home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XXII


У вівторок, на третій день Різдва, по обіді гетьманський джура Харитон Війна, котрий один мав дозвіл вільно заходити до гетьманських покоїв, доповів гетьману, що з Варшави прибув польський посол Криштоф Перетяткович. Виговського та звістка вкинула в неспокій та тривогу – посол приїхав без попередження, тихцем, з невеликим почтом. Для чого приїхав? Які ще вісті привіз у посольській торбині? Либонь, недобрі, з добрими вістями посли їдуть галасливо, з подзвоном, з челяддю, оповіщають наперед, з чим прибудуть. А цей посол прикопотів на одній коняці, з ним лише двоє челядників. Щоправда, кінь під послом добрий.

Гетьман покусував нижню губу, думав. Війна стояв перед ним, німо склепивши вуста. Він знав, що квапити гетьмана не гоже, та й небезпечно. Тонкий у стані, дженджуристий, буйночубий – кучері спадають на чоло, – ласий до солодких вишнівок та чужих солодких молодиць – вони так і крутяться біля нього, не обминають і дівчата, а він, старий парубок, одній подарує кілечко, іншій – хусточку шовкову, ще іншій – гарну баєчку, – Війна водночас слухняний, розумний, справжній джура, от тільки чомусь боїться дочасу померти – допиває після гетьмана та гетьманші всі німецькі та французькі ліки, бігає по ворожках та знахарях. Війна чекав на відповідь. Він вичерпно доповів про посла: хто він такий – колишній писар Беневського, дрібний шляхтич з Білої Русі, який перебіг з православ'я в католицтво, з Беневським двічі приїжджав на Україну, був під Гадячем, коли складали статті, прибув мовбито від канцлера Лещинського, а насправді від кого – невідомо, убогий, як для посла, але нині в Польщі убогі всі, вельми потайний, хитрий та підступний. Приїхав однокінь, але коней полишив, розставив по дорозі: в Білій Церкві, Богуславі та Корсуні. «Неначе для втечі» – відмітив гетьман.

– Був під Гадячем? – перепитав і відчув, як йому кольнуло під серцем.

– Мені вдалося дознати, що саме його посилав таємно, вночі, до Карач-бея Беневський.

– А де зупинився посол?

– У Сліпого, над Тясмином.

Виговський довго мовчав.

– Мене нема, ти мене не бачив, – сказав з притиском. – Поїхав, а куди – невідомо.

…Опівночі гетьман покликав Війну.

– Візьми дві киреї, однакові, одну для себе, другу – для посла, й приведи його до мене.

Приймав посла в маленькому покої в західному крилі замку. Вікна в покої були завішані. Довго не пропонував послу сідати, стояв сам, і стояв Перетяткович. Не розпитував ні про дорогу, ні про здоров'я короля, як того велить звичай, а зажадав одразу:

– Листи!

І, вже почавши читати, порухом голови вказав послові на фотель. Той сів, смиренно й насторожено стежив за гетьманом маленькими, круглими, як у миші, очима. І сам був схожий на велику мишу: писок гостренький, вуха відстовбурчені, вони світилися проти трисвічника, кунтуш і штани сірі, й сірі чоботи. Він знав королівську грамоту, й вгадував з гетьманового обличчя, про що саме той читає. Ось той усміхнувся – йому даровано ще один титул – воєводи Київського, – а далі на чоло Виговського набігли густі брижі і вже не розгладжувалися до кінця читання. Скінчивши читати, опустив руку з листом, і так стояв, дивився на Перетятковича, бачив його й не бачив.

– Ти зі смертю приїхав до мене, – вичавив скривленими губами.

Його чисте, чепурне обличчя стемніло.

– Варуй Боже, великий гетьмане, – сплеснув руками Перетяткович і підхопився на ноги. Догідливий, улесливий, служка за вдачею, боявся всіх можновладців, лестив їм. Він аж зігнувся, заглядав Виговському у очі підлесливо, догідливо, слова стелив низько, а вже у думці плів мережку слів інших, для Варшави, для шляхти – розкаже, як то гордовито, гідно тримався в гетьманських покоях, як прилякував, притискав хлопського гетьмана. – 3 якою смертю! Гетьман такий славетний та дужий, сам володіє людськими життями. (Темна весняна ніч, горять три свічі, і він віч-на-віч з можновладцем у його покоях. Страшно!)

