home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



в сенегалі…


Воно й справді вийшло, майже як у тій пісеньці, коли ото Джон через Міністерство оборони відрядив нас із Йосипом Мариняком до наших миротворців у Африку. Тож у Дакарі, де була наша перша зупинка, у чудовому готелі з фантастичним видом на океан, який собі просто важко уявити, особливо враховуючи, у яких халупах з іржавої бляхи нам пізніше довелося ночувати у «країні алмазів» Сьєрра–Леоне, я несподівано знайшов те, про що мені казав мій друг і вчитель Петрович. І невже для цього треба було летіти аж у Дакар?

Так–от, коли Йосип пішов у басейн на даху готелю ловити місцевий колорит (а чи колориток?), а я лежав під кондиціонером і дивився по телеку «BBC world news» і за годину крупних планів не побачив на екрані жодного необрізаного обличчя, лише тоді до мене раптом і дійшло… Комусь, може, вистачило б і п’яти хвилин, мені ж треба було півтори години тупо дивитися на екран, аби нарешті знайти формат! Принаймні тоді мені це і видалося отією «дрібничкою», за Петровичем, якої, втім, на всі мої африканські портрети вистачило.

Все просто й геніально: всі обличчя були обрізані по верхній частині чола і по лівій скроні. При цьому очі виглядали непропорційно великими й виразними… Але щоб мене потім ще чого доброго не звинуватили у плагіаті, я ту свою африканську виставку спершу хотів так і назвати «Бі–бі–сі ворлд ньюс», але Джон забракував. Мовляв, буде міжнародний скандал, бо все це треба узгоджувати ледь не із самим Бі–бі–сі!

Хоча скандал нас таки не минув… Це коли ми з Йосипом вже летіли назад, пропустили свій рейс у франкфуртському аеропорту і потім мали купу мороки, мусили здавати одні квитки, купувати інші… У «бундесі» в мене завжди якісь нон–стопи, а то ще й із Йосипом! Ми ж у Африці спиртного не вживали, це по–перше. А по–друге, Джон взяв із нас слово. Ще коли нам робили усі ті щеплення, то засандалили обом по болючому уколу під лопатку, і лікар сказав, що тиждень не можна спиртного, бо інакше почнемо гавкати. Рівно на тиждень нас і вистачило. Але почали ми ще в Африці.

Ми тоді вже вибралися із «країни алмазів», ледь живі від духоти і вражень, із Фрітауна назад, у Дакар. І перші двісті «Джона Вокера» у тому самому «Шератон–Паласі» видалися нам тоді воротами до раю!.. За здоров’я Джона, і за здоров’я Вокера, і всіх інших Джонів, і всіх інших Вокерів, і за наше з Йосипом також.

А потім ми спізнювалися на літак, і я віз непритомного Йосипа до аеропорту на таксі. Якийсь напівіржавий «Лінкольн», і білозубий хлопчина–таксист, і нав’язливе відчуття, що він нас везе кудись не туди, а Йосип вигукував через опущене скло: «В Сенегалі, братці, в Сенегалі!..» — і час від часу я йому також підспівував. Але у Дакарі ще все обійшлося — там міжнародний аеропорт майже у центрі міста. Хоч двадцятки баксів від кварталу Фанн до аеропорту я таки позбувся, і ніхто мені її досі не повернув.

Поки летіли над Сахарою назад, у Європу, Йосип дещо протверезів.

— Че–ервону–у ру–уту–у! Не шу–укай ве–ечорами–и! — починав він разів надцять, і над Сахарою це було справді в кайф, я навіть сам пробував йому допомагати.

А після приземлення у Франкфурті–на–Майні, у туалеті аеропорту, ми зустріли поляків, що були приблизно у такому ж стані, як і ми, і вони видалися нам після Африки близькими земляками, майже ріднею, хоч тепер я навіть імен їхніх не можу пригадати. І знову пиво, і до пива… Потім ті поляки десь пропали, а ми заблудили. Там же той аеропорт — як пів нашого міста, а ще ж з конячою дозою в голові… «Бундес» і поляки — це вже для мене якась карма, начеб і справді повторення історій, і щоразу з поганим кінцем.

А ще я деколи думаю, що Анжелка рано чи пізно, а таки мала знайтися. Що це також було наперед визначене — повернення до витоків, до Африки… Я міг ще тоді у Сьєрра–Леоне знайти собі якусь чорненьку. І може б, так і зробив, якби спершу Джон, а потім льотчики менше лякали СНІДом та іншою заразою.




погляд афродіти | Дерева на дахах | пересуньки. київське безсоння