home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XVIII

СПОКОНВІЧНА УКРАЇНА

Людський рід почав народжуватися десь близько одного мільйона років тому. За тих часів північна і середня Европа була вкрита вічним льодовиком. Тоді з Атлантійського океану дули стало на схід теплі, насичені вогкістю вітри, а від змішування їх з холодними північними вітрами випадало дуже багато дощів на південнім сході Европи (в Україні), в північній Африці та Малій Азії. Підсоння на тому обширі було гаряче, і це разом створювало ідеальні умови для розвитку рослинного життя, а за ним і тваринного, включно з людиною. Перед останньою війною в Сагарі, в місцевості Тасила, знайшли засипані піском камінні будови, що на їх стінах було багато малюнків. Там намальований степ з озерами, в яких хлюпаються гіпопотами; в степу пасуться отари буйволів, що їх доглядають пастухи. Ці руїни і малюнки походять з 7000 р. до Р. X. і, напевно, зображують життя тодішньої Сагари. По війні в Сагарі знайдено величейні поклади нафти та газу — значить, колись там був величезний праліс.

На згаданому обширі був справжній рай для людини. Отже, біблійна легенда про первісний рай має реальні наукові підстави. До того райського терену належала і наша Україна, за винятком хіба північної частини. Льодовик (четвертий) доходив лише до північних кордонів сучасної нам України.

Людський рід почав розмножуватися в кількох місцях нашої планети, але переважно гинув. Але він не пропав на окресленому вище обширі, бо більшість його — в тому числі і велика частина України — не западала під воду за часів останніх геологічних катаклізмів, як це було з більшістю світового суходолу. Ось чому з Україні знайшли кістяки первісної пралюдини з–перед 25–40 тисяч років. Про одне з таких катастрофальних занурень світового суходолу під воду оповідає Біблія, а вона каже, що ковчег Ноя приземлився на Кавказі, на горі Арарат. Отже, і ця легенда, має основи.

Та льодовик не стояв нерухомо. Протягом тих мільйонів років він щонайменше чотири рази то відступав на північ, то знову насувався на південь. Це спричинювало в Україні то велике потепління, то велике похолодження підсоння. Очевидячки, люди тікали від холоду до теплішого півдня, і, таким чином, частина населення України заходило аж до Малої Азії та північної Африки. Але головна маса населення України все ж лишалася вдома, ясна річ, вибираючи найбільш пригожі, тепліші місця для своїх осель.

До тих великих коливань температури все життя — рослинне, тваринне і людське — мусило якось пристосуватися, щоб не загинути. Все, що не могло пристосуватися, — гинуло. Найлегше пристосовувалися рослини (шляхом селекції); вже далеко тяжче пристосовувалися тварини, і багато їх родів вигинуло (напр., мамут). А найтяжче було пристосуватися людині. Тварини мали прудкі ноги, пазурі, ікла, крила, вовну. Порівнюючи з ними, людина була обеззброєна і безпорадна і була би загинула, якби Творець був не дав їй розум, більший за тваринячий.

Первісна людина інстинктово гуртувалася з собі подібних спочатку в родині, потім у роді. Вона вже тоді розуміла, що лише гуртом можна оборонитися від великого хижого звіра чи забити його на їжу. А зробити щось гуртом можна лише, координуючи зусилля кожного члена гурта, під одною командою, якось порозумівшись між собою. Так народжувалася мова і первісні форми спільної акції. Із зміною підсоння змінювалися рослинне, а за ним і тваринне царство. Змінювалися джерела їжі, і первісна людина примушена була напружувати свій розум, щоб винайти нові способи, нове знаряддя для здобування їжі і охорони від холоду. Людина примушена була думати і видумувати. Так розвивалися людський розум, мова, форми суспільного життя. Коротко, первісна людина ставала на шлях цивілізації.

На південь від України, за Чорним і Середземним морями, зміни температури не досягали, і тому там не змінялося рослинне і тваринне життя, отже, не створилися умови, що примушували первісну людину там напружено думати, прискорювати розвиток розуму, мови, форм суспільного життя; коротко ті умови там не прискорювали цивілізації. Там людина і далі жила старим, безжурним первісним життям. Таким чином, повстав надзвичайної для майбутности ваги факт, який дуже вплинув на долю Европи в наступних тисячоліттях.

