home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



геній з похмілля


Я так досі і не знаю, чи попав тоді той полковник у ролі весільного генерала на те своє весілля. Просто забуваю в Інки запитати, коли Марійка його тоді від себе випустила. Але й сам Джон також за всі дні ним жодного разу не поцікавився. Та й мені було якось не до того, аби йому телефонувати. У свої вихідні я їздив до мами полоти бур’яни перед копанням картоплі. Ця робота з усього циклу с/г робіт мені завжди найменш подобалася, але ж просто шкода маминих рук.

Джон мовби чекав, коли я закінчу з прополюванням, і озвався десь аж за тиждень. І мобілка знову задзижчала саме тоді, коли я найменше хотів з ним розмовляти, та й із кимсь іншим також. Бо зранку ще лишалося трохи сала, цибулі, і навіть одна печена картоплина, і, щоб ото не носитися, я не стримався й з’їв натщесерце те сало з цибулею. Інка каже, що як багато вживати цибулі, то на серцево–судинну впливає. Та запізно згадав. І в той момент, дорогою додому, я вже сидів як ідіот у «Пінгвіні», боячись дихнути.

— Як там генерал? — поцікавився Джон.

— Він полковник, — уточнив я, стараючись дихати повз телефон, начеб Джон у Києві міг занюхати мій цибулиний духан.

— Знаю, — відповів Джон. — Генерал — то у нього кликуха… А я що, тобі не казав? До речі, кіна також не буде. Зате буде серіал… Правда, вже не у Тернополі. Але не хвилюйся, світлини не пропадуть…

— Я й не хвилююсь. Скоро щука піде — це головніше за твоє кіно…

— Спонсор помінявся.

— Що, вже не брат генерала?

— До речі, він мені телефонував, каже, що ти зробив йому непогану екскурсію… Дякую.

— Дякую і тобі, Іване, — чи не вперше за останні роки я назвав колишнього шваґера на ім’я. — Виявилося, я не тільки по дахах, як дурний, умію лазити…

— Добре, я тобі зроблю виставку «Незняте кіно», не сердься… Так і назвемо, — втомленим голосом сказав Джон.

Що ж, назви він завжди умів придумувати.

— Ми говорили про кішок у січні в «Узвозі», — нагадав йому я.

— Добре, давай на весну кішок?

— Ні, кішок на січень…

— Ну, добре, спочатку кішки, — зітхнув у слухавку Джон, і це, здається, була наша остання розмова про кіно.

І ще я подумав, що, мабуть, хтось і Джонові сказав, що мене не можна сердити, бо від того мої головні болі.

— До речі, на те своє весілля наш генерал так і не попав, — останнє, що я почув тоді від колишнього свого шваґера. — Але він за це тобі тільки дякує, — це й справді було найприємніше з того, що він міг тоді мені сказати.

І мені нічого не залишалося, як і далі мовчки дихати собі в долоню цибулею, сьорбати чай з лимоном, думати про виверти дурної долі й посміхатися здалеку то до юної барменші Свєти, то до її чорного кота, що два чи три рази вибігав із–за дверей, терся мені об ногу й знову зникав. Я знав, що цей кіт приблудний, але Свєтка його не виганяє. Якби знімали кіно і Джон був за режисера, то обов’язково ще б і цього кота використали.

Хоча краще було б пустити в кадр щось більш екзотичне. Наприклад, баберуса — це такий різновид дикої свині, що живе у тропічних лісах, у самців ікла виростають зверху на морді й загинаються до очей. Якби вдалося десь такого дістати, можна було б прив’язати його до каштана на бульварі. Зранку я якраз додивлявся «Animal Planet», коли прийшла прибиральниця й попросила мене з кабінету, а я пішов з того всього у підсобку і на газеті, як дурний, ум’яв те своє сало з цибулею.

А звечора, здається, по «Тонісу», знову повторювали «Сутичку» з Аль Пачино і Робертом Де Ніро. І все ж таки у «Сутичці» Де Ніро мені не дуже схожий на тата, можливо, через ту борідку, з якою тата просто важко уявити. Так само, як і у «Мисливці на оленів», принаймні, я не можу. Хоч Інка каже, що запросто… Тато, точніше, той Майкл у «Мисливці» у виконанні Де Ніро мамі також найбільше подобається, може, тому, що там він ще зовсім молодий. Бо ж я тата молодим гірше пам’ятаю.