– Ти привіз мені смерть, – знову тихо мовив гетьман. Оком розуму дивився вперед. Не все бачив, не все осягав, але в який бік хилила терези королівська грамота, не відати не міг. Бачив поруйнований, розорений війною край, бачив убозтво, але не вповні переймався ним – чужим убозтвом перейнятися не можна, як і зрозуміти ситій людині голодну, – бачив довкола багато ворогів і мало друзів. Люди жадали спокою, статкового життя й складали вину за нестатки, рідку юшку на нього, на гетьмана (а ще б то на кого!) – пам'ятали недавнє ситіше життя, й декотрі вже кидали знишка: «нащо нам та федерація, під москалем було краще». Казали «нащо нам федерація», а лунало «нащо нам воля – рабами краще». А ще вони бачили, що на урядах сидять ті, що й сиділи раніше (хочеться хоч поганої переміни), бачили, як швидко, неймовірно швидко багатіють одні й біднішають інші, бачив те й гетьман, але нічого не міг удіяти, ба, часом сприяв тому, намагаючись знайти підтримку у старшини, набути нових друзів. Не набувалося! Нагородженим нагороди здавалися недостатніми, прикоханим – ласки малими. Та й не все в його змозі, не все в його волі. А скільки старшин лижуть очима булаву в його руках, тягнуться до гетьманської корогви, збирають у капшуки помсти всі його негаразди, всі помилки, аби потім враз потягнути за ремінний мущир; він майже почував ту петлю на шиї. І ось тепер королівська грамота з категоричною пропозицією зміни деяких Гадяцьких статей. Насамперед двох: в першій король наполягав на збереженні унії в трьох воєводствах, у другій – щоб у тих воєводствах католики мали можливість отримувати уряди нарівні з православними. Те, що було виболено, виборено ціною крові у битві з Москвою, шляхта намагалася повернути на користь собі. Не треба мати великого розуму, аби збагнути, який розголос це викличе у війську та серед посполитих, серед котрих і так ширяться чутки про підданство гетьмана Польщі. Чому король і шляхта не розуміють цього? Вони такі дурні? Адже підпалюють міст, який мають перейти. Їх нічому не навчила Переяславська угода Хмельницького? Якби були пішли на деякі поступки, якби не намагалися зігнути козаків до самої землі, Хмельницький нізащо не уклав би тієї угоди. І як же вони журилися, щойно довідалися про неї, і як шкодували! А потім на їхніх очах москалі вчинили першу зраду українцям. Відправили братній молебень у Переяславі й одразу ж наплювали на нього – склали таємну спілку з поляками, зажадали від київського митрополита схилитися перед московським патріархом, почали обсідати українські фортеці, й український люд збунтувався, й цього літа під його, Виговського, проводом прогнав москалів. Й там, у Варшаві, не розуміють сього? Гетьман шкіргнув зубами. Зовсім як те, бувало, робив Хмельницький. Зіжмакав на власних грудях сорочку з тонкого шовку, прохрипів:

– Геть від мене… Геть… Бо зарубаю, як собаку.

Перетяткович визадкував із світлиці, спиною прочинив двері.

Гетьман упав головою на стіл: гірко заплакав. Не плакав тоді, коли його захопили в полон татари, ані тоді, коли ображав п'яний Хмельницький, не плакав за жодної поразки, й заплакав тепер, вгадуючи поразку найбільшу, роковану, оплакував усе, що мало збутися й не збулося, оплакував лихо прийдешнє своє, своєї родини, свого краю.

Три дні по тому він не виходив на люди, снував по замку, ступав підбитими барсовою шкірою турецькими чобітьми м'яко, наче тигр. Тиша стояла в замку, немов у гробниці.