На півдні занадто багате рослинне і тваринне життя фактично гальмувало (до епохи посух) розвиток первісної людини й її цивілізації, бо ж надмір споживи і тепла не стимулював його, не примушував людину до боротьби за існування. На півночі ж занадто великий холод від льодовика взагалі вбивав всяке життя або щонайменше його задержував і тим не спричинив розвиток там цивілізації.

Південно–східний кут Европи в польодовій добі опинився поміж цими двома скрайностями. В Україні підсоння не було таке надто тепле, що розніжує людину, а також не було і надто холодне, що вбиває життя. Таким чином, українське підсоння, чергування літа і зими СТИМУЛЮВАЛО зріст активности первісної людини, зріст її розумових здібностей і загартовувало фізично. Не надто тепле і надто холодне підсоння України та чергування зими і літа дуже сприяло вихованню енергійної, ініціятивної людини, БОРЦЯ і ТВОРЦЯ цивілізації. Отже, з усієї Европи лише в Україні створилися ОПТИМАЛЬНІ умови для розвитку здорового фізично і морального, енергійного, загартованого народу та оптимальні передумови для розвитку цивілізації і культури. Іншими словами, В УКРАЇНІ ЗАРОДИЛАСЯ І ПОЧАЛА РОЗВИВАТИСЯ ЕВРОПЕЙСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ І КУЛЬТУРА. Це сталося ще ПЕРЕД зародком старовинних цивілізацій Малої Азії та Єгипту.

Отже, бачимо, що люди, які заселювали тоді територію теперішньої України (властиво далеко більшу) і яких ми маємо повне право назвати (бо ж вони були автохтонами) прарусами, ВИПЕРЕДИЛИ всіх європейців (якщо тоді вони там існували) в культурному поступі на кілька тисяч років. Це дало нашим пращурам величезну перевагу над іншими народами, бо ж цивілізація, хоч би й примітивна, подесятерила їхні сили і шанси вижити в боротьбі за існування. І справді, вони скоро розмножилися в такій мірі, що заселили величезні простори сточища Середземного моря.

Внаслідок зміни нахилу осі нашої планети льодовик в Европі почав танути і відсуватися на північ. Це спричинило зменшення північних вітрів, і тому західні вітри, що несли вогкість на схід, ту вогкість не конденсували, с. т. не приносили дощів. В північній Африці та Малій Азії почалися великі посухи; рослинність вигоріла; утворилися великі піщані пустелі, і люди могли жити лише в долинах великих рік, як Ніл, Євфрат і т. п. Часи, коли диких зернових рослин було подостатком, минули, і людина примушена була навчитися їх сіяти. В долині Нілу навчитися тому було легко, бо після розливу Нілу лишилися широкі береги, вкриті родючим, мокрим мулом; вистачало лише кинути зерна в той намул і зібрати врожай. Зароджувалося рільництво.

Коли минули «райські» часи в Малій Азії та Африці, а поширилися пустелі, вся людність не могла вже там виживитися, і тому частина мусила емігрувати до сусідніх країв, у тому числі і до України. Вони принесли в Україну рільниче знання, а в той час люди в Україні вже освоїли дикого вола і плекали худобу. Повстала можливість орати, і на багатющому українському чорноземі розвинулося і пишним квітом розквітло рільництво тисячі років РАНІШ, як у цілій Европі. Пригадаймо також, що новопришельці — це ж були нащадки тих людей, що колись втікли з України від льодовика до Малої Азії та північної Африки, с. т. належали до того самого народу, що жив в Україні.

По цих первісних переселеннях племен цього народу, пізніш на тому терені було багато пересувань багатьох народів, які називалися різними іменами, але більшість тих народів мала багато ознак спільного походження від якогось одного пранароду. Якого?

Вже кілька століть науковці цілого світу сушать собі голови питанням, де зародився людський рід та звідки походять європейські народи? Колиски європейських народів науковці шукали всюди, крім у самій Европі.

