home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XXI


До Варшави, на вольний сейм Речі Посполитої, прибули посли Великого Князівства Руського: генеральний обозний Тимофій Носач, генеральний писар Іван Груша, полковник Лісницький, полковник і депутат від Києва Юрій Немирич, депутат від Чернігова Прокіп Верещака, від Переяслава Іван Сулима, а також значне товариство: по два сотники з кожної сотні, виборні від міст та містечок, значкові козаки – понад двісті чоловік. Вони просили апробувати й затвердити Гадяцьку комісію та пакти, укладені на ній.

На високому помості, на роззолоченому, прикрашеному самоцвітами троні возсідав король, біля нього, з лівого боку, біля самого підвищення, сиділо та стояло кілька найзначніших осіб – гетьмани коронний, польний і литовський, маршал посольської палати Ян Гнінський, канцлери; депутати обох палат, підканцлери, інші значні урядовці розташувалися з правого боку, під високими вікнами з гербами. Сиділи тільки найзначніші з них. Була похмура погода, і на величезних, приспущених від стелі срібних круглих канделябрах горіли свічі.

Маршалок двору простукотів позолоченою патерицею, запросив козацьких послів. Заходили без поспіху, вклонялися з гідністю, не роззиралися, дивилися поперед себе – так їх намуштрував Немирич. Зате поляки розглядали козаків як якусь дивину – заморських птахів чи звірів, перешіптувалися. Десять літ крутив їх разом один вихор, десять літ зорили одне на одного зоддалік, з шанців, а коли сходилися прикро, ніколи було розглядатися, один з двох мав далі топтати ряст, другий лишався розпластаним на зеленій мураві. Були тут вікопомно знайомі по шабельному удару, по налогах і втечах, по облогах. Й були тут ті, котрі колись називалися їхніми, панськими, хлопами, вони жили й козакували на землях, які шляхтичі й нині вважали своїми. Й ось тепер повинні були вести з ними перетрактації як з рівними. Для декого се було до ката важко. Зрушувалося в грудях серце, наливалося чорною кров'ю. Одначе в товпі за троном стояло чимало й таких шляхтичів, які зуміли перемогти свій гонор, зцідити з серця чорну кров та напустити туди світлішої, тих, що розуміли невідворотність перемін, прийняли їх як присуд долі.

Наперед козацького посольства вийшов Юрій Немирич, вишукано вклонився королю, струснув русявими кучерями, патетично підніс угору руку. Був він у козацькому строї – люстриновому жупані, підперезаному срібним поясом, саєтових шароварах, козлових чоботях, і той стрій лежав на ньому якось особливо, ще й з-під жупана замість кольорової стрічки виглядали білі кружева. Почав переру по-латині, сказав кілька слів по-українськи, далі перейшов на польську мову, говорив велеречиво й пишно, згадав бібленного марнотратного сина, який вертається до батька, Виговського назвав найяснішим і найзначнішим гетьманом, а короля найсвітлійшим паном вільних народів, які володіють найкоштовнішим діамантом світу – свободою. «Отся найкоштовніша свобода, свобода, що не має собі рівні, сама вабить нас тепер до єднання з вами, ми вільними народилися, у свободі викохалися й свобідно звертаємося до рівної свободи. За неї, за честь і гідність вашої величності, за добробут спільної батьківщини раді накласти головою. В ній нехай зросте наша міцна єдність, як і на подобенстві віри, життя і права наших народів, свобода і братерство нехай будуть основою нашого єднання біля нащадка нашого…»

Шляхтичі дивилися на білосніжні кружева Немирича, їм легко вливалися у вуха кружева його мови, бо й стрій її був майже польський. І важко розгризали позолочені горіхи Немиричевої перери козаки; скислив обличчя Лісницький, Носач, який грамоти майже не знав, але од природи мав розум тонкий і хитрий, думав про те, що він особисто отримає з цієї депутації, Груша пильнував, аби Немирич не вибіг за береги своїх повноважень. В кінці Немиричів голос злетів фальцетом, і він знову звернувся до біблейської мудрості й назвав українську землю, що тече молоком та медом, багату на пшеницю та всі земні плоди, родючим Єгиптом, а нарід український вояцьким, преславним на морі та суходолі, й відзначив, що нині він прихиляється під королівську руку, й прокричав віват королеві та республіці Польській.

