home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



найближчі гори


З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом — річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі — Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума–професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією–Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки — у Курниках — і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор–географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль — найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому — 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска — північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де–не–де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з–під трави — оце й усе, нічого особливого. Там — Волинь, тут — Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» — ці гори ще й так називають — і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи — це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря.

А ще, відколи пам’ятаю, на тому рифі, на Об’їзній біля Збаража, на самій його маківці, стоїть огрядна цегляна будівля — склад міндобрив — або те, що від нього залишилося. Колись, ще студентом, біля того складу під кусючою осінньою мжичкою я довго спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

І скільки б тепер не проїздив повз руїни цього складу, щоразу про це згадую і, якщо хтось «голосує», обов’язково зупиняюсь. Одного разу підібрав двох жіночок, а вони виявилися Свідками Єгови й до самих Ланівців втирали мені щось про земні гріхи.

А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з–під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок–підберезників.

Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка — як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.

Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.

Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.

Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.




янгол на снігу | Дерева на дахах | чорна вдова