Головним джерелом відомостей про походження людини і народів є археологія, порівняльне мовознавство, антропологія взагалі. Ці науки є ще молоді, ще не знайшли багато чого, що сховане в землі. Поки що знайшли ніби дві лінії людського роду: старолюдську (палеантропічна) і новолюдську (неоантропічна). Кістяк старолюдської людини з часів передльодової і льодової доби (300000–25000 років) знайдено в Азії, т. зв. пекінська та явська пралюдина, і в Европі, т. зв. гайдельберзька та неандертальська пралюдина. Кістяк новолюдської лінії знайдено в Малій Азії, т. зв. Канамська пралюдина, та в Англії, т. зв. пілтдавнська пралюдина. Старолюдська лінія не витримала умов життя льодової доби і десь 25000 років тому вимерла. З лінії новолюдської вижила в Малій Азії канамська пралюдина і, розмножившись, розселилася (десь близько 25000 років тому) по північній Африці, Індії та Европі, вже як розвинена справжня людина. Так у загальному вчить сучасна антропологія.

Отже, більшість науковців (не всі) кажуть, що біла раса утворилася в Ірані та Індії і тому назвали її індоєвропейською (німці називають її індогерманською). З Індії та Ірану племена тої раси мали б емігрувати до Европи і закласти там основи європейських націй. Европейські науковці, творці і прихильники цієї теорії, шукали для її обґрунтування археологічних доказів в Ірані та Західній Европі, с. т. на обидвох кінцях шляху з Ірану до Західної Европи, а на середині того шляху — в Україні не шукали. А той шлях йде через Україну, бо ж морем дикуни не могли дістатися з Ірану до Західної Европи, не вміючи будувати тоді кораблів.

Археологи знайшли в Ірані 30000–річний кістяк людини (homo sapiens) і зробили його родоначальником білої раси. Але українці знайшли (пізніше) і в Україні (в Криму) 30000–річний кістяк homo sapiens, а в Києві ще старіший (40000 років). Чому ж ці українські гомо сапіенс не могли бути родоначальниками білої раси? Чому саме іранський міг, а український не міг? В Україні в післяльодовій добі створилися оптимальні умови для росту і розвитку людности, а в Ірані умови не сприяли розмноженню людей, бо вже тоді поширювалися там посухи, а крім того, Іран — це гориста високорівня, яка зовсім не сприяла розвиткові рільництва, а рільництво ж є найголовнішим стимулом цивілізації, а з нею і росту народу. В Україні ж рільництво мало умови для свого розвитку найліпші в світі. За тих часів найбільшою перешкодою поширенню рільництва були ліси. Вся Европа й Індія були тоді вкриті великим пралісом. Зрубати дерево (та ще й велике) кам’яною сокирою надзвичайно важко. Ґрунт південної України складається з кількаметрового підґрунття лесу (лес — навіяна дрібнозерниста, вапнувата глинка), а на лесі ліс не росте, хіба в ярах та річкових долинах. Натомість на лесі надзвичайно добре росте збіжжя. Отже, в Україні первісна людина не потребувала вирубувати праліс, а мала готовий до орання степ, с.т. в Україні були ідеальні умови для рільництва, а з ним і для розросту людности і розвитку цивілізації. І справді, археологія аж дуже ясно показала, що тоді в Україні жив дуже великий нарід.

За індо–іранською теорією, бідні іранські дикуни, озброєні лише камінною зброєю, мали б мандрувати пішки (ані кораблів, ані возів з кіньми вони тоді не знали) тисячі кілометрів з Ірану через Україну до Західної Европи. А чому ж не міг мандрувати до неї сусідній народ з перелюдненої України? Звичайна логіка каже, що так, мабуть, і було, с. т. первісний, вже цивілізований, енергійний народ України, розмножуючись цілком природно, розселювався на сусідніх землях. На яких? На північних не міг, бо там панували холоди від близького льодовика; на схід, далі за Волгу не міг, бо за Волгою був сухий, солонцевий, голий степ. Лишалися південь і захід. За тих часів шляхами були лише ріки та береги моря, бо вся Европа була вкрита пралісом. Отже, частина народу Праукраїни зайшла берегом моря до Греції та Італії, а Дунаєм до самої середини Европи. Вони і заклали там основи європейських націй. А вже значно ПІЗНІШЕ до тої праукраїнської основи влилися і з нею змішалися інші народи, яких прихід більш–менш відомий з писаних пам’яток (див.: Е. Siever. «Comparative Philologie of the Aryan Languages»).