Шляхтичі бурхливо аплодували, невміло плеснуло в широкі, звичні до чепіг та руків'їв шабель долоні й кілька старшин. Після привітальних відповідей короля та маршала палати депутація передала пакти та уточнення до них. Тим часом непомітні, одягнені в сіре пахолки безшумно внесли для козацьких старшин з десяток стільців. На них сіло всього лише троє: Немирич, Лісницький і Груша.

Уточнення були поважні: окрім доконечного знесення унії, український уряд вимагав повернути всі маєтності, які будь-коли перейшли у власність уніатів або єзуїтів, а якщо уніати та єзуїти спробують за ті маєтності позиватися, вони повинні підпасти неславі та карі, козаки також вимагали розширити Велике Князівство Руське, прилучивши до нього ще троє східних воєводств: Волинське, Подільське і Руське, і в усіх воєводствах воєводами щоб настановлялися тільки люди грецької віри, всі колишні панські маєтки в Україні оголосити сконфіскованими, а їхнім володільцям надавати у винагороду посади в Польському королівстві, князям не засягати собі ніяких привілеїв і чимало іншого.

І вже не оплесками, а галасом і криком зустріли ці вимоги деякі шляхтичі, й по тому тривали гарячі суперечки в сенаті та посольській раді.

«Скасування унії – насильство над нашим сумлінням. Унія – та сама католицька віра, тільки з власними звичаями, як же нам гудити віру, яку самі визнаємо?»

«Якому шляхетському серцеві буде не боляче, коли старовинні гонори нації польської почнемо роздавати гадючим хлопам?»

«Це вони мають порівнятися з нами?»

«Рівність без будь-якої першості одних над іншими – душа свободи».

«Найліпшим забезпеченням нашої спілки є обопільні любов і довіра, без будь-якої першості».

«Ще Стефан Баторій стверджував, що за цих голінних козаків колись стане вільною Річ Посполита. Козаки нікому не вклонялися, не випрошували шляхетства через поклони двірським, а здобувають його мужнім серцем та шаблею. Дарма, що вони були мугирями, а тепер шляхтичами. Он і македонці були грубими холопами, і римляни з пастухів постали. А коли Єва кужіль пряла, Адам землю копав, ніхто нікому не служив і хлопом не звався».

«Не козаки зламали спілку, а ми. Гордощі наші винуваті… Вони билися з нами за свободу, а ми за безсильне панування».

А позаду незгідливих з козаками шляхтичів сірою совою снував Казимир Беневський і нашіптував у вуха: «Що таке скасування унії? Нам тепер треба пристати для ока, щоб їх тим принадити, потім ми спорудимо закон, що кожен може вірувати, як хоче, от і унія лишиться ціла. Автономія України-Руси теж пробуде недовго, козаки, які зараз втішаються цим, вимруть, а їхні нащадки вже не так гаряче будуть се обстоювати, й потроху все стане, як перше було».

Колотилися місяць, врешті прийшли до згоди: щось відтяли, чимось поступилися поляки, чимось – козаки, деякі пакти переписали заново, та так конозисто й заплутано, що ніхто не міг потрактувати їх доконечно. Й знову всі зібралися в сенатській палаті, й урочисто та пишно затвердили трактат, і склали присягу на Євангелії король Ян-Казимир, коронні й литовські гетьмани – за все військо, канцлер, підканцлери, маршалки, по тому митрополит Київський приніс своє, оковане золотом, Євангеліє та хрест і на них склала присягу українська старшина; значніші – поодин-цю, а далі Груша прочитав слова присяги за всіх. Відтак всі разом рушили до церкви Святого Івана, відстояли там службу, поляки молились своєму Богові, українці – своєму, а щойно вийшли з церкви – уперіщив дощ. Сійонув з невеликої сизої хмарки, яка звісила кудельки над містом, теплі, пружні струмені падали скісно на православні і католицькі голови, в кінці ще й зблиснула над Замковою горою райдуга, і всі сміялися, бо ж дощ – Божа благодать, він положистий до всього доброго, отже, й до укладеного миру.

Кілька днів по тому бучно бенкетували в королівському палаці і в палацах князів та інших вельмож, випили море оковитої, аглицької горілки та коштовних заморських вин, виголосили безліч пишних промов з вірою й без оної, козаків посольства урочисто проголосили шляхтичами. Вийшли з палацу, де було складено козакам нобілітацію на шляхетство, світило веселе, жовтаво-оранжеве сонце, й ічнянський сотник Пархоменко, ступивши кілька кроків, зупинився, подивився собі під ноги й штовхнув ліктем під бока свого сусіда, значного козака Папушу:

– Поглянь-но, Марку. А що, довшою стала тінь від мене, як мене зроблено шляхтичем?