Мені, якщо по максимуму, то «Бронкська історія», і ще чомусь особливо — той його печально–романтичний образ у «Роніні», а от мамі — навпаки. Вона не любить про гангстерів, де стріляють і вбивають. Натомість Інці наш Де Ніро найбільше подобається у «Поліцейських», де вони разом із Сталлоне… А опинившись в Америці, я випадково потрапив до тих самих місць у Йонкерсі, де якраз і знімали «Поліцейських», принаймні високий скелястий берег Гудзону виглядав із пристані майже так само, як у кіно, і хмарочоси Манхеттена на обрії — також. І поки наш гід — Ліліан МакДональд — щось втирала нам про сусідній штат Нью–Джерсі, що починався одразу за рікою, і про найбільший на східному узбережжі іподром, я раптом пригадав (з колись вичитаного у «ЖЗЛ»), що тут–таки, у Йонкерсі, повертаючись з війни, на один вечір разом зі своїм фронтовим другом завис був молодий Гемінґвей. І потім ми з одним литовцем, який трохи краще за мене знав англійську, злиняли від Ліліан і тинялися від бару до бару, аж поки вона нарешті розшукала нас на якійсь плавучій чарочній неподалік пристані.

У той період мером Йонкерса був поляк за походженням, і наступного дня він влаштував нам прийом у своїй резиденції недалеко від ріки — це мені також запам’яталося. А ще відвідини «Українського дому» у якомусь віддаленому районі, між будинками, що з віддалі нагадували наші робітничі гуртожитки. Мені сказав один дідок, що як піду туди, то мене більше ніхто не побачить, а інший дідок напідпитку, колишній оператор документальних фільмів, тицяв мені два доляри, виправдовуючись, що більше не має. Я ще тоді думав послати його, але стримався.

Ну, а нашого Джона–молодшого дідусь Ніро найбільше нажахав у «Грі в хованки». Впісюється, але дивиться. Малий любить страшні казки. Але що казати, коли він навіть «Таксиста» дивиться, хоч, як на мене, йому ще рано таке дивитися… А оте впісювання — то у нього просто якась хвороба, Інка каже, що то навіть не енурез, вона якось називала, але я забув.

І коли я, напхавшись цибулі із салом, ото зранку в «Пінгвіні» перебирав усе це у пам’яті, до мене підсів Ігорчик. Артистична натура. Інка його також не зносить, про нього ще кажуть: «Тєма» — поганяло у нього таке. Він колишній балерун з нашого музично–драматичного. Грав переважно мовчазних парубків і лише одного разу якогось задроченого Дон Кіхота. Відтак відправили на пенсію без «заслуженого».

Ігорчик молодший за мене, а вже на пенсії, просто балерунів рано відправляють, здається, у тридцять п’ять. Хоч Інка і його також часом згадує у реєстрі моїх друзів–алкоголіків, але з Ігорчиком ми ніколи не були друзями, а просто так, давні приятелі. До того ж він завжди був офігітєльно порядним сім’янином, то який же він мені друг?

«Тєма» — то таке його слівце, що за емоційним зарядом, мабуть, найближче до ширвжиткового: «А хулі?»… Романтичний скептик із вітром у кишенях і тому майже завжди вдячний слухач. Його вже давненько не було видно, хтось навіть казав, що він «на церкві», точніше, підсобником на будівництві церкви прилаштувався десь недалеко від міста.

— Ігорчику, — кажу йому, все ще закриваючи рота долонею. — Поки ти десь пропадаєш, ми тут кіно починаємо знімати.

— Ого! Тє–єма… — з першого ж разу видає Ігорчик.

Експеримент вдався, вже міг би і йти. Але Ігорчик не йде.

— А тебе що, зуби?.. — киває на мою руку біля рота.

— Та ні, цибулі зранку наївся. Як дурний, — кажу правду.

Один — один!

— Аби щось вийшло, треба вірити в Бога, — продовжує Ігорчик і на деякий час замовкає. — Або хто його знає! — Це ще один його улюблений вислів.

