home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



кі


Весілля у нас не було, а просто вечірка для друзів у вузькому колі у варшавському ресторані «Бельведер». Але напередодні я її, українку польського походження, все ж привозив і напоказ мамі. І ще двічі після того — у гості, але мама її так і не прийняла. Не те щоб вороже, а просто ніяк. Вона заочі називала її польською пані і казала, що ця на городі робити не буде. Хоча у мами й Кі було дещо спільне. Моя перша дружина була на вісім років старшою, усього лиш. І все ж різниця спокуслива, щоб вона також пробувала бути мені мамою, й інколи це їй навіть непогано вдавалося.

А вже друга — просто Марія, — то там без ніяких. Коли я вперше обмовився мамі, що фотомодель, так вона «моделькою» й залишилася. Вона не пробувала бути мені мамою хоча б тому, що, навпаки, вже вона була набагато молодшою, несамостійною, непристосованою, але, тим не менше, дуже цілеспрямованою у намаганні підкорити мене, а може, й урятувати. Але у той період то було вже точно запізно.

— Можеш її мені не привозити, фітьку! Що я її, на город пошлю? — поставила мама питання руба.

Але один раз я все–таки показав просто Марії місця дитинства. Водив у ліс, а також на вечірню риболовлю на старе русло Горині, привчав її до терплячості й тиші. Витерпіти — означає перемогти, майже фолкнерівське. Але там нас лише скусали комарі і тільки. Так, покусаною, з набряками на руках і ногах, вона й поїхала до Києва, щоб більше ніколи не приїжджати.

Натомість Кі сама поривалася їхати, їй подобалося спостерігати, коли я щось робив на городі, вона намагалася й сама щось мені допомагати, як–от носити з криниці воду, коли я з бачком за плечима окроплював хімікаліями колорадських жуків. А може, вона просто боялася залишатися наодинці з мамою? Ми також ходили в ліс і там цілувалися під кожним великим деревом. Я шукав великі дерева, і ми під кожним цілувалися, то була така приємна гра… Кі любила цілуватися і мене привчала. Вона, на відміну від просто Марії, ніколи не заперечувала, коли я починав її цілувати просто на вулиці.

Одного разу у Варшаві ми обійшли за день десять костелів, і після виходу з чергового костелу, поки йшли до найближчого іншого, я пригортав її знову й знову відчував теплі м’які уста, які просилися до поцілунку. І вона не вважала це гріхом. Так, із поцілунками, ми кружляли і варшавським Новим Світом, і краківським передмістям, і вечірнім Старим Містом, і Новим Містом…

Ми цілувалися під обома левами напроти президентського палацу. І біля підніжжя колони Зиґмунда також. І лише у Новому Місті, під стінами костелу Святого Казімежа, вона сказала щось про мою недоречну ерекцію під святими стінами і повела мене на берег Вісли… А після того, здається, ми ще дійшли аж до площі Трьох Хрестів — Тши Кшижи, тоді я ще тільки вчився правильно вимовляти це словосполучення, і аж там сіли на автобус. Але от на який, пригадати вже не можу.

Зате добре пам’ятаю, як літали на один день з Варшави до Мюнхена, а звідти машиною у містечко Констанц, щоб у невеличкому театрі на березі Баденського озера подивитися прем’єру вистави якогось її старого друга, недорізаного російського емігранта. Але самої вистави також не пам’ятаю. Це той випадок, коли пам’ять стирає… Проте й досі перед очима з’їзд інвалідів на колясках, що відбувався там же, на березі того ж озера. Ці життєрадісні інваліди вразили мене тоді більше, ніж вистава російського емігранта.

А ще приємно було знайти у меню ресторанчика на березі Баденського озера український борщ. Як і кафешку біля варшавського Барбакану з українським борщем, меню його також часто згадую навіть тепер… Може, це через овочі, одразу пам’ять реагує, і кожного разу невідомо, чого чекати — чи провалу, чи розколеної голови?

В один з цих днів у квартирці Анни–Марії Кі на Горношльонській я і зняв свою «Чорну кішку у темній кімнаті». Стара Кшися позувала мені просто відмінно. Старі кицьки, це я також давно помітив, завжди позують краще, а от у жінок чомусь якраз навпаки. А потім загубив негатив, і тепер ця робота не продається. І якби не моя Кі, то і сама робота, напевне, також пропала б: пропив би. Залишив би у якомусь барі як заставу за чарку горілки й забув би, у якому.

Горношльонська — це поруч із Лазєнками Крулєвськими. Там усе поряд: вулиця Пєнькна з усіма амбасадами, і Сейм, і Сенат в одному будинку під скляним куполом. Через його дворик я вільно прогулювався до крамнички за овочами і назад, і ніхто мене ні разу не зупинив і не поцікавився, чого я там вештаюся в домашніх капцях на босу ногу. Там, у дворику польського парламенту, ще росте грубезний дуб, і часом, коли ніхто не бачив чи мені здавалося, що не бачив, я обхоплював його руками, вважаючи, що отримую енергію з космосу, — так само, як раніше робив це у своєму лісі, а пізніше у Аппалачах під Ешвілом, а ще пізніше у Києві на Сошенка…

Я люблю обнімати дерева, старі дерева, особливо дуби. Кі називала це дивним збоченням. Ми безперестанку фотографувалися у Лазєнках, а потім пили бехерівку й верталися на Горношльонську, у нашу квартирку на першому поверсі, і кохалися, а ввечері знову йшли прогулюватися у Лазєнки. Інколи ми разом напивалися, але нечасто… А часом удосвіта нас будили крики павичів, що ночують на деревах біля Лазєнковського палацу на воді.