Козаки засміялися. Поляки, які також почули Пархоменків жарт, недобре хмурили брови. Хмурив широкі, неначе садові гусениці з сивими колючками посередині, брови також Носач – сподівався для себе на щось більше (сам гаразд не знав, на що), й не одержав того, збивалися з кроку й деякі сотники та значкові товариші: колись їм у таких посольствах давали маєтності – поля й сіножаті, річки та млини, нині ж вертаються з порожніми руками. Самим шляхетством голого черева не закриєш.


Сулима і Верещака розповідали гетьманові про сейм. Верещака більше про вина та меди, про гульбиська, бенкети, а Сулима про те, що говорили на сеймі й поза сеймом. Не втаїв, що чимало шляхтичів мають Гадяцькі пункти за обмильні для козаків, поляки допильновуватимуть їх якийсь час, а коли знову вб'ються в колодочки, почнуть обрізати один по одному та прибирати козаків до рук.

– Налякані вони, а мине страх, мине якийсь час – за старе візьмуться, – казав Сулима, тримаючи в руці велике, прозоре, жовте, як віск, яблуко (таця з яблуками стояла на столі) і роздивляючись його на світло. – Треба нам вуха поставити сторч.

– Мине якийсь час, – мовби сам до себе мовив гетьман. – Для них і для нас.

«Протриматися б хоч літ з п'ять… Щоб жита кілька разів одколосилися… Щоб діти підросли, й козаки не знали нічиїх зваб… Щоб у горнах перекипіла нова сталь на шаблі…»

…Здавалося, після такої перемоги й небо мало б прихилитися до гетьманових ніг, а край упокоритися, заспокоїтися, заясніти. Не упокорився, не заспокоївся. В розорених війною Полтавському, Миргородському, Лубенському, Іркліївському полках і далі булькотіло, кипіло, люди не хотіли братися за чепіги, а коси вигострювали не на трави, які перестоювали, а на братні голови. В лісах, по байраках блукали ватаги прибишів, перестрівали чумацькі мажари, шарпали хазяйські вози, розбивали двері комор та вікна в хатах. Посіяний московськими звабниками дурман дав буйні сходи, люди гомоніли, що за Москви у них би не було панщини, що вони б не платили чиншу та не утримували війська, навпаки, цар сипав би до їхніх кишень таляри зі своєї калитки, московити й далі засилали звабні листи від Трубецького й самого царя, Трубецькой писав, що він приходив на Україну для тихої, дружньої розмови, а його зустріли мушкетними випалами, й Виговський написав йому: хто ж приходить на розмову зі стотисячним військом та вистинає до ноги міста і села, не обманюйте нарід, не чиніть нового лиха, ми готові до розмови, але справді дружньої, й тільки як рівний з рівнею. Складайте угоду з нами та поляками, витворімо одну спілку, слов'янську, в якій пануватимуть мир та злагода.

Такої спілки, де всі були б рівні, Москва не хотіла. Нехай буде спілка, але тільки під московською рукою.

Гетьман почувався, неначе у випаленому степу; видно далеко й не видно нічого. Величезна влада у руці, а сама рука безсила, бо влада – це вогонь, яким можна спопелити інших і який пече власну руку. Її сила, яка дає все й нічого, проклята, їй мають скоритися всі добровільно, тоді вона на добро, на щастя. Нині ніхто коритися не хотів. Люди жадали негайних перемін, вони не хотіли чекати, не могли чекати (життя коротке), дай все зараз. Візьми у когось і дай мені!

Чорним, моровим повітрям розповзалися по Україні пущені чужинцями чутки, що гетьман і старшина знову запродали нарід ляхам, що небавом почнуть повертатися у фільварки пани й поженуть нагаями посполитих на поле, урівняють, як і колись, їх з бидлом, каратимуть за Хмельниччину страшними карами.

Не дрімали й власні зловорожці. Так, давно покинув молитися Богу, плів чорні сіті Ніжинський протопоп Филимонов, множив обманні листи, таємно писав до Трубецького та Шереметьева в Київ, оповідав, що де і як ведеться та коїться в цій стороні, фальшував грамотки та розтикував їх мирянам, підбивав на кривавицю полковників, сотників, значкових товаришів – сподівався у відплату за все це великого хосену від московитів. Сподівалися й інші.