Таки точно десь на церкві чувак. Але цього ранку, було помітно, Ігорчик десь уже встиг похмелитися, а в такому стані кожен сам шукає слухачів. І вже він збирався продовжити тему, але не встиг… За наш столик, з гуркотом підсунувши крісло, підсів ще один місцевий колорит — Ігор Сеньковський, або просто Сеньо, — ще один невизнаний геній. І я ще подумав, що між двох Ігорів Інка обов’язково загадала б бажання, але промовчав… Сеньо — письменник і навіть знає Ярка. Я сам його якось про це запитував, і він відповів мені: «Це той, — каже, — що написав геніальний роман про нічного таксиста?» — І мені було приємно, що, крім мене, ще хтось у Тернополі так високо цінує мого друга й однополчанина Ярка. У самого Сеня також виходили книжки, але я їх не читав.

— О! А я тільки йду… — мовби виправдовувався Ігорчик.

— Пішов, як за море, — незадоволено буркнув Сеньо, — і я, навіть незважаючи на ранкову цибулю, відчув на собі ядучу силу його перегару.

Останнім часом Сеньо мені тверезим не потрапляв. Так, промайне по стометрівці бульвару, наче тінь, або з’явиться на порозі «Пінгвіна», переважно не сам, а ще з кимсь таким же. Потріпаний, запухлий, хоч і веселий, і голосний, а вже за годину — знову голова на лікті за столиком у кутку із запаленою цигаркою між пальцями, від чого пальці на правій руці у нього майже завжди попечені. Саме тому для привітання він часто простягає ліву… Але у «Мемфісі», «Козі» чи «Європі» з ним уже давно не панькаються, а просто випихають у плечі.

Того ранку вигляд у Сеня також був у тому ж стилі: якісь плями по морді, вусики підсмалені, як це буває, коли припалюєш від газової плити, лисина вкрита рудим пушком, під яким проглядалися дві глибокі подряпини. Щось було у нього від котячих: широкий приплюснутий ніс, широкі вилиці, й за інших обставин він легко міг би нагадувати леопарда, що підкрадається по сухій траві савани. Проте зараз він уже, звичайно, не леопард… Та Сеньо, мабуть, і сам це розумів. Він подав мені ліву руку, а потім знову звернувся до Ігорчика:

— То як?

Але Ігорчик на те лиш скривився.

— Ну, як хочеш.

Коли Сеньо ще раз дихнув на мене, я також мимоволі скривився: таким ядучим, та ще й із самого ранку, на мене вже давно навіть Орко не дихав.

— Та я не проти… Просто пенсія лише дванадцятого! — кинув Ігорчик.

— А що там у вас? — нарешті й мені стало цікаво.

— Та от, тєма… — почав було Ігорчик, але Сеньо випередив його.

— Продаю роман, можна й по частинах, — сказав він. — Я просто від’їжджаю, і мені терміново потрібні гроші. Ще, до речі, ніде не публікований…

— Роман? — перепитав я, бо подумав, що почулося.

— Ну, ближче до роману. Так точніше… Не хоч купити? Недорого.

— Ну, а для чого?.. Тобто я хотів сказати, може, краще видати і тоді продавати вже готову книжку?

— Та можна і видати. Може, я цим і займуся, але зараз мені потрібні гроші… У мене є копія, я собі відксерив. А оригінал — ось. Це непогане вкладення капіталу, це хороший роман… Можливо, колись коштуватиме мільйони, — продовжував рекламувати свій товар Сеньо.

— І скільки ти хочеш? — нарешті запитав я.

— Я так думаю: гривні по три за сторінку.

— По три за сторінку? — перепитав я. — Щось забагато.

— Та ти що, отямся! Це дорого, — подав голос Ігорчик таким тоном, що і я, і Сеньо одразу зрозуміли, що грошей у нього нема.

— А можна для початку прочитати? — запитав я.

— Ну, якщо дуже хочеш… Тільки тут у деяких місцях покреслено й нерозбірливо. Давай краще я сам, добре?..

— Добре, — погодився я.

— Ну, тоді з тебе сто грамів коньяку і кава.

— Аж сто?