Щоправда, така вона тут оддавна, з перших днів його правління. За покійника Хмеля Виговський мешкав у простій хаті на околиці міста, більшого будинку не фундував, хоч поставив на власні гроші церкву й монастир, землями не володів. За Хмеля від рання до ночі, а часом і знову до рання в замку дзвеніли келихи, рокотали бандури, лунали п'яні пісні, Хміль не вмів пити наодинці й запрошував до столу кожного, хто першим трапиться на очі, чи то був генеральний осавул, чи воловник, який прийшов повідомити господаря, що здох найкращий віл. Він міг висвідчити будь-кого з палат нагайкою і випити з будь-ким відро горілки. За це його любили, пили з ним горілку та меди й прощали канчуки. Біла челядь не заважала, гетьманші – дві Ганни, дружини, перша – Сомківна, й третя, остання, Золотаренчиха, були жінки тихі, богобоязливі, перша – хвороблива, третя, Золотаренчиха, Пилипиха (по першому чоловікові), до решти віддана господарству, в якому таки навела лад, жили в Суботові, й тільки друга, Мотря – степова Олена, як її називали шляхтичі, мешкала в замку, ділячи з гетьманом застілля, та й собі втягнулася в чарку, й полюбляла гульбища. За Виговського подзвін чарок у замку лунав тільки у свята. Та й то неголосно, цнотливо, урочисто. Гетьман будував свій двір на європейський кшталт, де – урочистість, тиша, високий штиль. Вже не бродили по палатах підпилі осавули, сонна челядь не тинялася по кутках і не губила з таць страв та келихів. Всюди – чинність, спокій, уважливість, порядок, нестеменно такий, як у Виговського на столі, де кожен аркушик має своє місце, пера – добре затемперовані, каламарі щільно позакривані. Нічого зайвого, і все під рукою. Хміль, бувало, шукає з джурами свою шапку по півгодини. Щоправда, думку, рішенець він знаходив швидко. Й швидко тверезів, коли було треба. Виговський не має Хмелевої безпосередності, нещадимості та суворості, та, мабуть, і його відваги, бере іншим – вивіреністю думки, акуратністю, точністю. Хмеля любили, Виговського – ні. Хоч нікому не заподіяв шкоди, нікого не відтрутив від себе, але нікого й не впустив ні у тверезе, ні в п'яне серце. Мовчакуватий, тактовний, дипломатичний, сором'язливий, він ховав сором'язливість у похмурості брів.

А ще Виговського не любили за дружину-шляхтянку, з сенаторського роду, пов'язаного з Четвертинськими, Огінськими, Любецькими, й нелюбов та зростала від дня на день. У неї в роду й православні, і католики, і вже саме це рубцювалося на лихий карб гетьману, за Хмеля вона в Чигирині не появлялася, приїхала вже гетьманшею з музиками в голові кортежу, в кареті з гербами, з нею, також у багатих каретах, їхали придвірні панянки-шляхтянки, а на возах – кондитери, пивничі, кравці. Все це, а також пляшечки з рожевою та жовтою водою на туалетному столику, благовонія, увесь шляхетський етикет спочатку викликали насміх, а нині – злість. «Гетьманша не зичить добра Україні». Й нарікали, що гетьман завів власну корогву з волинян під командою Олексія Вербовського, православного, але ж шляхтича, й що має радником грека зі Львова Федосія, й буцімто вночі веде з ним довгі бесіди, а той грек, мабуть, продає всі таємниці чужинцям, і що Чигирин обсіли гетьманові родичі, двоє – рідні брати гетьмана – Данило та Костянтин отримали полки, інші поступили в надвірну хоругву та справляли всілякі високі уряди. Гетьманський двір, та й сам Чигирин перемінився до невпізнанності: не стало в ньому товчії, шарварку, реформувалися, зменшилися в лічбі сотні заснованої Хмельницьким гвардії, не шнипали по палатах, не товклися іноземні посли та місцеві прохачі – кожен чигиринець мав знати своє місце і свій час.

Виговський вважав, що фундує все на добро, воно ж знаходило в козаків та посполитих своє, лихе потрактування.