Самозваний, випхнутий Москвою, прокричаний ватагою дейнеків гетьман Безпалий вигрівав на теплій лежанці старечі кості, подрімував, і куплена на московські гроші булава раз по раз вивалювалася з його рук, на неї жаско поглядали Василь Золотаренко – шуряк Богдана Хмельницького й швагр покійного гетьмана Яків Сомко, й переяславський полковник Тиміш Цюцюра; леліяли про неї думку, запхавши її в найдальші закомарини, як ховає злодій крадене, колишній джура Богдана-Зіновія хитрий і підступний Іванець Брюховецький, Павло Тетеря й ще кількоро старшин; стежка втопкана до булави пряма – підлеститися до Москви (чи до Польщі), проголосити себе її прибічником, оборонцем народних прав та давнин (щоб вивищиться в очах козаків) і скликати під свою убогу короговку всіх невдоволених нинішнім урядом гультяїв та нероб, колотив та прибишів. Не бажала вгамуватися й Запорозька Січ, вибачити Виговському його непошанівку до неї й нехтування нею при обранні на гетьманство, колотилася й вар'ювала і випихала на гетьманський стілець Юрія Хмельниченка, настановляла його, аби домагався гетьманських прав.

Запорожці й слухати не хотіли про будь-яку спілку з поляками. Тамували роздратування найближчі підпомічники гетьмана – генеральні старшини, донедавна мали гетьмана за рівного собі, він дослухався до кожного голосу на генеральній раді, а тепер враз вивищувався над усіма, ставав князем, всевладцем, чиї веління мали королівську силу. Як то можна миритися з цим! Він з такого ж роду-племені, як і вони, той самий куліш і ту саму саламаху сьорбав з похідного казанка… А тепер він – князь! Пробі! Зсадити… Потоптати… Принизити! Знищити! Що буде з того – байдуже, хоч і вселенський потоп. Нехай затопить всю Україну, але спершу погине самовладний гетьман-князь!

Простих козаків найдужче полягали чутки про шляхетство: це ж може статися, що мій сусід вивищиться в шляхтича, а я лишуся чорняком. Ще й Гадяцькі статті не були утверджені на сеймі, ще їх ніхто і в вічі не бачив, а чутки про них ходили найнеймовірніші, статтями лякали не згірш, ніж татарами.

Тривожно крокував по світлиці гетьман, поглядав у високі стрілчасті вікна на Дніпро, який котив свої голубі води попід гетьманську столицю, на повите сивим маревом заріччя, де синіли замріяні очі придніпрянських озер і темніли гостроверхі стоги, й снував важку самотню думу. Й не мав з ким її розділити, всі старшини були мовби з ним і мовби поза ним, кожен молився своєму Богові, кожен шукав свого хосену, були серед них такі, які раді б служити Україні, але після того, як Україна послужить їм, такі, що їм Україна боліла, наче зламана під серцем татарська стріла, вони б і життям наклали задля неї, але щоб діяти лише з власного розмислу й за власним покликом. Вони – попереду, Україна – за ними. Влада – вона, як криця і як вода, нею можна потяти ворогів, понищити друзів, і в той же час вона розтікається поміж пальців, наче стиснута в кулаці грудка снігу.

Дивовижний настав час: ніхто нікого не хоче слухатися, кожен має свою думку за найпевнішу, меншість не скоряється більшості. Й повилазило нагору безліч дурних, ворохобних, горластих людців, декому з них взагалі б сидіти в пристрітних будинках під наглядом, а вони горлопанять на велелюдді. Ще інші користуються сим непевним часом та вигрібають срібляники та мідяки з громадської кишені… Слава та гроші… Гроші та слава…

Гетьман думав про те, що він неначебто обмислив усе, а чогось і не охопив розумом, хоча б і тих-таки Гадяцьких трансакцій… А може, й справедливо лунали в Гадячі та Варшаві голоси про те, що давати шляхетство треба всім або нікому?…