Так говорить логіка. А тепер її ПІДТВЕРДИЛА археологія своїм великим, епохальним для української науки відкриттям в Україні т. зв. трипільської культури. Трипільською її названо тому, що вперше її знайшли біля містечка Трипілля (недалеко від Києва), а в археології утвердився звичай називати археологічні знахідки іменем місцевости, де їх знайдено. Можливо, такий звичай добрий для місцевостей, які були заселені різними народами за різних часів. Україна ж була заселена від першопочатків донині одним і тим самим народом, і тому ту культуру справедливіше було б назвати «праруською новокам’яної доби». Навіть Москвин проф. М. Ростовцев пропонував назвати її «праукраїнською». Початки трипільської культури сягають IV тисячоліття до P. X., і вона пишно розвивалася протягом повних 2000 років.

В Україні розкопано понад 1200 селищ прарусів трипільської доби. Наш археолог Л. Падалка ще перед 1–ою світовою війною нараховував їх: на Київщині 435, на Волині 350, на Чернігівщині 150, на Полтавщині 90, але їх є значно більше; пізніше знайдено, напр., на Полтавщині понад 100, на Харківщині 120. Ті селища були окружені високими валами (часом понад 10 метрів височини), перед якими були викопані глибокі і широкі рови, а на валах стояв високий частокіл. Деякі з тих селищ були дуже великі, вони, мабуть, були городи — міста. Напр., на р. Воркслі селище займало 4400 гектарів. Також великі селища Немирівське на Поділлі, Більське на Полтавщині, Ковалихи під м. Сміла, Хмільне, Мотронівське, Пастирське на Київщині та інші. Крім городищ, на Полтавщині, а особливо на Київщині та Поділлі тягнуться без перерви на сотні кілометрів високі земляні вали. Вони побудовані в дві, а місцями і в три лінії на декілька кілометрів одна від одної. Разом довжина їх виносила близько 2000 кілометрів. Характер їх показує, що вони були побудовані проти якогось зовнішнього ворога. Загальний план і довжина їх вказує, що цю величезну систему оборонних валів планувала і будувала центральна, найвища влада — уряд, с. т. що тоді (5000 років тому) в УКРАЇНІ ІСНУВАЛА ВЕЛИКА ДЕРЖАВА. Цього ПРЕВАЖНОГО для нашої історіософії факту не сміємо забувати, читаючи дальші розділи цієї книжки. П’ЯТЬ ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ ПРАУКРАЇНСЬКИЙ НАРІД ВЖЕ ЗОРГАНІЗУВАВ СВОЮ ВЕЛИКУ ДЕРЖАВУ. Тоді в Західній Европі не було ані одної — навіть маленької — держави.

Найстарша відома науці держава Египет повстала десь близько 5400 років тому; в Месопотамії — десь близько 5100 років тому; в Індії значно пізніше. Матеріяльні докази (кам’яні будови, ієрогліфи) існування їх схоронилися (хоч і в руїнах) до наших часів, і тому увага цілого наукового світу була звернена на вивчення тих держав. В Україні каміння не лежить на поверхні, як в Єгипті чи Малій Азії, а сховане під землею, а крім того, було багато будівельного дерева. Отже, цілком природно, єгиптяни будували з каменю, і їхні будови не зігнили і не згоріли, а українські, будовані з дерева, зігнили. В Малій Азії вліті страшна спека. Ассирійці писали на кавалках м’якої глини і висушували їх на гарячому сонці; вони схоронилися. Праукраїнці писали на дерев’яних дощечках — вони погнили. Схоронилося лише те, що не гниє і не згорає (глиняний посуд, металеві речі). Дослідивши ці залишки та сліди нашої прамови і культури в інших народів, проф. С. Піґот пише:

«Коло 2000 років перед P. X. існувала велика федеративна держава на просторі України і далі до Туркестану. На всьому цьому просторі ми бачимо одну й ту саму культуру. Ця одність культури на такому великому обширі вказує на існування культурного центру — столиці та великих осередків промислових. У тій державі панувала одна мова, на що є докази в історичних документах, знайдених в Малій Азії» (S. Piggot. «Prehistoric India»).

Наш проф. В. Щербаківський каже, що «кераміку гальштадського типу і труни з нею знаходимо в могилах по всій Україні: за Карпатами аж до Альп та скрізь по Дунаю. Це вказує, що за залізної доби на всьому цьому просторі існувала та сама культура, та сама віра і ті самі люди» («Формація української нації»).