Насправді Кі була непоганою художницею, однією із кращих у Польщі акварелісток. У мене, точніше в Інки, збереглася лише одна її робота. Колись вона подарувала Інці осінній пейзаж Лазєнок, а тепер сестра повісила це у мансарді у мене над головою.

А ще Кі, коли напивалася, то дуже дивно сміялась, наче б рохкала. Точніше — це було щось середнє між іканням і рохканням, хоча до рохкання все–таки ближче. Вона й тепер часом рохкає мені у слухавку зі своєї Венеції, а коли я вперше це почув, то подумав, що вона просто приколюється. А потім щоразу боявся це почути знову і зрештою перестав з нею пити. Бо коли ми разом напивалися, то Кі тільки те й робила, що рохкала, поки я її не вкладав спати.

До цього неможливо звикнути, коли кохана жінка замість сміху видає рохкаючі звуки. Коли ми їздили у село, то я боявся, аби вона не зарохкала при мамі… Згадка про це для мене тепер, можливо, навіть ще гірше, ніж для Інки записане на диск Джонове хропіння.

І все ж трапляються дні, коли я подовгу не зводжу очей з її осінньої акварелі. Старі дерева вздовж алеї з широким англійським газоном і басейном для качок у центрі, сірі лавки й густа зелень кущів самшиту… Світло–зелений газон в обрамленні яскраво–жовтих дерев і кущі біля лавок, ностальгійні спогади на тлі приємних для ока кольорів. Просто казка!

Здається, я навіть пам’ятаю те місце. Раніше я лише мимохідь кидав оком на цю роботу, а тепер маю можливість бачити щодня… Це із самого початку алеї, коли заходити у першу хвіртку від «Огроду ботанічного» і йти прямо донизу. І хоч пропорції дещо зміщені, але якщо придивитися, то ті огрядні дерева на задньому плані — це алея перед палацом.

Якось, прогулюючись парком, ми з Кі стали свідками, як каченятко однієї з диких качок, які там живуть постійно, ніяк не могло вибратися з паркового басейника. Сама качка біля нього то вилазила, то назад стрибала у воду, а воно ніяк не могло здолати зависоких стінок. Ми навіть хотіли допомогти, але тим лише перелякали сердешне каченя, і качку також. І потім, коли ми пили бехерівку у кнайпі на «Роздрожжу», то ще деякий час обговорювали цю пригоду, та й пізніше Кі ще частенько згадувала, як там наше каченятко «у тім басені»?.. А восени під шурхіт фонтана ми знову їх там побачили. Ми просто вирішили, що це вони, знову двоє: наша качка зі своїм дорослим синочком–крижнем.

Часом під настрій, коли верталися з Лазєнок, я любив іти краєм тротуару й торкався своїм шкіряним кашкетом гілочок дерев. І на Маршалківській, і вздовж Яна Павла ІІ також, я тоді торкався кашкетом гілочок скрізь, де міг до них дістати, на всіх варшавських вулицях, які ми проходили. Може, таким чином я просто заряджався. Кі не звертала на це уваги, лише гамувала, смикала за рукав, коли раптом починав танцювати під зелене світло на якомусь пішохідному переході, казала, що це вже занадто, а я ж просто хотів, щоб усім було весело…

Десь тоді я і розповів їй історію про те, як мій дід Яків служив у пані Ржевуцької і потопив у басейні, де любила купатися пані, її кошенят. Тоді моєму дідові виповнилося лише шістнадцять, він пішов служкою у панський маєток і отримав перше ж завдання — десь подіти кошенят, що їх напередодні привела кицька. Нічого кращого, як поприв’язувати їм камінчики до шиї й кинути у басейн, він вигадати не зміг.

А може, хтось і підказав йому цей садистський план? Невідомо. Однак погано поприв’язував, бо через кілька днів кошенята поспливали. Звичайно, діда зі скандалом вигнали.

Зате у 18–му році, коли люди розібрали маєток, він приніс звідти лише кицьку, а потім, коли приїхали гетьманці й наказали назад усе це зносити, а хто не приносив, били нагайками, дідові за кицьку нічого не було… Так, від тієї панської кицьки й ідуть усі наші коти, не переводяться. Згодом дід потрапив на війну і змінив кілька армій, а коли нарешті вернувся у село, то у нас уже була польська влада, і його одразу ж посадили у в’язницю в Збаражі. Проте його батько, а мій прадід Леонтій завіз начальнику тієї тюрми копу яєць і пуд масла, і діда випустили з тією умовою, що піде служити до польського війська. І дід ще чотири роки служив, спочатку у Кракові, потім у Варшаві, в інтендантській частині.

І досі у селі збереглося фото, де він у польському військовому кітелі з характерними, розцяцькованими візерунком петлицями. А коли я мешкав у Варшаві, то деколи згадував діда й думав, що ходжу його стежками. На початку 20–х, коли він тут служив, то будинок Сейму та Сенату на розі Пєнькної лише будувався… Але той старий крислатий дуб у їх дворику, що я з ним вряди–годи обнімався у своїх походах з крамниці, мого діда ще мав би пам’ятати.




сашуня й орко | Дерева на дахах | десять тисяч років щастя