— Ну, давай п’ятдесят! — стенув плечима Сеньо й почав діставати з потертої чорної сумки сірі листки із шрифтом з друкарської машинки. — О, ще на друкарській пендьорив!.. Дев’яносто четвертий чи дев’яносто п’ятий? Ні, дев’яносто шостий рік! — Він і справді здивував мене своїм ретро. — То я вже більше десять років як його написав, — начеб виправдовувався Сеньо, перебираючи пальцями листки, де–не–де помережані каракулями правок, а на якійсь зі сторінок в око впала розмазана червоняста пляма, наче від кетчупу.

Якоїсь миті тоді у «Пінгвіні», коли офіціантка принесла коньяк, а Сеньо почав читати, мені навіть здалося, що кіно вже знімається і всі ми у ньому масовка. Може, ще й світ не бачив такої величезної масовки… Хоч після першої ж сторінки Ігорчик раптом зірвався і зі словами: «Я такого не люблю» — залишив нас із Сеньом удвох.

— І про що ж цей роман? — запитав я, коли Сеньо, відірвавшись від читання, провів поглядом колишнього балеруна, не забувши, звичайно, взяти в руки чарку.

— Про війну і про кохання, про що ж іще, — відповів він понуро й зробив характерний видих.

Я й раніше чув, що Сеньо інколи читає по кнайпах, але сам брав у цьому участь вперше. А про те, що він вирішив продавати рукопис, до того ж вроздріб, — такого ще й не чув.

— Будьмо! Г–г–г!.. Ги!.. — Сеньо махом перехилив чарку, пригубив кави. — Вже був думав, що десь його посіяв, але один колега, Володька Хтанас, знаєш, повернув мені його недавно, каже, начеб у майстерні там в одного я колись читав і забув, а він от знайшов, — постукував листками по столу, начеб рівняючи їх, Сеньо.

— Знаєш, а я думав, що зараз уже мало хто пише романи, — сказав я.

— Мало хто й пише. Тобто пише, може, й багато, але мало хто дописує до кінця, — все ще важко видихнув із себе Сеньо. — То що, давай ще по п’ятдесят і кусок тобі зачитаю?

— А може, краще зекономимо на пару зайвих сторінок?

— Зекономимо? Для чого? Якщо хочеш, я тобі по дві гривні за сторінку продам.

— Чого тоді не по гривні?

— По гривні? — перепитав Сеньо і посміхнувся щиро і якось по–дитячому зухвало. — А чого? Це навіть більш символічно… Добре, тоді давай ще сто коньяку, і я тобі віддам по гривні.

— По гривні, може б, і Ігорчик купив?

— Ні, Ігорчик навряд чи! — І ми обидва засміялися.

Щоб так–от із самого ранку у «Пінгвіні» я когось похмеляв і сам отримував від того задоволення, то останнім часом також зі мною нечасто.

— Просто дехто спився, дехто женився, як то кажуть… А інші кудись на хрін позашивалися, нема кому писати, — після п’ятдесяти грамів коньяку відчувалося полегшання Сеньової тональності, а перед тим, як перехилити у себе наступну чарку, він уже не видихав і ковтнув лише десь із третину. — Ну що, поїхали?

— Поїхали! — сказав я.

На ту мить мені вже було ясно, що Сеньо нікуди не збирався від’їжджати, а просто зранку шукав собі пригод. Але мені не було куди поспішати, тим більше, що Джон своїм ранковим дзвінком уже й так підняв мені настрій.

— Г–г–г–г–г!.. — начеб налаштовувався Сеньо.

Я бачив перед собою велике, ледь опухле, вкрите бурою щетиною Сеньове лице, а подряпини під пушком залисин надавали йому навіть дещо войовничого вигляду. Спершу я особливо й не дослухався, а просто сидів і думав про своє, але Сеньове бурмотіння через якийсь час перейшло у кашель. Він замовк, віддихався, пригубив з чарки і після цього впродовж декількох сторінок знову був героєм. І хоч часом він надто поспішав, ковтав деякі закінчення, я слухав з усе більшим інтересом.