Трипільські селища лежали одне від одного за 2–5 кілометрів (значно ближче, як сучасні села), отже, тодішнє населення України було густіше за сучасне, було перелюднене. Іншими словами, трипільці були дуже великий народ.

Про трипільську культуру проф. О. Повстенко пише таке: «Пишна і барвиста трипільська культура розквітла в Україні в часі від IV до І тисячоліття перед P. X., і була, в порівнянні з тогочасними культурами сусідніх теренів творчою оазою всієї Европи та Евразії, запліднивши при тому своїм могутнім впливом не лише ближчі, але й далекі периферії: Малу Азію, Балкани, Придунайщину. Маємо вже достатні докази твердити, що високорозвинена, осіла, рільнича трипільська культура Праукраїни з її кількатисячолітньою безпреривною традицією є цілковито відмежована праісторичною прірвою від Польщі і Московщини, в якій сліди рільництва не сягають глибше за IX ст. після P. X. Поліхромна оздоба трипільської мальованої кераміки вражає своїм високоестетичним смаком і тонким почуттям ритму… В орнаментації трипільського посуду також вперше виступає характеристична меандрова спіраль; її знаходимо також і в грецькому античному мистецтві, але далеко пізнішої дати (значить, греки перебрали її від нас. — П. Ш.). Техніка випалу була надзвичайно висока. Є посуд подиЬугідної тонкости (до одного міліметра!), а дзвінкий, як високоякісна порцеляна. Надзвичайно багатий геометричний орнамент справедливо викликав свого часу велику сенсацію серед істориків культури і мистецтва. Ще ні в одній знахідці неолітичної доби в цілому світі досі не знайдено такої розкішної і виразистої орнаментації, як в оздоблених предметах мізинського скарбу» (Мізинь — назва одного з трипільських селищ. — П. Ш.) (О. Повстенко. «Історія української культури»).

Пригадаймо, що і за часів Київської імперії українські ювелірні вироби — особливо емаль — славилися по всій Европі, а за Гетьманської доби Україна мала високорозвинену порцелянову індустрію, яку цілковито знищила Катерина II та її наступники. І попри те знищення, наші гончарі виробляли аж до 1917 року високомистецький і надзвичайно доброї якости глиняний посуд. По 1917 р. цей наш промисел остаточно донищили «найдемократичніші» москвини.

Знайдено також відтиски дуже тонкої тканини, що її виробляли трипільці та частини ткацьких верстатів. Значить, трипільці мали добре розвинену ткацьку індустрію. А це ж було за часів, коли люди Західної Европи одягалися лише в звірячі шкіри.

У трипільських селищах знайдено і рільничий реманент: камінні та рогові мотики, кістяні та крем’яні серпи, зернотерки. Знайдено в їхніх хатах: пшеницю, просо, ячмінь, жито. Мали вони і рогату худобу: воли, корови, вівці, а також і свині. Отже, наші праруси трипільської доби були культурними рільниками 5000 років тому. За тих часів люди Західної Европи були на далеко нижчому рівні цивілізації — були ще лише кочовиками–мисливцями, а прамосквини були цілковито дикунами: живилися корінцями, мушлями, равликами, їли сиру рибу, жили в ямах, як звірі, були людожерами.