…Причаївся, сидів, як миш у чужій норі, й Криштоф Перетяткович. Не виходив з хати, не давав нікому о собі ніякого знаку, одначе про нього вже дознали, в неділю його запросив у гостину осавул Ковалевський, який супроводжував Перетятковича з Гадяча до короля. Стіл угинався від наїдків: ковбаса та ковбик, смажене порося, вергуни та книші, начинена моченими в горілці сливами качка, але Перетяткович тільки пив меди, до страв не доторкався. На запитання Ковалевського, чого він не їсть, відповів сумирно: «У мене піст».

– Ляхом став, – не стримався Ковалевський. – В тому все й лихо. З унією приїхав?

– Не відаю; приїхав з тим, з чим прислали.

– А ми вже відаємо. – І до господині: – Внеси послові чогось пісного. Що в нас є?

– Щука варена… для челяді, – та й загнулася.

– Неси щуку. Став ляхові, нехай їсть челядницьку їжу.

Перетяткович неохоче жував щуку, жував таку ж пісну розмову, на скоромне – про мету свого приїзду, не сповзав. Ту ж щуку кутуляв ще один неправославний, волошин Астматі, посол турецького султана. Ковалевський для чогось звів їх, а для чого – Перетяткович не знав, й то більше цідив слова крізь ріденькі зуби, неначе вишнівку з мухами: «Не знаю. Не бачив, не чув». Й пив запахущий мед – келих за келихом. Пішов з гостини голодний, п'яний, невибала-каний.

Наступного дня Перетятковича покликали на церемонію проводів Астматі, людей було небагато, точилася некваплива, незначна розмова, з якої не дізнати, хто з чим приїхав і з чим від'їжджає. Гетьман стояв край столу похмурий, мовчазний, покусував вуса. Гетьманський писар Борисович, кругленький, натоптуватий, як барильце, чоловік, приніс Виговському на підпис листа до султана. Гетьман взяв до рук папір, пробіг його очима й зненацька зацідив Борисовича кулаком у вухо.

– Як ти написав, бодай тебе ганьба вбила?! Я тобі що наказував!..

Борисович затіпався, неначе в пропасниці, а гетьман зблід, відтак густо почервонів, змішався. Таке з ним сталося вперше, він сам не стямився, як його рука сягнула Борисовичевого вуха, внутрішні нурти позбавили його контролю над собою. Й тепер ніяковів та нітився, а через те й далі поводився невпевнено. Покликали іншого писаря, гетьман відвів його на сторону, тицяв пальцем у папір, щось говорив стиха. Служники тим часом внесли таці з келихами, налитими вином та медом, гості закропили солодкими напоями гірку неприємність.

Перетяткович повертався від гетьмана після полудня, йому стрічалося багато людей – ішли з церкви, і всі відверто вороже поглядали на нього, й ніхто не вітався з ним. «Дивилися на мене, наче на вовка, – розповідав Перетяткович на постої своєму підпомічникові, писарю коронної канцелярії. – Відають, з чим приїхав. Звідки? Ну звідки вони знають?… Муха не пролетіла поперед мене… Сам я не випустив з вуст жодного слова. Диво, ці таємниці… Вони мають запах, і самі звістують про себе».

…В понеділок уранці гетьман приймав польського посла за всією регулою. У великій залі зібралася генеральна старшина, полковники – всі, які на той час були в Чигирині. Виговський у скромному, тісному козацькому строї власноручно вийняв з різьбленої скриньки королівського листа й сам же прочитав його. Читав рівно, холодно, безпристрасно, по тому поклав листа на стіл, мовив:

– Яка ваша рада? – Шкіра на його вилицях напнулася до білості.

Запала крихка тиша, тиша подивування та обурення, яке перехоплює подихи. Хтось закректав, хтось кахикнув, відтак заговорили всі разом. З того тлуму долинало:

– Щойно ж присягнули!

– Обидві сторони.

– Уконтували все.

– І вже відміняти?

– Ні сіло ні впало?…

Покректуючи, басом – Богданович-Зарудний:

– Ще ж чорнило не обсохло на Гадяцьких статтях.

– Я краще ковтну жабу, ніж сприйму цього листа, – Богун.

