що? Це твоя земля. Рід твій…

– Немає в мене землі, немає роду… – майже закричав Сидір. – І все мені до кобилячого хвоста… Знайшов я свій рід… У Козині. Сім Козинів об'їхав. Ще тоді, кілька років тому… Пригадав, як село називалося. На цвинтарі мій рід.

– Хто ж тому виною? – невизначено мовив Матвій.

– Не знаю, хто. Ти…

– Я? – аж шарпнувся Матвій.

– Ти, Хміль твій… Усі. Побили ляхів, а тоді відступили… І ляхи вигубили село.

– Хміль бився в захист України.

– А мені яке діло. Вона мені, та Україна…

– Даруй Боже, – підняв, неначе для хреста, руку Матвій. – Вона – ненька твоя.

– Я не знаю, хто мої батьки.

– Однаково. Виріс тут.

А сам подумав: «Що йому Україна – оце поле в грудомахах, оці ворони на березі… коли її немає в серці. Її не поселиш туди. Може, і я в тому винуватий?»

А він любив цю землю. І в грудомахах, і в ніжному зелі, і в стиглому колосі, хоч і не знав, за що любив, любив, як люблять власних дітей, матір, братів і сестер. Він був її часточкою, як жито, як пшениця…

– Я ненавиджу… увесь світ. І помщатимусь, – глухо мовив Сидір.

– Кому?

– Всім.

Матвій зненацька заспокоївся.

– Й розпочав з мене?

– Я завжди тебе ненавидів.

– За віщо?

– Скрізь тобі талан… І хата, й левада… І жінка краля. Купив за гроші…

Матвій скрипнув зубами. Відчув, як загорілася права долоня, неначе у ній вже лежить руків'я шаблі, одначе стримався.

– Я гарував… і на хату, й на сіножаті… І тебе вчив, розуму.

– Таке твоє навчання: туди не доступи, туди не переступи. Віжками до крові побив…

– Лоша підрізав…

– Та нехай видохне вся твоя скотина.

– Заціп…

– Сала кришеника шкодував.

– Сам їв хліб з цибулею.

– Бо – дурний.

– Якби був дурний, то ходив би в рядні…

– Я ненавидів тебе…

– І мовчав? Тоді ти ще більший підляк. Пес нитковий. Як же ти прикидався… Видавав себе за вірного та щирого. Тепер я розумію, чого ти й біля москалів терся… Продавав…

Побачив, як хитнувся в сідлі Сидір. Вони зупинилися, Матвій збив Зірку на два кроки вбік, тримався насторожі.

– Не бридь дурного, – похмуро кинув Сидір. І очі його забігали.

– Якщо маєш хіть і мужність, діставай шаблю, – сказав Матвій.

Сидір мовчав. Він знав, що не вистоїть на шаблі проти Матвія, й шкодував, що не потяв його нишком трохи раніше. Якби знав, що Матвій бачив його якшання з москалями, то шимонув би в спину неодмінно. А тепер… Тепер потрібно чекати слушного часу.

Він бачив, як фехтував Матвій, навчаючи молодих козаків. Журавка усе робить статечно, розмірковано, до пуття, найвправнішим, найгарячішим козачкам не вдавалося нанести Матвієві жодного удару.

Сидір мовчав. Матвій зміряв його зневажливим поглядом і стиснув Зірку коліньми. Вона з місця пішла скоком. Незабаром оглянувся й не побачив Сидорової постаті – вона згинула в рудій каламуті. Додому під'їжджав по підсинених надвечір'ям снігах, правувався навпрошки, з лугу, вів у поводі коня й ледве не наштовхнувся на покинуте посеред городу опудало, аж сахнувся од нього. Вітер крутив бриля на палиці й тіпав полами свити, бриль був старий, подертий, свита – й поготів, але могли послужити ще одне літо на віддяк горобців, він зняв бриля та свиту й поніс під пахвою до двору.




предыдущая глава | На брата брат | cледующая глава