Трипільці жили в добре збудованих кількакімнатних хатах, їхні хати мали печі і КОМИНИ (перша англійська вістка про комини в Англії є з 1311 року, отже, ми мали комини на кілька тисяч років раніш, як англійці). Праруси трипільської доби будували свої хати 5000 років тому так, як будують наші селяни тепер, с. т. ставили стовпи, між стовпами робили стіни з плетеного пруття, чотирисхилий дах покривали соломою чи очеретом; долівку мастили кількома верствами глини; будували сіни. В середині хати також повна подібність: велика піч з лежанкою, біля печі полиці на горщики, під стіною місце на великий посуд для зерна, муки тощо і зернотерка: Стіни хати були розмальовані знадвору і всередині з надзвичайно тонким смаком різними кольорами. Особливо гарні орнаменти були в середині хати, зокрема, на печі. Звичай декоративно розмальовувати печі дожив в Україні аж до 1917 року, поки «праґрєсівниє» москвини не винищили наших хат, щоби не впадав в очі людям надто яскраво виявлений доказ ВИЩОСТИ наших селян над «старшобратнім» дикуном з його чорною від диму (бо коминів не знали аж до XIX ст.) і бруду, смердючою «ізбою». Мали трипільці також і «писанки» і вживали їх так само, як ми вживаємо нині в релігійнім культі. Мали вони також і вишивані рушники, якими прикрашали зображення своїх богів, як і ми нині наші ікони. Орнаментика їхнього мальованого посуду є така самісінька, як і орнаментика наших гончарів XX ст. А судячи по тому, можна твердити, що їхні дерев’яні різьби були, мабуть, такі ж, як у наших гуцулів тепер. На жаль, їхні дерев’яні вироби погнили і не дійшли до нас… «Хоч за тих 5000 років, що відділяють нас від високого мистецтва наших прапредків–трипільців, і на наших українських землях багато чого змінилося, але український народ, переживши всі зміни за цей величезний час, зберіг свою етнічну спорідненість із стародавньою людністю Праукраїни. Донині українські жінки з неперевершеною майстерністю розмальовують свої хати, комини, печі тощо. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні. Трипільська культура спричинилася також до зародження античного мистецтва» (Греції. — П. Ш.) (О. Повстенко. «Історія української культури»).

«Найстарші фази трипільської культури поширені на Наддніпрянщині, а пізніші мають зв’язок з культурами Дунаю, Балкан, Малої Азії та Кавказу, показуючи цим напрям ширення впливу цієї культури в Україні на південь за часів 1500–2000 років перед Р. X., с. т. за часів легендарного переселення племен Гелади» (П. Курінний. «Трипільська культура в Україні»). «Трипільська культура поширилася на Балкани та Егейське море і спричинилася до постання егейської та мікенської культур, що стали основою великої античної культури Греції» (В. Січинський. «Історія українського мистецтва»).

Трипільці були релігійним народом. В їхніх хатах знайдено жертовники у формі хреста під вікном, поставлені так, щоб в певний час дня промені сонця падали на нього. В хатах знайдено глиняні статуетки жінки. Це означає, що трипільці мали культ богині Великої Матері, що у всіх народів рільничої культури пов’язувався з землею.

Епітет «земля — мати» зустрічаємо лише у народів дуже старої рільничої культури. В культурах мисливського, кочового походження нема ані натяку на подібний епітет. Не мають для землі епітету «мати» всі європейські народи, крім слов’янських (москвини не є слов’яни). В Україні епітет «земля — мати» надзвичайно поширений. Українці називають землю навіть «святою» і побожно її цілують. Еміґруючи з України до чужих земель, українці беруть з собою грудочку української землі, яку бережуть, як найбільшу свою святощ, і кладуть її до своєї труни. Таке ставлення сучасних українців до землі вказує на дуже глибокі корені культу землі–матері; вказує, що наші пращури–трипільці культ богині Великої Матері пов’язували з культом Матері–Землі. Як далі побачимо, властиво це був один нерозривний культ богині Землі–Матері. Москвини не лише не мають якогось хоч би приблизного натяку на епітет «земля–мати», але, навпаки, ненавидячи рільництво, перенесли ту ненависть і на саму землю. їхній вираз «Матушка–Русь» означає у них «Русь–ДЕРЖАВА», а не «Русь–земля».

Найліпший трипільський посуд (вази) та фігурки богині–матері знайдені в руїнах більших трипільських будов (часом дуже великих); там знайдено багато ваз з рештками вареного збіжжя. Мабуть, це були храми. Ще й тепер (до 1930 р.) в Україні після панахиди родичі небіжчика роздають присутнім по ложці вареного, солодженого рису. Мабуть, це саме робили і трипільці.

«Народ, що жив в Україні у VIII ст. до Р. X., грецький історик Геродот називав «гіпербореї». Він оповідає, що дві гіперборейські дівчини в супроводі п’ятьох мужів (очевидно, почесна охорона) принесли дари на острів Делос у святиню богині Артеміди. Із слів Геродота можна догадатися, що ті дари були обжинковими вінками пшениці, овочі та інша пашня, що звичайно приносяться в жертву богині врожайности. (В Україні за наших часів приносили на Спаса до церкви пшеничні та житні вінки і овочі, щоб їх посвятити). На знак пошани до плодів землі дівчата принесли ті дари ПІШКИ. Якщо дівчата — і то в супроводі лише п’ятьох мужчин — могли по жнивах прийти аж до острова Делос і повернутися додому перед зимою, то це вказує, що між Україною і Грецією в VIІІ–VIІ ст. до Р. X. були добрі і тісні зв’язки реліґійні, що віра та боги або були ті самі, або дуже близькі, бо ж інакше гіпербореї не приносили б дарів грецьким богам» (В. Щербаківський «Формація української нації»).