Вік живи, вік учись… а помилки будуть твої, нові. Який трудний шлях він пройшов, яке довге життя прожив… Ні, навпаки, коротке. Ніби ще вчора ганяв у Вигові з своїм улюбленим гнідим білокопитим лошаком-стригунцем Соловейком, і ніжно та дзвінко сурмив лошак у далечінь, грала на ньому кожна жилочка, й спирало від надмірності почуттів подих малому Іванкові, і летів він мріями за обрій, і життя здавалося безкінечним, чистим, барвистим, як райдуга після літнього дощу. Гай-гай, де той лошак, він теж пограв на бенкеті життя – це був перший Іванів верховий кінь, – купався в чистих приприп'ятських озерах, пив дзвінку джерельну воду й підминав копитами шовкові трави, мчав навперейми вітрові, а вже ж досі… й підкови на його копитах стекли іржею в чорнозем. Спив свою чашу й гетьман. Пив обережно, невеликими ковтками. Мало любив, і його мало любили, багато думав, ошатно одягався та солодко їв, – хоч цим не вельми переймався, – карався й мучився, зичив добра своєму краєві, досягнув вершини влади й ось тепер відчув, які пронизливі та гострі вітри дмуть на вершині. З таких вершин коли падають, то розбиваються на смерть. Мусить триматися. А щоб утриматися, щоб звершити свій замір, треба щось робити. Насамперед виштурнути з України рештки московських військ – вигнати з Києва Шереметьева, – погамувати ворохобних полковників та інших старшин і розтлумачити всім Гадяцькі статті.


Сіно над Рогачиком збирали толокою, Матвій платив толочанам по три шаги за день і увечері ставив відро горілки. Трави перестояли, переплетені горошком, деревієм, – вже й кінський щавель викинув зелені султани, й вони потемніли на вершечках – важко лягали під косу, а велетенські покоси-бурти довго сохли. Косарі косили, гребці гребли, а копначі копнили й громадили в стоги. Матвій парою муругих волів стягував до стожарища стіжки: охоплював стіжок мотузком, підбивав, сам ставав ногами на мотузок, гейкав на воли, й вони зривали стіжок, а тоді він біг наперед і вів їх за налигач. Двоє подавало, дід Нишпорка вправлявся на стозі.

У лузі стояла тиша, чаєчки-чубарочки вже вивели чаєнята, не кружляли понад самими головами людей, на болоті подзвонювали журавлі та застережливим кіркотом попереджували одна одну чаплі про те, що скрадається лисиця. Четвертий день пряжило сонце, по небу зрідка пробігали куценькі, кучеряві, як молоді баранчики, хмарки й вицвілий, повний, але не гожий змагатися з сонцем місяць дрімав над лісом.

За Рогачиком поралася інша валка, й верховодив там Сидір, Матвій раз по раз поглядав туди, та лука була Радна Охріменка, й чи то Сидір найняв її, чи відкупив у Радна, це чомусь непокоїло Матвія…Задзвонив мантачкою об косу кашовар, скликаючи до казанка.

Обсідалися під березами, які вибігли з лісу, одбилися од гурту та й завікували на лузі. Дрібненьке листя на довгих поворозах гілок ледь шелестіло, й від того прохолода здавалася більшою. Разом із Матвієм працювали ложками біля однієї дерев'яної миски, поставленої в траву, Матвієві підсусідки – старший і молодший Нишпорки, Трохим В'юн, а ще немолодий козак Василь Плакса, який, як і Матвій, також ходив у похід під Конотоп.

В обід Матвій налив тільки по одній чарці, й то лише чоловікам, – аби не розморила косарів та копнувальників горілка, аби працювали справніше, кукібніше, зате їжі було в достатку: пшоняний куліш, юшка з линів та карасів, – двічі протягнули волок по рукаву озера, – ще й дві макітри вареників, ув'язаних у хустки, принесла з хутора Федора. Поставила й зорила кудись удалечінь, а Матвієві здавалося, на той бік Рогачика, де на високому стозі з вилами в руках стояв у білій полотняній сорочці Сидір. Не вгамувалася Матвієві кривда, не заснули в серці ревнощі. Бо переказували йому, що Сидір, котрий повернувся раніше від Матвія, навідувався на хутір і хоч до хати не заходив, але гомонів у городі з Федорою. Матвій не запитав Федори, чого він приходив і про що вони гомоніли, не хотів принижуватись, але маленький, гостренький кігтик зачепив за душу й посмикував її.

– Перестояла трава, перегоріла, – вивертаючи з казанка просто в траву великого жирного лина, сказав старий Нишпорка. – Ще б трохи, й була б, як нежар.

– Загаяв нас гетьман, – мовив, аби щось одказати, Матвій.

– Йому сіна не косити, – дмухнув у ложку, відстовбурчивши нижню губу з великою синьою бородавкою на ній, В'юн. – За нього вкосять.

– І пожнуть, і змелють, – обізвався Плакса й струсив з рудої бороди крихти. – Що йому наші клопоти.