Зранку і десь до одинадцятої у «Пінгвіні» не буває надто людно, і нам ніхто не заважав, лише офіціантка кілька разів міняла попільничку, бо ж Сеньо, як завжди, палив цигарку за цигаркою. Він читав, я слухав, а кожен новий ковток коньяку лише додавав йому натхнення… І коли він перехилив решту з того, що залишалося в чарці, то настільки розчитався, що вже й на мене не звертав уваги. І я мимохіть уже навіть почав боятися, щоб когось не принесло, хто б міг йому завадити.

Тільки–но я про це подумав, як принесло Сашуню. Проте Сашуня не з тих, що заважають. Він тихо привітався, тихо присів поруч із Сеньом напроти мене, і я поверх його голови жестом показав Свєтці зробити ще одну каву. Жести були давно відточені й випробувані, і дівчина зрозуміла мене без слів. Але це, вочевидь, була моя помилка, або Сеньо просто втомився, бо зі словами:

— …Але, коли все це почалося, вони були першими… першими, — двічі повторив він те саме, — і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі… — закінчив читати і знову закашлявся.

Обличчя його помітно почервоніло, на лобі з’явилися краплинки поту.

— Все, я думаю, досить, — прокашлявшись, сказав Сеньо. — Аж самому дивно, наче не я писав… Стільки років невідомо де валялося.

— Забагато куриш, — сказав я.

— Так, треба кидати, — погодився Сеньо.

— А що то там за війна, з ким ті твої ковбої там воюють? — запитав я.

— Ну, а як тобі, сподобалося?

— Важко сказати. Це начеб фантастика… Третя світова чи як? То вони що, по–твоєму, аж до Тернополя дійдуть?

— У Першу ж дійшли, і у Другу дійшли, то чому у Третю ні? — буркнув Сеньо. — Он у лісі під Манюками ще з Першої окопи…

— О! І ти їх також бачив?

— А чому я їх мав не бачити? — зробив здивовані очі Сеньо. — Але ти не хвилюйся так, війни може й не бути…

— Будемо сподіватися.

— То все я вже дуже давно придумав. Взагалі–то там далі більше про кохання.

— Ну, добре, — сказав я. — Зараз розрахуюся, і побачимо, що у мене залишилося.

Коли мені принесли рахунок, а тоді решту із двадцятки, і я витрусив з кишені усі копійки, то назбиралося без чогось двадцять, точніше — дев’ятнадцять п’ятдесят. Півтори гривні я спершу хотів залишити на маршрутку, але Сеньо долонею згорнув собі всі і, попльовуючи на палець, почав відраховувати сторінки. Щось там то додавав, то запихав назад у сумку, нарешті дістав звідти шматок лінійки і, приклавши до сторінки, вправно роздер її надвоє.

— Ну ти даєш!

— От тепер, по–моєму, рівно на дев’ятнадцять з половиною… Як в аптеці.

— І не шкода було дерти сторінку? — Я взяв у нього листки, не перераховуючи, склав по довжині вдвоє й запхав у внутрішню кишеню джинсової куртки.

— А я це підклею на стандартний листок, і буде як нове, — відповів Сеньо, ховаючи у сумку те, що залишилося.

— Якийсь він у тебе надто короткий, цей роман, — поділився я спостереженням.

— Він ще не дописаний, — нарешті зізнався наш невизнаний геній. — Може, тепер от поїду і допишу.

— До речі, ти, коли продавав, то не казав, що він у тебе недописаний.

— А хіба це має значення, у вас же все одно лише частина.

— І що ж мені тепер з нею робити?

— А що хочете, можете самі читати… Або продати на аукціоні «Сотбіс», — посміхнувся опохмелений Сеньо, тепер його вже навіть на єхидність вистачало.

— А куди їдеш, далеко зібрався?.. Може?.. — кивнув я у напрямку бульвару і каштанів. — Десь туди?

— Господін фєльдмаршал, дівізії больше нєт! — прохрипів Сеньо майже з оскалом, зміряв нас зверхнім поглядом. — Їду у Миколаїв. У мене там брат Михалко, до нього.

Він підвівся і подав на прощання руку, все ту ж ліву, спочатку мені, а потім і Сашуні.

— А може, ваш товариш хоче і собі пару сторінок мого роману? Я ще тут буду пару днів…

— Ні, він не захоче, — заступився я за Сашуню.