Протягом своєї історії кожна європейська нація пережила не одну і не дві інвазії, окупації чужими народами. Ті окупанти лишили сліди — часом глибокі — на тих націях, іноді навіть змінюючи культуру і характер підбитого народу. Яскравим прикладом є англійська нація. Та ні одна з європейських націй не пережила й одної десятої тої кількости інвазій, що їх пережила Україна. Від сивої давнини за 2000 років до Р. X. і ціле перше тисячоліття після Р. X. через Україну переходили один за одним східні народи, прямуючи на захід. Вони затримувалися в Україні на довший чи коротший час. Гуни, болгари, авари, угри, хозари, печеніги, половці, турки, татари та інші лишили свої сліди і на українському народі, але ті сліди є дуже незначні; всі вони разом НЕ ЗМІНИЛИ ані характеру української культури, ані характеру української нації. Від трипільської доби аж до наших часів — а це ж 5000 років — українська культура, а значить, і її творець — Українська нація ЛИШИЛАСЯ НЕЗМІННОЮ, ЛИШИЛАСЯ ІЦИРО УКРАЇНСЬКОЮ. Цей факт є для нас фактом НАДЗВИЧАЙНОЇ ваги, бо ж він ясніш ясного вказує, що ми, українці, і ЛИШЕ МИ є законними спадкоємцями — і то в простій Генеалогічній лінії — ВСЬОГО того, що було і що є в кутку Европи, що його називають тепер УКРАЇНА.

А той факт, що протягом тисячоліть несила була нікому змінити української культури, також ясніш ясного вказує, що наша культура має надзвичайно глибокі корені в українському народі; вказує, що наша культура має величезну силу асимілювати, українізувати чужі культурні первні, не піддаючись сама впливам чужих культур. Коротко, цей факт вказує на ВИЩІСТЬ української культури.

Її зродив, її творив, її збагачував наш народ протягом більш як 10000 років, від первісної людини починаючи. Ця старезна культура і все, що вона створила, є власністю УКРАЇНЦІВ І ЛИШЕ українців, отже, і ВСЯ історія південно–західного кутка Европи за ВСІХ її періодів: трипільського, скитського, сарматського, аланського, київського, байдуже, як їх називають чужинці. Ми є власниками цього кутка Европи вже 25000 років, і його історія є НАША, українська, історія, а більше НІКОГО. І тому називати періоди, доби нашої історії (і праісторії) і ті племена, що заселювали цей НАШ обшир землі, маємо право ЛИШЕ ми, українці, і називати так, як МИ хочемо, бо ми є власниками всього цього нашого добра.

Повторюємо: український нарід нізвідки не приблукав на Україну (як інші європейські народи до теперішніх своїх країв). В Україні зародилася первісна пралюдина кількасот тисяч років тому. Та пралюдина розвинулася в людину homo sapiens на тій же Україні десь 25000 років тому. За тих часів в Україні створилися дуже догідні природні умови для розмноження людей та росту їх цивілізації. В решті Европи таких догідних умов не було, тому пранарод в Україні розмножився скорше і більше, ніж в решті Европи; скоро виріс на найбільший нарід в Европі; створив найвищу тоді в Европі культуру вже в третьому тисячолітті до P. X. Трипільська культура є ОДНОЧАСНА з найстаршими культурами єгипетською та сумерійською і СТАРШОЮ за мікенську та егейську. Що більше! Трипільська запліднила мікенську та егейську (славну потім на весь світ давньогрецьку).

Бачимо, що наш пранарід випередив усі пранароди Европи на яких 2000 років. А ми, українці, є БЕЗПОСЕРЕДНІМИ нащадками того пранароду України; ми є автохтонами, тубільцями України від непроглядних часів, а не якимись приблудами. Це визнає навіть політичний ворог України — москвин, археолог В. Ростовцев (один з найбільших знавців нашої археології). Він каже: «Південна Росія (с. т. Україна. — П. Ш.) була споконвіку заселена автохтонним народом, якого володарі змінялися, але він самий лишився незмінним аж до наших часів» («Антічная дєкаратівная живапісь на Югє Рассіі»).