Гетьман трохи перечекав і мовив:

– На вашу волю даю, як хочете, так і чиніть.

Й тоді наперед ступив гетьманів брат Данило, вельми схожий на гетьмана, тільки грубший статурою й обличчям також.

– Як так можна… Чи вони там подуріли, показилися? За кого нас мають…

Гетьман скривився:

– Не втрачай пристойності.

– Не ми, вони її втратили, – раптом обізвався від вікна гетьманів батько, лисуватий, простецький з вигляду Остап Виговський.

– Пишімо одвіт, – гарячкував Богун.

Гетьман покусував нижню губу.

– Поспіх усі справи псує. Давайте відкладемо та поміркуємо.

Неохоче погодилися. Відклали розмову на три дні. Й знову зібралися в тій самій залі. Але навіть за три дні не вичахли гнів та обурення. Гомоніли один до одного впівголоса, але гаряче, запально; гетьман не чув того, або ж вдавав, що не чує, сидів край широкого столу, перед ним стояла кована залізом скринька, й чипіли скарбівничий та двоє татарських мурз, скарбівничий брав з скриньки гроші, рахував, складав купками, Виговський підсовував купки до мурз. Видавши гроші (ніхто не знав, за що), відпустивши мурз, підвівся. Довго мовчав, очікуючи на повну тишу. Далі повів мову трохи не від Адама (говорив похмуро, хрипко): про свої численні нещастя, зокрема про полон, про викуплення з полону Хмельницьким, про недовіру до нього напочатку козаків, і як все перемінилося з часом, про дружбу з покійним гетьманом, про битви, про обрання на гетьманство його самого, на яке не набивався, й так поволеньки наблизив їх до сього дня, до сеї крутої хвилини.

– Я довго думав, – мовив голосніше, підвівши голову, вглядаючись в обличчя старшин, – думав гірко. Тяжкі для нас нові королівські умови. Тяжкі й неприємні. Але що мусимо робити? З москалями ми вже розплювалися навіки, та й якщо попросимося назад до них у спілку, вони нав'яжуть нам умови в сто крат гірші за польські. Всі інші сусідні державці заклопотані своїм, перебувають у скруті, помочі нам не дадуть. Та й, зрештою, король не важився на наші вольності, на нашу державу…

– То важиться далі, – перебив Данило. – Якщо зажадав перемін за такий короткий час…

– Помовч, – бликнув на нього очима гетьман. І ще раз, суворіше, бо Данило не затуляв рота: – Помовч! І що ж нам робити? Наляже на нас Москва, наляже Варшава, турки нас не захистять, я говорив з падишаховим послом…

– А що робити! – дзвінко вигукнув Богун. – Підняти всіх, як за Хмеля було…

Виговський скривився, неначе в нього боліли зуби.

– А є в нас сила? Й хто піде? Козаки потомилися, остирилася їм війна. Миру хочуть. Та й… – війна на два боки! А може, й на три. За Хмеля билися з Польщею, кілька разів укладали перемир'я, а скінчили Переяславом.

Старшини стояли згнічені, але згоди в їхніх очах не було. Це була мить хитавиці, непевна й крихка, як і всі подібні миті, на гострім вістрі пруга, коли гнів і ярість можуть упасти обвалом чи на ту, чи на іншу сторону. Виговський збагнув це, ступив до маленького мармурового столика, на якому лежала гетьманська булава, вхопив її й жбурнув на стіл.

– Беріть булаву, віддайте її тому, хто бачить ліпший викрут… А я… А я… – і гіркі спазми перехопили йому горло. – Я лишуся вашим братом чорняком і піду в сотню.

Старшини зглядалися поміж собою.

– Милостивий пане гетьмане, – першим обізвався генеральний обозний Тимофій Носач. – Спаси Господи, щоб ми таке мали вчинити. Але ж над нами Божа воля! Просимо й наполягаємо, щоб у Чигирині, Переяславі, Корсуні і в Білій Церкві унії не було.

– А в Ніжині нехай буде? – вигукнув Гуляницький.

– А в Прилуках?