— То хто такий був? — поцікавився Сашуня, коли Сеньо пішов.

— Та так, один… — ледь не вирвалося «божевільний», але я вчасно згадав про Сашунину хворобу. — Письменник, — сказав я.

— Що, справжній письменник? — щиро здивувався Сашуня.

— Ну ти також скажеш!.. Справжній письменник — це Панас Мирний чи Іван Франко… Чи хоча б Юрій Винничук. А це ще не відомо.

— Іван Франко — це той, що йому пам’ятник?

— Сашуню, ти наче у школі не вчився!..

— Вчився, але давно, — понуро буркнув Сашуня.

— І. Сенковський, — прочитав я на першій сторінці, з тих, що їх тільки–но купив. — І ще один день… Роман. —

Більше тексту там не було, і я ще подумав, що за цю сторінку можна було б і не платити.

На другій сторінці зверху було написано від руки друкованими літерами Feroux gens… (бо ж на наших друкарських машинках не було латинських літер), а внизу сторінки — ще й зноска і пояснення.

Я прочитав вголос:

— Фероукс ґенс! — і почав читати зноску внизу сторінки. — Це погане плем’я…

Проте Сашуня, виявилося, мене не слухає. З ним таке трапляється, мабуть, йому просто важко довго концентрувати увагу на чомусь одному.

— Слухай, якщо неважко, чи не міг би ти позичити мені на поповнення рахунку, — раптом видав Сашуня.

— Якого рахунку?

— На двадцять п’ять… Я з мамою на «Лайфі», то безкоштовно, але у «Назвіть слово» — вісім, дев’ятсот, сто дев’ятнадцять, чотири, чотири, чотири, три — дзвоніть з мобільного, дзвоніть зі стаціонарного, — випалив Сашуня, — за дзвінок знімають по шість гривень… З виграшу віддам, от побач! Там виграш — тисячу, — сказав він пошепки й оглядаючись. — А слова такі легкі! Я всі відгадую…

— Які ще слова, ти про що?

— Наприклад, було слово «кореспондент» — і я відгадав. Я весь час відгадую і дзвоню… Але мені кажуть — чекайте, а потім кажуть, що ну… грайте ще…

— Сашуню? Ти про що?.. Ти що, голубе, у цей лохотрон граєш, що по телеку?.. Схаменися!

— Ти хочеш сказати, що там нечесно? — з недовір’ям він мені. — Але сестра казала, що один її знайомий виграв. Правда, не тисячу, але п’ятсот… Але й то!..

— Яка сестра? У тебе що, є сестра?

— Ні, ну та сестра, що вночі чергує біля нашої палати. Я їй приношу шоколадки, а вона мені за це, поки всі сплять, тихенько включає телевізора у холі… Але дзвонити з коридору не дозволяє, бо там знімає аж по шість грн.

— То ти їй ті шоколадки носиш, що в супермаркеті тириш? Скажи правду? Тебе ще як упіймають на цьому, то з дурки одразу в тюрму переведуть. Ти ж мені обіцяв: «Я більше не буду» — казав?..

— Добре, більше не буду, — знову повторив Сашуня, хоч це і виглядало як знущання.

У штанах в клітинку із секондхенду і в такій же картатій сорочці він і справді виглядав, як одеський босяк часів непу, принаймні у кіно їх чомусь показують саме такими.

— Я і на поповнення рахунку дам тільки тоді, якщо пообіцяєш, що про ці лохотрони забудеш, — продовжував я виховувати бідолашного Сашуню. — На лохотрон я тобі не дам, — намагаючись бути м’яким, але рішучим, сказав я.

Сашуня понуро слухав, але більше нічого не обіцяв. Видно, мрія зірвати тисячу гриваків за «легке слово» вже настільки міцно засіла в його голові, що ось так легковажно попрощатися з мрією він не міг. А грошей на поповнення я йому тоді і так не міг дати, бо ж на останні купив шматок ще не дописаного Сеньового роману, хоча, запитай мене тоді, для чого я це зробив, навряд чи знайшов би якесь логічне пояснення… І прикинувши, що вже досить провітрювати бороду, я тоді просто посунув на хаус.




весільний генерал і полковник–дзиґа | Дерева на дахах | feroux gens … [3]