Живемо ми на нашій, своїй землі Україні споконвіку. Живемо вже сотні тисяч років, від пралюдини почавши, яка і народилася в Україні, і виросла на великий народ в тій самій Україні. Іншими словами, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НЕ Є НІЯКОЮ ГАЛУЗЗЮ НІЯКОГО ПРАНАРОДУ.

Більше того! Український народ САМ Є ПРАНАРОДОМ, з якого вийшли інші народи. Науковці–чужинці можуть видумувати які завгодно пранароди; можуть називати їх якими завгодно іменами (індоєвропейський, арійський, праслов’янський і т. п.), можуть видумувати які завгодно теорії переселення — все це лишається лише теоріями (часто політично тенденційними). Проф. Р. Латам ще в 1854 році писав: «Санскритська мова є європейського походження, а в Азії внаслідок завоювання Індії слов’яно–литовцями, або русами, далеко перед Р. X.» (R. G. Latham. «Ethnology of Europe»).

Пранарід України, будучи найбільшим тоді в Европі, найкультурнішим і перелюдненим в Україні, цілком природно розселювався на сусідні землі. Маємо повне право назвати цей нарід ПРАРУСАМИ, а не якимись теоретичними іменами: індоєвропейці, арії, скити, сармати, слов’яни тощо, бо ж він був споконвічним автохтоном землі, що споконвічно називалася РУСЬ. В міру його розмноження і з інших причин від нього відокремлювалися, емігрували до Західної Европи окремі його племена, які з бігом часу, втративши безпосередній зв’язок з матірним пнем та вбираючи до себе сторонні домішки, під впливом відмінного географічного й економічного оточення набували відмінних від свого пня рис, с. т. розвинулися в окремі європейські народи, в тому числі і т. зв. слов’янські. Іншими словами, не гіпотетичні індоєвропейці, але праруси були батьками європейських націй. Отже, УКРАЇНА БУЛА МАТІР’Ю ВСІХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ, а не якоюсь сестрою чи братом. Ясна річ, Україна не була матір’ю (чи сестрою або братом) жодного азіатського народу, як, напр., московського. Між іншим, слово «слов’яни» не існує в жодній слов’янській народній мові, а це є доказом, що воно є штучним (можливо, чужим) новотвором. Іншими словами, ніякого «слов’янського» народу чи пранароду ніколи не існувало.

«В Україні, на Балканах, в польсько–чеському Шлеску обидві верстви: і панівна (трацька) і субстратна (трипільсько–гіперборейська) були ті самі і жили весь час без перерви від неолітичної доби донині; отже, зберегли фізично свою кров чистою до сьогоднішнього дня. Тому–то на цій території праслов’яни і праукраїнці є те саме, а мова праслов’янська є праукраїнською» (В. Щербаківський. «Формація української нації»).

У наступних розділах наведемо сліди прарусів в Европі та інших країнах. А це буде малюсенька частинка того, що ще не знайдено, бо ніхто ще не шукав. В Україні шукають москвини, і все, що знайдуть, забирають до себе в Московщину. Забагато бо лишилося в Україні мертвих свідків, які говорять живою мовою про неймовірно велику роль праукраїнців в історії людства. Москвини добре розуміють політичне значення цього, тому з такою запеклою ненавистю їх нищать, тим більш, що незважаючи на енергійні розшуки, вони не знайшли в Московщині нічого, крім аж надто примітивних камінних знарядь та куп людських кісток, порозбиваних, щоб дістати з них шпік, с. т. слідів своїх прапредків — людожерів.

Прийде час, коли наша незалежна держава організує розшуки слідів прарусів і русів в Україні і поза нею. Не сумніваймося, що знайдеться тоді багато такого, що оберне сучасні теорії про походження націй і роль праукраїнців у світовій історії в безпідставні. Натомість покажуть справжню роль української нації в праісторії і історії людства. Роль таку велику, що тепер здається фантазією.





XVII ІМ’Я РУСЬ | Українець і Москвин: дві протилежності | XIX УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА СКИТСЬКОЇ ДОБИ