Кожен полковник називав своє полкове місто. Гетьман крутив головою на всі боки:

– Всі міста виговорити не зможемо. Треба поступатися… Інакше…

Данило та старий Остап Виговський разом попідводилися з оббитої шовком лави:

– Ми їдемо додому.

Це був прямий виклик. І від кого? Від найближчих людей, батька та брата! Кров залляла Виговському обличчя, йому стемніло в очах.

– Їдьте хоч до чорта! – закричав. – У пекло їдьте! Раді втопити мене в ложці води… Поробив вас панами… Якби не я, свині пасли б на стернищі.

Ще дужче озвірчившись від таких образ, батько та брат вийшли зі світлиці.

– Тож не вертайтеся ніколи! – гукнув навздогін вже в прочинені двері гетьман.

Ця крута хвилина подіяла на всіх. Ніхто більше не заперечував гетьману, хоч ніхто й не висловлював згоди. Мовчанку можна було потрактувати й так, і інак, гетьман потрактував її на свою користь. Кивнув пальцем, з кутка виступив маршалок дому й запросив усіх на обід.

На обід лишилися не всі старшини, й обід той більше схожий був на тризну, аніж на святковий банкет. Перетяткович запропонував тост за здоров'я короля, й лише декілька старшин пригубили келихи.

По обіді гетьман покликав двох писарів, які швидко переписали на бланкетах Гадяцький договір, внесли туди поправки, навмисне висловлені нечітко, неповно, старшини, які лишилися, підписали його. Підписуючи, косували на Перетятковича, який стояв біля вікна, з ним ніхто не розмовляв, ніхто до нього не підходив. У жаркій кімнаті Перетяткович почувався зимно. Він думав про те, що сьогодні увесь Чигирин знатиме певно про мету його приїзду, і якщо вже позавчора поглядали на нього, як на вовка, то нині… можуть вовка вполювати.

Те саме думав і гетьман. І пораяв послові виїхати з Чигирина негайно, сьогодні вночі, й мчати без перепочинку. Послові дав тридцять золотих дрібною монетою – шелягами, й важко було збагнути, чого дав так мало й саме тридцять. Таку ціну отримав Іуда за свою зраду. Перетяткович не чинив зради, був звичайним послом, а хто її чинив, то не його клопоти.

Так чи так, але гетьманової ради він послухався, виїхав опівночі й шпорив коня, вихрив так, аж згубив гетьманського покойового Браницького, наданого Виговським послові в супровід. Той відстав десь по дорозі. Дзвеніли по сухоземлю кінські копита, жахалися й летіли в ніч придорожні кущі (і жахався Перетяткович), місяць бридливо кривив у небі бліду пику. До сходу сонця Перетяткович сягнув вісім українських миль, і кінь під ним хитався. В Смілі Перетяткович мусив звернутися по допомогу до Данила Виговського. Той впустив його тільки до передпокою, й вислухавши, мовив:

– Дав би я тобі охорону та коня доброго, якби ти не став із русина ляхом. Якщо хочеш, лишайся тут, повернуся з церкви – пообідаємо. Гріх не погодувати подорожнього.

Але щойно він пішов, прочинилися двері світлиці й на порозі стала дорідна молодиця в картатій плахті. То була Хмельниківна, дружина Данила. Вона склала на грудях руки й мовила:

– Ляшку, не чекай обіду ані підвід. Чекай іншого пошанівку.

Й так брейонула поглядом, що Перетятковичу кольнуло в п'яти. Він біг на постоялий двір наче опечений, там купив коня й погнав гатала на Корсунь, де в нього стояв запасний кінь, звідти – на Білу Церкву – там також мав свіжого коня – й мчав без передиху до Острога. В Острозі Перетяткович довідався, що вслід за ним летіла погоня, вона трохи не сягнула його в Чуднові, й він тільки чудом врятувався. Ніхто не відав, хто пустив по його сліду погоню, Перетяткович гадав, чи не сам гетьман. Либонь, хотів відібрати свого листа, запечатати вуста послові й все те звалити на розбійників.




предыдущая глава | На брата брат | XXIII