Матвій краяв ножем хліб – велетенську паляницю, притискаючи до низу живота, й чомусь згадав, що так само краяв його батько і Супрун, і взагалі у нього багато батькових звичок, дарма що той погинув бозна-коли.

– У гетьмана клопотів більше в тисячу разів, – розважливо заперечив. – Його думка не тільки про себе, а про всіх нас…

– Кепсько ж він думає, – виплюнув у траву риб'ячу кістку Плакса, його пригаслі, у віялах зморщок очі незгідливо блищали. – Ось і похід цей… Нащо він мені?

– Як то нащо? – трохи роздратовано мовив Матвій. – Не ми розпочали – москалі.

– А мені яка рахуба, хто буде наді мною… Мені той батько, хто хліба дасть і чим піч натопити…

– Може, й дасть, а тоді забере все.

– А я й так нічого не маю. Шляхтичем не стану.

– Станеш. Шляхетство найперше даватимуть тим, хто найдовше служить у війську. А ти…

– Без землі? – наставив руду бороду на Матвія Плакса. – Нащо воно мені?

Матвій хотів сказати, що, можливо, ще ділитимуть займанщину, але це не було означене в жодних пактах, в жодних реляціях, і промовчав. А Плакса провадив далі:

– Цар обіцяв податки скасувати, всім козакам заплатити по п'ятдесят талярів.

– Та брехня це, брехня, – скипів Матвій. – Чого ж він своїм не платить? Бо ні з чого. Цар указав збирати чинш на своє військо. Багато Пушкареві заплатив?!

– Дещицю дав.

– На пропій та на ворохобню.

– Пушкар урівняв усіх у правах.

– Бачиш, сам себе упіймав за матню. Тобі он шляхетство ні до чого, а що з тих прав?…

– Й однаково. Не хочемо ми ляхів і обіцянкам їхнім не віримо. У печінках вони нам сидять. І пункти їхні…

Матвій вже ледве стримувався.

– Та не їхні, а наші спільні.

– Їхні, – вперто повторив Плакса.

– Та ти ж їх не читав, не бачив, чув од десятого, якому переповідав дев'ятий…

– І чути не хочу. Й не тільки я… Гудуть люди… Сяде гетьман на закальці…

Заходило на круту сварку, й Матвій, якому не хотілося сваритися з толочанами, підвівся й зачепив казанок, перекинув його. Подивився з жалем на юшку, яка всотувалася в землю, на розкидану в траві рибу, яку кинулися підбирати обидва Нишпорки, махнув рукою і пішов до коней та повів їх на водопій. Позав'язував повіддя, аби не мочилося у воді, пустив коні поза очеретом, поплескав по крупу Зірку й, підсвистуючи, став на березі. В цьому місці береги Рогачика мовби сходилися докупи, здавалося, хтось стягував їх, та й не подужав стягнути – через озеро можна перекинути палицю.

Матвій і справді підняв коротку вільхову палицю, яка трапилася біля його ніг, і вже хотів по-дитячому чи то по-парубоцьки пожбурити її, та враз побачив на тому боці під невисоким карякуватим та розложистим дубом, який поспускав віття до самої води, Сидора. Той тримав у поводі світло-гніду кобилу, котра вже напилася, підвела голову, з її губів, з вудил кльокали на воду краплі.

– Хочеш вцілити? – глузливо запитав Сидір.

– Та… – Матвій зфрасувався.

– Сінце добре?

Матвій не розчув клину й відказав згідно:

– Трохи перестояло. Але нічого.

– Буде чим годувати лядських коней?

Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості:

– А ти, бачу, прикупив на московські гроші лужок. Добре москалі платять за шпигунство та збродні… В рублях чи в талярах?

Згадав смерть Щербія, загадав, як тулявся Сидір у Пушкаря, як терся біля возів московських купців з Путивля, й йому мовби відкрилися очі, і всі, донедавна розкидані шматочки, вив'язалися в одну вервечку.

– Нічим не доведеш… То все твої дурні домисли… – прогудів Сидір.

– Я виведу тебе на чисту воду, – ярів Матвій, а сам подумав, що в нього й справді немає жодного доводу супроти Сидорової зради.

– Дивися, щоб не похлинувся… в тій чистій воді, – погрозливо кинув Сидір. – Лужки наші тепер поруч… Стежки в очереті вузькі.

Він легко вимахнув на незасідлану кобилу й потюпачив до своїх стогів.




предыдущая глава | На брата брат | cледующая глава